Види мислення

Різноманітність типів мисленнєвих задач зумовлює різноманітність не тільки механізмів, способів, а й видів мислення. У психології прийнято розрізняти види мислення за змістом: наочно-дійове, наочно-образне та абстрактне мислення; за характером задач: практичне і теоретичне мислення; за ступенем новизни й оригінальності: репродуктивне (відтворювальне) і творче (продуктивне) мислення.

Наочно-дійове мислення полягає в тому, що розв'язання задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та виконання рухового акту.

Наочно-образне мислення - це вид мислення, який відбувається на основі образів уявлень, перетворення ситуації в план образів. Цей різновид мислення виявляють поети, художники, архітектори, парфумери, модельєри. Значення цього мислення полягає в тому, що за його допомогою повніше відтворюється різноманітність характеристик об'єкта, відбувається встановлення незвичних поєднань предметів та їхніх властивостей. У простій формі це мислення виникає в дошкільному віці.

Особливістю абстрактного (словесно-логічного) мислення є те, що воно відбувається з опорою на поняття, судження, з допомогою логіки. Р. Декарт висловив таку думку: "Я мислю, отже, я існую". Цими словами вчений наголошує на провідній ролі у психічній діяльності мислення, і саме словесно-логічного.

Теоретичне мислення - це вид мислення, який полягає у пізнанні законів, правил. Воно відображає істотне у явищах, об'єктах, зв'язках між ними на рівні закономірностей і тенденцій. Продуктами теоретичного мислення є, наприклад, відкриття періодичної системи Менделєєва, математичних (філософських) законів.

Інтуїтивне та аналітичне мислення розрізняють на підставі трьох ознак: часу перебігу процесу, структурності (чіткий розподіл на етапи) та рівня перебігу (усвідомленості або неусвідомленості).Аналітичне мислення - це вид мислення, який розгорнутий у часі, має чітко виражені етапи, достатньою мірою усвідомлені суб'єктом. Інтуїтивне, навпаки, вид мислення, згорнутий у часі, який протікає швидко, в ньому відсутній поділ на етапи, він мало представлений у свідомості.

У психології розрізняють ще реалістичне мислення, тобто такий вид мислення, який спрямований на зовнішній світ і регульоване логічними законами, а також аутистичне мислення, пов'язане з реалізацією власних бажань, намірів.

Українські та зарубіжні психологи (Г.С. Костюк, Дж. Гілфорд) дійшли висновку, що творче мислення є сукупністю тих особливостей психіки, які забезпечують продуктивні перетворення у діяльності особистості. У творчому мисленні домінують чотири особливості, зокрема оригінальність розв'язання проблеми, семантична гнучкість, що дає змогу бачити об'єкт під новим кутом зору, образна адаптивна гнучкість, яка уможливлює зміну об'єкта з розвитком потреби у його пізнанні, семантична спонтанна гнучкість як продукування різних ідей щодо невизначених ситуацій.

Рефлексія (лат. - роздум про свій внутрішній стан) - повернення назад, тобто здатність людини неодноразово звертатися до початку своїх дій, думок, уміння посісти позицію стороннього спостерігача, розмірковувати над тим, що ти робиш, як пізнаєш, у тому числі і самого себе. Іншими словами це механізм подвоєного, дзеркального відображення суб'єктів. Цими суб'єктами можуть бути як люди, так і різні «Я»: «Я» - що пізнає і «Я» -пізнане, «Я», що спостерігає одночасно з «Я» - що пізнає і «Я» - пізнаним. Художня література, поезія рясніють зразками рефлексій, коли герої думають за інших аборозмірковують про самого себе.

Психологи розрізняють такі види рефлексії:

1. Комунікативна(Об'єкт - уявлення про внутрішній світ іншої людини і причини її вчинків (пізнання іншої людини))

2. Особиста (Об'єкт - сама особистість, їївластивості, якості, поведінкова характеристика, система стосунків з іншими)

3. Інтелектуальна (Виявляється в процесі розв'язання різного роду завдань, умінні аналізувати )

Рефлексія - це педагогічна проблема, шляхи розв'язання якої полягають у формуванні потреб і мотивів самопізнання, навчанні людини способів самопізнання, розвитку у неї здатності до ідентифікації і рефлексії, здатності підвищувати рівень самоповаги, самоухвалення, долати страхи і вибудовувати захисти тощо. Найефективнішим є самовиховання у себе здатностей до самопізнання - особистість самостійно ставить перед собою мету й завдання і своєю власною працею досягає її.

Необхідність у самопізнанні виникає, коли вчитель виявляє дисбаланс між своєю працею і її результатом. Наприклад, погана успішність учнів спонукає вчителя замислитися над тим, що саме в його поведінці, методиці викладання призводить до незадовільних результатів, конфліктів з дітьми, колегами, адміністрацією. Вивчення себе, виявлення причин дисбалансу дає можливість педагогу усунути недоліки в діяльності, поведінці, взаємодії, відновити рівновагу між собою і оточуючими, ліквідувати негативні емоції переживання, які викликали дисбаланс.

Рефлексія активізується в результаті критики адміністрації, батьків, колег, учнів. Реакція на критику може бути деструктивною - критика відкидається, супроводжуючись образами, бажанням помститися; конструктивною - відкидається те, що не відповідає дійсності, оцінюється діяльність і спонукання до самопізнання.

Педагог пізнає себе для того, щоб істотно поліпшити свою діяльність, зрости як особистість, досягти у своїй праці більш значущих результатів.

Питання 49

Характеристика методів формування свідомості особистості. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про методи виховання і систему вимог.

Методи виховання – шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Група методів формування свідомості особистості містить у собі методи словесно-емоційного впливу: розповідь, пояснення, бесіду, диспут, лекцію, приклад.

Розповідь – короткий, послідовний, емоційний виклад фактів, подій в описовій або оповідальній формі, що сприяє розумінню сутності тих чи інших моральних цінностей, осмисленню своїх і чужих вчинків, дій, прагненню наслідувати позитивний приклад і нетерпимо ставитися до негативних дій і вчинків героїв розповіді.

Пояснення – доказова форма викладу, яка ґрунтується на використанні логічно пов’язаних умовиводів, що встановлюють основи істинності певного судження.

Бесіда – питально-оповідальний метод обговорення знань, фактів, подій, дій, що мають соціальний, моральний або естетичний зміст тих або інших сторін громадського життя. Сприяє розвитку самостійності, оцінці явищ, вчинків і на цій підставі – формуванню відповідного ставлення до дійсності.

Диспут – метод формування оцінок, суджень переконань на основі зіткнення різних думок, поглядів. Спрямований на вироблення вмінь: аналізу доводів і аргументів опонента, захисту своїх поглядів, ведення діалогу, творчий пошук і знаходження самостійного рішення.

Лекція – розгорнутий і систематизований виклад сутності того чи іншого питання або проблеми історичного, морального, естетичного чи іншого змісту. Логічним центром лекції є певне теоретичне повідомлення. Конкретні факти є ілюстрацією або початковим, відправним моментом.

Приклад – зразок, ідеал для наслідування в діяльності, поведінці, ставленні до оточуючих людей, дійсності. Прикладом можуть бути батьки, літературні герої, герої кінофільмів, педагогіки та ін.

2. Методи виховання — це способи впливу вчителів на учнів, шляхи педагогічно доцільної організації їхнього життя з метою прищеплення виховуваним рис нової людини. Методи залежать від мети та змісту виховання. Методи ви­ховання спрямовані на формування й удосконалення особистості, тому врахування рівня розвитку вихованців — важлива умова ефективного використання методів виховання, що залежать та­кож від рівня зрілості колективу. Використання того чи того методу виховання залежить і від конкретної педагогічної ситуації. Цікаві думки про методику по­становки вимог висловив А. С. Макаренко: він не рекомендував ставити вимоги в тому разі, якщо вихователь не впевнений, що вихованці їх виконають. Виховання характеризується всебічністю змісту та різнома­нітністю методів. По-різному планують, наприклад, фізичне й естетичне виховання учнів. Проте серед усього розмаїття мето­дів є й такі, що мають значення для всього процесу виховання. Методика виховання, за влучним зауваженням А. С. Макаренка, не терпить стереотипних рішень і навіть доброго шаблону. Творчий підхід до використання методів —обовязкова умова успішного виховання. Класифікація методів виховання важлива у тому відношенні, що дає змогу яскравіше підкреслити специфічність того чи того методу, точніше визначити його призначення у виховному про­цесі.

До останнього часу методи виховання поділялися на дві ос­новні групи: - методи формування суспільної поведінки й організації діяль­ності школярів — приучування та вправи, наприклад гра, доручення, змагання. - методи формування свідомості — бесіди, диспути, лекції» об­говорення матеріалів преси, літературних творів, кінофільмів.

Питання 50

Характеристика методів організації діяльності учнів і формування досвіду їх суспільної поведінки

Методи виховання – це шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

До групи методів організації діяльності учнів і формування досвіду їх суспільної поведінки належать: приучення, вправи, педагогічна вимога, доручення, створення виховуючи ситуацій.

Приучення – планомірне й регулярне виконання певних дій з метою перетворення їх на звичні форми поведінки.

Вправи – багаторазове виконання необхідних дій, доведення їх до автоматизму. Внаслідок виконання вправ у особистості з’являються стійки якості – навички й звички.

Педагогічна вимога – певне конкретне, реальне завдання, спрямоване на стимулювання або гальмування позитивних чи негативних дій, прояву певних якостей особистості. За формою пред’явлення розрізняють прямі і непрямі вимоги. Пряму вимогу характеризують точність, конкретність, визначеність, зрозуміле формулювання, рішучий тон – це наказ, вказівка тощо. Непряма вимога – це вимога-порада, вимога-натяк, вимога-схвалення, вимога-осуд і т.д.

Доручення – метод, що має за мету приучення до позитивних вчинків, формування суспільної активності (виготовлення іграшок для молодших, ремонт столів, парт, висадка дерев тощо).

Виховуючи ситуації – спеціально створені педагогічні умови, в яких організується діяльність і поведінка вихованців. Учень постає перед вибором: як йому вчинити, що сказати, брати чи не брати участь в обговоренні і т.д. Ситуація повинна бути природною і несподіваною.

Питання 51

Методи стимулювання у вихованні, педагогічні вимоги до їх застосування. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про місце і роль покарань та заохочень у системі виховання.

У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихо­ванців. Найефективніші серед них — гра, змагання, за­охочення і покарання.

Гра – один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.

1. Ігри творчі: сюжетно-рольові, дра­матизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.

2. Ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.

Педагогічні ігри диференціюють відповідно до педаго­гічної спрямованості: дидактичні (організовують у проце­сі навчання), творчі педагогічні (розроблені педагогом з метою досягнення конкретних виховних завдань).

На практиці проведення творчої гри відбувається за такими етапами:

а) педагог розповідає про гру, що допомагає випробува­ти її модель на сприйнятті дітей, залучає їх до обговорен­ня плану (уточнення ролей, створення уявних ситуацій тощо);

б) розподіл ролей (можливі різні варіанти: вибір ролі за бажанням, колективне обговорення кандидатур на пев­ні ролі, визначення ролі у формі доручення);

в) розробка плану гри за певним сюжетом;

г) власне гра;

ґ) завершення гри і підбиття підсумків.

