Десятиліття контрольованого лібералізму

Смерть Й.Сталіна, що сталася 5 березня 1953 р., породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве покращення їхнього становища. До певної міри ці надії справдилися. Дійсно, такого розгнузданого терору, який мав місце при Сталіні, вже не було. Однак СРСР і падалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права народів, так і свободи окремої людини. Загалом наступні три десятиліття після смерті Сталіна умовно можна поділити на два періоди, які істотно відрізнялися між собою і за тривалістю, і за суттю. Перший — період відносної лібералізації — т. зв. відлига, коли частина кремлівської верхівки на чолі з М.Хрущовим пробувала частково реформувати тоталітарну систему, щоб подовжити її життєздатність. Другий період, по суті, являв собою неосталінізм, який характеризувався політичною та ідеологічною реакцією, прогресуючим занепадом і розкладом тоталітарної системи.

Початок "відлиги"

Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення. Сам Л.Берія, якого незабаром стратили, звинувативши у прагненнях захопити владу, "відродити капіталізм", "применшити роль партії" тощо, висловлювався за право радянських республік на більшу незалежність від центру. В Україні відновилися елементи українізації. Місцевих мешканців масово приймали до лав партії, призначали на відповідальні посади, віддавали належне українській мові в установах, навчальних закладах, засобах масової інформації. Збільшився відсоток українців у центральних державних і партійних установах УРСР: якщо на поч. 1940-х років вони становили там бл. 30 %, то у сер. 1960-х — вже 68 %. Фактично вперше в історії УРСР посаду першого секретаря ЦК КПУ, замість росіянина Л.Мельникова, звинуваченого в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні, зайняв українець Олександр Кириченко. Головою Президії Верховної Ради УРСР став Дем'ян Коротченко, а Раду Міністрів (назва з 1946р.) очолив Никифор Кальченко. Пост заступника голови уряду отримав представник західноукраїнських областей, син славетного українського письменника Семен Стефаник, щоправда, ненадовго.

У 1954 р. в СРСР широко відзначали 300-річчя "возз'єднання" України з Росією. Виходячи з історичних та культурних зв'язків, етнічної і територіальної спорідненості України й Криму, Верховна Рада СРСР 19 лютого 1954 р. видала указ про включення Кримської області до складу УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчування обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи, передали півострів Українській РСР. Це об'єктивно сприяло торжеству історичної справедливості. Адже Крим ще за княжої доби певний час перебував під впливом київських князів і відтоді постійно тяжів до України, як у географічному, так і в політико-економічному аспектах. З економічної точки зору у повоєнний період Крим був банкрутом, йому необхідно було надавати постійну фінансову допомогу. Україна десятиліттями вкладала великі інвестиції в економіку Криму, витягла його з банкрутства. На жаль, дехто з російськомовного населення півострова воліє не помічати цих благородних жестів України.

Ще одна проблема полягала у тому, що Крим був батьківщиною кримських татар, яких комуністичний режим звинуватив у "нелояльності" й депортував до Узбекистану. Тому згодом, ставши незалежною, Україна взяла на себе розв'язання складного питання щодо повернення репресованого народу на батьківщину та його облаштування.

Тим часом з ініціативи Микити Хрущова, який вийшов переможцем у боротьбі за владу у Москві (у вересні 1953р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС), розпочалися процеси, спрямовані на лібералізацію суспільно-політичного життя. Вони започаткували період, який завдяки влучному виразу російського публіциста І.Еренбурга ввійшов в історію під назвою "відлига". Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. Вже у вересні 1953 р. було ліквідовано такі позасудові органи, як воєнний трибунал військ МВС і Особлива нарада МВС. У 1954 р. створено центральну та місцеві комісії щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 pp. Уперше в СРСР відкрито заговорили про злочини Сталіна та його оточення.

Десталінізація

У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС М.Хрущов виголосив таємну доповідь про культ особи Сталіна (основні положення доповіді у дещо пом'якшеному вигляді стали відомими для широкого загалу лише у липні, завдяки постанові ЦК КПРС "Про подолання культу особи та його наслідків" від ЗО червня 1966р.). Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним змови, його військову некомпетентність, що стала причиною катастрофи 1941—1942 pp., депортації цілих народів, у т. ч. й про наміри вислати всіх українців за межі Батьківщини тощо. Гостро критикуючи Сталіна, М. Хрущов, проте, не згадував про злочинну суть самої комуністичної системи, про необхідність покаяння компартії перед суспільством. Більше того, з його слів виходило, що жертвами репресій були лише члени партії, а не народ. Ведучи мову про відхилення від "ленінських норм життя", він замовчував, що саме В.Ульянов-Ленін був ініціатором комуністичних репресій, а Сталін лише йшов по стопах свого вчителя. В доповіді нічого не говорилося про злочинну суть колективізації, голодомор 1932—1933 рр., голод 1946—1947 pp., жахіття "радянізації" у Західній Україні, мільйони знищених у концтаборах людей.

