29. Енгельс виділив 5 основних форм руху:

1. Механічна

2. Фізична

3. Хімічна

4. Біологічна

5. Соціальна

Усі ці форми руху взаємопов'язані між собою і більш прості входять у більш складні, утворюючи якісно іншу форму руху. Кожна з цих форм включає в себе безліч видів руху. Навіть, за Енгельсом, найпростіша механічна включає в себе такі види руху, як рівномірно-прямолінійний, рівномірно-прискорене (уповільнене), криволінійне, хаотичне й ін

Найбільш складною формою руху є соціальна, тому що матеріальний носій є найскладніший вид матерії - соціальний. Ця форма руху включає і зміни, що відбуваються в організмі окремої людини. Так, серце людини - це механічна двигун, що забезпечує рух крові в судинах. Але це не суто механічний двигун. Його діяльність регулюється механізмами вищої нервової діяльності людини. А життєдіяльність організму - умова участі людини в праці, у суспільному житті. Сюди входять зміни соціальних груп, верств, класів, етнічні зміни, демографічні процеси, розвитокпродуктивних сил і виробничих відносин і інші зміни, що визначаються законами руху на соціальному рівні матерії.

Слід підкреслити, що різні форми руху здатні переходити один в одного у відповідності з законами збереження матерії і руху. Це є прояв властивості незнищенність і несотворімості матерії і руху.

Мірою руху матерії є енергія, мірою спокою, інертності - маса.

Специфіка філософського знання

До філософії не можна підходити із загальними мірками, що сформувалися у свідомості при вивченні нефілософських наук. Підхід до філософського знання з використанням критеріїв і стандартів, що склалися при вивченні природничих та деяких суспільних наук, може призвести до редукування (зведення) філософії до окремих галузей знань, наук. Між тим філософія — специфічний вид знання, що має свій предмет пізнання, свої проблеми, які не зводяться до окремих наук. Специфічною є і її мова. Специфічні методи і засоби дослідження. Своєрідні доводи, аргументація, характер дискусій і функцій філософії в культурі.

У чому ж специфіка філософського знання? Коли у практиці наукового дослідження треба визначити специфіку якої-небудь сфери інтелектуальної діяльності, наприклад, науки, на допомогу приходить філософія. Таке ж завдання, але загальне, і вирішується в межах досліджень, що іменуються як філософія різних галузей знання: філософія науки, філософія мистецтва, філософія права та ін. У дослідженнях встановлюють межі того, про що здійснюється філософствування, і можливості. Художник або юрист залишає осторонь зовнішні питання: «Що ж є мистецтво?», «Що ж є право?», тому що питання абсолютно зовнішнє, тобто не зовнішнє відносно того чи іншого типу мислення, а зовнішнє відносно мислення взагалі. Філософія присутня скрізь, де живе Думка. Тому філософія змушена займатися самовизначенням. Філософ роздумує не тільки про свідомість художника, вченого або юриста, а й про власну свідомість. Такий роздум є рефлексією.

30. Простір І час є іманентними формами матерії, що рухається, «формами координації матеріальних процесів та об'єктів. Простір—форма координації співіснуючих матеріальних об'єктів, їх рядоустановленості, зв'язку одного з іншими. Час—форма координації матеріальних процесів, яка полягає в зміні їх стану, тривалості, переході від одних етапів їх розвитку до інших. Інакше кажучи, простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності; час характеризує матерію як процес» 15. Таким чином, «співіснування» як ознака простору має свою основу в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає «різнопорядковість» простору, тобто існування тут не тільки дійсного, але й можливого.

Ці абстрактні властивості простору та часу — найбільш загальні. Так чи інакше вони виявляються в усіх формах руху. Проте якщо в нижчих формах — механічному, фізичному—вони вбачаються безпосередньо, то в складних— біологічному, особливо соціальному—через значні модифікації. Тут час немовби набуває властивостей простору, а останній розгортається через «координати» часу.

31. Категорія "діяльність" породжена класичною німецькою філософією, в якій вона відображала духовні, ідеальні процеси. Пізніше це поняття активно вводиться в категоріальний апарат соціологічної, психологічної, фізіологічної наук, ергономіки, інженерної діяльності, методології науки. Воно репрезентує такі основні значення, як праця, поведінка, активність, функція. Структура діяльності може бути представлена таким чином. Перший рівень — гранично широка категорія, що відображає діяльність в її багатовимірній, всезагальній формі:

це діяльність як універсальний, світоглядний і пояснювальний принцип. Цей рівень охоплює такі самостійні види діяльнісного ставлення до світу: предметно-практичну, духовно-практичну і духовно-теоретичну. Другий рівень — це конкретизація кожного із зазначених видів діяльності через багатоаспектне розмаїття його конкретних форм. Так, предметно-практична діяльність охоплює виробничу, експериментальну, ремеслову, соціально-громадську, національну, етичну, сімейну, мовну та ін.; духовно-практична включає моральну, релігійну, художню, технічну, ідеологічну, екологічну та ін.; духовно-теоретична включає фундаментальні науки, філософію, теологію. Отже, діяльність за структурою і функціями постає як полісемантичний феномен. Розглядаючи взаємовідношення між творчістю і діяльністю слід враховувати полісемантичний характер діяльності і не зводити творчість до певного її виду.

32. Організація, як правило, має справу з багатьма середовищами (у кожного структурного підрозділу є своє середовище) з різним ступенем невизначеності. Внаслідок цього структурні підрозділи повинні враховувати вимоги свого власного середовища.

Успішна організація вирішує проблему побудови раціональної організаційної структури шляхом пристосування структури своїх окремих підрозділів до вимог їх власного унікального середовища.

33. Поняття "Практика" походить від грецького слова "праксис", що в перекладі означає "діяння", "активність", "діяльність".Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.У цьому плані можна виділити особливу групу предметних дій, суб'єкт яких чинить матеріальний вплив на оточуючий світ: людина змінює фізичну форму процесів і явиш природи, створює нові речі чи суспільні інститути, змінює об'єктивно існуючі різноманітні форми колективного життя, економічні, правові, політичні та інші структури відповідної системи суспільних відносин. Саме такі свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, включаються в поняття "практика".Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєння та перетворення природних та соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання; це чуттєво-предметна форма життєдіяльності суспільне розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Вона є глибинною основою багатозначних форм життєдіяльності людини. Якщо практику розглядати як певний процес перетворення природи у відповідності з інтересами людини, яким опосередковується, регулюється і контролюється обмін речовин між людиною і природою, то тоді практика виступає як праця. Якщо ж взяти її як суспільну, втілену в конкретно-історичних формах діяльність, що соціалізує природу, трансформує природне буття в суспільне і розширює його предметне поле, визначає і спрямовує всезагальні характеристики суспільно-історичного процесу та конкретно-історичні форми суспільних відносин, то практика набуває ознак виробництва. Якщо ж практика розглядається як діяльність, що штучно відтворює ті або інші сторони об'єктивної дійсності, створює умови для повного наукового дослідження, вона виступає як науковий експеримент.Категорія "практика" тісно пов'язана з такими категоріями, як "діяльність", "праця", "виробництво" в його різноманітних формах. Але в системі цих категорій вона посідає специфічне місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства. Якщо праця як доцільна діяльність людей з метою освоєння природних і соціальних об'єктів для задоволення людських потреб фіксує чуттєво-матеріальну і духовну діяльність людини як суб'єкта економічних відносин, то практика характеризує чуттєво-матеріальну діяльність на рівні сукупно-суспільної форми. Тобто найбільш багатостороннім і суттєвим визначенням практики є таке: практика – це чуттєво-предметна. матеріально перетворююча, свідомо цілеспрямована, суспільно-історична діяльність людей.Основою практики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого людина змінює себе, а також у відповідності зі своїми цілями та інтересами природну та соціальну реальність. Та зміст практики не вичерпується лише матеріальним, суспільним виробництвом. До неї включається соціально-політична діяльність людей, яка регулює взаємостосунки між державами, націями, народами і націлена на постійну зміну та оновлення суспільного життя.Важливе значення має організаційна й управлінська діяльність, у науковому пізнанні – науковий експеримент. У понятті "форма практики" втілюється міра освоєння предмета. Підстави для класифікації форм практики можуть бути різними. Вищенаведена класифікація ґрунтується переважно на різноманітних формах життєдіяльності людини. Можна виділити форми практики на основі взаємозв'язку теорії і практики. З цієї точки зору першою формою практики є зовнішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою, з орієнтацією на здоровий глузд та певні соціальне визначені норми. Друга форма практики – власне предметно-перетворююча діяльність. що ґрунтується на емпірично-практичному досвіді. Тут практика збігається з практичним досвідом. Знання, що відповідають цій формі практики, відображають досвід як певну систему операцій з об'єктом. Практичне відношення людини до світу в даному випадку набуває характеру системи умінь, навиків, вправності. Третьою формою практики є практика у поєднанні з науковим знанням. Вона ґрунтується на теоретичному осягненні предмета, виступає як цілісність діяльних операцій, адекватних структур предмета, що визначені в теорії. Ця форма розвивається разом з виникненням великого машинного виробництва. Наука як всезагальна діяльність людського розуму розкриває предмет у його цілісності, необхідності, загальності. Практична діяльність ґрунтується на науковій теорії, яка осягає узагальнені характеристики предмета і представляє їх як мету діяльності. Ці ідеально покладаючі цілі об'єктивізуються, власне, практичною діяльністю, тому операції, із системи яких складається діяльність, набувають узагальнено-теоретичної форми. Крім наукових знань, дана форма практики враховує і ті реальні цілі, що ставить людина, тобто виявляє свою гуманістичну орієнтацію.В цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людини – це її головний зміст, у цьому її сенс як специфічно людського ставлення до світу. Особливість практики полягає втому, що вона є процесом постійного заперечення природного і соціального даного. Оскільки практика в суттєвому, глибинному розумінні є не тільки просте повторення і навіть не відтворення того, що було і є, вона виступає як момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього. Але зазначимо, що окрім дій, які є творчо-креативними за своїм характером, змінюють, перетворюють навколишній світ і створюють основний, визначальний рівень власне практики, вона включає в себе ще один, хоч і підлеглий, рівень діянь. Якщо перший рівень можна назвати перетворюючим, то другий рівень – використовуючим.Використовуючий рівень практики включає в себе певну сукупність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами (нормами, рецептами, інструкціями), що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом. Це дії з використання засобів виробництва, транспорту, побутових приладів, виконання правил технології виробництва – тобто ті дії, що раніше відбувалися. Для реалізації діяльності на використовуючому рівні немає потреби мати знання, що розкривають безпосередньо саме діяння, його сутність, – для цього досить мати рецепт. "формулу", власне алгоритм досягнення потрібного результату. Наприклад, для того, щоб користуватись електричним освітленням, зовсім не обов'язково мати навіть елементарні знання з теорії електрики, для цього досить уміння користуватись вимикачем.

