7 Соціально – економічний та політ лад Стар Грец за Іліадою та Одісеєю

Доведено, що класове суспільство і держава зароджувалося на грецькому грунті двічі з деяким розривом в часі: у III тис. до н. е. і I тис. до н. е. Крито-мікенська цивілізація зійшла з історичної арени при загадкових обставинах наприкінці XII ст. Хронологічний відрізок, що послідував за цим, в 3-4 століття в історичній літературі називається «темними століттями». Для такої звучної назви є цілком прозаїчна підстава, адже недолік джерел не дозволяє дослідникам скласти більш-менш повний портрет періоду.

Ми знаємо недозволенно мало про той далекий, але безумовно важливий для розуміння античності період. Значні масштаби катастрофи XII ст. призвели до гнітючої депресії і двох важливих результатів: 1) бідності матеріальної культури; 2) розриву з традиціями мікенської епохи, коли суспільство було відкинуто далеко назад. Протягом трьох подальших століть материкова Греція була майже повністю ізольована від країн Стародавнього Сходу. Припинилося будівництво крупних споруд типу палаців, немає відомостей про крупні господарства, подібні мікенським. Вірогідно, що окремі рабовласницькі суспільства, які існували раніше, були знищені навколишніми племенами, що жили ще в умовах первісного ладу. Але при цьому прибульці сприйняли багато від скореного ними населення, що, кінець кінцем, сприяло переходу всіх еллінських племен до рабовласницького ладу. Тобто мали місце і елементи цивілізаційного контініума.

Цивілізаційний контініум виразився, наприклад, у тому, що Гомерівський період успадковував від мікенського деякі знаряддя праці – плуг, гончарний круг, віз. Крім того, даний етап ознаменувався переходом від бронзи до заліза; що відкривало нові перспективи розвитку продуктивних сил. Тобто неможливо заперечувати і елементи прогресу.

Аж до початку ХХ ст. єдиним джерелом відомостей про цей період в історії Греції були стародавні грецькі придання і епізодичні повідомлення пізніших грецьких письменників. Лише в останні десятиліття, завдяки поступовому накопиченню великої кількості артефактів, стало можливим точніше характеризувати розвиток окремих областей Егейського басейну в період, що вивчається. Іншим важливим джерелом для розуміння періоду залишаються гомерівські поеми «Іліада» і « Одіссея», зміст яких пов'язано з легендами і міфами про війну ахейців з Троєю, що виникла ніби-то через викрадання Олени, цариці Спарти, троянським царевичем Парісом.

2. ^ Гомерівське питання – це питання про авторство Гомера і походження поем. Ця проблема привертає учених вже декілька століть і дуже важка для вирішення.

Гомерівське питання полягає, принаймні, з 4 питань, що взаємно переплітаються: 1) особа і час життя автора (або авторів) обох поем; 2) ступінь відповідності запису поем, що дійшов до нас, їх первинному тексту; 3) зв'язок між гомерівськими поемами і усними епічними оповідями; 4) історична реальність світу гомерівських героїв.

Не зважаючи на те, що ніхто із старогрецьких істориків не сумнівався в існуванні Гомера, вже тоді йшлися суперечки не лише про період життя поета, але навіть про місце народження. Сім міст приписували собі честь бути батьківщиною першого видатного історичного поета. Час життя Гомера датувався в античності по-різному: від традиційної дати Троянської війни (1194 – 1184 до н. э.) аж до VIII ст. до н.е. Найбільш поширеною була думка Геродота про те, що Гомер жив за 400 років до його часу. Місцем народження великого поета більшість стародавніх авторів вважала малоазійській місто Смірну.

До періоду нового часу склалася певна історія пізнання, вивчення поем. У першій половині VI ст. афінський архонт Солон повелів здійснити театральний показ поем Гомера на святі Панафіней за певним порядком. Це завдало збитку оригінальним текстам.

