27

ЛЕКЦІЯ 5.

КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН СВІТУ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

ПИТАННЯ 1. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ:

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, італ. Rinascimento) – епоха в культурному і ідейному розвитку ряду країн Західної і Центральної Європи, а також деяких країн східної Європи. Це пе­ріод, для якого характерна критика всієї системи середньовічного світогляду. Представники Відродження відкидали церковні догми, виступали проти контролю церкви над діяльністю людини, запере­чували церковну проповідь аскетизму, стверджували право людини на земне щастя. Саме в цей час було висунуте гасло "Я людина, і ніщо людське мені не стороннє!". Архітектори, скульптори, митці на­магалися в своїй творчості відродити традиції майстрів античності (звідси й термін Відродження або Ренесанс).

У цей період живопис стає провідним видом мистецтва. Антиаскетичний і антисхоластичний пафос епохи реалізується у відображенні багатства життя, його духовної та чуттєвої насолоди. Спираючись на відкриття лінійної й повітряної перспективи, знання анатомії, живописці передають усе багатство проявів краси природи та людини.

Складним є питання про хронологічні рамки Відродження (в Італії – XIV-XVI ст., в інших країнах – ХV-ХVІ ст.), його тери­торіальне поширення та національні особливості. Галузями, в яких особливо наочно виявилося переломне значення епохи Відроджен­ня, стали архітектура й образотворче мистецтво. Релігійний спіри­туалізм, аскетичні ідеали й догматична умовність середньовічного мистецтва змінилися прагненням до реалістичного пізнання світу і людини, віри в її творчі можливості та силу розуму. Утвердження краси і гармонії дійсності, звертання до людини як до найвищого на­чала буття, уявлення про струнку закономірність світобудови, ово­лодіння законами об’єктивного пізнання світу надають мистецтву Відродження ідейну значущість і внутрішню цільність. Колективний досвід середньовічних майстрів поступився місцем індивідуальній творчості художника й архітектора. Зросла роль світської архітек­тури (громадські будівлі, палаци, міські будинки) та світських жанрів образотворчого мистецтва (портрет, пейзаж).

Найбільш повно відмінні ознаки культури Відродження вияви­лися в мистецтві Італії. Відкриття чуттєвого багатства і багатогран­ності реального світу співвідносилося в італійському мистецтві з аналітичним вивченням дійсності; в цей час була послідовно роз­роблена й теоретично обґрунтована художня система реалістичного зображення світу, яка підкріплена науковим вивченням лінійної і повітряної перспективи, теорії пропорцій, проблем анатомії та світлотіньового моделювання. Античне мистецтво було не лише національно-класичною спадщиною і зразком, але й слугувало від­правною точкою в зверненні італійських художників до природи, в намаганні повніше розкрити гармонійні закономірності буття.

В італійському мистецтві Відродження, не враховуючи проторенесансних явищ кінця XIII і початку XIV ст., розрізняють: раннє Відродження (XV ст.), Високе Відродження (кінець XV – перша третина XVI ст.) і пізнє Відродження (друга і третя третини XVI ст.).

Художники раннього Відродження в Італії створили пластич­но цільну концепцію світу. Систематично вивчаючи натуру, вони брали мотиви із життєвої повсякденності, наповнювали традиційні релігійні сцени земним змістом, зверталися до античних сюжетів. Мистецтво Відродження, головною темою якого стала людина-герой, поступово поширилося по всій Італії. В творчості Л.Гіберті, Донателло, А.Росселіно, Дезідеріо де Саттіньяно, Б. да Майано та інших отримала розвиток статуя, що вільно стоїть, перспективний живопи­сний рельєф, реалістичний портретний бюст, кінний монумент.

Для італійського живопису XV ст. (Мазаччо, Філіппе Ліппі, А. дель Кастаньо, П.Уччелло, Фра Анджеліко, Д.Гірландайо, А.Поллайоло, Верроккіо С.Боттічеллі – у Флоренції; П. делла Франческа, Л.Сіньореллі – в Турбіно; Ф.Косса – в Феррарі; А.Мантенья – в Мантуї; П.Перуджіно – в Перуджі; Дж. Белліні – в Венеції) характерне відчуття гармонічної узгодженості світу, звернення до етичних і громадянсь­ких ідеалів гуманізму, радісне сприйняття краси і багатогранності реального світу, смілива гра художньої фантазії.