34. Структура практикимістить у собі такі моменти, якпотреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті, результатдіяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.

♦ Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

♦ До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.

35. На рівні соціально організованої матерії виникає свідомість — якісно нова форма відображення. її можна назвати активно-перетворювальною. Свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, а й бере активну участь у його творчому перетворенні.

Отже, сучасна матеріалістична філософія розглядає свідомість як ступінь у розвитку властивості відображення, пов'язану з виникненням людського суспільства. Аналізуючи взаємовідношення матерії і свідомості, ця філософія доходить висновку, що свідомість — це вища, притаманна лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, властивість не усієї матерії, а тільки особливо організованої — головного мозку людини.

Принципово розходяться в трактуванні сутності свідомості матеріалізм та ідеалізм. Абсолютизуючи ідеальність свідомості, представники ідеалізму розглядають її як самостійне начало, тобто незалежне від матерії, мозку.

Справді, ідеальність є не просто властивістю, а сутністю свідомості. Будучи внутрішньою природою свідомості, ідеальне не має кількісних градацій. Воно або є, або його зовсім немає. Людина може знати більше або менше, мати вищу чи нижчу силу інтелекту, однак образи і поняття її свідомості не можуть відрізнятися від образів і понять свідомості іншої людини більшим або меншим ступенем ідеальності. Свідомість не може бути неідеальною. Тут ідеалісти праві. Але цього не заперечує і матеріалізм. Він доводить: ідеальність полягає в тому, що образи, які утворюють свідомість, не мають ні властивостей предметів, що відображаються в ній, ні властивостей нейрофізіологічних процесів, на основі яких вони виникли. Ідеальність свідомості — відображення дійсності у формі знань, емоцій, волі, логічних прийомів і способів теоретичної і практичної діяльності. Вона є результатом і, разом з тим, моментом відношення суб'єкта і об'єкта. Цим визначається одна з вихідних характеристик свідомості — інтенціональність, тобто предметна спрямованість. Ідеальне це сам факт даності об'єкта суб'єкту. В ідеальному об'єкт набуває другого існування у формі суб'єктивного образу, не втрачаючи жодного атома онтологічного (першого) статусу. Ідеальне, висловлюючись фігурально, — цс "предмет", "відчужений" від самого себе, що існує не у власній конкретно-чуттєвій формі, а па основі речовини і процесів мозку (твердість, колір, патріотизм тощо).

Питання про походження свідомості — це питання про те, як у процесі переходу від неживої матерії до живої і від неї до мислячої пасивне відображення перетворилося на активне, вибіркове, і як на засадах останнього розвинулася здатність мислити.

Природознавці давно довели, що жива природа виникла з неживої. За допомогою хімічного аналізу переконливо показано, що неживі матеріальні об'єкти і живі організми складаються з одних хімічних елементів. Виникнення перших найпростіших організмів стало суттєвим результатом ускладнення відображення: властиве неживій природі відображення дійсності перетворилося на якісно нове, біологічне відображення. Найпростішою формою біологічного відображення є подразливість. Boнa властива всім рослинним і тваринним організмам і полягає у здатності відповідати на короткочасні дії середовища.

У процесі еволюції структурної організації матерії ускладнювалися і самі організми, і зовнішні умови їх перебування. Це сприяло процесу перетворення подразливості на чутливість.

Висновок. Сутність свідомості багатоаспектна. її онтологічний аспект полягає в тому, що свідомість вторинна, похідна віл матерії як за джерелом, так і за способами і формами функціонування; гносеологічний аспект — у тому, що свідомість є вищою формою відображення, суб'єктивним образом об'єктивного світу; природничо-науковий аспект — у тому, що свідомість є властивістю особливо організованої матерії, тобто головного мозку людини (свідомість є там і тоді, де і коли функціонує головний мозок людини); соціально-історичний аспект — у тому, що свідомість є результатом соціалізації людини, прогресу людини і суспільства.

36. Свідомість людини формується в процесі спілкування людей між собою. Свідома й духовна взаємодія суб'єктів, що відбувається в основному в процесі їх спільної практичної діяльності, здійснюється за допомогою мовлення.

Проблему мовлення в психології зазвичай розглядають в контексті: мислення і мовлення. Дійсно, з мисленням мовлення пов'язане особливо тісно. Слово виражає узагальнення, оскільки є формою існування поняття й думки. Генетично мовлення виникло разом з мисленням в процесі суспільно-трудової практики і поступово закладалося в процесі суспільно-історичного розвитку людства в єдності з мисленням. Однак мовлення все ж виходить за межі співвідношення з мисленням. Мовлення корелює зі свідомістю в цілому.

Значною мірою завдяки мовленню індивідуальна свідомість кожної людини, не обмежуючись особистим досвідом, власними спостереженнями, через мову насичується і збагачується результатами суспільного досвіду. Спостереження і знання всіх людей стають або можуть завдяки мовленню стати надбанням кожного.

Основна функція свідомості - це відображення буття, його усвідомлення. Дану функцію мова та мовлення виконують специфічним чином: вони відображають буття, позначаючи його. Однак мова та мовлення - поняття як схожі, так і відмінні. Вони відображають два різних аспекти єдиного цілого.

Мовлення - це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це - мова в дії

Зупинимося на понятті "мова". Її одиницею є слово, яке має два боки:

Мова - це специфічно людський засіб спілкування, який являє собою систему знаків, що має соціальну природу і є створеною та закріпленою у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.

37. Творчий характер свідомості в практичній діяльності людини виявляється в тому, що, по-перше, завдяки свідомості людина пізнає закони об'єктивної дійсності і може щось змінювати в навколишньому середовищі. По-друге, свідомість визначає цілі, способи, характер практичної діяльності.

Адже, як відзначав Маркс, найгірший архітектор відрізняється від найкращої бджоли тим, що перш ніж спорудити щось, створює план своєї будови в ідеальній формі - у вигляді проекту цієї будови. У цьому випадку ідеальне наче передує матеріальному, тобто план майбутнього "будинку" здійснюється до того, як він буде збудований. По-третє, активна творча роль свідомості виявляється і в тому, що вона дає можливість передбачити появу того, що в дійсності ще не існує, а повинно з'явитися.

Таким чином, свідомість виконує такі функції: пізнавальну, регулятивну, прогностичну, конструктивно-творчу, аксіологічну. Активність її полягає в тому, що завдяки свідомості людина здатна творити, передбачати, перетворювати у формі ідеальних образів, ставити мету, абстрагувати, опосередковувати, узагальнювати, самоусвідомлювати, тобто виділяти себе як суб'єкта.