Олександрійскі вчені Аристарх, Зенодот, Аристофан Візантійський не сумнівалися в історичності Гомера і, визнаючи відмінності між «Іліадою» і «Одіссеєю», схильні були вважати ці поеми творами одного автора. Вони також виокремили велику кількість рядків з обох поем, вважаючи їх пізнішими вставками, здійсненими за часів Пісистрата. У VI ст. до н.е. афінський тиран Пісістрат доручив виробити офіційний канонічний текст гомерівських поем. Цим займалася спеціальна комісія з чотирьох чоловік. Загальна думка античного суспільства про Гомера зводилася до того, що це був старий і сліпий співак, який вів спосіб життя мандрівника і сам склав не тільки названі поеми, але й багато інших творів.

Справжня постановка гомерівського питання зв'язана, проте, з цікавістю до народної поезії, характерної для епохи Просвітництва. Німецький філолог Ф. А. Вольф в своєму «Введенні до Гомера» (1795 р.) зробив висновок, що «Іліада» і «Одіссея» є зібраннями окремих пісень, а німецький критик Ф. Шлегель прямо визнав гомерівський епос як плід колективної творчості народних поетів.

Інші послідовники Вольфа, так звані «аналітики», прагнули визначити в поемах або окремі «малі пісні» (нім. учені К. Лохман, О. Кирхгоф), або «початкове ядро» («про-Іліаду» та «про-Одіссею») (нім. вчений Р. Герман, англ. Дж. Грот). Проте, всі припущення виявилися суб'єктивними і бездоказовими.

Їх супротивники, «унітарії», наполягали на єдності поетичного задуму і тексту кожної з поем. Вони також визнавали історичність особи Гомера (нім. учені Р. В. Ніч, К. О. Мюллер, Низі). В рамках цієї теорії з'явився концепт «теорія малих пісень», що роздробила епос Гомера на окремі, мало зв'язані між собою пісні, обєднані рукою якогось, або письменника, або редактора. Інша «теорія зерна» визнавала за Гомером лише створення однієї невеликої поеми, а закінчення творів – іншому колективу авторів.

Серед російських учених XIX ст. до «аналітиків» належав С. П. Шестаков, до «унитаріїв» - Н. І. Гнедіч і Ф. Ф.Соколов.

Радянські учені І. М. Тронській, І. І.Толстой, С. І. Радциг дотримуються в основному помірно унітарної точки зору. У їх роботах особливо підкреслюється зв'язок гомерівських поем з усною етнічною творчістю, народністю епосу і ретельно вивчаються соціальні відносини поданих проблем. В даний час встановлено, що обидві поеми є завершальною ланкою тривалого розвитку усної пісенної творчості, що «Іліаді» і «Одіссеї» передували значно менші оповіді. Визнається також єдність кожної з поем на базі використовування народних оповідей. Вважають, що «Іліада» виникла наприкінці IX ст. до н. е., «Одіссея» - на самому початку VIII ст. до н.е.

Питання про історичну реальність миру гомерівських героїв могло бути вирішено лише після археологічних розкопок на Криті і Мікенах у 70-х роках XIX ст. – напочатку XX ст. Розкопками встановлено серйозні відмінності між крито-мікенськими і власне гомерівськими культурами. Перша не знала заліза, її відмінні риси - великі царські палаци і використовування писемності для потреб адміністративно-господарського обліку. Грецькі суспільства поч. I тис. до н.е. застосовували залізні знаряддя, але не знали а ні писемності, а ні споруд палацового типу. Мікенські суспільства мали класову структуру, гомерівські греки жили родовим ладом.

3. Троянська війна на думку греків була однією з найзначніших подій їх історії.

«Іліада» і «Одіссея» передають лише окремі моменти троянської міфології. У міфології «Ілліаді» передує величезна кількість міфів, які було зібрано у поемі «Кипрії» Стасина Кіпрського, яка не зберіглася. В міфах йдеться, що причини війни пов'язані з подіями «космічного» масштабу. Йдеться, що Земля, обтяжена величезним людським населенням, звернулася доЗевса з проханням скоротити людський рід. Зевс для цього вирішив почати війну між греками і Троєю. Те, що надалі відбулося, здійснювалось по волі богів.

