Культура України

Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап розвитку українського суспільства, а відповідно і національної культури. Відбувається остаточний перехід від догм "соціалістичного реалізму", ідеологічної регламентації культурного життя, притаманних тоталітарній системі, до плюралізму, орієнтації на загальновизнані цінності світової культури. В органах державної влади, засобах масової інформації, установах культури, освіти поступово впроваджується українська мова, яка, згідно з Конституцією України, отримала статус державної.

Головним документом державної культурної політики цього часу стали прийняті Верховною Радою в лютому 1992 р. "Основи законодавства України про культуру". Основними пріоритетами в галузі культури закон визначає "відродження й розвиток культури української нації" та "утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті".

Широкі можливості для задоволення своїх культурних запитів отримали національні меншини України. Зокрема, виникли національні культурні товариства, відкрилися школи з кримськотатарською, польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання.

Освіта

Розвиток України як суверенної, демократичної держави неможливо уявити без повноцінного розвитку освіти — потенційної основи науково-технічного і соціального прогресу, економічного зростання, добробуту й безпеки суспільства. Тим більше, що нова, постіндустріальна (інформаційна) епоха, в яку вступає сучасний світ, — це епоха інформації, знання, інтелекту, отже, і роль освіти сьогодні кардинально зростає. Закономірно, що зі здобуттям Україною незалежності було взято курс на докорінне реформування системи освіти, яка включала більше 48 тис. закладів та установ, де навчалося близько 16 млн учнів та студентів, працювало понад 2 млн фахівців.

Першим кроком на шляху перебудови освітньої галузі став прийнятий Верховною Радою України ще в 1991 р. Закон "Про освіту", який визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Згідно з законом, а також внесеними до нього змінами і доповненнями, освіта мала бути доступною, гуманною, незалежною від політичних партій, громадських і релігійних організацій, забезпечувати рівні можливості для всіх людей, зв'язок з національною культурою і традиціями, відповідати світовому рівневі. Закон установив освітні (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта)та освітньо-кваліфікаційні (кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) рівні.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив національну програму "Освіта" ("Україна XXI століття"). її концепція передбачала децентралізацію та демократизацію управління освітою, диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти та багатоваріантність навчальних планів і програм, переорієнтацію всієї сфери освіти па пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Перші здобутки демократизації освіти в нових умовах закріпила Конституція України 1996 р. Право на освіту кожному громадянину гарантується, зокрема, обов'язковістю загальної середньої освіти X наданням державних стипендій та пільг учням і студентам. Відповідно до Конституції, держава створює систему доступної та безоплатної дошкільної, повної загальної, професійно-технічної та вищої освіти, а також систему підвищення кваліфікації та перепідготовки.

Вагомим кроком на шляху реформування освітньої галузі став Закон України "Про загальну середню освіту" (1999), який передбачив курс на її подальшу демократизацію і гуманізацію, визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти. Згідно з законом, в Україні встановлено такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: середня загальноосвітня школа, спеціалізована школа, гімназія, ліцей, колегіум; загальноосвітня школа-інтернат; спеціальна загальноосвітня школа; загальноосвітня санаторна школа; школа соціальної реабілітації; вечірня (змінна) школа. Запроваджено поступовий перехід до 12-річноготерміну навчання, введено 12-баль-ну шкалу оцінювання знань учнів. Навчальний процес поділено на З ступені: І — початкова школа (1—4-й класи), II — базова школа (б—9-й класи), III — старша школа (10-12-й класи).

З 2003/04 навч. р. розпочався перехід старшої школи на профільне навчання. У загальноосвітніх навчальних закладах відкриваються класи різних профілів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного та інших. Із 2004 р. започатковано експеримент із впровадження зовнішнього стандартизованого тестування, що дасть змогу падати рівні можливості для здобуття випускниками шкіл вищої освіти.

Підвищенню ефективності навчально-виховного процесу також сприяють Національна доктрина розвитку освіти (2001), яка визначає мсту й основні напрями розвитку освіти в Україні, враховуючи досвід реформування освіти європейських країн, та Державний стандарт основної і старшої школи, прийнятий у січні 2004 р. Продовжується реалізація програм "Вчитель" на 2003—2012 pp., "Шкільний автобус", інформатизації та комп'ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, державної підтримки обдарованих дітей тощо.