38. За змістом діалектика є теоретичною та методологічною системою, яку утворюють принципи, закони, категорії, інші елементи. Принцип у філософії розуміється як основне положення теорії, або загальне правило чи керівна ідея діяльності. Принципи діалектики мають у її системі статус аксіом і, отже, задають вихідні умови пізнання та діяльності, визначають їх спрямованість та творчі потенціали. Провідними серед них є принципи всезагального зв'язку, розвитку, об'єктивності, відображення, історизму, системності, цілісності. Фундаментом діалектики є принципи всезагального зв'язку та розвитку.

Зв'язок у філософії розуміється як взаємозумовленість існування об'єктів та явищ, розмежованих у просторі і часі. У світі все пов'язано: електрони з протонами, речовина з магнітними, гравітаційними та іншими полями, економіка держави з її політикою, виробництво зі споживанням і т. ін. Всю безкінечну різноманітність зв'язків вивчає наука, її розвиток супроводжується постійним розширенням типології зв'язків і різноманіттям їх класифікацій. Філософія розрізняє зв'язки просторові, часові, генетичні, причинно — наслідкові, суттєві і несуттєві, необхідні і випадкові, закономірні, безпосередні і опосередковані, внутрішні і зовнішні, динамічні і статичні, прямі і зворотні, одиничні й особливі та ін.

Будь-який об'єкт, явище завжди перебувають у системі багатьох і різноманітних зв'язків. Наприклад, ефективність підприємницької діяльності в продовольчому секторі економіки обумовлена споживацьким попитом на продукти харчування, який пов'язаний з повсякденним індивідуальним і громадським споживанням, асортиментом продуктів на ринку, порою року, статевим складом, родом його занять, купівельною спроможністю населення та багатьма іншими обставинами. Виявлення зв'язків, встановлення законів і закономірностей їх функціонування — головне завдання кожної з наук. Чим більше таких законів і закономірностей відкривають науки, тим вільнішою стає людина у теоретичній і практичній діяльності.

Засобом реалізації зв'язків є взаємодія — процес впливу різних об'єктів один па одного, їх взаємної зумовленості, зміни положення, стану, взаємного переходу тощо. Взаємодія, як і зв'язки, — об'єктивна й універсальна.

Діалектика вивчає всезагальні зв'язки, які забезпечують існування всіх предметів, речей, явищ і процесів дійсності та інтегрують у собі всі загальні та поодинокі зв'язки. До них належать зв'язки матерії і руху; матерії, руху, простору і часу; старого і нового; змісту і форми; можливості і дійсності; системи й елементу; цілого і частини та ін. Знання цих зв'язків і вміння свідомо застосовувати їх у пізнавальній діяльності — свідчення справжньої науково-методологічної підготовки спеціаліста будь-якої професії.

39.Розвиток — це філософська категорія, яка в діалектиці виражає необоротні, певним чином спрямовані і закономірні зміни об'єктів, виникнення іншої якості. У живій матерії формами розвитку є, наприклад, прогрес і регрес, перехід до більш удосконаленої чи менш удосконаленої якості. Прогрес і регрес діалектично єдині, тобто будь-який процес розвитку є одночасно і прогресивним, і регресивним. У неживій матерії показником розвитку є ступінь стійкості системи.

Нині з ідеєю розвитку погоджуються майже всі, але спостерігається неоднозначне його розуміння. Альтернативою діалектиці є інші методології, а саме метафізична, софістична, еклектична.

Метафізика — це філософський метод догматичного та консервативного мислення. З його позицій речі існують як створені один раз і назавжди, вони розташовані в певному порядку і можуть лише змінювати місце в просторі. Визначальною ознакою цього методу є механістичне розкладання цілісного об'єкта на багато незалежних одна від одної складових.

Софістика — це філософський метод аргументації, який, використовуючи гнучкість і відносність понять, вириває із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і хитрощами намагається обґрунтувати і виправдати її як суттєву і визначальну.

Еклектика — це філософський метод безпринципного, механічного поєднання в одному погляді різних позицій без виокремлення головного, визначального, суттєутворювального положення.

Принципи загального зв'язку і розвитку не єдині в діалектиці. Є й інші, наприклад, принцип історизму відображає в об'єкті зв'язок минулого, сучасного і майбутнього етапів його розвитку, актуалізує в сучасному його минуле і майбутнє.

40. Співвідношення Понять "розвиток", "прогрес", "регрес"

Проблема історичного прогресу є однією з центральних в усіх значних філософських навчаннях. І це не випадково, так як саме філософія покликана рефлексивно осмислити історичний процес. Але питання про історичне прогрес довгий час трактувався спрощено - як безперервне сходження по шляху до досконалості. Якщо у науково-технічній сфері прогрес безсумнівний, то вже в області економіки він не настільки очевидний (принаймні, економіка служить базою для багатьох негативних процесів), а стан моральності, розвиток культури не дозволяють навіть непомірним оптимістам говорити про величезну стрибку в порівнянні з минулим. Тому вже з середини XIX століття ставиться питання про плату людства за прогрес у продуктивних силах, про неоднозначність і суперечливість прогресу в різних сферах суспільного життя. Перед людством постало завдання навчитися поєднувати зміни у науково-технічній, соціальній і духовній сферах, щоб між ними не руйнувалася гармонія, щоб бездумне підкорення природи і насильство під історією не підвели людей до краю безодні.

Розгляд проблеми історичного прогресу слід почати з виявлення взаємозв'язку прогресу та розвитку.

Розвиток не можна вважати простим синонімом зміни або прирівнювати його до прогресу. Розвиток - процес більш складний, ніж зміна або сукупність змін. Сформулювати поняття розвитку можна на основі аналізу різних типів універсальних зв'язків, виражених у законах і категоріях діалектики. Розвиток - це особливий тип зміни.Встановлення факту які кояться в предметі змін ще не свідчить про їх характер, тенденції. Зміни можуть носити кількісний характер. Розвиток ж передбачає народження нового, зміни якісні. Але й не всякі якісні зміни рівнозначні розвитку (просте руйнування предмета або циклічні процеси з повторенням однотипних фаз або просто оборотні зміни типу "вода - пар - вода...").Поняття розвитку виділяє із загальної маси змін такі, які пов'язані з оновленням системи, з її внутрішнім структурним і функціональним зміною, перетворенням в щось нове, інше. Розвиток - процес тривалих, що накопичуються, необоротних, поступальних змін складних системних об'єктів у досить великі інтервали часу (наприклад, еволюція літосфери, екосистем, історичний розвиток людських спільнот, знарядь і навичок праці, НТП і т. д.).Розвиток не можна розуміти як лінійний процес. Так, реальний соціально-історичний розвиток відбувається з постійними відхиленнями в бік, з поверненнями тому, нерідкі випадки розщеплення, дивергенції розвивається процесу (еволюція приматів або конвергенції - злиття, синтезу, об'єднання різних ліній розвитку (формування великих націй з різних племен).Тут же важливо відзначити дотримання принципу історизму, суть якого полягає в розгляді об'єктів як цілісних систем, що виникли в певних умовах в результаті дії відповідних причин. Необхідно враховувати не тільки обумовленість цього минулим, а й розвиток самої сучасності: адже в цьому протиборствують різні тенденції , формуються альтернативні можливості майбутнього розвитку. Історизм тісно пов'язаний з концепцією детермінації явищ. Історія - не заданий спочатку процес із заздалегідь визначеним результатом. Об'єктивні закономірності історичного розвитку прокладають собі дорогу не в єдино можливій формі. Їх реалізація Змінні. І важливо враховувати різноманіття можливих форм, шляхів розвитку.Найбільш складним типом розвитку є історія суспільства, що включає в себе, крім об'єктивних, також суб'єктивні чинники: погляди, цілі, інтереси людей. Це надзвичайно ускладнює характер детермінації суспільно-історичних процесів. У реалізації історичних перспектив, можливостей беруть участь людський вибір, ідеали, воля до дії. Теоретичне осмислення історичних процесів вимагає застосування всього комплексу знань, методів діалектики.

У процесах розвитку складно і багатьма проявляє себе суперечливий характер змін. Двома найбільш загальними протилежними за своїми характеристиками, різноспрямованими один від одного, діалектично пов'язаними тенденціями розвитку є прогрес і регрес.

Прогрес (від лат. Progress - рух вперед, успіх), тип, напрям розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого , від менш досконалого до більш досконалого. Про прогрес можна говорити стосовно до системи в цілому, до окремих її елементів, до структури та ін параметрами розвивається об'єкта. Поняття прогресу співвідносні з поняттям регресу.

Прогрес припускає таку диференціацію та інтеграцію елементів і зв'язків системи, яка підвищує ступінь її цілісності, її пристосованість до середовища, функціональну ефективність, стійкість, надійність і забезпечує високий потенціал подальшого розвитку. Якщо ж в результаті процесу розвитку зменшується набір корисних для системи функцій, розпадаються, що існували раніше структури, зменшується число підсистем, елементів і зв'язків, що забезпечують існування, стійкість і життєдіяльність даної системи, то такий процес називають регресом.

