49.Вчення про системність світу Лоського.

Обгрунтування інтуїтивізму захоплює Лоського на шлях, пов'язаний з пошуками онтологічних підстав інтуїцій; підстав,що підкреслюють живу єдність світу. У 1915 році Лоський приступив до публікації свого головного метафізичного твору"Світ як органічне ціле". Саме "органічну єдність світу, інтимний внутрішній зв'язок між частинами його" є умова можливості інтуїції. При розгляді метафізики Лоського кидається в очі вплив монадології німецького філософа Лейбніца, чиє вчення в Росії користувалося безсумнівною популярністю, і продовжувача ідей Лейбніца ООКозлова , персоналістична концепція якого припускає існуваннямножинності субстанціальним діячів.  Світ є органічне ціле. Всі Субстанціальні діячі "зрощені в одне ціле деякі сторони свого буття", кожен діяч живе життям цілого світу, саме в цьому сенсі "все іманентно всього". Однак"в тій області світу, в якій живемо ми, люди, цей органічний зв'язок у багатьох відношеннях надірваний". Причину цього він бачить в егоїзмі, ворожнечі і байдужості одне до одного. Область світу, в якій душевне життя втілено в матеріальній тілесності і панує комплекс "абсолютної повноти життя для себе", Лоський позначає нижчою сферою буття. Вищою ж сферою є царство Духа - це "справді Царство Боже", царство небожителів, що мають безсмертне "духоносне тіло" і зроблене "космічна свідомість". Тут немає егоїстичного відокремлення, розподілу "на моє і твоє", "всі живуть як одна істота", кожен "внутрішньо об'єднаний з цілим".  Бог виступає творцем "безлічі субстанцій" - субстанціальним діячів.Бог створив субстанціальним діячів, наділивши їх формальними властивостями надчасового, надпросторового тощо, необхідними для осмисленої життєдіяльності, не надав їм ніякого емпіричного характеру. Виробити собі характер, тобто тип свого життя, є завдання вільної творчості кожної істоти. Таким чином, вся доля субстанціальних діячів визначається в подальшому ними самими.  Субстанціальні діячі мають свободу вибору, і одні з них вибирають шлях до Бога, інші обирають "землю", тобто буття поза Богом. 

50.Етика і теодицея(ф.Цінностей.) Лоського.

 Лоський відстоює непорушність абсолютних цінностей добра, справедливості, істини і краси. Абсолютні цінності втілені в "повноті буття", в Бозі (сприйманому через містичний релігійний досвід). Прекрасно усвідомлюючи, що "між всіма удосконаленнями, досяжними в умовах земного буття, і кінцевим ідеалом Царства Божого завжди залишається величезна відстань", він тим не менше вірить в абсолютне добро і любов; в досконалу "повноту буття".  Ідеал Лоського - "соборна творчість" на основі досконалої любові "один до одного.абсолютним цінностям Лоський дає наступне визначення: "Абсолютна позитивна цінність, сама в собі, безумовно виправдана самоцінність, отже, має характер добра з будь-якої точки зору, в будь-якому відношенні і для будь-якого суб'єкта, не тільки сама по собі вона завжди є добро, але й наслідки з неї ніколи не містять зла ". Ці абсолютні цінності дані людині безпосередньо через інтуїцію, через особливе духовне осяяння. Вони є необхідна основа реального морального життя людини. Бездуховним і аморальним стає суспільство, в якому зникає ставлення до вищих загальнолюдських цінностей та ідеалів. У такому суспільстві, вважає Лоський, відбувається "нагромадження сил і здібностей для зростання у злі - це вже є сатанинською еволюцією". Теодицея.Оскільки добро і зло суть поняття співвідносні, Лоський вважає за необхідне підкреслити, що "Творець світу Бог жодним чином не причетний світовому злу і не винен у ньому". Як вже було сказано вище, світ створений як сукупність істот, здатних здійснювати вільну самостійну діяльність. "Бог наділив свої творіння разом зі свободою всіма засобами для здійснення добра; якщо, незважаючи на це, будь-яка істота вступає на шлях зла, то початок цього зла криється тільки в ньому і відповідальність за зло падає на нього цілком". Більш того, "засвоївши чуйність до зла в собі, людина, яке б нещастя не переживала, каже собі:" Я отримав те, чого заслуговую ". Звертаючись до цінностей людського буття, Лоський виділяє вітальні (біологічні) цінності та духовні. У підставі деякої ієрархії цінностей лежать цінності біологічні, необхідні для "самозбереження організму", але вінчають цю ієрархію цінності, які вивищують людини над усім створеним світом, - цінності духовні. Знехтувати вітальними цінностями не можна, а й рабську залежність духу від життя Лоський вважає принизливою. Духовність підносить всякого, хто приймає до серця інтереси і сподівання ближнього, безкорисливо і чесно виконує свій громадянський, професійний, батьківський і т.п. обов’язок, погодившись з загальнокосмічними цінностями. Вища моральна заповідь етики Лоського говорить: "Люби Бога більше, ніж себе і ти будеш любити ближнього як самого себе, досягай абсолютної повноти життя для себе і всіх інших істот і т.п. ". Індивідуальну своєрідність особистості Лоський вважає абсолютною позитивною цінністю. Свідомість повної духовної свободи необхідно для граничного прояву людських духовних гуманістичних якостей. Іншою обов'язковою умовою розсуду і впізнавання абсолютних цінностей стає любов. Лоський характеризує любов однієї особи до іншої "як повне прийняття чужої індивідуальності" і "досконалу віддачу сил на її користь". "Досконала одностайність діяльності, очевидно, неможливо без взаємної любові і є досяжною лише при здійсненні абсолютних цінностей, так як тільки абсолютні позитивні цінності всі сумісні один з одним". Ніякий "окремий зміст світу" не може задовольнити людину до кінця, "не може наповнити всього його життя".  Тільки соборна творчість, в яку кожен член "одностайного цілого" вносить "індивідуальний внесок, тобто єдиний, неповторний і незамінний зміст" забезпечує людині повноту буття. 