Веселим і багатим був весільний бенкет знаменитого героя Пелея (що правив у Фессалії) і богині Фетіди (морської царівни). Всіх богів і богинь, що мешкали на Олімпі, високій горі в Північній Греції, було запрошено на весілля. Тільки богиня розбрату Еріда була забута. Щоб помститися богам і викликати сварку між ними, Еріда кинула на стол, за яким бенкетували боги, золоте яблуко з написом: «Для найпрекраснішої». Це спричинило суперечку: три богині – Гера, Афіна і Афродіта стали сперечатися за право називатися прекраснішою. Було вирішено, що суперечку богинь вирішить Паріс – син троянського царя Пріама. На суд до нього і з'явилися богині. Кожна з них, прагнучи схилити Паріса на свою сторону, обіцяла нагороди: Гера – владу над всією Азією, Афіна – військову славу, а Афродіта – прекраснішу із смертних жінок – Олену, дружину спартанського царя Менелая. Паріс віддав яблуко Афродиті. Виконуючи свою обіцянку, богиня допомогла Парісу викрасти у Менелая Олену і відвезти її до Трої. У страшний гнів прийшли Менелай і його брат, цар Мікен, могутній Агамемнон. Зібрали вони грецьких героїв і вирішили спорядити кораблі і відправитися в похід проти Трої, щоб покарати Паріса і Трою за образу, заподіяну Менелаю і грекам. Серед царів і героїв, яких було запрошено до походу, особливим впливом користувалися хитромудрий Одіссей, цар острова Ітаки, і молодий Ахілл, син Пелея і Фетіди. Одіссей зумів умовити Ахілла навіть всупереч пророцтву, де йшлося про смерть Ахілла під час війни. Грецький флот висадився в декількох кілометрах від Трої. Тут було влаштовано табір. На початку греки намагалися діяти шляхом дипломатії. Троя відмовилася повернути Олену. Саме тоді почалося повна трагізму війна. У ній брали участь і боги: Гера і Афіна допомагала ахейцям, а Афродіта і Апполон – троянцям. Протягом 9 років війна йшла без переваги.

^ Події «Іліади». Поема охоплює події десятого року війни. Події займають всього лише 51 день. Проте, навідь така вузка часова перспектива дозволяє скласти яскраве уявлення про війну.

Ахілл гнівався на Агамемнона, обраного командуючим за те, що він відібрав полонянку Брісеїду. Агамемнон зробив це по велінню Аполлона. За це греків слід покарати. На допомогу грекам виступає друг Ахілла, Патрокл. Він гине від руки Гектора. Бог Гефест допоміг виготовити Ахіллу нову зброю, за допомогою якої була отримана перемога над Гектором. В «Ілліаді» також відображаються деякі військові перемоги греків.

^ Події після «Ілліади» детально описувалися в інших поемах, що були продовженням «Іліади»: «Ефіопіда», «Мала Іліада», «Падіння Трої», «Повернення». В них повідомлялося про вдалу задумку Одіссея. Греки спорудили дерев'яного коня, усередині якого розмістився загін. Решта греків зімітувала рішення, що вони залишають Трою. Супроводжуючий коня грек повідомив троянців, що це – нібито, дар Афіні Паллади. Із втягнутого на територію Трої коня увечері вискочили греки, відкрили ворота і спалили місто. Під час захоплення Менелай знайшов невірну дружину, але побачивши її, був не в змозі помститися. Про повернення з Трої Одіссея йдеться у поемі, що збереглася до теперішнього часу.

Для cучасного історика поеми Гомера є безцінною скарбницею відомостей щодо життя і побут еллінів на межі ІІ і І тис. до н.е. В поемах згадується про двох і навіть про трьох камерну систему оранки. Обробляли поля за допомогою сили волів і мулів. Плуг був дерев'яним. Разом з плугом застосовували кирку, калатало і заступ, що застосовувався для розпушування і посадки садових рослин. Сцена обробки землі знаходимо в «Іліаді» при описі рельєфів на щиті Ахілла. Тут само є зображення події збирання врожаю.