„Рух“ та „розвиток“: особливість взаємодії.

Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди хвилювала філософську думку. Рух – це поняття для позначення будь-якої зміни. Він лежить в основі розвитку. Але не весь рух веде до розвитку.

У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безумовним є те, що "розвиток" — конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж "рух". Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. Це процес тривалих, необоротних, накопичувальних, якісних змін в бутті. В історії пізнання категорії "рух" і "розвиток" виступають співвідносними ступенями. Спочатку виникло поняття "рух", тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми привело до виникнення поняття "розвиток". Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, зіставлення його даних, їх мислена обробка і таке інше.

Згідно з науковою філософією рух багатоякісний. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Існують різні форми руху матерії, такі як соціальний, біологічний, хімічний, соціальний, фізичний та механічний.

Під механічною формою руху розуміють переміщення матеріальних об'єктів (речей, фізичних тіл) у просторі. Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Біологічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу. Чим складішою є система, тим для даної системи характерні більш складні форми руху.

Отже, на відміну від руху , розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціювання системи, якій вони притаманні, як таке, що має певне спрямування. Спрямованість - неодмінна ознака розвитку. Будь-яка спрямованість. Говорячи "розвиток", ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення.

41. Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.

Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного, які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей — це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей — це процес їх взаємовиключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність — це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

42. Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не обминути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє собою процес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної якості. Разом з тим це — і процес формоутворення визначеності протилежностей у складі цілого, і кількісної визначеності їх відношення у ньому.

З огляду на закон взаємопереходу кількісних і якісних змін об'єктивний процес розвитку в самому собі розрізняє діалектичне протилежні форми свого існування: еволюцію та революцію. Особливості їх об'єктивного змісту виявляються як у самому розвитку, так і в його пізнанні. В еволюційний період суперечності зароджуються, зріють, йде кількісний процес їх розвитку і нагромадження. Вони сховані у надрах буття і не проявляються в ньому.

Категорія якості постає перш за все методологічною основою процедури виділення об'єкта пізнання. Як вихідний пункт категоріального визначення об'єкта пізнання зазначена категорія є передумовою подальшого руху категорій. Але це стає можливим тому, що пізнання якісної визначеності предмета — суперечливий процес, відображений та узагальнений у самій категорії якості. У найнагальнішому вигляді пізнання якісної визначеності тієї чи іншої речі йде від відображення нерозчленованої, відчутно-конкретної специфіки як певної цілісності до виявлення її багатозначних властивостей, і від них — до виявлення їх внутрішнього зв'язку.

У цьому, власне, й полягає безпосередня функція категорії якості. Щодо змісту цієї категорії, то вважаємо цілком справедливою думку Гегеля про те, що якість — це реальність, яка мислима разом з її запереченням. Безпосередньо ж заперечення постає як межа. Якість взагалі у своїй визначеності є межею.Діалектична природа межі полягає в тому, що вона не тільки відмежовує один предмет від іншого, але й поєднує їх. Якість виражає стійку специфіку предмета в процесі його безперервного розвитку.

43. Закон заперечення заперечення. Спочатку з'ясуємо зміст категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання.

Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Тому природно, що спосіб заперечення визначається в кожному конкретному випадку як загальною, так і особливою природою процесу. «...Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень та понять, — писав Ф. Енгельс, — існує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечення, що при цьому виходить розвиток».

Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його перехід у свою протилежність. Закон заперечення заперечення і виступає законом зв'язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення мислення і буття в сфері суспільного розвитку постає у формі заперечення заперечення: наявна дійсність — її заперечення в мисленні (понятті) — заперечення поняття як процес формування нової дійсності відповідно до поняття про неї. Сутнісна єдність указаних ланок заперечення реалізується в діяльності людини.

Заперечення заперечення тому і виступає всезагальною, вирішальною формою суперечності, що вона (форма) є внутрішньою формою розвитку суперечності. Тобто заперечення заперечення охоплює весь процес розвитку суперечності — від його виникнення, через дозрівання та вирішення, включаючи і результат цього вирішення.

Становлення результату в процесі і зняття процесу в результаті є не чим іншим, як моментами, що виражають характер заперечення (заперечення заперечення, як самозаперечення). Оскільки кожен із цих моментів розрізняється за змістом і формою, то діалектичне витлумачене заперечення ніби «розщеплюється» — на себе (перше заперечення) і на свою протилежність (друге заперечення). Зрозуміло, що друге заперечення «у зародку», в потенції містилося в запереченні першому.

Відображаючи складний, суперечливий характер спрямованості процесу розвитку (поступальність і «повернення», повторюваність, збереження і знищення), закон заперечення заперечення виступає світоглядно-методологічним регулятором освоєння як минулого в розвитку людства, так і освоєння його майбутнього. У відношенні до минулого цей закон передбачає необхідність розкриття тих рис, властивостей здійсненого розвитку, заперечення яких було здійснене наступним розвитком, а відповідно — їх мобілізацію для теоретичного обгрунтування можливостей майбутнього розвитку, їх практичного розвитку в освоюваному майбутньому.

Закон заперечення заперечення не знищує альтернативності розвитку можливостей у реалізації майбутнього, але постає законом свідомої реалізації того майбутнього, яке виражається гуманістичною суттю діалектичної теорії розвитку.

44. Одиничне, особливе, загальне

Усе, з чим людина стикається у світі — це конкретні, реально існуючі предмети, явища, процеси. Кожний з них виступає в якості окремого. Однак у безлічі окремих предметів, явищ існує щось властиве тільки кожному з них і щось, що притаманне всім. Наприклад, є безліч бджіл у вулику, але немає серед них двох абсолютно однакових, немає абсолютно однакових елементарних часток. І в той же час усі вони є бджолами чи елементарними частками. Але, крім того, існують ознаки й особливості, що є загальними не для всіх однакових предметів, явищ. Ці взаємини виявляються в категоріях одиничного, особливого, загального.

Одиничне — це система властивостей, ознак особливостей, притаманних тільки даному, конкретному, окремому предмету, і які складають його якісну і кількісну характеристики, його якісну відмінність від інших предметів, явищ. Іншими словами, одиничне — це те неповторне, що належить тільки даному окремому предмету. Але окремий предмет характеризується не тільки наявністю одиничного, неповторного. У кожному окремому є поряд з одиничним те, що притаманне й іншим предметам і об'єднує їх у певну цілісність.

Кожна бджола, будучи індивідуально неповторною, є часткою рою, разом з іншими, — бджолою. У неї є те загальне, що поєднує безліч бджіл у вид.

Загальне — це система властивостей, ознак, особливостей, притаманних багатьом предметам, що об'єднують їх у певну, якісно визначену цілісність, єдину систему зв'язків. Часто загальне розглядається як прояв сутності багатьох подібних предметів. Наприклад, загальним, що поєднує всіх людей у системі "людина" є те, що її життєві потреби задовольняються не безпосередньо в контакті з природою, а опосередковано, за допомогою системи соціальних умов: матеріальне виробництво і система суспільних відносин.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є особливе. Особливе — це система ознак, властивостей, притаманних якійсь групі предметів, що входять у більш широку систему. В особливому виявляється взаємозв'язок одиничного і загального. Наприклад, окреме дерево є одночасно носієм одиничного, особливого і загального. Береза, як окреме дерево, має свої специфічні особливості крони, стовбура, кореневої системи, віку, що складає її одиничне. У той самий час, ця береза має спільні ознаки з іншими березами. У цьому розумінні поняття береза буде означати особливе, тобто те, що притаманне всім березам. Загальним буде — дерево. Це поняття поєднує в собі ознаки усіх видів дерев.

Варто мати на увазі, що співвідношення одиничного, особливого і загального залежить від того, у якій системі зв'язків вони розглядаються. Наприклад, та ж береза як дерево буде особливим у системі "рослина".

Пізнання взаємозв'язку одиничного, особливого і загального має важливе методологічне значення для усвідомлення процесу сходження від знання одиничного до знання особливого і загального, а також — сходження в пізнанні різних рівнів сутності. Крім того, знання цього взаємозв'язку допомагає розкрити специфіку поступального розвитку, у якому йде процес зародження нового. Нове завжди спочатку з'являється як одиничне, що не вписується в правило. Однак, у міру його становлення, диференціації й інтеграції це нове завойовує своє місце серед інших систем зв'язків зі своїми характеристиками особливого і загального. Одиничне, виникнувши спочатку як випадкове, стає необхідним, закономірним.