Серед позитивних тенденцій, що характеризують стан українського шкільництва, варто назвати й деідеологізацію, демократизацію та гуманізацію навчального процесу, надання більшої уваги національній історії, вивчення якої значно розширилося, культурі, традиціям, відсутність одноманітності навчальних закладів. Зокрема з'явилися авторські школи, гімназії, ліцеї тощо, де враховуються не лише інтереси і нахили підростаючого покоління, а й реальні потреби суспільства. Поступово розширюється сфера вживаний української мови — якщо в 1990/91 навч. р. кількість тих, хто навчався в школах із українською мовою навчання становила 49,3 %, то в 2002/03 навч. р. — понад 70 %. Покращується становище з реалізацією освітніх потреб рідною мовою національних меншин. Так, у 1998/99 навч. р. їх забезпечували 2,7 тис. шкіл з російською мовою викладання, 108 — румунською, 68 — угорською, 6—кримськотатарською, 2,5тис. шкіл вели навчання кількома мовами. На початок 2000-х років в Україні функціонувало більше 22 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, де навчалося понад 6601 тис. учнів.

Активно реформується система вищої освіти, яку громадяни України мають право безоплатно здобувати на конкурсній основі в державних і комунальних вищих навчальних закладах таких типів, як технікуми, коледжі, інститути, академії, університети тощо. Згідно з Законом України "Про вищу освіту" (2002), вона ґрунтується на таких принципах: доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України; незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій; інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи; наступності процесу здобуття вищої освіти; державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень; гласності при форму вапні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Виходячи з того, що процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, в т. ч. освіту, особливо вищу, Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи і здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до т. зв. Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Суттєвим кроком до Болонського процесу, підвищення якості освіти та рівня конкурентоспроможності випускників українських ВНЗ на європейському ринку праці є впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Продовжується скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формах навчання.

З метою підвищення якості освітньої діяльності ВНЗ Міністерство освіти і науки України запровадило регулярне проведення їх ліцензування й акредитації. Ліцензувавши — це процедура визнання спроможності вищого навчального закладу повного типу розпочати освітню діяльність, а акредитація — процедура навчання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Є 4 рівні акредитації, найвищим з яких с четвертий. Найкращі навчальні заклади отримують статус національних. Наприклад, Київський національний університет імені Та раса Шевченка, Львівський національний університет ім. І. Франка, Тернопільський національний економічний університет тощо.

Успіхом у галузі вищої освіти стало відкриття приватних ВНЗ, зокрема такого потужного, як Національний університет "Києво-Могилянська академія " в Києві. Внаслідок цього кількість інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі. Загалом на початок 2000-х років в Україні діяло понад тисячу вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації, в яких навчалося 2109 тис. студентів.

Серед проблем освітянської галузі — передусім невідповідність матеріально-технічної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. Як наслідок, скорочувалася мережа шкіл, дошкільного та позашкільного виховання, у той же час зростала кількість закладів освіти, що проводили заняття у 2—3 зміни. Погіршилася ситуація із забезпеченням підручниками, методичними посібниками, технічними засобами навчання тощо. Падав соціальний престиж праці педагога, скорочувалися професорсько-викладацький корпус та науковий потенціал ВНЗ, зросло навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення. Негативним фактором, який вів до зростання кількості безробітних з вищою освітою, стало перевищення випуску над потребою спеціалістів низки професій, зокрема економічних та юридичних; відсутність планового розподілу випускників ВНЗ державної форми власності. Незважаючи на введення у ВНЗ обов'язкового вступного іспиту з української мови, створення кафедр історії України та українознавства, процес запровадження української мови, особливо у південних і східних регіонах країни, досі гальмується.

Наука

Україна має солідний науковий потенціал. Визнаними у світі центрами науки є Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса. Провідним науковим і координаційним центром країни залишається Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної (НАНУ). Було засновано низку галузевих академій. Наукові дослідження провадяться у сфері матеріалознавства, математики, кібернетики, фізики, астрономії, фізіології, біології, гуманітарних наук. У 2001 р. науковий комплекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи виконували 118,8 тис. спеціалістів.