Молотили на току, використовуючи волів. Потім зерно просівали і розмелювали на ручних млинах. Обробку полів проводили по черзі, застосовували гной і проривали зрошувальні канали. Зрошування згадується не один раз в «Іліаді» і «Одіссеї». Ахілл порівнювався з потоком, що швидко мчить до пишно квітучого саду. У іншому місці йдеться про річку, яку не можуть зупинити а ні греблі, а ні огорожи, зведені «на нивах квітучих» Було розвинено також виноградарство, культура оливи, садівництво і городництво. Виноград застосовувався на виробництво вина, яке, за поемою, було одним з якнайдавніших предметів торгового обміну. У садах розводили яблуні, груші, гранати, маслини. У 8-ій пісні «Іліади» згадується той, що вирощував олівки, що садив молоді паростки плодоносної оливи в місцях, де є достатньо води. Все це свідчить про сільськогосподарську техніку, що відносно далеко просунулася, і про організацію робіт. Важливим було й те, що гомерівське суспільство було вже знайоме із залізом, що відкривало великі перспективи щодо подальшого розвитку продуктивних сил.

Праця не вважалася ганебною, як це було в подальшу, класичну епоху за часів розвиненого рабовласництва. Сам Одіссей часто орав і косив, і навіть пропонував позмагатися з фракійцями у мистецтві косити і жати.

У гомерівському суспільстві ще не затвердився інститут приватної власності на землю, хоча різні форми відношення до землі і нерівномірність її розділення вже в наявності.

Разом із землеробством високого розвитку досягло і скотарство. Стада були головним багатством знаті. Рахунок власності вівся в биках. Основна кількість рабів була зайнята у скотарстві. Одіссей мав 12 стад биків і багато дрібної худоби. У його господарстві працювало декілька десятків пастухів. У поемі згадуються свинопаси, козівники, пастухи корів і овець, і навіть старші пастухи. Це свідчить про те, що розводили не тільки коней і велику рогату худобу, але й ослів, кіз, овець і свиней.

Ремесло було розвинене значно менше, ніж землеробство і скотарство. Воно в цей період тільки починає відділятися від землеробства. Гомерівська Греція на відміну від мікенської епохи, знала лише невелику кількість ремесел. Згадуються гончарі, теслярі, ковалі-зброярі. У 8-ій пісні «Іліади» описана майстерня з виготовлення зброї бога Гедхета, де було виготовлено знаменитий щит Ахілла.

Палаючі міхи роздуваються хутром. У міхах обробляли мідь, олово, срібло, золото і залізо. Щодо вживання заліза гомерівська епоха представляє прогрес в порівнянні з егейськой, не знаючої заліза. У поемах залізні знаряддя згадуються у всякого роду порівняннях і метафорах. З 8-ої пісні «Одіссеї» видно, що до ремісників відносили тоді всіх людей, не пов'язаних із землеробством.

У поемах майже не зустрічається згадок про виробництво продуктів, спеціально призначених для обміну. Предметом обміну служила переважно військова здобич. Обмін мав випадковий характер. Ставлення до торговців було негативним. Одіссей відчував себе ображеним, коли його визнали торговцем. У Гомера навіть немає спеціального терміну для позначення торгівлі і торговців.

Грошей не існувало, що було показником натурального обміну. Торгівля тісно пов'язана з морським розбоєм і особливо з викраданням людей для продажу в рабство. З розвитком обміну виникає потреба в постійній одиниці рахунку, яка б служила виразником цін різних предметів. Таким мірилом цінності в гомерівський час і слуговала худоба, а іноді і бронзові казани. У мирний час до Греції ввозили переважно предмети розкоші, що купувалися головним чином знаттю. Торгівлю здійснювали купці Фінікії, що продавали товар прямо з кораблів.

Таким чином, після триваючого близько двох століть занепаду зовнішніх зв'язків і торгівлі, еллінські племена вже у ІХ ст. помітно розвинули свої відносини із зовнішнім світом. Одночасно, і в цьому полягає важлива відмінність гомерівського суспільства від мікенського часу, починає посилюватись і внутрішньогрецька торгівля.

^ 5. Соціальний лад Греції ХІ – ІХ ст.