Загальне не існує незалежно від одиничного. Вони нерозривно пов'язані як різні характеристики загальних взаємозв'язків між предметами, явищами дійсності. Розвиток наукових знань завжди починається з пізнання одиничного з наступним сходженням і пізнанням особливого і загального. Жоден закон не був відкритий до того, поки люди не зіткнулися з безліччю фактів його прояву. Але в той же час, відкритий закон стає засобом більш повного і глибокого осмислення особливого й одиничного. У загальному зникають частковості, деталі, але виступає на передній план сутність. Наприклад, лікар, знаючи загальні закономірності, ознаки, симптоми хвороби, її збудників, специфіку протікання, підходить до лікування хворого з урахуванням його індивідуальних особливостей, стану організму загалом, віку, реакції на дію ліків. Тільки врахування загального, особливого й одиничного дозволяє визначити конкретні методи лікування.

Взаємозв'язок одиничного, особливого і загального виявляється у всіх сферах дійсності.

45. Причина і наслідок

Пізнаючи навколишній світ, людина почала спостерігати, що між предметами, явищами, процесами існує зумовленість їх виникнення, загибелі. І людина часто ставила перед собою питання: "Чому?" Відповідь на це питання значною мірою залежить від розкриття причинної залежності й зумовленості між предметами, явищами. Причина — це система зв'язків і відносин, що зумовлює зміни, виникнення,руйнування предметів, явищ, зв'язків. Часто, коли говорять про причину, ототожнюють її з предметом, явищем, зв'язком, що передували появі нового предмета, явища, зв'язку. Але цього робити не слід. Причиною є не предмет, а система зв'язків, що зумовлює появу чогось нового. Не знаючи цієї зумовленості., наша свідомість убачає причинний зв'язок саме в безпосередній часовій послідовності подій. Перебігла кішка дорогу, зустрілася жінка з порожнім відром — вважається, що це причина наступної невдачі. Причина існує в нерозривному зв'язку з наслідком.

Наслідок — це результат дії причини. Наслідок завжди заключає в собі новий зміст, чого не було в причині. Причина не існує до наслідку. До наслідку існують зв'язки і відносини, в яких виникає можливість появи певного наслідку. Але вони ще не причина, а тільки умова. Умова перетворюється в причину тільки тоді, коли з'являється наслідок.

Наприклад, у надрах Землі увесь час існують складні взаємозв'язки між материковими породами і мантією, що таять у собі можливість землетрусів. Однак ці зв'язки стають причиною тільки тоді, коли вони викликають землетрус. Так і в суспільному житті. Загострення кризових ситуацій, погіршення життєвого рівня людей, порушення прав і свобод таять у собі можливість прояву масового невдоволення, страйків і навіть повстань. Але ці суперечності стають причиною тільки тоді, коли це невдоволення проявилося у формах масових виступів.

Важливо зазначити, що іноді багато причин зумовлюють один загальний наслідок. У той же час одна причина може проявитися в безлічі наслідків. Створення атомної зброї явилося наслідком багатьох причин. А вибух атомної бомби породжує безліч наслідків. Результатом взаємодії багатьох причин явилося виникнення життя на Землі. А сам факт виникнення обумовив величезну розмаїтість її форм. Причина і наслідок у процесі розвитку часто міняються місцями. Те, що було наслідком у даному конкретному зв'язку, конкретної причини, стає причиною стосовно тих наслідків, що породжуються ним. І так без кінця. Причинно-наслідковий зв'язок є всезагальним і виявляється у всіх сферах дійсності.

Немає предметів, явищ, зв'язків, що не були б обумовлені у своєму існуванні певними причинами. Все у світі обумовлено явищем, а явище заключає в собі сутність. У кожному явищі завжди закладена сутність. У чистому виді сутність не існує як особливий феномен. Вона реалізується через безліч явищ. Отже, явище - це форма прояву сутності, спосіб її буття. Явище не завжди адекватно відображає сутність. Це пов'язано з тим, що на прояв сутності впливають зовнішні фактори. Тому часто явище виражає сутність у перекрученому виді, у формі видимості. Так, схід і захід Сонця сприймається як рух Сонця навколо Землі, а не Землі навколо своєї осі.

У своїй практичній діяльності людина спочатку має справу з безліччю явищ. І тільки в міру ускладнення, розширення і поглиблення процесу пізнання вона переходить від пізнання явища до пізнання сутності, від пізнання сутності першого порядку до сутності другого порядку і т.д. У той же час пізнання сутності розкриває можливість пояснення багатьох явиш, багатьох подій. Наприклад, розкриття сутності людини дозволило пояснити багато особливостей історичного розвитку суспільства, його суперечностей, соціальну структуру, характер взаємин між людьми.

Взаємозв'язок сутності і явища становить одну з форм всезагальних зв'язків і відносин.

46. Необхідність і випадковість

Причина і наслідок, можливість і дійсність розкривають взаємозв'язок між предметами, явищами, процесами в поступальному русі, розвитку, де на перший план виступає зумовленість цього взаємозв'язку. Однак вони не вичерпують усього багатства універсальних форм взаємозв'язків. Сам взаємозв'язок причини і наслідку, можливості і дійсності носять різний характер. їх взаємний зв'язок може виявлятися як жорстко зумовлений, як опосередкований чи як випадковий, підпорядкований імовірним зв'язкам.

Важливу роль у розкритті особливостей загальних зв'язків і відносин відіграє взаємозв'язок необхідності і випадковості.

Необхідність - це система зв'язків і відносин, що зумовлює зміну, поступальний рух, розвиток у жорстко визначеному напрямку з жорстко визначеними результатами. Іншими словами, необхідність - це такий зв'язок, що обов'язково призводить до певної події. Куля, що вилетіла з гвинтівки, з необхідністю упаде десь на землю, тому що сила заряду, мала початкова швидкість польоту кулі неспроможні перебороти силу земного тяжіння. Рух води річок теж зумовлений силою земного тяжіння.

Випадковість — це система зв'язків і відносин, при якій поява певної події може відбутися, а може і не відбутися. Можна також сказати, що випадковість це такий зв'язок, при якому поява події не випливає загальних тенденцій розвитку, його не можна передбачати. При безлічі альтернативних можливостей і безлічі причин, при наявності обставин, що змінюються, може реалізуватися будь-яка можливість.

Необхідність і випадковість тісно взаємозв'язані між собою. Однією з найважливіших особливостей їх взаємозв'язку є те, що випадковість становить форму прояву необхідності. Необхідність виявляється не інакше як через безліч випадковостей. Підчас грози блискавки вдаряють у певні предмети на поверхні землі. Сама блискавка - це необхідний результат різниці електричних потенціалів між хмарами і землею. Але те, куди саме потрапить блискавка: у дерево, у будинок, у якийсь інший предмет — випадковість. Це влучення могло бути, а могло і не бути, якби, наприклад, вітер, що піднявся перед цим, погнав хмару в інше місце.

Часто випадковість розглядають як перетинання двох необхідностей. У повітрі зіштовхнулися два літаки. Кожний з них при швидкості і спрямованості польоту повинний був з необхідністю пройти через точку зустрічі. Але цього могло б не статися, якби льотчики вчасно помітили один одного і змінили курс.

Усяка випадковість зумовлена причинами. Наприклад, те ж зіткнення літаків могло бути обумовленим недостатньою увагою льотчиків чи неправильною інформацією з диспетчерського пункту, поганими погодними умовами, поганою видимістю.

Визначення співвідношення необхідності і випадковості залежить від того, у якій більш загальній системі зв'язків вони розглядаються. Те, що виявлялося як необхідне в одних умовах, в одному відношенні, може проявиться як випадкове в інших умовах, в іншому відношенні.

Взаємозв'язок причини і наслідку, можливості і дійсності, необхідності і випадковості виражають нерозривність процесу розвитку. Це тільки різні сторони, аспекти цього процесу. У будь-якому процесі розвитку одночасно присутні причина і наслідок, можливість і дійсність, необхідність і випадковість. Вони взаємодоповнюють один одного. їх виділення і розгляд кожного окремо є умовою більш глибокого пізнання людиною навколишнього світу і самої себе.

47. Можливість і дійсність

Однак причинно-наслідковий зв'язок не вичерпує всього багатства зв'язків і відносин. Він не є єдиним усезумовлюючим зв'язком. Не всі умови перетворюються в причину. Умови створюють передумови, при яких рух, зміна може здійснюватися в різних напрямках, породжувати різний результат, тобто містить в собі можливість.

Можливість — це система зв'язків і відносин, що зумовлюють виникнення тенденцій, передумов змін, розвитку у певному напрямку, з певними передбачуваними результатами. Це майбутнє в сьогоденні, що при певному збігу обставин може стати реальним фактом.

Дійсність — це реалізована можливість, передумови, втілені в реально існуючі предмети, процеси, зв'язки в їх якісній визначеності. Те, що можливість виступає як передумова, потенція, у дійсності виявляється як наявне буття. Можливість формується до дійсності, її перетворення в дійсність характеризується появою нових можливостей.

