20. Основна теорія походження укр.-м

Історія української мови переконливо показала, що цей неоці¬ненний скарб народу, найперша ознака його ідентичності у колі інших народів, джерело духовності в найширшому розумінні цьо¬го поняття потребує такого ж дбайливого ставлення й захисту, як земля, вода, повітря і, нарешті, сама людина. Українська мова належить до східної гру¬пи слов'янських мов, функціонує як національна мова українсь¬кого народу в Україні. За даними перепису 1989 р., у складі насе¬лення України, яке становило тоді 51,4 млн чоловік, налічувалось 37,4 млн українців. З цієї кількості рідною українську мову вва¬жали 32,8 млн чоловік. Поза межами України українська мова в усній формі поширена в Росії, Молдові, Білорусі, Казахстані. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі, освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії. Українська мова має давню писемну традицію, що веде свій початок від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Щоправда, існують припущення про те, що у схід¬них слов'ян, зокрема протоукраїнців, могли існувати регіональні писемні традиції ще до X ст., які були першоосновою формуван¬ня спільнодавньоруської літературної мови в Києві — центрі Середньонаддніпрянських полян.

21.Основні риси укр. Вимови

Вимова голосних звуків: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [e], [и], [о], які зазнають незначних якісних змін у ненаголошеній позиції і передаються звуками [е^и], [и^е], [o^y].  Вимова приголосних звуків.  Дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості:  а) у кінці слова: [г о р б];  б) у позиції перед наступними глухими, крім [г], який може змінюватися в цій позиції на [х]: [дубкú], [лéхко]. Глухі приголосні перед шумними дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко: [бород'бá], [jáґже^и] (боротьба, як же).  У префіксі роз- і прийменнику-префіксі без- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] і [с]: [р о з п ú с к а] й [р о с п ú с к а], [б е^из т é б е^и] і [б е^ис т é б е^и].  Напівпом’якшені губні приголосні виступають перед і, я, ю, є: [в’í с'і м], [б’у р ó].  Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними тверді. Лише в позиції перед і ці звуки є напівпом’якшеними: [ш’ і с'т'].  У кінці слова вимовляється [ц']: [х л ó п е^иц'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків, де [ц ] – твердий: [б а ц], [п а л á ц]. 

Перед наступними м’якими або пом’якшеними приголосними у вимові виступають м’які [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [н']: [р á д' і с'т'].  Перед і всі зубні приголосні здебільшого пом’якшуються: [с'і л'].  Але на межі морфем, а також на межі слів тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається: 

[б е^и з і м é н: и й],  [д'і д і б á б а].  Буквосполучення дж, дз можуть мати два значення:  а) якщо вони передають один звук у межах морфеми, то вимовляються як африкати, тобто як один звук; б) якщо ж [д] і [з], а також [д] і [ж] належать до різних морфем, наприклад до префікса й кореня, то вимовляються як два окремих звуки. Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним і зукраїнізованим словам іншомовного походження.