Для збереження стійкого інтересу дітей до гри доцільно використовувати умовну ігрову термінологію, різнови­ди впливу в ігровій формі (вимогу, заохочення тощо), еле­менти колективного змагання.

Змагання – метод, що враховує природну схильність учнів до здорового суперництва й дає можливість швидко засвоювати досвід громадської поведінки, розвивати моральні, фізичні, естетичні та інші якості, розкривати творчі здібності. Змагання можуть бути індивідуальними й колективними, епізодичними і розрахованими на тривалий термін. Під час організації змагання необхідно дотримуватися добровільності, гласності, конкретності показників, порівнянності результатів, залучати учнів до розроблення умов змагання, справедливо підбивати підсумки.

Заохочення – вираження громадської позитивної оцінки діяльності й поведінки окремого учня або колективу. Його стимулююча роль полягає в громадському визнанні того способу дії, який обрав та впроваджує в життя школяр. Маючи почуття задоволення, він переживає підйом бадьорості, енергії, упевненості в своїх силах. Види заохочення: схвалення, похвала, подяка, нагородження коштовними подарунками, грамотами тощо.

Заохочення має виховну силу тільки за дотримання певних умов: своєчасність похвали, об’єктивність заохочувального впливу, опора на громадську думку, гласність, врахування вікових та індивідуальних особливостей.

Не всяке заохочення активізує процес виховання уч­нів. Макаренко вважав що заохочення має виховну силу тільки за дотримання певних умов:

1. Своєчасність похвали за позитивні зрушення. Байдужість педагога до перших успі­хів учня може негативно позначитись на всьому процесі виховання.

2. Об'єктивність заохочувального впливу. Непідкріплена справжніми успіхами похвала негативно впливає на особистість, а також на оточуючих (незаслужена похвала підриває довіру до вчителя). Необ'єктивність при оці­нюванні призводить до конфліктів.

3. Опора робиться на громадську думку. Вплив заохо­чення ефективний, якщо думка педагога збігається з дум­кою дітей.

4. Гласність. Передбачає оприлюднення результатів (особистих досягнень учня, підсумків змагання) на кож­ному етапі. Засоби, що сприяють гласності: шкільне ра­діо, преса, збори тощо.

5. Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Діти молодшого шкільного віку мають більшу потре­бу в заохоченні, схваленні вчинків, ніж старшокласники.

Покарання – осуд дій і вчинків, що суперечать нормам громадської поведінки з метою їх припинення й невикористання в майбутньому. Види покарання: зауваження, попередження, осуд, обговорення на зборах, стягнення, відсторонення від занять, виключення зі школи тощо.

Покарання має бути гуманним, таким, щоб не ображати гідність учня, ґрунтуватися на добродушності педагога і повазі до особистості дитини. Воно повинно викликати в учнів переживання, почуття провини, докори совісті, прагнення змінити поведінку, підвищувати його відповідальність за власну поведінку, зміцнювати дисциплінованість, розвивати несприйняття негативного, здатність протистояти негідним бажанням.

Беручи за основу особливості впливу на учня, виділя­ють такі види покарань: покарання-вправляння (на­приклад, погане виконання обов'язків чергового у класі карається додатковим чергуванням); покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ); покарання-осуд (попередження, догана); покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у кабінеті директора для обдумування свого вчинку); покарання-зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд). Сухомлинський вважав що найкращою формою покарання дітей є покарання добром саме такі форми покарання які ґрунтуються на добродушності педагога і повазі до того хто завинив найбільше сприймають діти. Часто вони порушують дисципліну саме в улюблених учителів і тільки тому що їм подобається їхня реакція, стиль покарання. Макаренко був упевнений у тому , що застосування дисциплінарних стягнень це вже не така велика необхідність. Разом з тим вважав, що там де дисциплінарне стягнення дійсно потрібне воно повинно бути накладене.

Питання 52

Теорія колективу у вітчизняній теорії виховання. Концепція виховання у колективі А.С. Макаренка. Розробка теорії колективу на сучасному етапі.

1. Основні етапи та напрями у розвитку теорії колективу, у вітчизняної науці.

Використання ідей колективізму у педагогіці перегукується з XVII віці і вихлюпнеться в дослідженнях та практиці І.Г. Песталоцці,К.Д. Ушинського, Л. Н. Толстого та інших. У другій половині XIX – початку ХХ століття відбувається становлення та розвитку теорії виховання колективу. На той час ставляться праці Н.А. Бердяєва, І.А. Ільїна, В.С. Соловйова та інших.

Спроби проаналізувати розвитку теорії колективу, у вітчизняної науці вже були протягом два десятиріччя. З цієї проблеми є значну кількість різнопланової інформації, ще, з одних і тим самим питанням в різних представників наукових співтовариств можна зафіксувати відмінні друг від друга думки, засновані в різних підходах, трактуваннях ключових понять і ціннісних орієнтаціях. Тож сучасної вітчизняної педагогіки пострадянського періоду актуальна як «переоцінка», а й об'єктивна аналітична наукових досягнень, їх систематизація.

Звернувшись до історії питання, можна знайти дві основні тенденції до вивчення розвитку теорії коллектива:

>Хронологічна - яка полягала у вигляді описи вкладу окремих вчених у хронологічному порядку.

>Проблемно-домінантна - за якою розвиток теорії колективу розглядалося виходячи з виділення у його вивченні основних та напрямів і відповіднихпредметно-проблемних областей.

Зупинимося з їхньої характеристиці докладніше.

З перших років створення радянської системи шкільної освіти однією з основних її завдань стало формування шкільного колективу, заснованого на товаристві і спільних цінностях. Колектив розглядався як середовище, у якій відбувається виховання та розвитку дитини, становлення його особистісних якостей.

Особливий внесок у історію розвитку теорії колективу вніс О.С. Макаренка, якого вважають засновником гуманістичного напрями у педагогіці. У його концепції колективного виховання було використано принципи паралельного дії, відносини відповідальної залежності, гласності та інші, створені задля розвиток кращих людських якостей.

Окремо слід сказати про розвиток гуманістичних традицій у педагогіці.

Однією з найбільш відомих послідовників О.С. Макаренка став В.О. Сухомлинський, створив образ «ідеальної школи» - «Школи радості». Основою і метою виховання він вважав творіння щастя кожного вихованець: «Виховання у тому, щоб вміло, розумно, мудро, тонко, сердечно долучитися до кожної з тисячею граней, знайти ту, яка, коли його немов діамант шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, але це сяйво принесе людині особистесчастье».

Хронологічний підхід до вивчення розвитку теорії колективу довгий час був єдиним, і тому традиційним. Проте з кінця 90-х уже минулого століття виділили нові підстави для диференціації і структурування знань у області педагогічної теорії колективу.

Основні напрями відповідні їм предметно-проблемние області, вивчення яких зумовлено вибором наукової позиції дослідників. Ці напрями є такі наступним образом:

Психологічний напрям, основою якого лягли роботи педагогів про проблеми дитинства, стало оформлятися першим. Розвиток цього напряму був із розвитком інших наук про людину. У центрі уваги дослідників проблем колективу – розвиток дитині, її становище у колективі, взаємодія особи і колективу та т.п.

У руслі психологічного напрями педагогічної теорії колективу (дослідження З.И.Васильевой,Т.Е.Конниковой,М.Г.Казакиной,А.Г.Кирпичника, В.О.Сухомлинського, К.Д.Радиной та інших.) є такі такі проблемні області:

- розвиток особистості колективі: розвиток індивідуальності учня у колективі, чинники розвитку особистості, формування соціально значущих якостей, громадської спрямованості та громадянської позиції особистості, творче і духовний розвій особистості;

- взаємини спікера та взаємодія у колективі: система взаємин у колективі і її вплив на особистість, характері і типи взаємин у колективі; структура і динаміка взаємин у колективі; емоційний клімат у колективі; входження особистості систему колективних відносин, стадії рівні розвитку взаємин у колективі; ефективність взаємодії колективі;

- колектив як інструмент педагогічного впливу особистість: вплив колективу на окремих учасників, вплив особистості на колектив, питання лідерства.

Слід зазначити, що дослідницька діяльність окремих учених часто зачіпає досить широке спектр проблем, не приводяться лише до однієї конкретному напрямку. З іншого боку, дані напрями пов'язані з хронологією розвитку наукової думки.

Підсумовуючи матеріалу глави, можна зробити такі висновки. Розвиток теорії колективу, у вітчизняної науці перегукується з рубежу XIX-початку XX століття. Саме тоді з'являються перші роботи, обгрунтовують даний підхід у педагогіці.

2. Перший, хто чітко побачив принципову систему поглядів А. С. Макаренка — виховуючий колектив, був І. Ф. Козлов, автор першої дисертації, присвяченої досвіду та ідеям видатного педагога. Дисертація називалася "Педагогічний досвід А. С. Макаренка і основні положення його педагогічного вчення". Вона була захищена буквально за декілька днів до Великої Вітчизняної війни. На її основі І.Ф.Козлов написав книгу "Педагогічний досвід А. С. Макаренка", яка в повному вигляді надрукована до 100-річчя з дня народження А. С. Макаренка (Мі 1988). Ідеї А. С. Макаренка мали вплив на розробку концепцій виховання у 80-і роки: оптимізації виховного процесу (Ю. К. Бабанський, Г.Н.Філонов), поєднання наукової освіти з громадсько-корисною продуктивною працею (С. Я. Батишев, П. Р. Атутов), морального виховання (Н. І. Болдирев, І. Ф. Харламов), колективу і особистості (О. О. Бодальов, Л. І. Новикова). Особливе значення має концепція цілісного навчально-виховного процесу (Л. Ю. Гордін, В. С. Ільїн, Ю. П. Сокольников).

Однією з актуальних проблем педагогіки є програмування виховання, виховного процесу. І тут вплив А. С. Макаренка очевидний. Тридцять років розроблявся зміст виховної роботи в школі, спочатку М. А. Петровим, а потім І. С. Мар'єнком, і в середині 70-х рр. було схвалено Головним управлінням шкіл Міністерства освіти СРСР "Орієнтовний зміст виховання школярів". Зараз ведуться пошуки нових підходів до програмування виховного процесу реалізується формула Антона Семеновича, який говорив, що потрібна загальна програма і програма індивідуальна, адресована до конкретної особистості.

З моменту широкої публікації педагогічних творів А. С. Макаренка починається новий етап у розвитку наслідуваності макаренківських ідей. З 50-х рр. у школу почали приходити педагоги, які добре володіли і були захоплені ідеями Антона Семеновича, вони їх практично перевіряли в шкільних умовах. Цей період висунув у ряди активних макаренківців таких практичних працівників школи, як Г. В. Гасілов, Е. Г. Костяшкін, К. М. Волков та інші. Це були педагоги-новатори (більшість із них стали вченими), які досліджували та сформували концепції виховання свідомої дисципліни школярів, учнівського самоврядування, колективного самообслуговування в школі, розвитку змагання учнів. Особливу роль у комплексному дослідженні проблем виховання в колективі відіграли практичні працівники, які виросли у відомих усій країні педагогів. Серед них — В. О. Сухомлинський, Т. Н. Коннікова, Ф. Ф. Брюховецький, Е. Г. Костяшкін.

Видатний теоретик виховання В. О. Сухомлинський буквально за кілька днів до смерті писав, що весь його досвід був результатом пошуків істини в книгах А. С. Макаренка. Особливо важливими є висновки Василя Олександровича про колектив як співдружність товаришів-однодумців.