Щоб можливість перетворилася в дійсність, необхідна наявність певних тенденцій, спрямованості розвитку і наявність відповідних умов (внутрішніх і зовнішніх). Висіяне в землю зерно містить в собі можливість появи нової рослини. Але якщо немає відповідних зовнішніх умов (достатня кількість вологи, відповідної температури) ця можливість може не перетворитися в дійсність, залишиться нездійсненою.

У процесі розвитку може з'явитися одночасно кілька альтернативних можливостей. Звичайно, у дійсність перетворюється та, для якої склалися найбільш сприятливі внутрішні і зовнішні умови. Крім того, у великій кількості схожих між собою ситуацій однотипні можливості здійснюються по-різному. А багато взагалі не здійснюються. Заздалегідь неможливо визначити скільки і які конкретно можливості перетворяться в дійсність. Ступінь здійснення можливостей при наявності великої кількості однотипних ситуацій знаходить свій вираз в імовірності. Тільки велика кількість подібних умов, у яких є передумови появи певної події, може дозволити визначити ступінь реалізації такої можливості. Наприклад, тільки проаналізувавши велику кількість фактів народження дитини у певних часових і просторових рамках можна визначити імовірність народження дитини певної статі.

Імовірність дає тільки наближену оцінку можливостей досягнення бажаного результату, перетворення можливості в дійсність, тому що вона зв'язана обов'язково з великою кількістю подій і безліччю умов.

Можливості бувають реальні і формальні чи абстрактні. Реальні можливості характеризуються тим, що для їх перетворення в дійсність існують чи складаються необхідні умови. Формальна чи абстрактна можливість — це можливість, реалізація якої практично виключається. Наприклад, людина має можливість полетіти в космічний простір. Для цього вже є космічні кораблі. Ця можливість уже перетворюється в дійсність у навколоземному просторі. Складається реальна можливість польоту людини на Марс, а згодом і далі. Але вона не може зробити політ за межі Галактики, тому що для цього немає відповідних засобів і для його здійснення потрібні мільйони років. Ця можливість залишається абстрактною. Проблема співвідношення реальних і абстрактних можливостей дуже важлива в практичному житті. У політиці, економіці, техніці необхідно керуватися реальними можливостями, а не надуманими, нездійсненними проектами.

48. Сутність і явище

Взаємозв'язок сутності і явища розкриває співвідношення зовнішніх, поверхневих і внутрішніх, глибинних рівнів пізнання людиною навколишнього світу. Як і в пізнанні зв'язку одиничного, особливого і загального, так і в пізнанні зв'язку сутності і явища рух іде від знання поверхневого, видимого, того що відчувається реально до знання внутрішнього, схованого, глибинного - до знання сутності.

Сутність — це система глибинних, стійких зв'язків і відносин, які зумовлюють виникнення, існування, функціонування предметів, процесів, і з руйнуванням якої вони перестають існувати, зв'язків, що визначають природу предметів, процесів, сукупність їх властивостей, особливостей.

Наприклад, сутність життя полягає в тому, що воно становить процес існування, функціонування відкритих складних систем, що саморегулюються, головною, основною ознакою й умовою буття яких є обмін речовин з умовами існування. Регулятором взаємовідносин цих систем з навколишнім світом є потреба. Тому можна сказати, що сутність життя — це безупинний процес задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється на основі активної взаємодії живого з умовами свого існування, взаємодії, у якому здійснюється обмін речовин. Є ця система зв'язків - є життя. Вона зумовлює прояв різних форм життя, їх рух, розвиток. З припиненням цього зв'язку життя перестає існувати. Чи, наприклад, сутність капіталізму полягає у виробництві доданої вартості на основі купівлі-продажу робочої сили при наявності приватної власності капіталіста на засоби виробництва і результати праці.

Таким чином, сутність не зводиться до сукупності властивостей, особливостей, структурних елементів предмета. Вона становить ту систему внутрішніх зв'язків і відносин, виникнення якої визначає, зумовлює саме становлення предмета, його природу, специфіку, це поле, на якому здійснюється її функціонування і розвиток.

Явище — це зовнішні, реально існуючі особливості предметів, процесів, їх властивостей, які безперервно спостерігаються. Сутність і явище взаємозв'язані між собою. Сутність завжди виражається в явищі, а явище заключає в собі сутність. У кожному явищі завжди закладена сутність. У чистому виді сутність не існує як особливий феномен. Вона реалізується через безліч явищ. Отже, явище — це форма прояву сутності, спосіб її буття. Явище не завжди адекватно відображає сутність. Це пов'язано з тим, що на прояв сутності впливають зовнішні фактори. Тому часто явище виражає сутність у перекрученому виді, у формі видимості. Так, схід і захід Сонця сприймається як рух Сонця навколо Землі, а не Землі навколо своєї осі.

У своїй практичній діяльності людина спочатку має справу з безліччю явищ. І тільки в міру ускладнення, розширення і поглиблення процесу пізнання вона переходить від пізнання явища до пізнання сутності, від пізнання сутності першого порядку до сутності другого порядку і т.д. У той же час пізнання сутності розкриває можливість пояснення багатьох явищ, багатьох подій. Наприклад, розкриття сутності людини дозволило пояснити багато особливостей історичного розвитку суспільства, його суперечностей, соціальну структуру, характер взаємин між людьми.

Взаємозв'язок сутності і явища становить одну з форм всезагальних зв'язків і відносин.

49. Зміст і форма

Кожен предмет, явище, процес становлять певну цілісність, що складається з безлічі структурних елементів, взаємозв'язаних між собою, має відмітні ознаки, що характеризують предмет як окреме утворення і відрізняють даний предмет від інших. Тобто усі вони мають свій зміст і форму. Зміст — це система зв'язків і відносин між елементами, яка поєднує їх у цілісність, із притаманними їй властивостями, особливостями, якісною визначеністю. Сукупність складових елементів, спосіб їх розташування і зв'язку визначає структуру предмета. Наприклад, соціальна структура суспільства містить у собі всіх соціальних суб'єктів із усім різноманіттям і суперечливістю їх відносин (особи, групи, класи, нації тощо). Форма - це спосіб організації змісту, його вираження й існування. Розрізняють внутрішню і зовнішню форму. Наприклад, у книзі внутрішньою формою є спосіб побудови, викладу матеріалу (розповідь, повість, роман). Зовнішню її форму складає розмір, обсяг, особливості обкладинки.

Зміст і форма взаємозв'язані і взаємно обумовлюють один одного. їх відмінність не можна абсолютизувати. Те, що в одній системі зв'язків і відносин виступає як зміст, в іншій - як форма. Наприклад, економічні відносини виступають як соціальна форма, у якій і за допомогою якої здійснюється виробництво. У той же час економічні відносини характеризуються притаманним їм змістом, який виступає як відношення між людьми в процесі виробництва, зумовлені їх взаємним відношенням до засобів виробництва і результатів праці. Ці відносини самі проявляються в конкретно-історичних формах власності, у способі з'єднання робочої сили зі знаряддями праці, у формах розподілу, обміну, споживання.

Зміст завжди зв'язаний певною формою, а форма наповнена певним змістом. Зміст є визначальним у його співвідношенні з формою. Розвиток і зміна змісту зумовлює зміну форми. Життєві сили, закладені в зерні, розвиваючись, розривають, скидають стару форму - форму зерна - і здобувають форму рослини, з його кореневою системою, стеблом, листами, квітами, плодами... У той же час форма може активно впливати на зміст, визначаючи його специфіку. Так, зміст суспільного життя багато в чому залежить від форми державного управління, що може або сприяти прогресу, або призвести суспільство в стан кризи. Тоді виникає необхідність заміни старої форми новою. Важливо також зазначити, що один і той же зміст може приймати різні форми. Наприклад, утвердження капіталізму як суспільного ладу проявилося в специфічних формах в Англії, Німеччині, Франції, CШA…

Зміст, структура, форма — це тільки різні сторони предметів, явищ, процесів, у них знаходить свій вираз складність предметів, явищ і взаємин між ними. Вони один без одного не існують. Наприклад, суспільна свідомість за своїм змістом є відображена в голові людини і закріплена пам'яттю система знань про навколишній світ і про саму людину. Вона є об'єктивною за своїм походженням. Цей зміст виявляється й існує у формах суспільної свідомості: наукова свідомість, політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська, ідеологія. Взаємозв'язок форм суспільної свідомості складає його структуру.

Врахування взаємозв'язку змісту і форма має важливе теоретичне і практичне значення. Знання цього взаємозв'язку допомагає уникати грубих помилок у безпосередній життєдіяльності кожної людини, у рішенні задач суспільного розвитку, у взаєминах людини і природи.

Крім розглянутих основних форм всезагальних взаємозв'язків є й інші: частина і ціле, зовнішнє і внутрішнє, симетрія й асиметрія тощо. Однак для загального уявлення про принцип всезагального зв'язку досить і розглянутих.