Установи НАНУ розташовані по всій території держави та мають тісні зв'язки з провідними науковими центрами й університетами всього світу. Наприклад, завдяки науковим розробкам Національного космічного агентства України з дослідження космічного простору, Україна бере участь у таких міжнародних програмах, як розвиток ракетно-космічного комплексу морського базування "Морський старт", "Глобалстар", "Спектр", "Марс-96", "Шатл-97", "Океан", "Природа" та ін. У листопаді — грудні 1997 р. український космонавт-дослідник Л. Каденюк здійснив політ у космос на кораблі "Коламбія". Завдяки співпраці з британськими вченими запрацювала Національна українська станція в Антарктиді.

Плідно працюють конструкторські бюро заводів ім. О. Антонова (Київ), ім. Малишева(Харків), "Південмаш" (Дніпропетровськ), "Мотор-Січ "(Запоріжжя) та ін., які створюють сучасну цивільну й військову техніку. Значною мірою завдяки їм Україна сьогодні володіє значним банком унікальних технологій та наукових розробок, реалізація яких відкриє резерв нових можливостей для власного і світового прогресу, є виробником низки конкурентоспроможних на міжнародному ринку товарів таких як супутник Землі "Січ", запуск якого ввів Україну до клубу космічних держав, літаки "Мрія", "Ан", інші вироби заводу ім. О. Антонова, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни, дизельні двигуни, висококласні тепловози, автомобілі багатьох класів і різного призначення тощо.

Розширюються контакти українських науковців із державними та науковими установами США в галузі академічної та прикладної космічної науки, здійснюються спільні розробки космічних кораблів. Підписано угоду між Інститутом електрозварювання ім. Є. Патона і НАСА про розробку технології космічного зварювання.

Справжнім корифеєм сучасної ядерної фізики став Г. Шарпак, який народився в українській родині на Рівненщині, а на початку 1930-х років разом із сім'єю переїхав до Франції. В 1992 р. його відзначено Нобелівською премією з фізики "за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі". Нині вчений, який, до речі, з великою теплотою висловлюється про свою Вітчизну — Україну розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять випробовування у відомому Пастерівському інституті в Парижі та в Женевському шпиталі.

Чимало уваги українські вчені приділяють розвиткові таких перспективних галузей, як генна інженерія і біотехнології, біокібернетика, штучний інтелект, мембранні технології, монокристали і штучні алмази, дослідження в галузі матеріалознавства, зокрема і радіаційного, в галузях надтвердих матеріалів та технологій зварювання, в т. ч. й космічного, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології, хімії, тощо. Все це ставить Україну у ряд передових високо розвинутих країн із значним науково-технічним потенціалом.

Значних успіхів у розв'язанні проблем трансплантації внутрішніх органів, зокрема серця, досяг колектив українських кардіологів Інституту ім. М. Амосова АМНУ. Академік О. Шалі мов розробив нові методи хірургічних операцій, написав понад 800 наукових праць.

Істотні зрушення сталися у сфері гуманітарних наук. Видано низку важливих наукових праць, відкрито нові суспільствознавчі інститути — української археографії ім. М. Гру шевського, сходознавства ім. А. Кримського, української мови, народознавства, українознавства тощо. Налагоджено зв'язки з такими науковими закладами української діаспори, як Український вільний університет у Мюнхені, Український інститут при Гарвардському університеті (США), Канадський інститут українських студій та ін.

Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Зокрема, його силами вперше в Україні перевидано знамениту "Енциклопедію українознавства", підготовлену представниками української діаспори.

Щоб прискорити повернення в Україну незаконно вивезених культурних цінностей, зокрема, бібліотек, архівів, скіфського золота, ікон, картин, національних клейнод, які з різних причин опинилися за кордоном, було створено Національну комісію. її зусиллями в Україну повернуто особисті архіви поетів О. Олеся, 0. Ольжича, Б.-І. Антонича, багатолітнього голови НТШ академіка А. Жуковського, вченого і дослідника В. Січинського, частину історико-культурних документів О. Довженка, що знаходилися в Москві, архівні матеріали уряду УНР в екзилі. Велику зацікавленість науковців викликають передані в Україну копії документів Державного архіву Швеції, що висвітлюють зв'язки України і Швеції у XVIII ст. У1994 р. Німеччина віддала колекцію з 82 предметів мідного, трипільського та скіфського періодів.