Одним з талановитих послідовників А. С. Макаренка був Е. Г. Костяшкін, який створив прекрасний колектив московської школи №544 з особливим режимом, один з перших на практиці на початку 50-х рр. вирішив задачу поєднання навчання з продуктивною працею, зміг забезпечити високий творчий настрій педколективу, дав країні декілька відомих вчених-педагогів.

Серед педагогів, які творчо розвивали концепцію А. С. Макаренка про виховуючий колектив, не можна не назвати ленінградського вченого І. П. Іванова, який протягом багатьох років працював у ряді шкіл, піонерських дружин та у Всесоюзному таборі "Орля". Уся виховна робота повинна бути творчою, інакше для чого її проводити.

Концепція виховуючого колективу вплинула на проблему педагогічної майстерності в цілому. Позиція старшого товариша перетворює педагога з няньки і опікуна, який по дорослому моралізує перед дітьми, в організатора, пропагандиста, наставника, озброєного, як і колектив самих дітей, "тонкою педагогічною технікою". Справжня майстерність виховання, за А. С. Макаренком, полягає в тому, щоб дати широкий простір громадським силам, думці, самоуправлінню, виховному впливу колективу.

У Полтавському педагогічному інституті, який дав нам двох великих педагогів — А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського — створена кафедра педагогічної майстерності; уся педагогічна і методична підготовка майбутніх учителів побудована на макаренківській методиці. Там же була написана одна з перших книг "Основи педагогічної майстерності", яку вивчають тепер студенти всіх педагогічних вузів. У ній особлива увага надається оволодінню студентами педагогічною технікою.

Розробка теорії колективу в працях А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського

Дитячий колектив, за вченням А.Макаренка, у своєму розвитку проходить

декілька стадій.

На першій стадії колектив тільки створюється, тому важливо сформулювати вихованцям систему педагогічних вимог (рішучих за формою, зрозумілих за змістом, з певними елементами навіювання). Формується ядро активу з учнів, які добре вчаться, принципові, вимогливі до себе і до інших, мають організаторські здібності. Цю стадію не слід затягувати.

На другій стадії вимоги педагога підтримує частина вихованців, актив ставить вимоги до товаришів і самих себе. Ця стадія починається створенням органів громадського самоврядування. В колективі завершується взаємне вивчення, утворюються малі групи, формується актив, накопичуються традиції, розвивається співробітництво, взаємодопомога.

На третій стадії затверджуються відносини співробітництва, взаємодопомоги, поваги один до одного. Вимоги висуває вже колектив. Педагог працює з активом. Вимоги педагогів і активу учнів стають лінією поведінки всього учнівського колективу.

На четвертій стадії кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги до себе. Створюються умови для нових, складніших вимог, які висуваються в процесі розвитку колективу, ускладнюються види його діяльності.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу педагоги цілеспрямовано працюють над його згуртуванням.

Засобами згуртування учнівського колективу виступають:

• Формування у ньому традицій (особливо правила поведінки у щоденному житті);

• Принцип паралельної дії (обґрунтований А.Макаренко) – вимога до вихованця ставиться не прямо, а через колектив;

• Організація колективної діяльності, колективних творчих справ (за І.П.Івановим);

• Постановка перспектив. Перспектива (за А.Макаренко) – це бажана для дитини мета, яку вона хоче реалізувати, „завтрашня радість”. Перспектива може бути близька, середня, далека.

• Громадська думка – формою її вияву є загальні збори колективу, на яких вирішуються всі важливі справи;

• Учнівське самоврядування;

Згуртованість у діяльності педагогів.

Розвиток колективу – складний процес, тому між етапами немає чіткого поділу. За визначенням В.О. Сухомлинського, колектив – це “складна духовна спільність людей, що стоять на різних ступенях інтелектуального, ідейного, морального, громадського, трудового, естетичного розвитку”. Особливу увагу педагог звертав на гуманізм взаємин людини і колективу.

Питання 53

Діалектика розвитку колективу. Особливості взаємин колективу і його членів на певних стадіях розвитку первинного колективу. А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський про особливості виховання особистості у колективі.

Діалектика розвитку колективу. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про особливості виховання особистості в колективі

Виховне значення колективу, його впливу на особис­тість учня досить суттєве. Оскільки кожен учень щодня перебуває в класі, то й клас (свідомо чи несвідомо) впли­ває на нього.

Колектив — не застигла структура, він постійно розви­вається, проходячи певні стадії. Стадійність розвитку колективу є вираженням внутрішньої діалектики його ста­новлення, в основі якої — рівень взаємовідносин між ви­хователем і вихованцями, між членами колективу. Шкіль­ний колектив у своєму розвитку проходить чотири стадії:

1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив ли­ше формується, члени його недостатньо знають один од­ного, не виявляють ініціативи в діяльності. Ще не сфор­мований його актив.

Педагог повинен допомогти учням сформулювати сис­тему єдиних вимог — рішучих за формою, зрозумілих за змістом, організувати його діяльність на засадах єдинона­чальності керівництва, педагогічного авторитаризму. Він вивчає особисті якості членів колективу, знайомить їх, сприяє обиранню органів самоврядування, інструктує щодо їх функції, контролює їх роботу, а в разі необхідності — допомагає. Взаємини між педагогом і вихованцями буду­ються на засадах безпосереднього впливу на колектив та на кожного його учасника.

2. Поширення впливу активу на весь колектив. На цій стадії відбувається залучення активістів до керівниц­тва колективом, акцентуючи їх увагу на відповідальнос­ті, ініціативі та самостійності. За пра­вильно організованої роботи актив швидко починає виявляти ініціативу у визначенні завдань та організації колективної діяльності.

Педагог окреслює подальші перспективи діяльності ко­лективу (в навчанні, праці, спорті, іграх, позакласних захо­дах), дбає про посилення довіри до активістів, частково пе­редає їм свої функції (контролю за чергуванням по школі або класу, прибирання класної кімнати, харчування в їдальні, підготовки до свят). Взаємини між ним та учнями розвива­ються на засадах демократизму, паралельних впливів (поєд­нання безпосереднього й опосередкованого впливу).

3. Вирішальний вплив громадської думки більшості. Більшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а ко­лектив усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педа­гог допомагає активові здобути авторитет серед учнів, конт­ролює його діяльність. На цій стадії посилюється вплив громадської думки колективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконт­роль поведінки і навчальної діяльності.

4. Самовиховання як вищий тип виховання в колек­тиві. Кожен учень сприймає колективні, загальноприй­няті вимоги як вимоги до себе. У них розвивається інте­рес до самовиховання, що переходить у внутрішнє праг­нення до вдосконалення особистих якостей, рис характеру.

Педагог інструктує, консультує, надає методичну до­помогу щодо прийомів самовиховання (самоаналізу, са­монавіювання, самонаказу, самовідмови від негативного), поступово привчаючи до нього весь колектив. Допомагає учням визначити потрібні для самовдосконалення якості, скласти індивідуальні плани самопізнання, саморозвит­ку. Беручи до уваги вимоги колективу до кожного його учасника, досягнутий рівень розвитку колективу, вікові та індивідуальні особливості дітей, педагог коригує само­виховання, створює загальну мажорну атмосферу.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу необ­хідна системність — послідовно сформульовані перед ко­лективом завдання, виконання яких забезпечуватиме пе­рехід від простого задоволення результатами до глибоко­го почуття обов'язку.

На першій стадії видатний педагог Макаренко радив організатору колек­тиву брати на себе диктаторські повноваження. Організатор пови­нен був сам, без будь-якого узгодження з колективом ставити ви­моги, обов'язкові для виконання кожним.

Для другої стадії розвитку колективу характерною була наяв­ність його ядра, тобто групи дітей, які свідомо підтримують вимо­ги організатора колективу. Тобто і на цій стадії вимоги продовжує ставити організатор, але ці вимоги вже сприймаються колективом не з таким опором, як на стадії диктату, бо вони підтримані багать­ма товаришами по колективу.

Третя стадія передбачала можливість колегіального вирішення всіх питань життя колективу демократичним способом — на ос­нові прийняття рішення більшістю голосів. Отже, вимоги до кож­ного члена колективу ставив сам колектив, бо вони випливали з прийнятих ним рішень.

Виділяв окремо А.С. Макаренко і найвищу, четверту стадію розвитку колективу — стадію самовиховання, коли кожен член колективу не чекає, поки дасть йому доручення колектив чи його лідер, а сам, виходячи з інтересів колективу, бере на себе певні обов'язки, виконує їх та ще й сам себе контролює.

А.С. Макаренко помітив, що колектив не просто живе доти, доки він розвивається (закон руху колективу), але й потребує ре­алізації системи перспективних ліній, в яку входять близька, се­редня і далека перспективи.

Макаренко найпершою умовою виховання в колективі вважав гармонію інтересів суспільства і особистості, застерігав від форму­вання в колективі «гнилого активу», вождізму. Він навіть досить чітко підмітив, що «гниття починається з користування привілеями».

Але в духовному житті країни також існували свої базис і над­будова. Базисом, на жаль, були ідеологічні догмати, а до наукової надбудови керівники держави не прислухалися. Та й не дивно, бо у самих «верхах» панував дух вождізму, культу особи.

В умовах гуманізації виховання Сухомлинський по-новому осмислює суть взаємин колективу і кожного вихованця, розвиває ідеї А.С. Макаренка щодо виховного впливу колективу на дитячу осо­бистість. У роботах «Виховання колективізму у школярів», «Духовний світ школяра», «Розмова з молодим директором школи» він встанов­лює принципи взаємозалежностей особистості і колективу. На думку педагога, колектив лише тоді позитивно впливає на становлення кожного вихованця, коли сам колектив має насичене духовне жит­тя та складається з яскравих особистостей. За цих умов кожен ви­хованець здатен впливати на загальний стиль взаємин у колективі, збагачуючи при цьому кожного з дітей чи підлітків. Саме ці умови дозволяють гармонізувати взаємини у дитячому співтоваристві.

Питання 54

Родинне виховання – перша і найголовніша ланка в національній системі виховання. Зміст і методи родинного виховання. Концепція “Сім’я і родинне виховання”

Сім’я – невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їх діти, кровні родичі, інші особи, пов’язані родинними зв’язками з подружжям.

Сім’я є одночасно і середовищем первинної соціалізації для дитини і першим вихователем, джерелом матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передавання культурних цінностей від покоління до покоління.

Виховання дітей у сім’ї – складний і суперечливий процес, на який впливають різні фактори: матеріально-економічна забезпеченість, соціальний стан, рівень освіти батьків, звичаї і традиції в сім’ї, кількість членів сім’ї, ставлення до дітей і багато чого іншого.

Родинне виховання – це виховання дітей у родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків.

У Концепції “Сім’я і родинне виховання” зазначено, що основною метою виховання дітей у сім’ї є формування всебічно гармонійно розвинену особистість і такі її якості, які допоможуть їй гідно перебороти труднощі й перешкоди, що трапляються в житті. Родинне виховання в Україні ґрунтується на: народному родинознавстві та національному дитинознавстві з урахуванням їх історичного розвитку; родинних виховних традиціях українського народу, ї позитивних виявах.