З принципом всезагального зв'язку нерозривно пов'язаний принцип розвитку. Як зазначалося раніш, це не два різних принципи, а дві сторони єдиного процесу руху, змін, що відбуваються у світі. У принципі всезагального зв'язку на перший план виступає характеристика їх стійкості, якісної визначеності, яка відрізняє їх один від одного.

У принципі розвитку акцентується увага на динаміці, поступальності руху, на з'ясуванні джерела, спрямованості цього руху. Цей принцип знаходить свій вираз і у всезагальних зв'язках і в законах розвитку.

Основними законами процесу розвитку є закон єдності і взаємодії протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, закон заперечення заперечення. Ці основні закони діалектики так само взаємозв'язані між собою, як і всезагальні форми зв'язків. Це теж тільки різні аспекти єдиного загального процесу зміни, руху, розвитку. Разом з тим кожний з них характеризується рядом особливостей.

Так, закон єдності і взаємодії протилежностей відповідає на запитання ЧОМУ здійснюється розвиток, ЩО є джерелом саморозвитку. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін відповідає на запитання ЯК здійснюється поступальний рух, який механізм зміни одних станів, зв'язків, процесів іншими. Закон заперечення заперечення розкриває спрямованість розвитку, відповідає на запитання КУДИ, у якому напрямку йде розвиток, який існує змістовний зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім. Тобто розкриває механізм спадкоємності в процесі розвитку.

Можна також сказати, що загальні зв'язки, їх пізнання має важливе значення у вирішенні питання про те, що являє собою світ з точки зору його структури: він єдине ціле чи сукупність різних процесів, явищ, які не переходять одне в одне. Матеріалістична діалектика, спираючись на вирішення питання про природу і сутність світу і людини, дозволяє представити світ як єдине ціле, обґрунтувати матеріальну єдність світу.

Принцип розвитку є основою для вирішення питання про те, у якому стані перебуває світ: він розвивається, змінюється чи знаходиться в стані спокою, незмінності Тому цілком правомірно розглядати принцип всезагального зв'язку і принцип розвитку в єдності. Цей принцип всезагального зв'язку і розвитку не тільки дає можливість зрозуміти, що у світі усе взаємозв'язане, взаємообумовлене і знаходиться в стані руху, розвитку, але й орієнтує на побудову теорії розвитку як системи взаємозалежних понять, категорій, які виражають загальний його характер, тенденції, спрямованість.

Поняття "рух" і "розвиток" часто ототожнюють або протиставляють одне одному. Іноді полеміка виникає з приводу того, яке з них є ширшим за змістом: рух ширший за розвиток чи розвиток ширший за рух.

Не вдаючись в аналіз безлічі точок зору в розумінні цього питання, можна сказати, що відмінності між цими поняттями носять відносний характер. З'ясування специфіки кожного з цих понять повинно вестися стосовно того, до якої системи зв'язків і відносин воно належить, яку сторону й особливість цих зв'язків вони виражають. Наприклад, плин ріки — це рух, переміщення води по певному руслу, у певному напрямку. У той же час, це одна з багатьох сторін розвитку ландшафту земної гідросфери. Рух крові в жилах, її переміщення від серця до кінцівок, до голови є в той же час моментом розвитку організму. Або, розвиток рослинного і тваринного світу на Землі відбувається в процесі руху Землі навколо Сонця, а разом з ним у системі нашої Галактики.

Для більш наочного вияснення змісту цих понять можна звернути увагу на те, що рух найчастіше розглядається як зміна взагалі, будь-яка зміна. У цьому плані і виділяють найбільш загальні форми руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна.

Коли ж заходить мова про розвиток, то підкреслюється, що це процес становлення, функціонування, зміни систем, взаємопереходу одних систем в інші, який здійснюється на основі внутрішніх джерел, імпульсів. Особливістю розвитку є перехід від старого до нового, наявність наступності між ступінями розвитку системи і при переході від однієї системи до іншої.

Важливу роль у розкритті сутності принципу розвитку грають основні закони діалектики: закон єдності і взаємодії протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, закон заперечення заперечення.

50. Частина і ціле.

В науці і філософії з часом формувалася думка, що властивості цілого не можуть бути зведені до властивостей частин, його складових. Але залишалося незрозумілим, в чому полягає основа цілісності. Відповісти на це запитання на основі метафізичного мислення не вдавалося. Ключ до вирішення цього питання дає діалектика: таємниця цілісності, її незводимість до простої суми частин, полягає у зв'язку, що поєднує предмети у складні комплекси, у взаємовпливі частин. Таким чином, було відкрито, сформульовано принцип цілісності, який відіграє важливу роль у розвитку знань і практики.

З часом вдалося зрозуміти й те, що різним типам зв'язків частин відповідають різні типи цілісності. Так, зв'язкам побудови (кристал, архітектурна споруда), функціонування (дії машини, життя організму), розвитку (рослини, ембріону) відповідають структурний, функціональний та генетичний типи цілісності, які тісно пов'язані між собою. Іншими словами, цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, яким властива складна внутрішня побудова (особистість, суспільство тощо), як єдність частин у багатоманітності її взаємозв'язків. Роль принципу цілісності у сучасному науковому і філософському аналізі, а також у інших формах осмислення дійсності є вкрай важливою. Орієнтація на даний принцип дозволяє подолати обмежені способи уяснення, які переважали на попередніх стадіях пізнання: елементаризм (поділення складного на прості складові), механіцизм (розуміння цілого лише як суми частин), редукціонізм (зведення складного, більш високого за рівнем розвитку, до простого).

У певних межах спосіб уяснення складних об'єктів у поняттях "частина – ціле" і сьогодні, в принципі, не втратив свого значення, але був значно доповнений і поглиблений, збагачений і зайняв важливе місце у сучасному системному підході до різноманітних об'єктів.

Збагачення категорії "частина – ціле" поняттям зв'язку відкрило шлях до поступового формування нових категорій: елемент, структура, система. Поняття зв'язку насамперед дало імпульс до уточнення і розвитку уявлень про способи упорядкованості різних об'єктів.

51. Цінність — це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.

Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза Протагора: "Людина є мірою всіх речей."

В античній і середньовічній філософії ціннісні характеристики включалися в саме життя, розглядалися як притаманні йому, нерозривні з реальністю. Дослідження цінностей як таких стало можливим тоді, коли поняття реальності розщепилося на реальність у власному розумінні й цінність як об'єкт людських уподобань, пристрастей та прагнень.

Категорія цінності найбільш ґрунтовно була розроблена класичною німецькою філософією, особливо І. Кантом. І. Кант поняття цінності пов'язує з поняттям доброї волі. Сама по собі добра воля має цінуватися незрівнянно вище, ніж будь-що здійснене нею на користь якоїсь схильності. Важливим у кантівському аналізі поняття цінності є те, що це поняття він співвідносить з людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, — зі світом природи бажань. Цей аспект І. Кант називає відносною, зумовленою цінністю. Основну увагу він звертає на суб'єктивний аспект цінності, який і прагне висвітлити. Водночас підкреслює наявність і об'єктивного аспекту, але детально його не розробляє. Кантівську концепцію цінності сприйняли в основному, з деякими змінами, всі представники класичної німецької філософії.

Сучасна соціально-філософська література характеризується різноманітністю поглядів на природу цінностей та їх розуміння. Вони зрештою є або конкретизацією проблеми, наміченої в німецькій класичній філософії, або розробляються через протиставлення останній.

Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

— матеріальні — це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

— духовні — це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Залежно від ціннісного ставлення людини до світу цінності визначаються як "предметні" та "суб'єктні".

"Предметними" цінностями виступає все розмаїття предметів людської діяльності, суспільних відносин та включених до їх кола природних явищ як об'єктів ціннісного відношення. Вони оцінюються в плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи несправедливого тощо.

"Суб'єктивні" цінності — способи та критерії, на основі яких проводяться саміпроцедури оцінки відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це — настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, які відображаються у формі нормативних настанов.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так, виділяються цінностіособистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські.

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Слід мати на увазі, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.

У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немає основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття "загальнолюдське".

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

— цінність людського життя;

— смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

— цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

— відвернення загрози термоядерної війни;

— забезпечення свободи, демократизації усіх сфер людської життєдіяльності —економіки, політики, культури тощо.

Подальший конкретно-історичний аналіз сутності та розвитку цінностей є важливою стороною наукового дослідження і розуміння історії суспільства та культури.

