7. Русь-Україна у період політичної роздробленості

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12млн чоловік. Це була ранньофеодальна держава з притаманною таким типам держав соціально-становою структурою. На найвищому щаблі феодальної драбини знаходився князь, якийу своїй діяльності спирався на воєвод і бояр. На нижньому щаблі — холопи, закупи, рядовичі. У середині її — селяни-смерди, ремісники, купці. Окрему значну за розмірами соціальну групу становили церковнослужителі. Державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем.

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Причини роздробленості

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства , розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги, на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печоратаінші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про " вотчинний", або " вертикальний ", принцип, за яким престол о наслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у XII—XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, ай трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

"Боротьба зі степовими ордами, яка була протягом століть причиною колонізаційних пересувань українського населення, — зазначав М. Грушевський, — становить славу й заслугу українського народу перед історією європейської культури, захищеною від потоків кочових орд, прийнявши на себе ті удари, які інакше впали б на західні народи з їх культурою і добробутом".

Наслідки роздробленості

У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростоно-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства.

Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов'ян-переселенці в з місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська колонізація місцевих угрофінських племен. (Відомий російський історик М. Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 % фінської крові.) Генетичною базою формування українського народу залишалися землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими містами, як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, які ще з перших століть нової ери відігравали провідну роль в історії східного слов'янства. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна ", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах — "снемах". Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву " колективного сюзеренітету". Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів — представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загально династичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався безумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не було. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов'язкової участі правителів у співволодінні Києвом.

Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і нещастями. Тривалий час за право володіти нею велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Підраховано, що лише протягом останнього століття перед вторгненням на Русь монголе-татаркиївський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князювань — менше року кожне. Були також спроби силою підірвати роль Києва як загальноруського центру. Зокрема у 1169 р. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, здійснив там страшний, безпрецедентний погром. "Не було помилування анікому і нізвідки, — писав літописець, — церкви горіли, християн убивали, других в'язали, жінок вели в полон..."

Роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення. І лише з XIII ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Так, якщо у XII ст. утворилося 1 б князівств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягала вже 50. Загальна картина того часу зводилася до перманентного процесу виникнення та зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об'єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.