1.1 Фізіологічні основи процесів уяви

Як і всі інші психічні процеси, уява – це функція кори великих півкуль головного мозку. Фізіологічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових зв’язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об’єктивної реальності.

Для виникнення нового образу потрібно:

1) щоб раніше утворені системи зв'язків, їх структура були детерміновані характером раніше сприйнятих предметів;

2) щоб вони розпалися (дисоціація) і утворили нові сполучення відповідно до нових потреб, що актуалізуються в діяльності людини.

Експериментально доведено, що імпульси, які надходять з підкоркових відділів мозку, активізують діяльність кори великих півкуль, сприяють створенню плану та програми дій, що має важливе значення для створення нових образів предметів. Створюючи образи предметів, які виявляються безпосередньо пов'язаними з емоційною сферою особистості, її почуттями, людський мозок може справляти регулювальний вплив на периферійні частини організму, змінювати їх функціонування.

Діяльність уяви тісно пов'язана з емоціями, без яких неможливе творення нового образу. Це дає підстави припустити, що механізми процесу уяви відбиваються не лише в корі великих півкуль головного мозку, а і в підкоркових центрах зокрема в гіпоталамо-лімбічній системі, ушкодження якої призводить до порушення регулятивної функції психіки, пов'язаної з програмуванням поведінки людини. Відомі випадки, коли люди, маючи яскраву фантазію, могли змінювати температуру руки, усього тіла, уявляючи в ній (на ньому) кригу або розпечений предмет. Необережно сказане лікарем слово може викликати у вразливого пацієнта реальне відчуття хворобливого стану і вияв відповідних симптомів захворювання. Хвороби такого походження називаються "ятрогенія". Нетактовне слово вчителя травмує

психіку учня, породжує фантастичні страхи, іноді може викликати нервові розлади - дидактогенії.

Специфічним виявом впливу образів уяви на рухову сферу особистості є ідеомоторні акти. Дослідження доводять, що коли людина уявляє рух якоїсь частини свого тіла (руки, ноги, тулуба), але не виконує самої дії, то в м'язах, які повинні цей рух здійснити, фіксуються слабкі імпульси, аналогічні тим, які реєструються при реальному виконанні рухів. Складність структури уяви та її зв'язок з емоціями дає підставу припускати, що фізіологічні механізми уяви розташовані не тільки в корі, а й у більш глибоко залягають відділах мозку. Таким відділом мозку є гіпотоламо-лімбічна система (гіпоталамус в його зв'язках з давньою корою і підкірковими областями, утворюючими лімб навколо передньої частини стовбура мозку біля входу в півкулі головного мозку).

Експериментально з'ясовано, що при пошкодженні гіпоталамо-лімбічної системи у людини можуть відбуватися характерні розлади психіки: виникає враження, що його поведінка не регулюється певною програмою, і складається з серії окремих, ізольованих актів, при цьому, самих по собі досить складних і цілісних. Такі хворі в змозі повторити ряд цифр, прочитаних ним, чи уривок з книги, але вони не в змозі намітити простий план дій і передбачити їх наслідки.

Таким чином, передбачається, що в подібному випадку пошкодження торкнулося структури, які відповідальні за планування поведінки, а найбільш звичайна і може бути найбільш важлива роль уяви саме й полягає у виробленні плану, програми поведінки.

Численні дослідження, проведені вітчизняними і зарубіжними вченими, показали, що як процеси сприймання, пам’яті й мислення, процеси уяви мають аналітико-синтетичний характер. Створюючи нові образи уяви, людина поєднує окремі елементи різних образів предметів у нових комбінаціях. Цим часто користуються у своїй практиці письменники,

художники, вчені. Однак комбінування - це не просто переміщення чи перегрупування елементів, не механічне поєднання сторін різних об’єктів, як вважали представники асоціативної психології, а результат складної аналітико-синтетичної діяльності, в ході якої істотно перетворюються і самі елементи, з яких будується новий образ. В результаті цього одержується не просто нове поєднання взятих елементів, а єдиний новий образ, у якому окремі елементи не механічно складено, а перетворено і узагальнено.