3. Концепція інноваційного фінансування й. Шумпетера;

На принципово відмінних від позиції А. С. Пігу підходах щодо розуміння розвитку економіки базуються теоретичні викладки стосовно ролі системи фінансового посередництва в цьому розвитку австрійського економіста Йозефа Шумпетера. Під розвитком економіки (на відміну від А. С. Пігу) Й. Шумпетер розуміє не зростання кількісних показників, а “зміни господарського кругообігу, які економіка сама породжує, тобто тільки випадкові зміни “представленого самому собі”, а не спричинюваного до руху імпульсами ззовні, народного господарства”. Іншими словами, для Й. Шумпетера розвиватися – значить комбінувати, створювати нові співвідношення “речей і сил”. Забезпечувати ці нові комбінації і покликана система фінансового посередництва яку, в силу такого підходу, іноді іменують концепцією інноваційного фінансування. Інноваційне фінансування економічного зростання система фінансового посередництва, на думку Й. Шумпетера, виконує не за допомогою перерозподілу наявного народногосподарського фонду заощаджень, а шляхом створення грошей (квазігрошей), в тому числі через створення специфічних фінансових інструментів, які використовуються в платіжному обороті.

У наукових колах відома і теорія економічного розвитку (концепція інноваційного фінансування) Й. Шумпетера (1883-1950). Її сутність – не стільки забез­печити кількісний приріст інвестицій (на відміну від теорії добробуту А. Пігу), скільки поліпшити якість інвестицій; не власник капіталу, а енергійний підприємець є рушійною силою економічного розвитку. Фінансування економіч­ного зростання, як показує аналіз фундаментальної праці дослідника «Теорія економічного розвитку…», забезпечується, власне, не за рахунок перерозподілу наяв­них заощаджень, а насамперед шляхом створення квазігрошей, у тому числі і специфічних фінансових інструментів, які викорис­товуються у платіжному обігу. Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер назвав кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва, здатними запобігти еконо­мічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Однак теорії Й. Шумпетера бракувало глибокого аналізу механізмів залу­чення фінансових ресурсів.

4. Теорія фінансового поглиблення р. Голдсміда;

Укінці 60-х років XX ст. спостерігалося стрімке зростання фінансового сектора, що потребувало теоретичного та аналітичного осмислення ролі фінансового посередництва. Новаторський підхід до визначення ролі фінансового посередництва в економічному зростанні викладено в роботі Р. Голдсміта «Фінансова структура і розвиток».

У цій праці вперше було зафіксовано факт існування зв'язку між розміром фінансової системи, котрий визначався як відношення сукупних активів фінансових посередників до ВВП, і економічним зростанням у 35-ти країнах за період з 1860 до 1963 року. Р. Голдсміт зробив висновок про те, що темпи економічного зростання є вищими в тих країнах, де роль фінансових посередників порівняно більша. Механізм непрямого інвестування (власник — фінансовий посередник — користувач) виявляв себе ефективнішим, ніж прямий механізм (власник — користувач), що підтверджувалося досвідом.

Р. Голдсміт зауважує, що з точки зору індивідуального інвестора більш привабливим є інвестування не в “первинні зобов’язання” (тобто в цінні папери “першого емітента”), а у “вторинні зобов’язання”, які випускають фінансові посередники (тобто через систему фінансового посередництва), в силу їх меншої ризикованості. Така ситуація об'єктивно сприяє розвитку системи інститутів, що здійснюють фінансове посередництво, які випускають “вторинні зобов’язання”, тобто приймають вкладення або іншими методами акумулюють індивідуальні заощадження, з метою наступного перерозподілу накопичених коштів у формі кредитів або у вигляді вкладень в різноманітні фінансові інструменти. Розвиток системи фінансового посередництва, в свою чергу, сприяє розширенню кола інвесторів і залученню в господарський оборот грошових коштів тих осіб, які не схильні інвестувати в первинні зобов’язання.

Таким чином, в концепції Р. Голдсміта система фінансового посередництва виступає, по-перше, як необхідна форма розв’язання наявного протиріччя між потребами економіки в додаткових фінансових ресурсах та обмеженістю їх пропозиції, по-друге, як певний механізм, який сприяє не тільки акумуляції необхідних ресурсів, але і їх раціональному розміщенню.