Та, незважаючи на непослідовність, сам факт викриття зловісної діяльності Сталіна мав велике значення, адже було зроблено крок до зламу страхітливої репресивної машини, що перетворила країну у великий концентраційний табір. Водночас парадокс ситуації, за словами історика Г.Касьянова, полягав у тому, що розвінчування "культу особи" відбувалося цілком за канонами системи, яку ретельно вибудував сам Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія, звикла до послуху, беззаперечно виконувала вказівки верхів. Розгорнулася "десталінізації по вертикалі": автоматичне шаблонне засудження " культу особи " всіма партійними та ідеологічними структурами. Преса друкувала відповідні статті й огляди, історики викривали злочини сталінізму фактами, знайденими у тимчасово відкритих архівах.

Що ж до України, то процес до сталінізації суспільного життя тут розгортався дещо повільніше, ніжу центрі. Із запізненням стали з'являтися анти сталінські статті у пресі. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру. Така ситуація значною мірою зумовлювалася надто свіжими ще в пам'яті широкомасштабними репресіями, які в Україні, як ніде інде, набирали найстрахітливіших ознак. Пам'ятали тут і про вислів, що "коли в Москві стрижуть нігті, то в Україні рубають пальці". Протез наростанням валу засудження сталінізму активізувалися й українці.

Першою легальною спробою змінити існуючі порядки в українській літературі й мистецтві став виступ О.Довженка, який вимагав "розширення творчих меж соціалістичного реалізму". Багато зусиль для відродження рідної мови доклали М.Рильський, Л.Хижняк, П.Плющ, М.Шумило, інші діячі культури. Було перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка. Принциповій критиці піддано концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від "російської передової культури". Демонстрацією піднесення національної свідомості українців стало широке відзначення по всій республіці 100-річчя з дня народження І.Франка у серпні 1956 р.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті України сприяла реабілітація, хоча й часткова, жертв сталінських репресій. 31956 по 1963 р. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радянських керівників України — В.Чубаря, Г.Петровського, В.Затовського, С.Косіора, інших членів партії, проте не поспішали з реабілітацією сотень тисяч українців, якимось чином пов'язаних зі звинуваченнями у "націоналізмі". Навіть спроби реабілітувати українських націонал-комуністів М. Хвильового, О.Шумського і М.Скринника були визнані помилковими і шкідливими.

Загалом ліберальні зміни відбувалися нелегко. Влітку 1957 р. проти хрущовських реформ, курсу на засудження "культу особи" Сталіна виступила верхівка ЦК партії. Вважаючи, що М.Хрущов у викритті Сталіна пішов надто далеко, т. зв. антипартійна опозиція вирішила усунути його від влади. Проте змовники, до яких належали В.Молотов, Л.Каганович, Г.Маленков, Д.Шепілов, не були підтримані Комітетом державної безпеки (КДБ) і армією, а тому зазнали невдачі. Після цих подій позиції Хрущова значно зміцніли. У1961 р. почалася нова хвиля десталінізації, кульмінацією якої стало винесення мумії тирана з кремлівського мавзолею. Було перейменовано всі об'єкти, які носили ім'я Сталіна, вт. ч. й Сталінську область на Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.

Економічні експерименти

Після смерті Сталіна було зроблено спробу переглянути деякі аспекти економічної політики, щоправда, не зачіпаючи основ тоталітарної системи. Передусім М.Хрущов почав реформувати сільське господарство, яке знаходилося у хронічній кризі. На вересневому пленумі ЦК КПРС у 1953 р. він добився для колгоспів підвищення у 2—бразів закупівельних цін на м'ясо, молоко, масло, зерно; списання боргів; зменшення обсягів обов'язкових поставок державі сільськогосподарської продукції; зниження податків. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підвищили прибутки колгоспників.