Завдання сімейного виховання: розвивати інтелект і творчі здібності, первинний досвід трудової діяльності, емоційну культуру й фізичне здоров’я дітей, виховувати їх у моральному й естетичному плані.

В Концепції “Сім’я і родинне виховання” чітко зазначені функції сім’ї, принципи і завдання виховання дітей у сім’ї, зміст виховання, основними напрямками якого є моральне, фізичне, розумове, естетичне, трудове виховання. “Сім’я забезпечує розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді та умови їх самореалізації”.

Для виконання основних завдань сімейного виховання важлива реалізація концепції “Сім’я і родинне виховання”. Основними шляхами можна назвати:

• удосконалення державного законодавства;

• розвиток мережі дошкільних та позашкільних закладів освіти;

• співробітництво сім’ї і закладів освіти;

• видання довідкової і педагогічної літератури для батьків;

• ефективне використання загальнолюдської та національної культури, традицій і звичаїв;

• створення соціально-побутових умов;

• педагогічний всеобуч батьків тощо.

Питання 55

Форми взаємозв’язку школи та сім’ї. А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський про сімейне виховання

Робота з батьками є невід’ємною частиною роботи класного керівника. Для роботи з батьками класний керівник спирається на батьківський колектив, вищим органом якого є батьківські збори. З найбільш активних і освічених батьків батьківські збори обирають свій робочий орган – батьківський комітет. Батьківський комітет допомагає класному керівникові в проведенні різноманітної роботи: організації й проведенні свят, змагань, походів тощо.

Форми роботи з батьками:

• батьківські збори: організаційні, тематичні, збори-диспути, збори-практикуми, підсумкові збори, спрямовані на визначення загальної тактики виховання, батьківську освіту, обмін досвідом виховання;

• педагогічний лекторій, університет педагогічних знань, зустрічі з учителями, що працюють у класі, пропаганда педагогічної і методичної літератури, індивідуальні і групові консультації – усе це сприяє підвищенню педагогічної культури батьків, ознайомлює їх з досягненнями психології, педагогіки;

• запрошення до школи: батьків інформують про успіхи учня, труднощі і невдачі, з’ясовують причини й мотиви послаблення успішності, дисципліни; визначають методи педагогічної допомоги;

• відвідування батьків удома: спрямоване на вивчення сім’ї, її устрою, мікроклімату, характеру виховної роботи, наявності робочого місця в дитини, сприйняття спільних рішень, що сприяють успішному навчанню і вихованню дітей;

• залучення батьків до організації й проведення регулярних і тимчасових занять із учнями в гуртках, секціях, факультативах, змаганнях, походах та інших заходах.

А.С Макаренка надавав великого значення вихованню дітей у сім’ї. Він написав “Книгу для батьків”, у якій він надає поради батькам щодо виховання дітей у сім’ї. Макаренко вважав нормальними умовами сімейного виховання наявність повної сім’ї, єдність поглядів батьків на виховання дітей, поважні відносини між членами сім’ї. Він виділяє ряд помилкових батьківських авторитетів: авторитет придушення, авторитет відстані, авторитет чванства, авторитет педантизму, авторитет резонерства, авторитет любові, авторитет доброти, авторитет підкупу.

В.О. Сухомлинський першим у вітчизняній педагогіці 50-х років розпочав педагогічну просвітницьку роботу серед батьків. Він вважав, що в батьківській школі батьки мають навчатися стільки ж років, скільки й діти. У книзі “Батьківська педагогіка” вчений кардинально по-новому осмислює взаємозв’язки родини і школи. У працях “Як виховати справжню людину”, “Листах до сину”, “Листах до доньки” вчений дає конкретні поради щодо підготовки молоді до родинного виховання.

Питання 56

Ідея відродження духовності як одна з сучасних стратегій виховання. Г.С. Сковорода, К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський про духовне виховання.

На даному етапі розвитку нашого суспільства однією з найважливіших засад теоретичної концепції та практичної діяльності школи є орієнтація на формування високоморальної особистості, виховання духовності майбутнього нашого суспільства.

Як зазначається в Державній національній програмі "Освіта" (Україна XXI століття), сьогодні серед школою стоїть завдання "забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації." Протягом століть українське духовно - моральне виховання вбирало в себе кращі здобутки світової матеріальної і духовної культури, які утверджують добро, любов, красу, милосердя, справедливість у всіх сферах життя. Головна мета духовно - морального виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури духовно – моральних відносин, формування у молоді незалежно від національної належності особистих рис громадян Української

держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Морально-духовне становлення дітей та учнівської молоді, їх підготовка до активної, творчої, соціально значущої, сповненої особистісного смислу життєдіяльності є найважливішою складовою розвитку суспільства та держави. Державна політика в галузі виховання визначається принципами гуманістичної

педагогіки, сформульованими в Законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», Національній доктрині розвитку освіти, Конвенції ООН про права дитини. Закладена в них методологія

виховання надає пріоритет розвиненій особистості, її життєвому й професійному самовизначенню, самореалізації, життєтворчості у відповідності з національними цінностями та в контексті ідеї інтеграції Української держави до європейського простору.

У сучасних умовах, коли український народ вступив в еру розбудови власної незалежної суверенної держави, школа, яка за словом В. О. Сухомлинського, є колискою народу, здійснюючи єдиний, неподільний, навчально-виховний процес, пріоритетним завданням своєї діяльності має вважати громадянина країни, незалежно від його національної належності. Ідейно-моральною основою виховання мають стати перевірені багатовіковим досвідом духовні надбання українського народу, його мудрість, соціальний досвід.

Виходячи з того, що виховання - це насамперед "вбирання" у себе кожною особистістю духовної культури рідного народу, його національного духу, буття, а виховання і освіта є найважливішими компонентами культури, яка в усьому світі розвивається національними шляхами, основними напрямами розвитку сучасної педагогічної теорії і практики має стати утвердження і розвиток національної системи виховання провідної чесноти культурно-національного відродження.

Основою духовного виховання дитини в сім'ї є передача їй певними педагогічними способами і методами духовних, естетичних, морально-естетичних, ідейно-політичних ідеалів, ідей, уявлень народу, вираженій в народній творчості: казки, пісні, легенди та інші художньо-мистецькі цінності, у повсякденній поведінці та поглядах, ставленні батьків до виконання найважливіших громадських обов'язків.

Кожне покоління по новому підходить до визначення сутності свого духу і духовності. Та, разом з тим, майже всі вчені на диво єдині в розумінні того, що дух і духовність, головним чином, відображають внутрішній, невидимий зміст якогось явища чи процесу, що міститься в людській природі особистості. Це

можуть бути свідомість і мислення, психічні здібності і мораль конкретної людини, її ставлення до самої себе, природного і суспільного довкілля.

Духовно-моральне виховання, на думку Ушинського, має роз­вивати в дитини гуманність, почуття національної і власної гідності у поєднанні зі скромністю, чесність і правдивість, патрі­отизм, працьовитість, дисциплінованість. Завдання і зміст духов­но-морального виховання він визначив з огляду вселюдських, народних і національних культурних цінностей, виходячи з ви­мог народних чеснот і норм християнської моралі, дбаючи, щоб воно розвивало в дитині твердий характер і волю, стійкість, почут­тя громадянського обов'язку. Сюди ним включається усунення в національному характері рис від'ємних й утвердження прик­мет позитивних. Основа духовно-морального виховання — проти­ставлення: Бога — дияволу, Добра — злу, Світла — темряві, Прав­ди — брехні, Милосердя — жорстокості, Розуму — невігластву, Честі — ганьбі, Працьовитості — неробству, Краси — потворству.

"Духовний розвиток, духовне виховання людини зокрема і на народу взагалі — зазначив К. Ушинський, — здійснюється не лише школою, а кількома великими вихователями: природою, життям, наукою, і релігією". Прищеплення християнської ре­лігійності він вважав невід'ємним компонентом духовно-мораль­ного виховання молоді. "Є тільки один ідеал довершеності, пе­ред яким схиляються всі народності, це ідеал, що його дає нам християнство. Усе, чим людина, як людина, може і повинна бути, виражено цілком у божественному вченні, і вихованню зали­шається тільки, раніше всього і в основу всього, вкоренити вічні істини християнства", — писав К.Д. Ушинський.

Питання 57

Основи статевого виховання учнів. Підготовка старшокласників до шлюбу й сім’ї: зміст, форми та методи

Статеве виховання – процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.

Інтенсивну виховну роботу потрібно проводити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопчиків і дівчат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до протилежної статі.

Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу, ранній початок статевого життя, сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпеки.

За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до духовної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, зростання кількості абортів, що загрожує здоров’ю, а іноді і життю.

Запобігти цьому може формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків та дівчаток: ознайомлення з особливостями будови організму, формування моральності та почуття дружби, поваги у стосунках між чоловіком і жінкою, ідеалу кохання, моральних “гальм”, які сприяли б попередженню статевої розпусти, виховання відповідальності за створення сім’ї, продовження роду.

Статеве виховання передбачає вивчення етики і психології сімейного життя, формування таких почуттів, як сором, совість, скромність, відповідальність за свої дії у статевих стосунках. Важливо налагодити у класі здорові стосунки між дівчатами і хлопчиками.

Виходячи з актуальності даної проблеми, є корисним звернутися до досвіду роботи В.О. Сухомлинського, який приділяв великого значення статевому вихованню майбутніх жінок та чоловіків. Він підкреслював: “Природне почуття статевого потягу – слід перетворити у високоморальне почуття любові, використовуючи для цього весь цивілізований досвід людства”. Він гостро ставив питання про необхідність підготовки молоді до сімейного життя і виконання батьківських обов’язків. Ці питання він порушував у багатьох статтях і книгах.

Питання 58

Мета, завдання, форми і методи морального виховання

Моральне виховання виступає основним чинником всебічного гармонійного розвитку особистості. Морально-духовні цінності особистості є найбільшим надбанням.

Моральне виховання – цілеспрямований, організований процес формування моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок моральної поведінки. Основою морального виховання є етика – наука про мораль, її природу, структуру.

Мораль – це система поглядів і уявлень, норм, оцінок, що регулюють моральну поведінку людей у суспільстві.

Мета морального виховання – формування моральної культури особистості.

Завдання морального виховання: формувати моральну свідомість; формувати моральну поведінку; виховувати моральні звички: сумлінно виконувати громадські, трудові, сімейні обов’язки; виховувати свідому дисципліну й культуру поведінки, культуру спілкування, культуру зовнішності, культуру мовлення, побутову культуру; формувати моральні почуття; формувати єдність і взаємозв’язок моральної свідомості й поведінки особистості.

Зміст морального виховання – виховання любові, поваги до батьків і старших, вірності у дружбі та коханні, свідомого, творчого ставлення до виконання професійних обов’язків, особистої відповідальності за свою працю, любові до рідної землі, до рідної мови, вірності ідеї, принципам народної моралі та духовності, шляхетного ставлення до жінки, уміння захищати слабших, турбуватися про молодших тощо.

Основними методами морального виховання є переконання, привчання, заохочення.

Результатом морального виховання має бути формування моральної свідомості, на її основі – моральної культури, прищеплення навичок і звичок гідної поведінки. Моральна свідомість – це сукупність моральних понять, уявлень, поглядів, ідеалів. В.О. Сухомлинський писав: «Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків». На формування моральних якостей впливає діяльність батьків, побут сім’ї, засоби масової інформації, книги, кіно, природне середовище, надбання народної педагогіки, національні традиції, звичаї, обряди, мова, усна народна творчість, засоби мистецтва, зміст навчальних дисциплін.