Вищим шаром в грецькому суспільстві цього часу була родова знать. Війна, піратство і просто грабіж сприяли накопиченню матеріальних цінностей в її руках, забезпечували її дармовою робочою силою – рабів. Знатні роди вже розпалися на сім'ї, що жили незалежно один від одного. Часто в одному роді зустрічаються і багаті і бідні сім'ї. Це яскравий показник розпаду родових зв'язків, що почався. Проте процес накопичення засобів виробництва в руках знаті не привів ще до експлуатації широких мас вільного населення. Суспільні умови того часу характеризуються лише зародженням і складанням класових відмінностей. У застосуванні до грецького суспільства того періоду можна говорити тільки про наявність окремих соціальних груп, що поступово перетворювалися на класи.

Одну з таких суспільних груп складали басилєї. Цим терміном в епосі позначалася вся знать. Вони володіли кращими, «відрізаними» від громадських земель, угіддями і величезними стадами худоби. Їх земля позначалася особливим терміном «тімен». Можна вважати, що власники «тіменів» користувалися по відношенню до землі значно більшими правами, ніж власники клерів – земельних ділянок, якими володіла основна маса вільних землеробів. «Тімен» належав, вірогідно, не роду, а окремій сім'ї.

У епосі було мало свідоцтв про положення вільних землеробів. Соціальне розшарування впливало на збільшення земельної власності. Термін «багатоклерні» указує, вірогідно, що в сільській громаді існували люди, які зосередили в своїх руках декілька ділянок громадської землі через кпевні обставини. З другого боку зустрічаються і «безклерні» люди. Це общинники, що позбулися своїх наділів і вимушені були працювати по найму у багатих.

За суспільним становищем близько до землеробів стояли ремісники, співаки, лікарі, об'єднані єдиним терміном – деміурги. Вони не мали земельних наділів і не входили до складу общини. Гомерівські поеми описують групу вільних людей, позбавлених прав і засобів виробництва. Це матанасти, батраки-фети і жебраки. Останні часто згадуються в «Одіссеї». Жебраки не мали свого дому. Влітку вони жили і ночували просто неба. Фети-батраки не мали власного помешкання, не належали до роду і фратрії, тому були абсолютно беззахисними. Частина їх ставала поденниками, про що ясно свідчить поема.

«Мандрівник, ти вірно, поденником будеш згоден

Найнятися в службу мою, щоб працювати

За платню хорошу в полі».

Отже, раніше однорідне середовище вільних общинників, за часів Гомера піддавалася значному розшаруванню. Виділилася родова аристократія, що володіла «місцем почесним, і м'ясом, і повною на бенкетах чашею».

Рабство в гомерівській Греції носило патріархальний характер. Раби жили загальним із своїми господарями життям. Вони використовувалися як слуги – кухарі, конюхи, економи і т. п. Рабська праця застосовувалася і в сільському господарстві, землеробстві і скотарстві, на виноградниках і оливкових посадках. Поступово рабська праця починала диференціюватися. У епосі згадуються раби , що приглядали за коровами, свинями, орали і т. п. Згадуються старші і молодші раби. Розповідаючи про рабів, Гомер не забував указувати і на негативні сторони праці рабів, на їх незацікавленість у результатах праці. Він пише:

«Раб недбайливий: прінудь пан велінням строгим

До справи його, за роботу він сам не візьметься полюванням:

Обтяжливий хребет сумного рабства, вибравши людині».

Джерелом рабства була війна. При завоюванні міста населення захоплювали в рабство. Іншим джерелом було піратство, яким у той час часто займалася родова знать. Головним постачальником рабів серед середземноморських народів були фінікійци. Вони скуповували військовополонених, або ж захоплювали людей, переважно жінок, всякими хитрощами і обманом. Найкрупнішими рабовласниками була родова знать. У Одіссея було 50 рабинь і, крім того, раби.

Положення рабів в гомерівський час було значно кращим, ніж в класичний період. Раб не перетворювався ще на «одушевленне знаряддя праці». Його цінували, як людину. Рабині Лаерта, батька Одіссея, харчувалися за одним столом з господарем. Евмей при зустрічі з Телемахом цілує його. Діти рабині і пана отримали свободу і деякі права на спадок. Але, не зважаючи на патріархальний характер рабства, пан мав необмежене право життя і смерті над своїми рабами. Будь-яка помилка могла викликати жорстоку розправу.