Через рік, бажаючи покінчити з постійною нестачею продуктів харчування, М.Хрущов запропонував програму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Були розорані величезні площі, що дорівнюють території сучасної Німеччини. Україна змушена була направити туди бл. 100 тис. молодих людей, чимало з яких і донині живуть у Казахстані, значні фінансові й матеріальні ресурси, що призвело до зменшення посівних площ у самій республіці. Освоєння цілинних та перелогових земель дало змогу на деякий час забезпечити населення СРСР хлібом та хлібобулочними виробами, але не вирішило проблему хронічного відставання сільського господарства.

Наступним кроком М.Хрущова стала т. зв. кукурудзяно-горохова епопея. Спостерігаючи за успіхами тваринництва, аграрного сектору економіки в США, він вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів в СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що повинно було підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити потреби споживачів у молоці, м'ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідповідальності і загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу почали сіяти на пшеничних полях. Сіяли її навіть в Архангельській області. Тому, посіявши в 1962 р. кукурудзу на 37 млн га, радянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн га. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був замінений на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епопея стала темою для багатьох анекдотів. Погано підготовлене експериментаторство звело майже нанівець попередні досягнення в галузі сільського господарства, зумовило поглиблення його кризового стану. Якщо з 1950 по 1968 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 66 %, то в 1968—1964 pp. — на 3 %. У1962 р. СРСР вперше змушений був закупити зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування.

У суто комуністичному дусі вирішував М.Хрущов проблему забезпечення населення продуктами, зокрема молоком, м'ясом та виробами з них. Будучи безкомпромісним ворогом приватної чи особистої власності, він орієнтував тваринництво тільки на суспільний сектор. Словом, повний достаток м'яса і молока мали забезпечити тільки колгоспні радгоспи. Індивідуальне, присадибне господарство планували різко скоротити і незабаром повністю ліквідувати. Видавали абсурдні закони, що забороняли тримати на селі в приватному господарстві більше однієї корови. В Україні це рішення було втілене в життя, що призвело до масового зменшення поголів'я худоби, свиней. Замість повного достатку, неймовірно підвищилися ціни на м'ясо, сало, інші продукти сільського господарства.

У цілому негативні наслідки мали й ліквідація М.Хрущовим МТС та передача їх техніки колгоспам. Великої шкоди господарству України завдало створення "рукотворних морів" — Канівського і Київського водосховищ, які "поховали" сотні тисяч гектарів родючих земель, зіпсували водний басейн Дніпра.

Поряд із аграрним сектором, експерименти відбувалися і в промисловості. У 1967 р. почали реформувати управління народним господарством. Існуючі над централізовані галузеві міністерства, на думку М.Хрущова, були неспроможні забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них утворили територіальні управління — ради народного господарства. Ідея децентралізації управління економікою для такої великої країни, як СРСР, спочатку отримала позитивні відгуки. Проте в характерному для командно-адміністративної системи дусі автори пропонували цю реформу як чудодійний одномоментний акт, спроможний змінити економічну ситуацію в країні. Правда, організація раднаргоспів дала деякий ефект. Поменшало абсурдних зустрічних перевезень вантажів, було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного, ліквідовано окремі міністерства. Вивільнені площі використали для виробництва нової продукції. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Зокрема в Україні у 1956— 1960 pp. почали виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Було значно скорочено адміністративно-управлінський апарат. Тисячі українських заводів і фабрик, позбувшись опіки центру, вперше на всю потужність запрацювали для свого народу. На внутрішньому ринку республіки з'явилися телевізори, радіоприймачі, пральні машини, пилососи, холодильники, швейні машини, фотоапарати, велосипеди, мотоцикли та інші дефіцитні товари. Темпи приросту промислової продукції у 60-х — першій пол. 60-х років майже вдвічі перевищували показники за 1966—

1985 pp. У цьому сенсі період правління Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи мали половинчастий характер. Ні М.Хрущов, ні, тим більше, його найближче оточення, не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, скасування централізації. Партійно-державне керівництво вважало, що стабільні темпи економічного росту цілком можна забезпечити за допомогою існуючого господарського механізму, не усвідомлюючи, що його резерви вичерпалися. Свідченням цього були гасла "догнати і перегнати Америку" та "побудови комунізму за 20 років". Найсумнішим було те, що, збираючись конкурувати із західним світом, М.Хрущов та його однодумці не усвідомлювали, що рухаються зовсім не в той бік. Тим часом, як промислово розвинуті країни розвивали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз "переганяв" їх за видобутком сировини.