Сухомлинський

Спадщина Сухомлинського має колосальне значення для українського національного виховання, яке передбачає цілеспрямований, систематичний, регульований педагогічний вплив, розрахований на прищеплення вихованцям любові до України, рідної мови й культури, утвердження в їхній свідомості відчуття етнічно-національної, духовної й мовної єдності, національну неповторність і вагомість. Педагогічний досвід В.О.Сухомлинського переконує, що «учительська професія - це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється», і виконувати цю роботу може тільки той, хто має сформоване покликання до праці вчителя.  Справжній педагог-вихователь має бути насамперед людиною, яка повинна прищеплювати у своїх вихованців любов до інших людей, до високих прагнень та ідеалів, життєвої мети. Ростити та виховувати справжню людину - такий основний зміст педагогіки В.О.Сухомлинського. Привселюдне зізнання, винесене в назву книги «Серце віддаю дітям», підтверджене трудами і щоденними діяннями великого вчителя.  Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей».  Найголовнішим, найглибшим і найміцнішим надійним каменем педагогічної системи В.О. Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до самого себе. Він вважав, що до того і часу, поки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до самого себе — немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухотворених благородними цілями, а є випадкове збіговисько. На його думку, повага до людської гідності та виховання самоповаги є сферою педагогічної творчості і великого інтелекту педагога. Виховання дітей 6—10 років В.О. Сухомлинський називав "школою сердечності". Він радив педагогам і батькам дітей вчити добру, любові, милосердю. Для цього треба, щоб діти постійно бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх оточує: рідних, близьких, вчителів, дорослих. Дитина не повинна виростати байдужою, нечулою, черствою, вона має зростати у постійному піклуванні про навколишній світ рослин, тварин, людей, доглядати і допомагати їм. У своїх працях педагог переконує, що у процесі творення людям добра виховується в юних людяність, сердечність. Яким має бути ставлення дітей до інших людей, як їм домогтися моральної виправданості й обґрунтованості своїх вчинків — вчать юне покоління моральні сентенції  В.О. Сухомлинського, які є не забороною чи дозволом чогось. Отже, проблеми морального виховання дітей молодшого шкільного віку передбачає органічне поєднання найбільш відповідних вимогам початкової школи методів, форм і засобів морального виховання, адже тільки в органічній єдності можна виховати людину з високими моральними переконаннями, що досить чітко простежується у досвіді В.Сухомлинського. Він прагнув того, щоб уже в молодших школярів за допомогою слова вчителя, прикладу в дитячій душі утверджувалися моральні цінності, які виробилися тисячолітньою історією народу. Розкриваючи суть моральних цінностей на конкретних прикладах, педагог розвивав і збагачував духовне життя дитини.

Сковорода

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про "серце" людини. Серце, за Сковородою, - це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості, зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії. Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка "не в знании живет, по в делании". Результатом морального виховання е особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень. Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів.

Питання 59

Завдання, шляхи та засоби трудового виховання. Ідеї трудового виховання в історії розвитку педагогіки і шкільництва (Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, К.Д. Ушинський, Г.С. Сковорода, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський )

Праця є джерелом і важливою передумовою фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. Впродовж усієї історії людства праця була засобом формування в особистості кращих якостей.

А.С. Макаренко вважав працю генеруючим засобом соціального становлення особистості: «Правильне виховання неможливо собі уявити як виховання нетрудове». В.О. Сухомлинський у праці вбачав невичерпно джерело виховання всебічно розвиненої особистості. «Виховну місію школи, - підкреслював він, ми вбачаємо в тому, щоб праця увійшла в духовне життя особистості, в життя колективу, щоб захоплення працею уже в роки отроцтва й ранньої юності стало однією з найважливіших якостей людини».

Трудове виховання – це цілеспрямований процес формування свідомого ставлення до праці, прищеплювання вмінь і навичок активної трудової діяльності.

Основні завдання трудового виховання: формувати психологічну готовність до праці; формувати працьовитість, свідоме, творче й відповідальне ставлення до праці; формувати трудові вміння і навички, культуру розумової й фізичної праці; готувати учнів до виконання необхідних і доступних видів професійної діяльності; готувати до вибору професії.

До трудового виховання входять: навчальна праця, трудове навчання, суспільно корисна праця, праця і самообслуговування. Основними формами трудового виховання є уроки, гуртки, клуби, станції юних техніків. Складовою частиною трудового виховання є професійна орієнтація школярів.

Професійна орієнтація школярів – це комплекс психолого-педагогічних, медичних та організаційних заходів щодо надання допомоги школярам у виборі професії. Професійна робота включає професійну освіту, професійні консультації, професійну діагностику, професійний вибір і професійну адаптацію. У процесі роботи щодо професійної орієнтації слід підходити творчо, враховувати інтереси, потреби, індивідуальні здібності й можливості школярів.

Коменський

Трудове виховання займало одне з провідних місць у філософсько-педагогічній системі Я.А.Коменського. Як людина релігійна, він обстоював думку, що "потрібно ... не лише молитись, але й трудитись, оскільки, Бог обіцяє благословення не тим, хто байдикує, а людям працелюбним". Педагог рекомендував залучати дітей до найпростіших видів ручної праці з четвертого року життя.

Я. А. Коменський вперше ввів трудове навчання, ручну працю у курс шкільної освіти, щоб діти вчились "із дня у день майстерніше виробляти те, що потрібно". Проте він не ставив за мету навчити дітей у шкільні роки певному ремеслу, а пропонував організовувати навчання і виховання так, щоб із школи виходили "юнаки діяльні, на все здатні, вмілі, старанні такі, яким з часом можна буде без побоювання довірити усяку житейську справу". Таким чином. Я.А.Коменський розглядав трудове навчання як необхідну умову гармонійного виховання особистості, її підготовки до повноцінного, активного, праведного життя.

Песталоцці

Видатний швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці розглядав трудове виховання поряд із моральним, релігійним, фізичним, естетичним як одну із складових частин всебічного розвитку особистості. Особливого значення він надавав розвиткові здібностей до праці у дітей трудящих та у найбіднішої молоді. Що стосується виховних можливостей, які відкриває трудова діяльність, педагог дотримувався тієї точки зору, що „прядіння та косіння, ткацтво чи оранка, - самі по собі ці роботи не роблять ні моральним, ні аморальним”. Й.Г.Песталоцці, на наш погляд, ставився до трудового виховання як до засобу розвитку найкращих якостей у молодої людини благородного походження та пристосування до труднощів життя нащадків менш заможних родин.

Сухомлинський

"Праця - перша основна умова всього людського життя і при тому в такій мірі, що ми в певному розумінні повинні сказати: Праця створила самої людини.  Великий педагог "В. О. Сухомлинський" писав, що праця стає великим вихователем, коли він входить у духовне життя наших вихованців, дає радість дружби і товариства, розвиває допитливість і допитливість, народжує хвилюючу радість подолання труднощів, відкриває все нову і нову красу в навколишній світ, пробуджує перший громадянське почуття – почуття творця  матеріальних благ, без яких неможливе життя людини.  Радість праці - могутня виховна сила. У роки дитинства дитина повинна глибоко пережити це благородне почуття. Праця для народу є не лише життєвою необхідністю, без якої не подумки людське існування, але й сферою багатогранних проявів духовного життя, духовного багатства особистості. У праці поширюється багатство людських відносин. Виховати любов до праці неможливо, якщо дитина не відчує краси цих відносин. У трудовій діяльності народ бачить найважливіший засіб самовираження, самоутвердження особистості. Без праці людина стає порожнім місцем. Важлива виховне завдання в тому, щоб почуття особистої гідності, особистої гордості кожного вихованця грунтувалося на трудовому успіху.  В.А Сухомлинський. 

Ушинський

"Вільний праця потрібна людині сам по собі для розвитку та підтримки людської гідності"  К. Ушинський.  Думки Ушинського про трудове виховання досить глибокі. Ушинський стверджує що, матеріальні плоди праць складають людське надбання; але тільки внутрішня духовна животворенна сила праці служить джерелом людської гідності, а разом з тим і моральності та щастя.  Праця - найважливіший засіб виховання, починаючи з дошкільного віку; в процесі формується особистість дитини, складаються колективні взаємини.  Праця дітей дошкільного віку є найважливішим засобом виховання. Весь процес виховання дітей у дитячому саду може, і має бути організований так, щоб вони навчилися розуміти користь і необхідність праці для себе і для колективу. Ставитися до роботи з любов'ю, бачити в ній радість - необхідна умова для прояву творчості особистості, її талантів.  Праця - завжди був основою для людського життя і культури.

Сковорода

Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до "спорідненої" трудової діяльно­сті. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи най­більшу користь суспільству. Саме через працю реалізується мо­ральне самовдосконалення людини. За Г.Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й та­кими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння яолодіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзич­ливість, вдячність, скромність, бадьорість духу ("кураж"), а та­кож гуманізм та милосердя. Загалом виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснювати­ся насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "вінець" щастя, як сенс життя людини.

Макаренко

 Особливе місце в педагогічній теорії і практиці А.Макаренка посідає трудове виховання дітей і молоді. У його системі виховання трудова діяльність була стрижневою. Праця матиме виховне значення лише за умови, якщо вона органічно пов’язана з моральним, естетичним, політехнічним, фізичним та іншими аспектами виховання. У трудовому вихованні, на його думку, мають бути дві нерозривні сторони: по-перше, у процесі праці виховувати в учнів любов до неї; по-друге, формувати у них уміння і навички працювати. Виховний вплив праці можливий тільки тоді, коли вона посильна, результативна, має творчий характер, осмислена, колективна, педагогічно доцільна. Серцевиною педагогічної діяльності А.С.Макаренка є його досвід щодо органічного поєднання навчання з продуктивною працею. Педагог не уявляє трудового виховання поза залученням вихованців до активної продуктивної праці поза умовами виробництва. Він був переконаний у тому, що “праця, яка не має на увазі створення цінностей, не є позитивним елементом виховання”.

Питання 60

Завдання, шляхи та засоби естетичного виховання. А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський про естетичне виховання.

Всебічний гармонійний розвиток особистості не можна уявити без її естетичної вихованості, «Краса, - писав В.О. Сухомлинський, - могутній засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса – це яскраве світло, що осяває світ… Я б назвав красу гімнастикою душі – вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса – це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе».

Естетичне виховання – цілеспрямований, організований процес формування естетичних понять, оцінок, суджень, смаків, здатностей сприймати й творити життя за законами краси.

Мета естетичного виховання – формувати естетичну культуру особистості.

Основні завдання естетичного виховання: - оволодіти естетичними знаннями;

- формувати й розвивати естетичне сприйняття; - формувати естетичні погляди і смаки; - розвивати творчі здібності, художньо-естетичні вміння;формувати естетичне ставлення до навколишньої дійсності (природи, праці, людських відносин); - розвивати емоційну сферу.

Змістом естетичного виховання е естетичне сприйняття, естетичні судження, естетичні знання, естетична культура, естетичні ідеали, естетичні почуття, естетичні переживання, естетична насолода, естетичні смаки, естетична діяльність.

Основні засоби естетичного виховання: природа, праця, мистецтво, література, музика, кіно.

