2.1. Творчість в житті людини, роль уяви в творчому розвитку.

Людина у взаємодії з навколишнім світом і оточуючим її суспільством, окрім таких функцій як пам`ять, мислення, сприйняття, активно використовує уяву для відтворення образів того, що вона на пряму не зустрічає, або ж для створення образів об`єктів, яких взагалі не існує. Процес уяви значно розширює, поглиблює пізнання світу, оточуючого середовища і самої людини, відкриваючи творчий потенціал. Ступінь розвитку уяви та її особливості мають суттєве значення для творчої діяльності.

В епоху Просвітництва творчість пов'язується зі здатністю людини до уявлення і розглядання. Англійські емпіристи (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів. Таким чином творчість була близька винахідництву. Завершена концепція творчості у 18 столітті створюється І.Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, яка виступає як сполучна ланка між розумом і чуттєвим досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої діяльності людини. [ 7., 140]

Уява надзвичайно важлива для розвитку творчості, творчого мислення. Г. Сельє говорить про уяву, як одну з провідних характеристик творчої особистості. Уява, на його думку, пов'язана з незалежністю мислення і мусить поєднуватися з розумінням важливості уявленого. Він писав: «Поєднання уяви з наступною проекцією значущих аспектів уявлюваної картини на усвідомлювану реальність являє собою основу творчого мислення...». [ 9., 210]

Багато відкриттів, які вважаються випадковими, насправді народилися завдяки великій силі уяви, яка миттєво малює різноманітні висновки з випадкового спостереження. Як приклад Г. Сельє наводить у цьому зв'язку винахід інсуліну фон Мерінгом і Мінковським, який виник з випадкового спостереження, що сеча собак з видаленою підшлунковою залозою притягує рої мух. [ 3., 130]

Крім терміна «уява» часто синонімічно використовується термін «фантазія». Однак існує думка, що за цими словами криється різна психологічна реальність. Відомий філософ Л. Голосовкер вважає, що людині й людству властивий вищий інстинкт культури і творчості (на відміну від низьких інстинктів – вегетативного і сексуального). Цей інстинкт здійснює свою функцію через імажинацію – уяву. Звідси й його назва – імажинативний абсолют. У цьому підході принципово розрізняються фантазія і уява. Вони не збігаються, оскільки фантазія не пізнає, вона не вгадує, а тільки грає, її основна діяльність – комбінування. І саме цим, інколи зайвим комбінуванням, вона може заважати уяві в її творчо-пізнавальному процесі.

[ 5., 200]

Творчість – це не лінійний процес. У ньому бувають підйоми, спади, плато. В психології творчість вивчається головним чином у двох аспектах: як психологічний процес творення нового і як сукупність властивостей особистості, які забезпечують її відношення до цього процесу.

Найвищий кульмінаційний творчий стан – натхнення. Це стан найвищого піднесення, коли пізнавальна й емоційна сфери поєднані і спрямовані на розв'язування творчої задачі. Людину в стані творчого натхнення нібито несе «потік», вона не все усвідомлює у своїх діях, не завжди може сказати, скільки минуло часу (година, день,рік).

Людина, яка перебуває у стані творчого натхнення, має сильний вплив на інших людей, часто може переконати їх, схилити до своєї думки, ідеї, повести за собою. Особистісну властивість, що надає можливість такого ситуативного впливу на інших, пов'язаного з власним натхненням, називають харизмою. Добре відоме сьогодні поняття «харизматичний лідер» (тобто лідер, який веде за собою не стільки глибинною силою переконання, скільки власним надихаючим прикладом). Інколи такого впливу вимагають і від педагога, дорослого, який працює з дітьми, лідера творчого колективу та ін. Кажуть, що творчий учень є дзеркальним відображенням творчого вчителя. При цьому від дорослого вимагають творчості найвищого, об'єктивного рівня, не тільки педагогічного, а й предметно-змістового натхнення, яке завойовує серця, харизми – надзвичайної надихаючої обдарованості, яка викликає у кожного учня «почуття повної довіри», «готовність дотримуватися того, чого вчить вчитель». Однак такий підхід не зовсім продуктивний, по-перше , тому, що ця характеристика не може (і не повинна) торкатися кожного з мільйонів вчителів, керівників гуртків і студій, тренерів-професіоналів та інших дорослих, які професійно працюють із дітьми. По-друге, проста констатація зв'язку творчості вчителя і творчості учня, непомірні вимоги до творчої майстерності вчителя зменшують його потенціальні можливості в оволодінні методиками розвитку творчості.