" Шістдесятники"

Чи не найважливішою подією українського суспільно-політичного життя періоду " відлиги " стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву "шістдесятників" . Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти пануючої задушливої атмосфери, вимагали припинити втручання партії у справи літератури й мистецтва, боролися за справжні культурні цінності, провідну роль української мови, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей пової плеяди були поети В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, художники П.Заливаха, А.Горська, кінематографісти Ю.Іллєнко, Л.Осика, журналіст В. Чорновіл та ін. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників Валентин Мороз зазначав: "То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло вже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування..."

Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 р. під егідою міського комсомолу. Його очолив Л.Танюк, а найактивнішими учасниками були А.Горська, М.Коцюбинська, М.Вінграновський, І. Драч та ін. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, керівником якого став М.Косів, а діяльними членами — брати Горині, подружжя Каливців, М.Осадчий та ін. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграла поезія В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча, М.Вінграновського та ін. їхні поетичні вечори користувалися великою популярністю, збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ па шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де М.Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкін. 1962 р. на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство! "Українські яничари тільки й чекали такого розвитку подій. У1963 р. за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є. Сверстюка, І.Світличного, І. Дзюби. Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У сер. грудня 1963 р. сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" — офіційно не визнаної або забороненої літератури. Поширювалися твори Л.Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух.

Кінець "відлиги"

М.Хрущов був сином своєї епохи, причетним до багатьох її злочинів (за даними російського дослідника Д.Волкогонова, за розпорядженням Хрущова було знищено 11 великих паперових міхів з документами, які свідчили про його участь у репресіях часів Сталіна, в т.ч. й в Україні), тому не зміг відмовитися у своїй діяльності від використання старих методів. Так, поборюючи культ особи, він ревниво оберігав авторитарний стиль правління. Процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Зокрема, протягом 1954—1959 pp. лише в Україні було притягнуто до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за "антирадянську діяльність " бл. 3,5 тис. осіб. Збройною силою було придушено робітничі виступи у Новочеркаську Ростовської області в 1962 р., коли 1—3 липня 1962 р. 4000 робітників місцевого заводу влаштували маніфестацію через підвищення цін на м'ясо та масло. Загинули 23 особи, поранено 70, засуджено —182. Починаючи з 1957 р. проводилася посилена антирелігійна кампанія, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половину всіх наявних парафій, монастирів, семінарій. До 1966 р. в Україні було зруйновано понад 10 тис. храмів, нерідко унікальних пам'яток світової історії Та культури. У 1958 р. за вказівкою ЦК КІГУ було заборонено й знищено щойно віддруковану збірку поезій Д.Павличка "Правда кличе", де автор викривав жахіття сталінської доби. У тому ж році в СРСР вийшов закон про реформу освіти. Складений він був так, що пріоритет у мовному питанні відкрито надавали не національним мовам, а російській мові. Було введено положення пре те, що, мовляв, батьки вирішують, якою мовою мають вчити дітей у школах. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не вивчати української мови. Такий підхід до мовного питання в державі призвів за ЗО років до повної русифікації шкільництва східних областей України. Не випадковим видається у низці згаданих подій підпал у Київській публічній бібліотеці АН УРСР, який стався 24 травня 1964 р. (майже одночасно горіли наукові бібліотеки в Ашхабаді та Самарканді) і призвів до цілковитого знищення українського відділу — 600 тис. томів найцінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг. Назавжди було втрачено значну частину пам'яток української історії й культури. Подібні дії не могли викликати симпатій у суспільстві, яке прагнуло до рішучіших змін.

Значно підривали "хрущовську відлигу" і покладали край будь-яким надіям на краще непослідовні економічні експерименти, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки у зовнішній політиці (придушення національної революції в Угорщині в 1956р., провал ракетної конфронтації навколо Куби, розрив з Китаєм, хуліганські дії радянського лідера в ООН тощо). Після нетривкого покращення, знову почав падати рівень життя народу, зокрема виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення.

У верхніх ешелонах влади поступово готувалися до усунення М.Хрущова від влади. Його стиль та методи керівництва викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка звикла до свого панівного становища і боялася його втратити у ході численних хрущовських реорганізацій. Найбільший переляку неї викликали плани Хрущова проводити періодичне переміщення й омолодження кадрів. У жовтні 1964 р. змовники досягли мети — на Пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК було обрано Л.Брежнєва.