Поряд зі значними досягненнями у науковій сфері спостерігається чимало проблем. Украй недостатнім залишається фінансування наукових досліджень, через що низка наукових установ практично призупинили їх. Якщо на початку 80-х років для потреб науки держава виділяла 4,6—4,8 % національного доходу, то в 1994 р. асигнування науки становило менше 1 % , а в наступні роки — лише 0,5 %. У результаті різко скоротилася кількість учених у наукових установах країни. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізіологів, біохіміків, фізиків-теоретиків, програмістів. Усе це призводить до втрати провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу в рівні наукових розробок, катастрофічних наслідків для української науки та майбутнього країни.

Література

Не обминула економічна криза і літературну сферу. В декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань. До критичного рівня знизився випуск українських книжок. Якщо в 1991 р. в Україні на одну особу друкувалося 3,6 книги на рік, то наприкінці 90-х років — лише 0,99 (оптимальним показником вважається, коли на одну особу друкується 12—14 книг на рік). До того ж українські видання почали активно витіснятися книгами з Росії, які внаслідок кращих умов, створених там для книговидавничої справи, мали нижчу ціну і буквально заполонили книжковий ринок України.

Однак за роки державної незалежності значно розширився діапазон української літератури, урізноманітнилися стильові форми, зникла ідеологічна цензура. У зв'язку з високою політ и за ці сю суспільства в цей час бурхливого розвитку набула художня публіцистика. Зокрема, високим громадянським змістом наповнена творчість О. Гончара, І. Дзюби, І. Драча, Р. Лубківського, П. Мовчала, О. Мусієнко, Д. Павличка, С. Плачинди, О. Сизоненка, Ю. Щербака, В. Яворівського та ін.

У літературу ввійшло нове покоління, серед яскравих представників якого Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Мед від ь, К. Москалець, О. Пахльовська, Є. Пашковський, О. Ульяненко, В. Цибулько та ін. Вони намагалися по-новому вирішувати літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом.

Новими творами збагатився жанр історичної романістики. Передусім його розвивають такі відомі письменники, як П. Загребельний, Р. Іваничук, Р. Іванченко, ІО. Мушкетик, Р. Федорів та ін.

Значним явищем у літературному житті держави стало видання раніше заборонених творів В. Винниченка, М. Куліша, Миколи Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, Є. Маланчука, Г. Косинки, Є. Плужника, В. Рубапа, М. Рудоика, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, подружжя Калипців та ін. У широкий вжиток увійшли праці П. Куліша, М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Дорошенка та ін.

Повертаються в Україну раніше недоступні українському читачеві твори українських письменників-емігрантів — В. Барки, Івана Багряного, С. Гординського, Ю.Липи, Є. Маланюка, Л. Мосендза, 0. Ольжича, У. Самчука, Ю.Тарнавського та ін. До речі, один із них — Іван Багряний свого часу пророчо писав: "Я повернуся до своєї Вітчизни... коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесепатак, як гітлерівська. Коли НKB Д піде вслід за гестапо, коли червоний російський нацизм щезне так, як щез нацизм німецький. Коли нам — Українському Народові — буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнства і справедливості".

Відновлено випуск таких відомих журналів, як "Київська старовина ", "Літературно-науковий вісник ", " Світло і тінь", з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки "Сучасність". З'явилися нові періодичні видання журналів: "Тернопіль" у Тернополі, "Поріг" у Кіровограді, "Борисфен" у Дніпропетровську, "Хортиця" у Запоріжжі, "Чумацький шлях" у Харкові, друкований орган Міністерства оборони України "Військо України" та ін. Практично в кожному обласному центрі України з'явилися нові видавництва, в тому числі й ті, що працюють па комерційній основі. Серед них "Знання" та "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" в Києві, "Червона калина" у Львові, "Джура" в Тернополі та ін.

Музичне, театральне, кіно- та образотворче мистецтво, спорт

Головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали процеси оновлення, коли дедалі активніше долався монополізм "соціалістичного реалізму", що тривалий час сковував творчість митців, замість однотипного заідеологізованого х у кожного відображення дійсності впевнено утверджувався плюралізм. Зокрема в музиці все частіше лунали твори різних жанрів і стилів, зазвучала українська пісня. Плідно працювали композитори О. Білаш (ораторія "Вишневий вітер"), А. Горчинський ("Росте черешня в мами па городі" ), Л. Дичко ("Літургія М 1"), І. Карабиць (концерт для оркестру № 3), Є. Станкович ("Реквієм жертвам голодомору") та ін.