Поступове проникнення в родове суспільство нових форм життя корінним чином змінює суспільні відносини, готуючи корінний перехід до класового рабовласницького суспільства. Розвиток рабства і зростання соціальної нерівності розколює первинну єдність родової общини, сприяючу більшому накопиченню богацтв у родової знаті і її економічному впливу над рядовими общинниками.

^ Політичний устрій Греції ХІ – ІХ ст.

Політичну структуру гомерівського суспільства Ф. Енгельс називав «військовою демократією», тому що війна і організація людей для війни стає в цей час важливою функцією соціального життя. Органи управління, властиві первісному ладу, починають змінювати свій характер. При первісному ладі вища влада належить народним зборам. Воно не втратило свого значення і у Гомера. Скликання зборів здійснювалося за допомогою вісників, і в мирний час воно зазвичай відбувалось поблизу царського будинку на ринковій площі – агорі. Проте вже у той час в гомерівському суспільстві почався поступовий відрив органів родового ладу від маси народу. У народних зборах відзеркалювалась нерівність всіх його учасників. Фактично ухвали виносились радою старшин і царем, а збори лише підтверджували це рішення. Не знаходимо ми і згадок про голосування. На Ітаці за час двадцятирічної відсутності Одіссея, народні збори взагалі не збиралися. Всі справи розв'язувалися знаттю. А коли такі збори було скликано, то на них не виступив жоден член родової общини. Збори виявилися безсилими протистояти знаті. Вони не могли приборкати женихів Пенелопи.

Тип царя-басілея втілено у образі Нестора, басілея общини в місті Пілос. Риси військового вождя і родового старійшини, що перепліталися у фігурі Нестора, виразно виступають під час урочистого бенкету пілоської общини. Спочатку басілєї як військові вожді і жерці були виборними і найдіяльнішими членами общини, що слугувало загальним інтересам.

По мірі посилення знаті представники її починають називатися басілеями. Зростання багатств знаті сприяло посиленню їх влади і могутності. Спадковість царської влади ще не була встановлена законом.

Наприкінці гомерівського періоду знать узурпує поступово функції басилеїв. Їми тепер володіє рада знаті. Рада старійшин (буле) гомерівського періоду насправді вже не представляє орган, що складається з літніх і поважних людей племені. До цієї ради входять, перш за все, представники найзнатніших і багатших родів, незалежно від їх віку. Часто члени ради також називають себе басілеями, але зазвичай їх іменують геронтами. Проте: і народні збори, і рада старійшин, і цар найтіснішим чином пов'язані один з одним. Цар не може обійтися без ради геронтів, а геронти із всіх важливих питань засідають у присутності народу. Народні збори, незважаючи на посилення знаті, ще не втратили свого авторитету; з ним ще продовжують рахуватися і цар, і геронти.

8.

У Франції XVIIIст. Склалася та обстановка, про яку писав Маркс: “На

певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства

приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або – що є

тільки юридичним виразом останніх – з відносинами власності, всередині

яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці

відносини перетворюються в їх основи. Тоді настає епоха соціальної

революції”. Конфлікт між зростанням продуктивних сил і феодальними

виробничими відносинами став основною причиною назрівання у Франції

буржуазної революції.

Основною перешкодою на шляху капіталістичного розвитку країни була

феодальна власність на землю і весь застарілий лад абсолютної монархії.