Сформований у Флоренції класичний стиль Високого Відро­дження віднайшов своє найвище відображення в творах, створених у Римі; пізніше центром Відродження стає Венеція. В архітектурі (Д.Браманте, Рафаэль, А. да Сангалло) досягли свого апогею до­сконала гармонія, монументальність і ясна архітектоніка архітекту­рних образів; були створені великі архітектурні ансамблі, що мали досконалу художню цільність задуму, різноманіття композиційних рішень. Творчість видатних майстрів Високого Відродження в Італії (Леонардо да Вінчі, Рафаэля, Мікеланджело, Джорджоне і Тиціана) відображала різностороннє й широке коло явищ дійсності.

З другої чверті XVI ст. в Італії в умовах наступу католицької реа­кції мистецтво Високого Відродження переживало кризу, викликану глибоким розчаруванням у гуманістичних ідеалах Відродження. Як наслідок цієї кризи виникло антикласичне по своїй суті мистецт­во маньєризму. Творчість майстрів, вірним гуманістичним ідеалам, набуло складного, драматичного характеру.

В архітектурі пізнього Відродження (Мікеланджело, Дж. да Віньола, Джуліо Романс, Б.Перуцці) зросло зацікавлення до просто­рового розвитку композиції: будівлі все більше підпорядковувалися містобудівельному задуму, активніше вступали у взаємодію з приро­дним середовищем; ясна тектоніка будівель раннього Відродження замінилася більшою напругою і конфліктним зіткненням тектоніч­них сил. Ренесансні типи громадських будівель, вілли, палаци, прин­ципи композиції міського майдану та району отримали багату і скла­дну розробку (Я.Сансоеіно, Г.Алессі, М.Санмікелі, А.Палладіо).

Однією з головних тем живописних і скульптурних творів піз­нього Мікеланджело і картин Тиціана стала трагічна непримирен­ність конфліктів, боротьба і неминуча загибель героя; неабиякої глибини та складності досягла психологічна характеристика образів. Реалізм пізнього Відродження (Паоло Веронезе, Якопо Тінторетто, Якопо Бассано) збагатився розумінням суперечливості світу, заці­кавленістю до зображення драматичного масового дійства, народ­них образів, взаємозв’язку людини і середовища, до просторової динаміки. Більшість рис пізнього Відродження підготували основу для нових тенденцій, отримавши розвиток у наступні епохи.

Періоди розвитку мистецтва Відродження в Італії і в країнах на півночі від Альп, як правило, не співпадають за часом, інколи рі­зні за формальним та ідейним змістом. Загальноприйняте, але умо­вне поняття "Північне Відродження" застосовується по аналогії з італійським Відродженням до культури і мистецтва XVI ст. головним чином Німеччини, Нідерландів, Франції. Наприкінці XIV – на по­чатку XV ст. в Нідерландах, а пізніше у Франції й, зокрема, Німеччині помітне зародження нових рис у традиційно готичному мистецтві, отримавши свій повний гуманістичний вираз у ХV-ХVІ ст. Однією з головних особливостей, характерних для мистецтва Відродження у країнах цього регіону, є його генетичний зв’язок з пізньою готикою та взаємодія місцевих традицій з мистецтвом ренесансної Італії. В розвитку мистецтва цих країн відсутня синхронність, як немає й єдності в еволюції різних його видів (архітектура, почасти скульптура і декоративно-прикладне мистецтво відставали у своєму розвитку від мініатюри та живопису).

Питання 2. Культура відродження в європі: періодизація, передумови, основні риси

Відродження (Ренесанс) – період розвитку культури Західної та Центральної Європи у XIV – на початку XVII ст. Його батьківщиною є Італія, де збіглись:

- високий рівень соціально-економічного розвитку;

- роздробленість та існування багатьох політичних і культурних центрів (Флоренція, Мілан, Рим, Венеція тощо);

- поширення античних памʼяток, які вважалися власне італійською традицією.