Проте слід зважити на існуючу сьогодні можливість виявлення й експлікації механізмів формування творчості, створення відповідних технологічних методик і прийомів. У наш час можливості розвитку та реалізації творчого потенціалу не мають обмежень, тому всі люди, які мають певні творчі здібності, можуть розвивати їх та використовувати у будь-якій діяльності.

Найбільш глибоку розробку проблем творчості знаходимо в працях Г.В.Ф. Гегеля (1770-1831 pp.). Підхід Гегеля до творчості можна умовно розділити на два, хоч і тісно взаємозв'язаних, але, до певної міри, окремих зрізи: а) розробка проблем свідомості, гносеології, діалектичної логіки, діалектики взагалі; б) безпосередній аналіз теоретико-творчої проблематики в його лекціях з естетики. Гегель у "Феноменології духу", "Лекціях з історії філософії", "Науці логіки" та ін. розкриває культурно-історичні основи творчої рефлексії, процес творення нового знання, в якому кожний новий етап – новий категоріальний рівень ("буття" – "сутність" – "поняття"), аналізує стадії формування духовної культури: індивідуальну свідомість (свідомість, самосвідомість, розум); суспільну свідомість (мораль, освіченість, моральність), форми абстрактної свідомості (релігія, абсолютне знання). Творчу силу, здатність до творення Гегель переносить у сферу абстрактного, позасвідомого, надприродного. Такою властивістю він наділив Абсолютну ідею, яка є "вічною творчістю, вічною життєвістю". Абсолютна ідея – це творче начало природи та людини, і як така вона є суб'єктом творчості. Творення – це діяльність Абсолютної ідеї, від якої залежить і якою спрямовується вся творчість людини запевняє Гегель. [ 6., 197]

Повною протилежністю філософії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля в підході до проблем творчості є антропологічна філософія Л. Фейербаха. Визначальним у концепції Л. Фейербаха є зорієнтованість творчості на реальне буденне життя людини. Л.Фейербах розглядає творчість не лише в логіко-гносеологічному аспекті, а й прагне охопити її в єдності духовних (чуття, розум, душа) і життєвих явищ (воля, самоздійснення, потреба, енергія, потяги і т.д.). Основою творчої самодіяльності є матеріально-чуттєва діяльність людини і природи. Процес творчості здійснюється через синтез чуттєвого буття, безпосередньо предметного світу, мислення, розуму. Синтезуючим началом, об'єднуючим універсальним фактором розуму і чуттєвого світу є людина. [ 10., 220]

У процесі творчості Л.Фейербах виділяє два взаємопов'язаних напрямки: предметно-чуттєве буття людини та спілкування між людьми. Взагалі, проблема діалогу в концепції творчості Л.Фейербаха посідає помітне місце. Лише через діалог "Я" і "Ти", з допомогою людського спілкування, через співтворчість здійснюється певний розвиток та розкриття талантів, творчих сил людини. Принципи людського спілкування Л.Фейербах орієнтував на необхідність перегляду взагалі концепції творчості. Вказуючи на продуктивність, плідність ідей про спілкування між людьми, доречно зауважити, що саме в цьому питанні Л.Фейербах залишився на рівні ідеалістичного розуміння суспільних відносин та психолого-індивідуально-чуттєвих відносин між людьми. Л.Фейербах надавав особливого значення розвитку індивідуальних творчих сил людини, створив концепцію сутнісних сил людини. У відповідності до неї Л.Фейербах вбачав процес самореалізації людини в універсальному, цілісному розвитку її, всебічному розгортанні всіх сутнісних сил. Таким чином, Л.Фейербах по-новому підійшов до проблеми творчість, зробив особливий акцент на ідеї універсальності людських сутнісних сил, обстоював ідею про органічний зв'язок творчості з діалоговою формою стосунків між людьми. Подальший розвиток проблеми теорії творчості дістали в діалектико-матеріалістичній філософії. Сутність, природа творчості в теоретичній літературі тлумачиться неоднозначно. Так, словник В.І.Даля визначає поняття "творити" як "давати буття, створювати, виробляти, породжувати. Творити розумом, створювати науково або художньо". Творчість – діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Академік В.С.Енгельмейєр розглядає творчість як одну із фаз життя, рух від старого до нового. Він наділяє творчими функціями живу природу.[ 10., 228]

З цього далеко не повного переліку визначень творчості чітко окреслюються два підходи до проблеми. В основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо – все це внутрішня основа творчості. Суб'єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже багатогранна: продуктивна, репродуктивна (орієнтована на відтворення того, що вже є), псевдодіяльність. Отже, творчість не є синонімом діяльності і новизни. Щодо другого підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об'єктивним розвитком природи.