Сваволя королівської влади, привілеї дворянства і духівництва, феодальні

побори й непосильні податки, численні внутрішні митниці викликали

незадоволення всього третього стану на чолі з буржуазією. Зміцніла

буржуазія вже не хотіла миритися з феодально-абсолютницьким ладом. Народ

готовий був піднятись на боротьбу за поновлення дворянської монархії. Не

могла по-старому правити й королівська влада. В 1787р. король Людовік

XVI приказав скликати збори так званих нотаблів – призначених

представників трьох станів – для затвердження нових податків. Проте

збори натабілів відхилили всі ці пропозиції, і їх було розпущено. Кроль

змушений був призначити генеральним контролером фінансів банкіра

Неккера. За його порадою король погодився скликати у 1787 році

Генеральні штати для затвердження нових податків. Вибори до Генеральних

штатів сприяли загостренню політичної кризи. Появились багато памфлетів

із викладом вимог третього стану. У брошурі абата Сійєса “Що таке третій

стан”, яка мала величезний успіх і в інших памфлетах із викладом вимог

обґрунтовувалась потреба перетворити Генеральні штати на Національні

Установчі збори з однієї палати для вироблення конституції. Буржуазія

вимагала політичних прав і влади. Уряд збирав війська, щоб розігнати

збори, але на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. Народна

революція почалась із повстання в Парижі. Народні промовці перед

величезним зібранням людей пояснювали, яка загроза нависла над

Установчими зборами. Серед буржуазії поширювалась чутка про те, що скоро

буде оголошено державне банкрутство, тобто про намір уряду анулювати

свої боргові зобов’язання. Сила-силенна народу з рушницями, ножами і

списами, загони буржуазної міліції оточили фортецю і зажадали від

гарнізону здатися. Бастилію було здобуто. Як пам’ять про цю подію день

14 липня став національним святом французького народу. Перемога

революції в Парижі мала дуже важливі наслідки. Тільки народне повстання

зміцнило становище Установчих зборів. Здобуття Бастілії привело до

повалення абсолютизму й утвердження конституційної монархії. Народні

я абсолютизму й утвердження конституційної монархії. Народні

маси виявилися основною силою, яка дала змогу великій буржуазії захопити

владу. У країні почалася аграрна революція. Села були охоплені вогнем

селянських повстань. Селяни нападали на дворянські замки. Селянські

повстання налякали Установчі збори й змусили їх вночі проти 4 серпня

1789 року проголосити в принципі повне скасування феодального ладу.

Головне питання революції – аграрне – було далеко не розв’язане, і

зворушення на селі тимчасово ослабли. Падіння абсолютизму і часткове

скасування феодальних повинностей викликали новий напад люті у

придворної аристократії. Брати короля і багато представників вищої влади

поспішно втекли за кордон, щоб підготувати контрреволюційну інтервенцію.

26 серпня Установчі збори під тиском народного революційного піднесення

прийняли Декларацію прав людини і громадянина. На противагу

королівському самодержавству декларація проголошувала принцип

національного верховенства, згідно з яким нація – це єдине джерело

всякої влади. Передбачалося право всіх громадян особисто або через

представників брати участь у виданні законів і встановлення податків,

проголошувалася свобода совісті, віросповідання, слова, друку і вибору

будь-яких занять. Насправді ж більшість членів Установчих зборів не

хотіла впроваджувати в життя принципи повної рівності людей у політичних

правах. Виборчі права вони збиралися надати тільки тим, хто платить

податки, не кажучи вже про те, що зовсім не мали на меті давати право

голосу жінкам. Декларація відкидала станові привілеї і самодержавство і

стало маніфестом основ буржуазного суспільного ладу. Приватна власність

була оголошена священною і недоторканою. Прийняття Декларації прав

людини і громадянина зміцнило авторитет Установчих зборів серед народу,

але поки збори були у Версалі, придворна аристократія не втрачала надії

розігнати їх. На початку жовтня при дворі відновилася підготовка

контрреволюційного перевороту. Чутки про це знову викликали тривогу в

столиці. 5 жовтня величезна колона демонстрантів-робітників, ремісників,

захопивши гармати, рушила на Версаль. Після 5-6 жовтня почастішали

втечі аристократів за кордон. З початком революції в Парижі та в інших

містах Франції виникло багато революційних клубів і газет. Восени 1789р.

було створено “Товариство друзів конституції”, яке дістало назву

Якобінського клубу від бібліотеки монастиря святого Якова, де

відбувалися засідання клубу. Більш демократичним і близьким до

плебейських верств населення був клуб кордельєрів. Переїхавши до Парижу,

Установчі збори взяли курс на струмування і придушення виступів міської

бідноти й селянських заворушень проти поміщиків. Було ухвалено закон про

застосування зброї проти “заколотницьких зборищ”. Бідняків не допускали

в Національну гвардію. Основне питання революції – ліквідація феодальних

відносин на селі – залишилось не розв’язаним.