У процесі естетичного виховання традиційно використовують різні форми: уроки, семінари, гуртки, екскурсії, конференції, бесіди, диспути, колективні творчі справи, конкурси та ін.

Макаренко

Великого значення надавав А.Макаренко естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено у людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, естетику взаємовідносин у колективі тощо.

Сухомлинський

В.О. Сухомлинський наголошував на необхідності системного підходу до естетичного виховання школярів, постійного ускладнення завдань, змісту, форм і методів відповідно до віку учнів та рівня їх естетичного розвитку: - від сприйняття краси природи – до складання казок віршів, творів-мініатюр, створення етюдів; - від сприйняття творів мистецтва – до їх глибокого аналізу; - від простих спостережень – до активної творчої діяльності, стимулювання прагнення жити і творити за законами краси .

На його думку: «Найважливіше завдання естетичного виховання – навчити дитину бачити в красі навколишнього світу духовне благородство, доброту, сердечність і на основі цього утверджувати прекрасне в собі…». Це звучить як настанова для поколінь майбутніх освітян та виокремлює пріоритетні завдання сьогодення: розвиток художньо-естетичного сприймання, асоціативно-образного мислення, уяви, фантазії, інтуїції, художнього смаку, відчуття характеру, темпу і форми музично-хореографічних композицій, здатності отримувати естетичну насолоду від творів хореографічного мистецтва.

Питання 61

Фізичне та екологічне виховання учнiв.

Фізичне виховання – сукупність дій вихователя і вихованця, спрямованих на розвиток організму, укріплення здоров’я, забезпечення гармонії фізичного розвитку та духовного життя багатогранної діяльності людини.

Отже, одним із найголовніших завдань сім'ї та школи є, насамперед, забезпечення дитині потрібного потенціалу здоров'я на старті її життя. На жаль, ні сім'я, ні школа належним чином із цим завданням не справляються. Про це свідчать факти, згідно з якими практично здоровими в Україні є лише 27% дітей дошкільного віку, лише 65% дітей шкільного віку і 60% підлітків фізично гармонійно розвинуті (М.М.Фіцула).

Причиною цього є не лише економічні негаразди та недосконалість окремих вітчизняних навчальних методик, а й відсутність у багатьох випадках розуміння сучасної філософії здоров'я сім'єю та школою. Згідно з нею здоров'я - системне утворення, яке має низку аспектів: фізичний, психічний, духовний, соціальний. Недосконалість хоч би одного з них негативно впливає на всю систему. Джерелами здоров'я є не стільки зовнішні, скільки внутрішні чинники, наприклад, воля, віра, філософсько-естетичне сприйняття первин буття.

Фізичне ж здоров'я - це лише один із коренів могутнього дерева життя людини, і ще це дерево здатне засихати, якщо інші корені не п'ють життєтворчі соки.

Зміст фізичного виховання у школі визначається навчальною програмою з фізичного виховання та програмами спортивних секцій та гуртків. Вони передбачають: а) засвоєння теоретичних відомостей із загальної гігієни та гігієни фізичних вправ, а також відомостей, необхідних для самостійних занять фізичними вправами; б) виконання гімнастичних вправ, що сприяють загальному фізичному розвитку вихованців (шикування, перешиковування, стройові вправи; вправи, спрямовані на загальний фізичний розвиток дитини; акробатичні й танцювальні вправи; вправи у висах і опорах; опорні стрибки тощо); в) заняття легкою атлетикою (різні види бігу, стрибки в довжину і висоту, метання на відстань); г) рухливі ігри, розраховані на кмітливість, спритність, швидкість дій, виховання колективізму; д) спортивні ігри, (футбол, волейбол, баскетбол, ручний м'яч); е) лижну підготовку; є) кросову і ковзанярську підготовку; ж) плавання (кролем на грудях і на спині, брасом), а також пірнання та оволодіння прийомами рятування тих, хто тоне.

Зміст фізичного виховання покликаний забезпечувати: а) зміцнення фізичного здоров'я і загартування школярів; б) формування і вдосконалення рухових навичок і вмінь із паралельним засвоєнням пов'язаних із ними знань; г) формування стійкості інтересу до систематичних занять фізичними вправами; д) виховання гігієнічних навичок.

Особливе значення у фізичному розвитку вихованця мають гігієнічні чинники. Відомий російський учений В.О.Ключевський називав гігієну "сторожовою собакою людського здоров'я". Вона вимагає суворого дотримування санітарно-гігієнічних вимог під час проведення навчальних занять, у фізичній праці, побуті, відпочинку, харчуванні. Для фізичного розвитку дітей та підлітків велике значення мають заняття у спортивних гуртках, секціях, оздоровчих центрах, участь у спортивних змаганнях, святах, туристичних походах.

Екологічне виховання – процес формування в підростаючих поколінь сукупності властивостей і якостей, необхідних для виявлення відповідального ставлення до природи.

Проблема екології, охорони природи все більше хвилює людство. І це зрозуміло. Земля – наша єдина в світі домівка. З метою кращого розуміння екологічної ситуації в школах проводяться уроки мислення. В 5-6 класах  це такі теми занять: « Рослини та тварини», «Подорож краплини води», «Без води немає життя», «Життя у воді и на  суходолі». У 8-9 класах – «Навколишнє середовище і людина», «Проблеми раціонального використання та охорона природних умов і ресурсів», «Від чого залежить здоров’я жителя України». В 10 класах – « Екологічні проблеми людства» , «Забруднення вод Світового океану» та інші. На таких уроках діти вчаться мислити, а це головне.

Можливості екологічного виховання учнів у процесі вивчення різних курсів географії значні, але реалізуються вони не повною мірою. Нині більшість проблем українського суспільства пов’язані з недостатнім рівнем любові і поваги до своєї Батьківщини, з низьким рівнем національної свідомості громадян України. Виховання ж любові до рідної Батьківщини не можна уявити без виховання бережливого ставлення до природи.

Як свідчить реальна дійсність,   рівень екологічного виховання громадян України дуже низький. Вони знають, що екологічна ситуація складна і що вона загрожує самому існуванню нації. Люди самі роблять внесок у погіршення стану довкілля. Діти по-варварському поводять себе на природі: викидають сміття, б’ють пляшки, підпалюють дерева, різні відходи… все це вказує на практичну відсутність у них певної життєвої позиції з цього питання. Екологічного виховання має здійснюватися на всіх етапах вивчення географії.

 Здійснюючи екологічне виховання, важливо також чітко окреслити коло екологічних проблем усього людства, своєї країни і своєї місцевості. Лише за цих умов можна проводити дійсно ефективну роботу.

Найсприятливішими для екологічного виховання є теми, в яких вивчають природні зони. Тут  можна найкраще розкрити взаємозв’язок і взаємозалежність компонентів природи. Учні повинні зрозуміти, що змінюючи, руйнуючи, отруюючи лише один із них, людина змінює, руйнує, отруює всю природу, руйнує середовище власного існування. Виховання і навчання  розуміння цього будь-яким громадянином нашої держави, є одним з найголовніших завдань географії як шкільної дисципліни. У ході вивчення лісів різних природних зон учитель повинен звертати увагу учнів на красу  дерев, красу лісу в усі пори року. Ліс заспокоює, дає чисте повітря, служить «легенями» великих міст. Він є притулком для звірів, птахів, плазунів, грибів. Ліси зберігають вологу, пом’якшують клімат, запобігають ерозії грунтів, очищають повітря від пилу і шкідливих викидів промислових підприємств тощо. Ліс дає  сировину для різних галузей господарства. Вивчаючи ліси в середніх класах, варто постійно впливати на емоційну сферу дитини.  Лише спільними зусиллями школи і родини екологічне виховання сприятиме збереженню, відновленню і примноженню багатств рідної природи.

Питання 62

Громадянське виховання: його роль, завдання, зміст, форми організації. В.О. Сухомлинський про громадянське виховання.

Громадянське виховання – формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною

Розбудова Української держави, турбота про її майбуття висувають на чільне місце проблему громадянського виховання. Адже стабільність і могутність держави залежать від свідомості її громадян. Головне призначення громадянського виховання— формування готовності й здатності особистості до позитивних змін соціального середовища; до її повноцінної самореалізації в суспільстві й державі в їх інтересах і власного розвитку. Становлення і розвиток особистості як повноцінного суб’єкта можливе лише за умови її активної взаємодії із соціальним середовищем, діяльної участі в її цілеспрямованих змінах у процесі розв’язання соціально значущих і духовнотворчих завдань.

Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служіння їй. Основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім’я, школа, різноманітні колективи.

Основні завдання громадянського виховання визначені у Концепції “Громадянське виховання”.

Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, культури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, політичної культури, дбайливого ставлення до природи, моральності, культури поведінки особистості.

Ефективність громадянського виховання залежіть від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належіть предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству, літературі, активним методам навчання, спрямованості на самостійний пошук, формування критичного мислення, ініціативи й творчості. Ефективними методами й формами громадянського виховання є бесіди, диспути, усні журнали, екскурсії і походи по місцях рідного краю, збір і оформлення матеріалів про життя і працю свого народу тощо.

Пошуки оптимальних шляхів розв’язання проблеми громадянського виховання спонукають нас звернутися до педагогічної спадщини видатного педагога Василя Олександровича Сухомлинського.

Відомий український педагог В. Сухомлинський (1918-1970рр.) перший (за радянських часів) звернувся до громадянського виховання як до головної педагогічної проблеми. У1970 році вийшла його книжка «Народження громадянина», де формування громадянськості розглядається на основі людяності, гуманізму. Першочерговою умовою формування рис громадянина педагог вважав організацію емоційно насиченого, діяльного ( з трудовою основою) життя школи, розвиток громадянської активності кожного індивіда в контексті діяльного життя шкільного колективу. Він визначив підлітковий вік як особливо важливий для формування громадянина і твердив, що риси громадянина виховуються безліччю впливів педагогічного характеру й некерованими соціальними впливами. Сухомлинський підкреслював, що задовго до повноліття наш підліток має жити громадянськими думками й сприйманнями. Справжнє громадянське виховання, на думку педагога, у процесі навчання починається там, де думка надихає, пробуджує й утверджує прагнення до морального ідеалу.

В. О. Сухомлинський не залишив спеціальної праці, присвяченої громадянському вихованню, але в багатьох своїх творах глибоко розкрив цю проблему. Зокрема, у працях „Методика виховання колективу”, „Народження громадянина”, „Розмова з молодим директором школи”, „Серце віддаю дітям”, „Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості”, „Як виховати справжню людину” він з’ясовує зміст таких понять, як громадянськість, громадянське виховання. Під громадянським вихованням він розумів складну, цілеспрямовану діяльність, що забезпечувала становлення та розвиток свідомості, почуття власної гідності, мужності й патріотизму.

Для кожного віку (молодшого, середнього, старшого) готувалася своя програма бесід про громадянськість. Це матеріал про найдорогоцінніші моральні багатства, без осмислення й переживання яких неможливе життя в світі ідей. Причому розповідь про громадянськість має бути „стимулом для роздумів і шукань”. Видатний педагог звертався до вихователів із закликом: „Створіть свою Хрестоматію громадянського виховання!”.