Широкої популярності набули такі музичні фестивалі, як "Червона рута", "Зірки світового балету", "Таврійські ігри", "Пісенний вернісаж", "Берегиня", "Оберіг", "Тарас Бульба", "Золоті ворота" тощо. Великого авторитету набувають у світі міжнародні конкурси ім. Ґоровіца в Києві, ім. С. Людкевича у Львові, ім. Д. Сочинського в Івано-Франківську та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцюриста, хореографа і теоретика класичного балету з діаспори С. Лифаря. З 1994 р. в Україні проводиться міжнародний фестиваль його імені.

Далеко за межами України стали відомими імена вітчизняних оперних співаків В. Гришка, А. Кочерги, В. Лук'янець, В. Степової та ін. їхні голоси звучать на сценах Метрополітен опери, у Віденській та Женевській операх.

Значних успіхів за роки незалежності досягла українська естрада. Великою популярністю користуються у молоді і людей старшого покоління пісні О. Білозір, В. Зінкевича, А. Кудлай, А. Лорак, Т. Петрененка, О. Пономарьова, Т. Повалій, І. Поповича, С. Ротару, Руслани, яка в 2004 р. перемогла на пісенному конкурсі "Євро-бачення", Н. Яремчука, гуртів "ВВ", "Океан Ельзи", "Пікардійська терція" та ін.

Розвиток театрального мистецтва в Україні пов'язаний з новаторськими пошуками таких режисерів, як І. Борис, С. Донченко, А. Жолдак, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко та ін. Світове визнання отримав Р. Віктюк, який розпочинав свою творчість у Львові, а згодом створив власний театр у Москві. Він, па думку найавторитетніших діячів театру та його дослідників, нині є одним із тих, хто визначає театральну естетику. Серед акторів виділяються такі майстри, як Б. Ступка, А. Роговцева, сестри Н. і О. Сумські, А. Хостікоєв, Б. Бенюк, Л. Задніпровський та ін.

Розширилися можливості гастрольної діяльності українських театрів. Зокрема, успішно виступали в Німеччині, Великобританії, Італії, Іспанії, Франції, інших країнах Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, Львівський академічний театр ім. М. Заньковецької, чимало інших театрів із Києва, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Львова, Харкова. Водночас чимало театрів та творчих колективів через скорочення державного фінансування опинилися у складній ситуації.

Через економічні труднощі, засилля американських і російських кінострічок занепадає і вітчизняний кінематограф, значно зменшилося виробництво власних фільмів. Проте й у таких умовах яскравим явищем стали кінокартини за творами українських авторів: "Сад Гетсиманський" за мотивами творів Івана Багряного, "Пастка" — І. Франка, "Царівна" — О. Кобилянської, "Чорна рада" — П. Куліша; схвальні відгуки отримали фільми "Роксолана", "Атестат" та ін. Певних успіхів українські кіномитці досягли і на міжнародних кінофорумах. Зокрема, на фестивалі в Сан-Ремо(Італія) фільм "Ізгой ", створений за мотивами повісті А. Димарова режисерами В. Савельєвим й А. Браунером, отримав Гран-прі. На кінофестивалі в угорському місті Дьєрдь у 1994 p., де було представлено понад 100 фільмів із різних країн, із 10 призів 4 отримали українці: С. Лисенко ("Кордон на замку"), Й. Дулевська ("Хроніка повстання у Варшавському гетто"), С. Бусовський ("Портрет, пейзаж, натюрморт"), О. Столяров ("Спілка одноногих"). Значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні мали фільми "Фучжоу" Ю. Ільєнка, "Астенічний синдром" К. Муратової, "Голострави" Н. Мотузко, "Приятель небіжчика" В. Криштофовича.

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагатилося картинами А. Антонюка ("На Голгофу", "Хорали Максима Березовського", "Вчителю, хто ми?"), В. Зарецького ("Чорний струмок"), І. Марчука (цикли картин "Шевченкіана","Голос моєї душі") та ін. Широке визнання отримала також творчість одного з засновників нового напряму в монументальному живописі ("українська національна колористична школа") Г. Синиці, яка протягом кількох десятиліть замовчувалась.

