32. Онтологія суспільно-політичного буття с.Л.Франка

Онтологія суспільного буття ґрунтується на первинній інтуїції про те, що це є духовне буття, підпорядковане вічним і універсальним законам людського життя. Суспільне буття за своєю природою виходить за межі антитез "матеріальне-психічне" і "суб'єктивне-об'єктивне", оскільки відноситься до сфери духу. Наслідуючи Вол. Соловйову з його ідеєю суспільства як певного духовного організму, С. Франк протистоїть тут М. Бердяєву, для якого суспільне явище є не ідеєю і не духом, а об'єктивацією ідеї і духу, відтак суспільні відносини уявляються реальностями, що знаходяться поза людьми і над людьми. Специфіку духовного життя С. Франк вбачає в тому, що тут об'єктивна, надіндивідуальна реальність дана людині не у формі предметної дійсності, як об'єкт, що протистоїть "суб'єкту", а у формі реальності, котра присутня в самій людині.

Детально проаналізована конструкція суспільства як подвійної цілісності, що складається з двох шарів – соборності і суспільності, яку С. Франк розвиває у своїй основній соціально-філософській праці "Духовні основи суспільства". Ця конструкція побудована на загальному принципі його металогіки – принципі антиномічного монодуалізму. Зовнішньо вона нагадує геґелівсько-марксистські діалектичні пари або тріади. Але розв'язання антиномічності суспільства, як і буття в цілому, у російського філософа відбувається не в дусі "боротьби протилежностей", а в річищі концепції всеєдності, яка надає пріоритет розгляду суспільства як цілого в конкретності його буття. Онтологія суспільного життя залишається органічно поєднаною з його ж антропологічно-феноменологічною конструкцією людини як духовної істоти, оформлюючись у християнсько-ліберальну парадигму поєднання начал солідарності, свободи і служіння.

33. Етичний реалізм Франка.

Найбільше ясно й просто свої етичні погляди Франк виразив у книзі " Сенс життя" (1926), що стала продовженням однієї з найвідоміших його філолофсько-публіцистичних праць "Знищення кумирів" (1924). Пізніше цій же темі він присвятив ще дві книги "З нами Бог" і "Світло в темряві". Відповідно до одного з головних принципів своєї філософської системи Франк намагається побудувати етику за допомогою онтології. Він наочно показує, що будь-які спроби обґрунтувати сенс життя через які-небудь приватні принципи, пов'язані з емпіричним буттям, приречені на провал, оскільки дають тільки відносну підставу й відносний смисл. Причетність до Бога, робить життя людини усвідомленим. Після відкриття своєї причетності до абсолютної досконалості для людини стає ілюзорними вся безглуздість життя з усіма його неприємностями і стражданнями. Наша приналежність до недосконалого, емпіричного світу є настільки ж істотною, як і причетність до надемпіричної, вічної сфери буття. Ми повинні прагнути до перетворення емпіричного світу, до усунення в ньому зла й недосконалості заради втілення абсолютного блага.

Він намагається довести єдність і взаємодоповнюваність двох форм "діяння": внутрішнього, спрямованого на досягнення людиною єднання із самим добром, субстанційно присутнім у реальності, і зовнішнього, необхідного для приборкання розгулу зла у світі. Франк не визнає можливості повного відокремлення першого «діяння» від другого, таке відокремлення можливе лише для святих, для подвижників, які своїми духовними здійсненнями здатні дати всім нам опір для осмислення й освячення життя.