Нова хвиля селянських повстань у 1790-1791р.р. не привела до

скасування феодальних повинностей, алей вимагати їх було вже майже

е майже

неможливо. Перетворення, які проводили Установчі збори, спрямовувались

на задоволення інтересів багатих власників – купців, сільської буржуазії

і промисловців. Навесні 1791р. внаслідок дорожнечі погіршало становище

робітників. Проте попит на робочі руки збільшувався. Прихильники

конституції 1791р. вважали революцію закінченою. Проте декрети про викуп

феодальних повинностей і поділ громадян на “активних” і “пасивних”

виникали незадоволення народу, який вимагав довести революцію до кінця.

На противагу король і придворна аристократія мріяли про повернення

абсолютизму. Політичне становище в країні залишалось нестійким. Поштовх

до нового загострення політичної боротьби дала спроба короля втекти з

Парижа. Але йому не вдалося. Очевидна зрада короля підірвала авторитет

монархії. Під тиском народного незадоволення король був змушений 3

вересня затвердити конституцію 1791р. Роль Установчих зборів скінчилася.

У 1789р. європейські монархи були перелякані революцією, але спочатку

їхню увагу поглинали взаємні чвари і війни, які Швеція і Туреччина вели

тоді з Росією. Законодавчі збори були проти дальшого поглиблення

революції. Серед народних мас зростало незадоволення. У містах зростала

дорожнеча на продовольство, нечувано збагачувалися спекулянти. у

січні-квітні народ почав громити крамниці. Селяни вимагали безоплатного

скасування феодальних поборів. Особливо тяжким було становище

плебейських верств міського і сільського населення. Нетривке політичне

становище в країні загострилося ще більше внаслідок загрози

контрреволюційної інтервенції. Після зради короля і аристократії народ

пересвідчився, що треба негайно повалити монархію. Змінити становище

могло тільки повстання. В результаті повстання 10 серпня революцію

піднялася на новий, вищий щабель. Емблеми королівської влади й

аристократичні титули було скасовано. Іноземна інтервенція і повалення

монархії привели до подальшого посилення масового патріотичного

піднесення. Над революцією нависла грізна небезпека. Прусські війська

перейшли кордон, захопили фортецю Лонгві і 2 вересня оточили Верден. Під

враженням вісток про облогу Вердена юрби народу увірвалися в тюрми і 2-5

вересня перебили багатьох аристократів, які були там, та карних

злочинців. Проти прусських військ виступили дві армії під командуванням

генералів Дютур’є і Келлермана. Французькі гармати відбили атаки

прусської піхоти. Перемога під Вальни виникала величезне патріотичне

піднесення серед французького народу і справила велике враження у всій

Європі. Дютур’є міг вільно довершити розгром прусських військ, але

сподіваючись на укладення миру з Прусією дав їм змогу без перешкод

відступити за межі Франції.

2. Якобінці прийшли до влади в той час, коли обставини вимагали негайно

вжити нових революційних заходів. Республіка була в небезпеці. У Вандеї

наростало роялістське повстання. Зміцненню влади якобінців спряло

проголошення нової буржуазно-демократичної конституції і їхні наміри

радикально розв’язати аграрне питання, що мало виразитись у повному і вному і

остаточному скасуванні феодальних повинностей. Після повстання 31 травня

– 2 червня якобінці прискорили вироблення нової конституції. 24 червня

Конвент прийняв конституцію 1793р., а також Декларацію прав людини і

громадянина. Конституція передбачала свободу слова і друку, загальну

освіту. Джерелам верховної влади оголошувалась воля народу.

Проголошувалось право народу на повстання проти гнобителів. Конституція

1793р. на весь світ проголосила основи буржуазної демократії – ідею

верховенства народу й рівноправності людей. Франція оголошувалась єдиною

і неподільною республікою.