Плідно працюють українські скульптори, зусиллями яких споруджено пам'ятники Т. Шевченку у Львові, Чернігові, Луцьку, Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, княгині Ользі в Луцьку, Ярославу Мудрому в Києві, Д. Галицькому у Львові й Тернополі, героям Берестецької битви у Берестечку тощо.

Останнім часом відреставроване або наново відбудовано такі визначні архітектурні споруди, як Національний палац культури "Україна", Національна філармонія України, історико-архітектурні пам'ятки в Чигирині, ансамбль Михайлівського Золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври тощо.

Значних успіхів досягли українські спортсмени, які гідно продовжують традиції таких своїх славетних попередників, як В. Борзов, О. Голубничий, Л. Жаботинський, С. Бєлоглазов, О. Блохін, Л. Турищева, І. Дерюгіна,С. Бубка та багатьох інших. Першу олімпійську золоту медаль для незалежної України завоювала на зимових Олімпійських іграх у норвезькому місті Ліллехаммері (1994) фігуристка О. Баюл, згодом гімнастки Л. Підкопаєва, К. Серебрянська, борець В. Олійник, важкоатлет Т. Таймазов, легкоатлетка І. Кравець, плавчиха Я. Клочкова та ін. В усьому світі сьогодні відомі імена боксерів-професіоналів братів Кличків, які є чемпіонами світу в різних версіях, футболіста А. Шевченка, фехтувальника С. Голубицького, борців В. Тедеєва і Р. Гонтюка, плавців Д. Силантьева й О. Лисогора, важкоатлета В. Вірастюка та ін.

Церква

Відродження духовності українського народу неможливе без відродження релігії і церкви. Сьогодні відносини держави і релігійних конфесій принципово змінилися, набувши партнерського характеру. Зокрема, віруючим повертають націоналізовані в минулому храми, предмети культового і церковного вжитку. Відновлено такі величні пам'ятки української храмової архітектури, як Михайлівський Золотоверхий собор і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Конституція України, гарантуючи громадянам свободу віросповідання та зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви, проголошує, що "жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова". На території України діє понад 28 тис. релігійних громад, які входять до майже 100 конфесій, течій і напрямів. Серед них три найбільші православні конфесії: Українська православна церква Київського патріархату (УІЩ-КП), Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ-МП) та Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), а також Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римо-католицька церква (РКЦ), протестантські громади (баптисти, адвентисти сьомого дня, ієговісти тощо), общини іудеїв, мусульман, нетрадиційні культи (кришнаїти, буддисти, мормони) тощо.

Деструктивним фактором релігійного життя в Україні залишається розкол у православній церкві. Спроби митрополита Київського і Галицького Філарета (у миру — Денисенко) в 1991 р. утворити Українську помісну церкву завершилися агресивним демаршем Московського патріархату, який, прагнучи зберегти свої впливи в Україні, не лише відмовився надавати українцям автокефалію (церковну незалежність), ай позбавив сану її ініціатора. Новим чільником контрольованої Москвою церкви, яка в межах України отримала назву "Українська православна церква Московського патріархату", став керуючий справами Московської патріархії митрополит Володимир (В. Сабодан). Тим часом прихильники Філарета в червні 1992 р. об'єдналися з Українською автокефальною православною церквою, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату. Патріархом об'єднаної Церкви став глава УАПЦ Мстислав (Скрипник), а його заступником — Філарет. Однак, єдиною УІЩ-КП протрималася недовго — через внутрішні протиріччя з її складу знову відокремилася УАПЦ. Після смерті патріарха Мстислава в 1993 р. її главою став відомий діяч автокефалії В. Ярема, що прийняв ім'я Димитрій, а УПЦ-КП очолив, український правозахисник митрополит Володимир (В. Романюк), його заступником залишився Філарет.

Промовистим свідченням гострого міжконфесійного напруження в українському православ'ї став т. зв. чорний вівторок — похорон патріарха УПЦ-КП Володимира в липні 1995 p., який переріс у криваве побоїще. Прагнучи не допустити його поховання в одній із двох головних українських християнських святинь — соборі Софії Київської чи Києво-Печерській лаврі, як це прийнято священику такого сану, влада на чолі з Президентом Л. Кучмою, фактично ставши набік однієї з православних конфесій — УПЦ-МП, кинула проти похоронної процесії міліцію. В результаті, тіло померлого патріарха було поховано на тротуарі біля входу до головної брами Софійського собору. Невдовзі новим патріархом УПЦ-КП на соборі в Києві обрали Філарета.