51. Ф-фські ідеї Г.В. Флоровського

Народився Г. В. Флоровський в 1893 році в сім’ї ректора Одеської духовної семінарії. В еміграції Г. Ф. зблизився з євразійцями. Розділяючи їхні погляди, Г. Ф. визнавав цінність цього напряму в обґрунтуванні своєрідності вітчизняної духовної традиції, протесті проти спрощених західнянських схем вітчизняної історії і культури. Однак зведення євразійцями самобутності Росії до етнічних та географічних факторів, культурно-побутової деталізації привело Г. Ф. до критики євразійства, а потім і до розриву з ними.

Ф. завжди відкидав тупе поклоніння минулому як такому. Психологічним імпульсом, що надихнув Г. Флоровського при написанні його книг, було неприйняття так званої “софіології” у всіх її проявах, особливо в працях її головних представників, В. С. Соловйова, С. Н. Булгакова і о. П. Флоренського. Російську софіологію він вважав різновидом німецького ідеалізму, своєрідним гностицизмом і взагалі незаконним використанням філософії для вираження християнських догматів.

Для Г. Флоровського основний зміст в занятті патристикою полягав в тому, щоб знайти вірне співвідношення між світською філософією і богослов’ям. Це співвідношення, з його точки зору, було невірно визначено софіологами, але може бути знайдене в прикладі грецьких отців, тобто в християнському еллінізмі, які відмовилися від чужих християнству витоків. Тому Г. Флоровський, досконало вивчивши не тільки першоджерела але всі праці, присвячені цій проблемі, по-новому висвітлює і трактує історію російської духовної культури і богослов’я.

Перу Г. Флоровського належать праці “Восточные Отцы Четвёртого Века”, “Византийские Отцы”, “Пути русского богословия”, значна кількість наукових статей у періодичних зарубіжних виданнях, у тому числі й тих, що стосувалися історії російської філософської думки. Монументальною працею є “Пути русского богословия”, в якій аналізує духовну культуру починаючи з періоду прийняття християнства на Русі, вважаючи, що історія російської культури почалася з Хрещенням Русі. Однак вчений зазначає, що язичництво, залишившись за порогом історії, все ж залишило бліді, а іноді і дуже яскраві сліди і згадка про нього надовго збереглася і в пам’яті народу, і в побуті, і в самому народному укладі. На противагу В. Соловйову, який говорив про Хрещення Русі як про національне зречення, як розрив із національною традицією, Г. Флор. називає християнську культуру “денною”, що постала на противагу “нічній”. Г. Флор. аналізує діяльність Отців Церкви, дає характеристику їх творам, описує релігійні суперечки, особливості російського мистецтва, іконопису, а також торкається і політичних проблем.

Г. Флор. ґрунтовно проаналізував метафізичні передумови й витоки утопізму. Зростаючи на натуралізації цінностей та абстрактного ідеалу, утопізм, на думку Флор., заперечує самі цінності, історичний прогрес, бо рух і безконечність мети в ньому не відрізняється від спокою. В утопізмі виправдовується світ, а не людина, особистість. Остання перетворюється в елемент світової сутності жертвоносного цілого. Не сприймаючи пантеїзму та онтологічних побудов раціоналізму, Г. Флоровський пов’язував подолання утопічної свідомості з християнсько - православною традицією, де тільки в ім’я Бога здійснюється реальність буття.