Періодизація епохи Відродження.

- Проторенесанс – друга половина ХІІІ – ХIV ст. Цей період існував тільки в Італії.

- Раннє Відродження – XV ст. Започатковано у Флоренції, де політична влада належала купцям і ремісникам.

- Високе Відродження – кінець XV – перша третина XVI ст. Розквіт образотворчого мистецтва, архітектури, літератури.

- Пізнє Відродження – друга і третя третина XVI ст.; посилюється боротьба католицької церкви з гуманістичною культурою. Головне місто пізнього Відродження – Венеція.

Передумови Відродження.

- Зростання міст і торгівлі та формування класу багатих і сильних покровителів-меценатів (родина Медичі у Флоренції).

- Криза традиційної католицької церкви.

- Інтерес до античної культури.

- Прагнення до пізнання Природи.

Основні риси культури Відродження.

- Світський характер та гуманістичний світогляд.

Гуманізм – напрямок суспільної думки, спрямований на захист гідності й свободи людини.

- Поширення нових цінностей: повага до людини, незалежно від її походження; терпляче ставлення до інших переконань; індивідуалізм; орієнтація на пізнання нового.

- Віра в безмежні можливості людини як центру всесвіту; особистість має бути природною та гармонійною.

- Критика католицького аскетизму.

Один католицький філософ писав: "Ренесанс – це не Середні віки плюс Людина; це Середні віки мінус Бог".

- Принцип науковості: основним засобом пізнання світу є експеримент.

- Ідея суверенної національної держави на противагу християнській спільності.

- Започатковано виокремлення мистецтва від ремесла.

- Було культурою освіченої меншості.

Питання 3. Періодизація італійського відродження

Періоди історії італійського Відродження прийнято позначати назвами століть:

1) дученто (ХІІІ ст.) – Протовідродження (Проторенесанс);

2) треченто (XIV ст.) – продовження Проторенесансу;

3) кватроченто (XV ст.) – Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);

4) чінквеченто (XVI ст.) – Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Хронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культурного розвитку. Так, Проторенесанс датується кінцем ХІІІ ст., Ранній Ренесанс закінчується в 90-х рр. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе вже у 30-і рр. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції – саме до цього періоду найчастіше застосовують термін "пізній Ренесанс".

Кінець ХІІІ ст., дученто – прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок "Встановлення справедливості" у Флоренції. Це епоха Данте і Джотто. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно пов’язаний із Середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями.

Раннє Відродження, XIV ст., треченто – це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з’являються перші мануфактури. Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була "реальна, земна, внутрішньо вільна людина". У цю добу звичайна людина – купець, прядильник – стає героєм новел Джованні Боккаччо і Франко Саккеті – нової життєстверджувальної літератури.

Кватроченто, XV ст. – це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. В політичній еволюції Італії з кінця XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, й нарешті, встановлення тиранії. В період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові "всебічно й гармонійно розвиненої особистості".

Останній період Відродження, XVI ст., чінквеченто – це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі.

Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла найвищого піднесення. Разом із тим це період великих потрясінь в економічному й політичному житті Італії. Країна вступила в смугу глибокої політичної й економічної кризи.

У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. У 20-50 pp. XVI ст. у свідомості італійців відбуваються певні зміни. Після 1532 p., коли батьківщина класичного ренесансу Флоренція перетворилася на столицю феодального герцогства, в культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають "добою маньєризму", або "контрренесансом" чи "антивідродженням". До цієї доби належать такі вчені й письменники, як П’єтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.

У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль – маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб’єктивізмом, ідеалізація людини – спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушується, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком "природної" свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. Митець перестає бути тотожним самому собі. Наприклад, живописець Лотто, коли пише портрет, зображує людське обличчя одразу з трьох боків. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людської істоти на дух і плоть.

Однак маньєристам чужий середньовічний аскетизм. Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії в межах мистецтва й літератури доби Відродження. Вчені стверджують, що 30-ті pp. XVI ст. в Італії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відродження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали.

Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вказує на програмний зв’язок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків Ренесансу, що сполучаються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати "велику манеру" Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Бокаччо в такий період, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії неприйнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.