52. Творчість – це і є в «чистому вигляді» існуюча, здійснювана діалектична суперечність, яка не сковується дією будь-яких привнесених суб’єктивних чинників (дією перетворених форм соціального, колективного та індивідуального буття). Суперечність як в кожному зі своїх актів, так і в своєму статусі всезагального процесу свободотворчості, процесу незавершимого породження гуманістичної культури. Зрозуміло, що цілком справедливим такий висновок є для того часу, коли творчість вже існує в формі практичної всезагальності. Невимовимо більш складним є процес її практичного поставання, і, відповідно – філософського осягнення в умовах, коли вона лише виявляє стійку та незворотну тенденцію до такої всезагальності.

Основним визначником творчості є те, в якій мірі вона є способом буття свободи людини, є основою утвердження останньої в якості соціально-активної, соціально-відповідальної, а, відтак – повноцінної особистості. Лише в процесі творчості відбувається «усуспільнення людини в безпосередню універсальність буття»(О.В.Босенко). А оскільки в науковій філософії немає жодного положення, жодного слова, котрі були б гуманістично нейтральними, то можна констатувати, що проблема творчості є тією «теоретичною віссю», навколо якої зосереджене та «обертається» нині все багатоманіття філософської (і не лише) проблематики. Чим це зумовлено передусім?

Процес трансформування людської діяльності в творчість суть загальноісторичній процес, себто він має місце на всіх без винятку етапах розвитку людського суспільства. У всі періоди розвитку історії без особливої напруги (навіть на суто емпіричному рівні) можна виявити незчислиму кількість прикладів, що вони ілюструють блискучі злети людською духу, почуттів та практичної дії. Творчість існувала завжди. Однак суб’єктом її на протязі того відтинку буття цивілізації, що його називають «передісторія» виступає суспільство в цілому як соціально-абстрактний суб’єкт, як агрегат атомізованих та анонімізованих, соціально-абстрактних індивідів. І ціна постаючої творчості в цих умовах – це та маса соціальних і особистісних аномалій (страждань, нещасть, нестатків, несвободи, злиднів, каліцтв, смертей дочасних тощо) що вона одного разу (власне – час від часу – у вигляді соціальних революцій) набуває значення маси критичної. І невідворотно спрацьовує. І теє відбувається до того часу, допоки на місце стихійності соціального розвитку не заступає розвиток в розумній формі. Але передісторія, як це вже давно доведено наукою, в тому числі і науковою філософією, то не є якимось звихом в розвитку цивілізації, але – необхідним ступенем в її поступі, стадією виникнення та складання передумов та засад для уможливлення існування універсального суспільного зв’язку між індивідами, яку спроможний в дійсності, з допомогою дійсних же чинників (умов, методів, форм та засобів) забезпечити дійсний же гуманізм. Лише він є формою адекватного здійснення творчої особистості, оскільки є способом існування творчого суспільства. Отже, питання полягає не в тому, чи є творчість, але в тому, яка міра її практичної всезагальності. На відтинку передісторії творчість прокладає собі дорогу не завдяки, але наперекір домінуючим, передусім – виробничим, відносинам, ідеям та інститутам. В умовах же історії всі зусилля, устремління та помисли мають бути спрямованими на культивування та своєчасне суспільне запотребування творчості у всіх без найменшого винятку її видах, формах, типах та проявах; у всіх сферах буття суспільства, людей та людини.

53. Етапи та структура творчого процесу

Творчість не є якийсь поодинокий акт, не просто якесь осяяння. Творчість - це складний діалектичний процес, що має відповідні етапи і свій механізм. Творчість не можна зводити або лише до неусві-домленого, мимовільного явища, або тільки до дискурсивного, тобто логічного акта; це - єдність інтуїтивного і дискурсивного. Природні нахили є лише однією з можливостей творчого характеру діяльності людини. Поза соціальним середовищем ці нахили не можуть розвиватися і, більш того, реалізуватися. Існує багато різних точок зору на характер творчості. Інтуїтивістська - за якою творчість розглядається як самоплинне явище, що здійснюється посередництвом інтуїції. Інтуїція ж розуміється, як раптове містичне осяяння у сфері неусвідомленого, нові ідеї тільки потім проникають в сферу свідомості, де перевіряються і одержують статус нового відкриття. Така точка зору характерна для метафізично мислячих філософів і дослідників природи.

Діалектична точка зору розглядає творчість як процес, рух до відшукуваного результату в умовах відсутності алгоритму пошуку. Цей процес не можна заздалегідь визначити і формується у ході самого пошуку. Такої точки зору дотримується більшість вітчизняних і закордонних філософів, не заперечуючи ролі інтуїтивного пізнання і взагалі ролі неусвідомленого.

Незважаючи на відсутність алгоритму і оригінальність шляхів, способів одержання результату, в творчості, як складному процесі, можна виділити основні процеси і відповідну структуру творчого процесу. Структура творчої діяльності багатогранна, знаходить своє вираження в наявності різних стадій, фаз як специфічних елементів творчості. Однозначного вирішення питання немає. Один з найпоширеніших варіантів, відповідно з яким творчість у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення (постановка) і усвідомлення творчої проблеми; пошук шляхів, принципу вирішення проблеми; наукове відкриття, «народження» наукової ідеї, створення ідеальної моделі відкритого вченими явища, розробка задуму; верифікація, тобто практична перевірка гіпотези і реалізація результату творчого акту.

На етапі виникнення і усвідомлення творчої проблеми виявляється один з найчіткіших критеріїв активності свідомості, творчого потенціалу особистості - здібність постановки проблеми. Знаходження проблеми, відмічав Дж. Бернал, є найвищим показником творчості. Проблемні ситуації, що вимагають творчості, відрізняються від буденних своєю нестандартністю, відсутністю «накатаних» шляхів вирішення. Проблема - форма пошуку, це вісь, навколо якої розгортаються всі розумові процеси. Проблема може породжуватись різними об'єктивними факторами, зокрема, самим ходом саморозвитку науки, потребою удосконалення технології, знарядь праці, еволюцією мистецтва тощо. Логіка виникнення проблеми, що вимагає творчого вирішення, може повністю усвідомлюватися-, але іноді саме виявлення проблеми є своєрідним відкриттям і залежить від ступеня обдарованості дослідника.

54. Основні риси творчої особистості

Творчість визначається як "продуктивна людська діяль¬ність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було". У творчості людина виявляє себе в культурі, створю¬ючи її як нову цінність, як продовження своєї природної сутності. Тому з-поміж різних тлумачень цього феномена переважає діяльнісний підхід: це діяльність, спрямова¬на на створення духовних і матеріальних цінностей. Тобто людська діяльність, активність,пізнання, психіка тощо — це внутрішнє підґрунтя творчості. Суб'єкт же — людина, суспільство. Найсуттєвішою ознакою творчості є новизна її продуктів.

Однак цією ознакою творчість не обмежується. Людська діяльність багатогранна, продуктивна і репродуктивна, творча і нетворча. (Існує і псевдодіяльність, але про неї йтиметь¬ся нижче.) Тому творчість не є синонімом діяльності та но¬визни, її витоки не тільки в праці, а й у цілепокладаючій здатності свідомості.

Отже, творчість — це притаманна людині здатність створювати нові цінності, що є засобом самовираження людини як прояву цілепокладаючої активності її свідо¬мості та потреб суспільно-історичної практики.

Ознаками творчості є: свідоме цілепокладання, створен¬ня принципово нових цінностей, орієнтація на досягнення соціально значущих результатів. У ній наявні розум і просте роблення або праця, гра, інші прояви якостей людини. Проте, на відміну від них, творчість містить у собі також інші еле¬менти. Особливу роль у ній відіграє стихійне, несвідоме на¬чало: творчий порив, натхнення, осяяння та ін., про що неодноразово говорили вчені, поети, художники, мислителі.

Пізнаючи безкінечну багатоманітність світу речей та явищ, їхніх взаємозв'язків, людина розширює межі своєї діяльності, яка набуває нині космічного характеру. Ці процеси визнача¬ють певною мірою різновиди творчої діяльності. До них нале¬жить передовсім історична творчість, тобто уміння свідо¬мо творити свою історію, забезпечувати нові, прогресивні умо¬ви та форми свого життя.

Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер.

Ряд дослідників, зокрема Ганс Айзенк та Фредкінсон вважають, що позитивні емоції активують як асоціативне мислення, а також, розфокусовуючи увагу, збільшують поле для добору фактів, що стосуються опрацьовуваної проблеми.

З іншого боку, ряд дослідників вважають, що і негативні емоції можуть підвищити креативність. Наприклад Арнольд Людвіґ, вивчаючи діяльність 1005 особистостей 20 століття знайшов слабкий але значущий зв'язок між депресіями і творчою досягненнями.

Типи і склад творчості:

Відповідно до різних підходів до визначення меж творчості визначають певні типи творчості, для наочності позначені як творчість "Артиста" (мистецтво), творчість "Мудреця" (наука та інженерія) та творчість "Блазня" (гумор).

Творчість складається з 2-х етапів: процесу мислення, процесу втілення задуму.