Важливим є висновок Василя Олександровича, що Батьківщина — це духовна реальність, тому патріот не може бути бездуховною людиною, і прищеплювати школярам патріотизм потрібно з раннього дитинства. Він намагався пробудити у них почуття того, що Вітчизна — це рідний дім; щастя Батьківщини — особисте щастя кожного, її горе в годину тяжких випробувань — горе кожного.

Школа має керуватися принципами гуманізму, свободи, демократії, загальнолюдських цінностей, миру й національної злагоди. Саме таких принципів додержував В. Сухомлинський у вихованні громадянина.

Питання 63

Формування здорового способу життя. Превентивне виховання

Під здоровим способом життя розуміється не лише відсутність хвороби або фізичних недоліків, але й збереження єдності тілесного, морально-психологічного і духовного благополуччя.

В структуру ЗдоровогоСпособуЖиття входить оточення (соціально-економічне середовище), морально-психологічне, емоційне, інтелектуальне і фізичне оздоровлення організму. Спосіб життя починається з дотримання режиму навчання, праці, відпочинку, який для кожного учня має бути індивідуальним. Завдання педагога разом з батьками, медичними працівниками і самими учнями усвідомити, що в шкільний період життя відбувається перехід до повноцінного віку. Це час росту і розвитку організму, зміцнення здоров’я, формування творчих сил і здібностей особистості. З приводу здорового способу життя В.О. Сухомлинський писав: “Здоров’я – це повнота духовного життя, радість, ясний розум. Твоє здоров’я – у твоїх руках. Добре здоров’я, відчуття повноти, невичерпності фізичних сил – найважливіше джерело життєрадісного світосприймання, оптимізму, готовності подолати труднощі”

Значна проблема для школи, батьків, медичних працівників і громадськості, як зберегти дітей від шкідливих для здоров’я звичок: куріння, вживання алкоголю, наркотиків, токсичних засобів, раннього сексуального нахилу, збереження і використання холодної і вогнепальної зброї тощо. Усе це шкідливо і небезпечно для дітей.

Від фізичного здоров’я залежіть успіх у навчанні, морально-психологічному і вольовому благополуччі. Давнє прислів’я “У здоровому тілі – здоровий дух” находить наукове обгрунтування.

У школі необхідно створювати сприятливі умови для реалізації різнобічних потреб учнів. Я.А. Коменський вважав школу храмом розуму, радості і доброчинності, а учень має вчитися для підготовки себе до життя. Проте у сучасній школі є негативні явища, які знижують ставлення учнів до освіти ( слабка практична і соціальна спрямованість освіти, нераціональне структурування навчального процесу, низький рівень організації самого процесу навчання.

Профілактична і коректируюча діяльність вчителя у тому, щоб стежити за відхиленнями у здоров’ї дітей, проводити заходи щодо усунення негативних явищ і психофізіологічної напруженості: створення нормальних умов для навчання, розвитку психіки, певного комфорту удома і в школі, валеологічна робота з учнями і батьками, інформування про необхідність дотримання правил безпеки і бережного ставлення до свого здоров’я ( бесіди, лекції медичних працівників , психологів, соціологів, обговорення виховних ситуацій, залучення дітей до спорту).

Питання 64

Педагогічна концепція В.О. Сухомлинського.

Василь Сухомлинський (1918—1970) — педагог, засновник гуманістичної,

новаторської педагогіки. Народився в с. Омельник (нині Кіровоградська

обл.). З 1946 р. працював директором Павлиської середньої школи на Кіровоградщині. Автор багатьох книг з проблем навчання, трудового і

морального виховання учнів: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві»,

«Батьківська педагогіка» та ін. Загалом йому належать 41 монографія, понад 600 наукових статей, які насичені мудрістю власного досвіду, новими думками та ідеями.

З позицій сьогодення очевидно, що Сухомлинський зміг піднятися до рівня світової філософської і педагогічної думки. Відштовхуючись від ідей великих мислителів-гуманістів минулого і джерел народного виховання, він сформулював педагогічну концепцію, яка має загальнолюдський характер,

спирається на об'єктивні закони і закономірності.

В центр виховного процесу Сухомлинський поставив особистість. Основою його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Він розумів, що лише одним вивченням моральних істин не можна розвивати відповідні якості дитини. Тому в системі виховання забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної практики. Він вважав, що вирішити завдання морального виховання можна лише тоді, коли в учнів будуть сформовані елементарні звички моральної культури, які відображають ставлення до речей і через речі до людей, що сприяє створенню уявлень дитини про добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість, щастя, гідність.

Проголосивши творення добра дитиною найважливішою ідеєю своєї педагогічної концепції, Сухомлинський багато в чому випередив своїх американських колег, які нині головним завданням школи вважають залучення учнів до таких цінностей, як Турбота, Повага, Довіра і Відповідальність, у яких вони бачать і цілі, й умови, й методи виховання.

Розробив педагогічну технологію ідеї «школи самореалізації особистості»

та впровадив у практику діяльності Павлиської школи. Головною метою

виховання вважав всебічний розвиток особистості, який можна досягти

залученням її до різних видів діяльності, постійним формуванням пізнавальних здібностей. Обстоював необхідність розумового виховання дитини, потрібного не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Тому слід спонукати дитину до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти, формуючи з малих літ допитливість, прагнення до навчання, яке має бути, за Сухомлинським, радісною працею.

Виходячи з концепції вирішального значення виховуючого середовища в

моральному розвитку дитини, вірив у можливість досягнення гармонії

колективного й особистого, суспільного та індивідуального. Виховання гуманізму й людяності, потреби в служінні людям, на його думку, повинно

стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Розвиваючи гуманістичну сутність педагогіки А. Макаренка, найголовнішим принципом життя виховуючого колективу проголосив розвиток гуманістичних взаємин між дітьми, створення здорової духовної спільності разом з повагою до кожної особистості. «Школа, — писав Сухомлинський, — це насамперед учитель. Особистість

учителя — наріжний камінь виховання». До особи вчителя він ставив підвищені вимоги, вважаючи цю професію людинознавством. Пріоритетними напрямами професійно-педагогічної діяльності визначав: досконале знання свого предмета, глибоку любов до нього в поєднанні з любов'ю до дитини, уміння управляти її розумом і почуттями, спонукати до виявлення благородних почуттів; виховувати в дітях доброту, людяність, сердечність, доброзичливість, готовність прийти на допомогу, чутливість до всього живого і красивого; виховувати в юнаків благородство, чистоту морально-емоційних взаємин у сім'ї, ставлення до матері як до найдорожчої людини, почуття шанобливості перед красою дівчини; берегти й розвивати в дитини почуття людської гідності, оберігати її від

поблажливості; систематично вивчати, досліджувати природний, анатомо-фізіологічний аспект психічних явищ, духовного світу дитини.

Питання 65

Позашкільна робота в системі виховання особистості учня, її завдання, основні напрями та форми організації відповідно до Закону України «Про позашкільну освіту». Позашкільна і позакласна виховна робота.

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про позашкільну освіту

Основні напрями позашкільної освіти - художньо-естетичний, який забезпечує розвиток творчих здібностей, обдарувань та здобуття вихованцями, учнями і слухачами практичних навичок, оволодіння знаннями в сфері вітчизняної і світової культури та мистецтва; - туристсько-краєзнавчий, який спрямовується на залучення вихованців, учнів і слухачів до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, світової цивілізації, географічних, етнографічних, історичних об'єктів і явищ соціального життя, оволодіння практичними уміннями та навичками з туризму та краєзнавства; - еколого-натуралістичний, який передбачає оволодіння вихованцями, учнями і слухачами знаннями про навколишнє середовище, формування екологічної культури особистості, набуття знань і досвіду розв'язання екологічних проблем, залучення до практичної природоохоронної роботи та інших біологічних напрямів, формування знань, навичок в галузях сільського господарства: квітництво, лісництво, садівництво, грибівництво, бджільництво; - науково-технічний, який забезпечує набуття вихованцями, учнями і слухачами техніко-технологічних умінь та навичок, розширення наукового світогляду, підготовку до активної науково-дослідної роботи, оволодіння сучасною технікою та технологіями; - дослідницько-експериментальний, який сприяє залученню вихованців, учнів і слухачів до науково-дослідницької, експериментальної, конструкторської та винахідницької роботи в різних галузях науки, техніки, культури і мистецтва, а також створенню умов для творчого самовдосконалення та виявлення, розвитку і підтримки юних талантів та обдарувань; - фізкультурно-спортивний або спортивний, який забезпечує розвиток фізичних здібностей вихованців, учнів і слухачів, необхідні умови для повноцінного оздоровлення, загартування, змістовного відпочинку і дозвілля, занять фізичною культурою і спортом, підготовку спортивного резерву для збірних команд України, набуття навичок здорового способу життя; - військово-патріотичний, який забезпечує належний рівень підготовки вихованців, учнів і слухачів до військової служби, виховання патріотичних почуттів та громадянської відповідальності; - бібліотечно-бібліографічний, який спрямований на поглиблення пізнавальних інтересів вихованців, учнів і слухачів, підвищення їх інформаційної культури, набуття навичок і умінь орієнтуватися у зростаючому потоці інформації; - соціально-реабілітаційний, який забезпечує соціальне становлення та розвиток інтересів, здібностей, нахилів, потреб у самореалізації вихованців, учнів і слухачів, підготовку їх до активної професійної та громадської діяльності, організацію їх змістовного дозвілля та відпочинку; - оздоровчий, який забезпечує необхідні умови для змістовного відпочинку та передбачає оволодіння вихованцями, учнями і слухачами знаннями про здоровий спосіб життя, організацію їх оздоровлення, набуття і закріплення навичок, зміцнення особистого здоров'я і формування гігієнічної культури особистості; - гуманітарний, який забезпечує розвиток здібностей, обдарувань, практичних навичок вихованців, учнів і слухачів, оволодіння знаннями з основ наук соціально-гуманітарного циклу.

Форми організації позашкільної освіти

1. Позашкільна освіта здійснюється диференційовано відповідно до індивідуальних можливостей, інтересів, нахилів, здібностей вихованців, учнів і слухачів з урахуванням їх віку, психофізичних особливостей, стану здоров'я у різноманітних організаційних формах: заняття, гурткова робота, клубна робота, урок, лекція, індивідуальні заняття, конференція, семінар, читання, вікторина, концерт, змагання, тренування, репетиція, похід, екскурсія, експедиція, практична робота в лабораторіях, майстернях, теплицях, на науково-дослідних земельних ділянках, сільськогосподарських та промислових підприємствах, на природі та в інших формах, передбачених статутом позашкільного навчального закладу.

Гранична наповнюваність груп відповідно до психофізіологічного розвитку вихованців, учнів і слухачів, їх вікових категорій, рівня майстерності визначається Положенням про позашкільні навчальні заклади. Порядок наповнюваності груп в початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладах (школах естетичного виховання) визначається Типовими навчальними планами, затвердженими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері культури.

Положення про порядок організації індивідуальної та групової роботи в позашкільних навчальних закладах затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти.

