Люблінська унія

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед збоку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарського, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул "государя всієї Русі" (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Великому князівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481р. та повстання князя Михайла Глинського (1507—1508). У результаті Литва втратила сіверські землі. У1500—1603 pp. велася литовсько-московська війна. У1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.

Проте і в час занепаду Велике князівство Литовське здобувало перемоги. Одна з них — битва з московитами під Оршею 8 вересня1514 p., коли 30-тисячна коаліція українських, білоруських, литовських та польських військ під проводом князя Костянтина Острозького зустрілася з майже 80-тисячною московською армією. Видатний російський історик С. Соловйов так описував цю грандіозну,як для Європи, битву: "Московити почали наступ, і довго з обох боків боролися зі змінним успіхом, коли нарешті литовці навмисно почали тікати, підвівши московитів під свої гармати; страшенний залп зім'яв переслідувачів,розладнав їх лави, що невдовзі передалося й усьому московському війську,яке зазнало жахливої поразки: всі воєводи потрапили в полон, не кажучи вже про величезну кількість убитих ратників; ріка Кропивна (між Оршею Щубровною) загатилася тілами московитян..." Загалом втрати переможених лише вбитими становили 30 тис. осіб;у полон потрапили 6воєвод, 37 князів, близько 2000 "дітей боярських" та багато тисяч ратників. Король польський і великий князь литовський Сигізмунд І Старий" щоб виявити найбільшу повагу своєму кращому полководцеві, дозволив князю К. Острозькому як переможцю московитів пройти у Вільно через тріумфальні ворота.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози — Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. У 1482 р. за намовою Івана Ш кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі), У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князівстві Литовському сягнула критичної межі. В1549 та 1552 pp. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1658—1683 pp. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією — т. зв. Лівонська війна. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматична боротьба. Проти виступили великі литовські магнати, які погоджувалися на об'єднання тільки за умови існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, використовуючи підтримку литовської й української шляхти, що була невдоволеною пануванням великих землевласників у князівстві та намагалася одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об'єднання з Польщею також через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських орд була неефективною.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту; 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові; 3) спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 6) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні — Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина(Східне Поділля) та Київщина; 6)українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Говорячи про позицію української еліти на Люблінському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання. Вона практично не мала можливостей для маневрування. Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Польщею й Московією. На відміну від самодержавної Москви, Польща була країною з досить прогресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську суспільну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці надії не виправдалися. Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держави — Польщі. (Решта українських земель перебували під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сіверщина — Московського князівства, аз 1618 р. — Речі Посполитої: Закарпаття — Угорщини, а з 1526р. — Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина — Молдавського князівства, а з 1514р. — Туреччини: Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського.)

Україна у складі Речі Посполитої

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Історик Н.Половська-Василенко з цього приводу зазначала: "З половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термін " хлопи", а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю "хлопську" віру... поляки звуть "єретицькою", "схизматицькою" і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю".

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Ново приєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників. Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

У кін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики Твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій зумовлювалося пільгами, "слободами" новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI — на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV—XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і польськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.