Боротьба традиційних українських церков веде до зростання впливів різноманітних сект, чужоземних місіонерів, угруповань сатанинського напряму тощо. Дійшло до того, що восени 1993 р. секта "Білого братства", більшість членів якого прибула з Росії, навіть спробувала захопити одну з національних святинь — собор Софії Київської. Ідея створення єдиної Української помісної церкви стає все більш нагальною. За її реалізацію сьогодні виступають УПЦ-КП, УАПЦ і навіть динамічно зростаюча УГКЦ, однак на перешкоді об'єднавчого процесу стоїть УПЦ-МП. Добившись підкупом від Константинопольського патріарха Діонісія неканонічного приєднання у 1686 р. Київської митрополії, Московська патріархія сьогодні докладає всіх зусиль, щоб не випустити Україну зі своїх тенет. Проте натхнення у справі об'єднання православних і греко-католиків в єдиному патріархаті додають заяви, які все частіше лунають від представників Константинопольського патріархату. Зокрема, на початку 2006 р. його делегація зустрілася з Президентом України В. Ющенком, під час якої глава делегації архієпископ В. Скопельський заявив: "Матір-Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка — Московський патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року (тобто до включення Київської церкви до складу Московської. — Авт.). Підпорядкував Київську митрополію Московській церкві патріарх Діонісій (Вселенський) без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової".

Таким чином, розвиток культури України в період незалежності має суперечливий характер. Водного боку, відбувається ліквідація будь-яких цензурних перешкод у культурному житті, стають доступними раніше заборонені духовні надбання світової цивілізації, спостерігається становлення нових високих культурних тенденцій тощо. З іншого — в умовах переходу до ринку українська культура зіткнулася з низкою складних проблем і труднощів, передусім у бюджетному фінансуванні, яке й надалі здійснювалося за залишковим принципом. Практично припинилося будівництво в культурній інфраструктурі, відбулося перепрофілювання або закриття багатьох культосвітніх установ, скоротилася кількість зайнятих у цій сфері. Чимало талановитих митців змушені були виїхати працювати за кордон. Загрозливих форм для української духовності набуло неконтрольоване поширення всеохоплюючої комерціалізації та низькопробної іноземної, особливо американської та російської, поп-культури з її розгулом насильства, сексу та аморальності.

Проблемою української культури є те, що її розвиток, за словами дослідника О. Шокала, здійснюється двома паралельними течіями: одна — в Україні, друга — за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар'єрами. Така ситуація передусім викликана тим, що частина українських етнічних земель опинилися в складі інших держав (Білорусі, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини та ін.) та українським переселенським рухом за кордон, у якому можна виділити чотири еміграційні хвилі:

1) з початку 70-х років XIX ст. до початку Першої світової війни (економічна);

2) період між двома с бітовими війнами (1917—1939 pp.) (економічно-політична);

3) роки Другої світової війни та повоєнний період (політична);

4) з середини 1990-х років триває трудова міграція, яка переростає в новітню еміграцію.

Без належної підтримки, в т. ч. і фінансової, захисту українців діаспори з боку України як держави, комплексного вивчення їхніх культурних надбань українська культура залишатиметься неповною.

В умовах різкого скорочення бюджетного фінансування розвитку культури важливе значення мали ініціативи громадськості та місцевого самоврядування, завдяки яким у цей час продовжували відкриватися нові музеї, театри-студії, мистецькі галереї, приватні видавництва. З кожним роком зростає роль благодійних фондів, які беруть участь в організації різноманітних культурних програм. Серед них — українсько-американський фонд "Відродження", головним співзасновником якого є відомий бізнесмені меценат Д. Сорос, Міжнародний благодійний фонд "Україна 3000", благодійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України, діють фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури тощо. Чимало для культурного відродження України зробили такі меценати з діаспори, як Є. Гоцуляк, Ю. Ємець, П. Яцик з Канади, В. Баранецький, О. Віскобійник, А. Лисий зі США, М. Гоян з Австралії та ін.

Отже, проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України стало вінцем тривалих національно-визвольних змагань українського народу, всієї його історії. На багатовіковому шляху було чимало злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок, але українці вистояли. їх прагнення до національної державності стало містком, що пов'язав минуле і сьогодення.