Основними завданнями позашкільної освіти є: - виховання громадянина України;

- вільний розвиток особистості та формування її соціально громадського досвіду; - виховання у вихованців, учнів і слухачів поваги до Конституції України, прав і свобод людини та громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії; - виховання у вихованців, учнів і слухачів патріотизму, любові до України, поваги до народних звичаїв, традицій, національних цінностей Українського народу, а також інших націй і народів; - виховання у вихованців, учнів і слухачів шанобливого ставлення до родини та людей похилого віку; - створення умов для творчого, інтелектуального, духовного і фізичного розвитку вихованців, учнів і слухачів; - формування у вихованців, учнів і слухачів свідомого й відповідального ставлення до власного здоров'я та здоров'я оточуючих, навичок безпечної поведінки; - задоволення освітньо-культурних потреб вихованців, учнів і слухачів, які не забезпечуються іншими складовими структури освіти; - задоволення потреб вихованців, учнів і слухачів у професійному самовизначенні і творчій самореалізації; - пошук, розвиток та підтримка здібних, обдарованих і талановитих вихованців, учнів і слухачів; - вдосконалення фізичного розвитку вихованців, учнів і слухачів, підготовка спортивного резерву для збірних команд України з різних видів спорту; - організація дозвілля вихованців, учнів і слухачів, пошук його нових форм; профілактика бездоглядності, правопорушень; - виховання в учасників навчально-виховного процесу свідомого ставлення до власної безпеки та безпеки оточуючих; - формування здорового способу життя вихованців, учнів і слухачів; - здійснення інформаційно-методичної та організаційно-масової роботи.

Позакласна та позашкільна виховна робота – різноманітна діяльність учителів, вихователів, спрямована на виховання учнів і здійснювана в позаурочний час. Її мета полягає у задоволенні інтересів і запитів дітей, розвитку їх творчого потенціалу, нахилів і здібностей у різних сферах діяльності та спілкування. У позакласній роботі домінуюча роль належить класному керівнику, який є передусім організатором позакласних виховних заходів, дії в співдружності з іншими педагогічними працівниками школи. Одночасно він є ініціатором залучення учнів свого класу до роботи гуртків, секцій у позашкільних закладах.

Позашкільні навчально-виховні заклади – заклади освіти, які дають змогу дітям виявляти свої творчі здібності, одержувати додаткову освіту, підвищувати можливості у професійному становленні та забезпечують соціальний захист. До них належать палаци, будинки, станції, клуби й центри дитячої творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, студії, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади. Їх робота тісно пов’язана з навчально-виховним процесом у школі. Позакласна та позашкільна виховна робота спрямована на закріплення, поглиблення знань, застосування їх на практиці, розширення кругозору учнів, формування наукового світогляду. Не менш важливим є вироблення умінь і навичок самоосвіти, розвиток творчих здібностей, організації дозвілля, культурного відпочинку.

Особливість позакласної і позашкільної виховної роботи полягає в добровільній участі в ній, ініціативності та самодіяльності учнів. До форм позакласної виховної роботи належать класні години, зустрічі з відомими людьми, екскурсії, обговорення книг, читацькі конференції, диспути, вечори і ранки, свята, змагання, турніри, виставки, конкурси, колективні творчі справи та ін.

Види діяльності позашкільної виховної роботи також різноманітні і багатопланові. Це зустрічі з діячами науки, техніки, мистецтва, організація виставок дитячої творчості, аукціонів талантів, оглядів, конкурсів, презентацій, галерей тощо. Творчі колективи таких закладів постійно шукають нові підходи до планування, організації навчально-виховного процесу, створення сприятливих психологічних умов для плідної роботи.

Питання 66

Класний керівник як вихователь особистості учня. Професійні педагогічні вимоги до класного керівника. Планування роботи класного керівника з учнями.

Класний керівник – це вчитель, що проводить навчально-виховну роботу в довіреному йому класі. Класний керівник призначається директором школи із числа найбільш авторитетних учителів, що мають досвід роботи, високі особистісні й професійні якості.

Завдання класного керівника: виховувати в учнів культуру поведінки; формувати високі моральні якості; забезпечувати єдність педагогічних вимог з боку школи та сім’ї; організовувати різнобічну допомогу учням; розвивати пізнавальні інтереси, здібності;. Виховувати відповідальне ставлення до навчання; турбуватися про зміцнення здоров’я; вести класну документацію; формувати актив класу; організовувати самоврядування; проводити роботу з батьками та ін.

Функції класного керівника:

Діагностична функція пов’язана з вивченням особливостей розвитку й поведінки учнів, рівня їх вихованості.

Організаторська функція полягає в тому, що класний керівник залучає учнів до різноманітних видів діяльності: пізнавальної, спортивної, художньо-творчої та ін.

Виховна функція – класний керівник у процесі роботи з учнями формує в них почуття національної свідомості, любові до Батьківщини, науковий світогляд, моральне обличчя, піклується про фізичний розвиток, розширення пізнавальних інтересів тощо.

Координаційна функція – класний керівник намагається об’єднати спільні зусилля і вимоги учителів-предметників, батьків, громадських організацій, позашкільних установ, щоб отримати позитивний результат у вихованні учнів. Стимулююча функція полягає у своєчасному виявленні класним керівником негативних відхилень у діяльності, поведінці учнів та успішному їх подоланні, а також залученні школярів до організації й проведення цікавих і корисних справ.

Інформаційно-методична функція – класний керівник надає методичну й практичну допомогу учням, активу класу, батькам.

Соціальна функція – класний керівник виявляє й вивчає фактори, що впливають на розвиток і формування особистості учнів, сприяє нейтралізації впливу негативних факторів та формуванню навичок соціальної поведінки.

Планування роботи класного керівника з учнями.

Для більшості класних керівників планування - це не дуже приємна, проста і зрозуміла процедура. Вони вважають, що план потрібен адміністрації школи і тому складають його формально, не знаходячи там свого інтересу і потреби. Однак, це хибна позиція.

Звичайно, план класного керівника - це лише частина його роботи і ставлення до планування залежить від ставлення учителя до виховання учнів поза уроками. Більшість педагогів розуміють значення такої роботи і добросовісно ставляться до її виконання, а багато хто знаходить у ній і особистісне задоволення.

Технологічний цикл роботи класного керівника. Власне, створення плану роботи класного керівника означає розробку проекту виховного процесу, в якому чітко визначені завдання і засоби їх реалізації, досягнення. Цим, власне, займається методика виховної роботи в школі, яка вивчає завдання, зміст, методи і форми виховної роботи. Технологія ж відрізняється прагненням до точного управління (детальною розробкою усіх частин конкретного процесу виховання) і можливістю відтворення виховних процедур, що означає, що за певним проектом будь-який педагог може зробити орієнтовно те ж саме за наявності подібних умов. Врешті, проект схожий на методичну розробку уроку чи виховного заходу, якими користуються вчителі.

Згідно з технологічним підходом, виділяється цикл роботи класного керівника, який с рядом послідовних дій, циклічно повторюваних етапів роботи, а саме:

1. Вивчення учнів і колективу класу: отримання демографічних, медичних, психологічних, педагогічних даних (сім'я, соціальне і матеріальне становище, стан здоров'я, рівень розвитку, вихованості, індивідуальні особливості).

2. Планування виховної роботи, що передбачає формулювання проблем, визначення завдань виховання учнів і безпосереднє складання плану — перспективного й оперативного документа для роботи з учнями, учителями, батьками.

3. Організація, проведення і коректування діяльності у відповідності з завданнями і планом: проведення класних годин, екскурсій, походів, вечорів, батьківських зборів тощо.

4. Аналіз і оцінка результатів роботи, які виражаються у рівні вихованості учнів. Спостереження, опитування та інші методи дозволяють визначити результати і нові завдання, а також зробити висновок про власну професійну компетентність і особистісне зростання класного керівника як вихователя.

Цей цикл, від діагностики до оцінки результатів, характерний для управління в соціальних системах (з участю людини), якою й є система виховання, і може бути коротко визначений так: діагностика, планування, організація роботи, аналіз результатів.

В загальному вигляді планування означає визначення пріоритетних завдань виховання учнів класу на певний термін на основі аналізу проблем у їхньому розвитку, створення системи дійових заходів, дій класного керівника разом з іншими учасниками педагогічного процесу (учителями, батьками, громадськими інституціями). Цим визначається необхідність плану і планування роботи класного керівника. Планувати — означає для вчителя визначити перспективи, сутність і зміст роботи для себе, а також і для учнів, яким теж важливо бачити перспективи, цікаві і корисні справи.

Діагностика в роботі класного керівника — це вивчення учнів класу, індивідуального розвитку кожного і їх групової взаємодії та відношень, це отримання відомостей про учнів, необхідних для організації виховної роботи з ними.

Зрозуміло, що діагностика в класі має здійснюватися згідно з планом і систематично. Підготовлений класний керівник може це робити самостійно або у співробітництві з психологом. Рекомендується здійснювати як загальну педагогічну діагностику класу, так і спрямовану на частинні аспекти розвитку учнів. Тож може бути складена програма вивчення школярів. Результатом діагностики можуть бути характеристики окремих учнів і всього класу, причому різноманітні за формою. Нині, на відміну від традиційних, розробляються види характеристик, документів, які відображають рівень розвитку і вихованості учня і дозволяють здійснювати своєрідний моніторинг, спостереження, стеження за станом процесу.

Результатом етапу діагностики є оцінка стану вихованості учнів і формулювання проблем для їх подальшого розвитку. Аналізуючи дані діагностичної карти, важливо виділити пріоритетні завдання виховання учнів класу на певний термін. При цьому проблему потрібно розуміти як недолік у розвитку, вихованості школяра, як розбіжність між потрібним і наявним станом справ, а завдання як опис бажаного стану, якісної зміни, тобто опис планованої, очікуваної поведінки учнів.

Діагностична карта класу допомагає виявити проблеми у вихованні учнів і сформулювати завдання за наступним алгоритмом:

1. Необхідно виявити типові характеристики, показники вихованості з окремих параметрів і оцінити їх відповідність моральним та іншим нормам.

2. Визначити зв'язок між різними показниками для розуміння причин відхилення. (Наприклад, зв'язок між мотивами навчання і успішністю).

3. Сформулювати власне педагогічні завдання.

Наведемо приклад характерних проблем у вихованні учнів різних класів двох шкіл: звичайної і однієї з кращих, з поглибленим вивченням іноземної мови.

Отже, проблеми поведінки учнів у "звичайній" школі: 1) низька самооцінка, невпевненість у собі, 2) відсутність реального професійного вибору, самовизначення в старших класах, 3) відсутність інтересу до навчання, стійкої мотивації навчання, 4) дисципліна на уроці і поза ним (паління, груба мова, ігнорування вчителів), 5) відсутність виконавчої дисципліни, відповідальності за доручену справу, 6) відсутність почуття колективізму, 7) пасивність в позаурочній діяльності, 8) неуважність на уроках, 9) "кар'єризм" – випрошування оцінок, прагнення отримати оцінку, а не знання, 10) злобливість, агресивність, ображеність на навколишніх, 11) низькі академічні показники, рівень знань, успішності, 12) відсутність ціннісних орієнтирів, поглядів, переконань, 13) низька культура (нецензурна мова), 14) націоналізм або шовінізм і т. ін.

Проблеми учнів у школі з поглибленим вивченням іноземної мови: 1) вузькість інтересів, 2) егоїзм, егоцентризм у стосунках з товаришами і вчителями, 3) відсутність почуття колективу, групової взаємодії, згуртованості, 4) неорганізованість, лінощі, порушення дисципліни на уроці, 5) завищена самооцінка, 6) перевантаження дітей, надмірна зайнятість, відсутність вільного часу, 7) неповага до своїх товаришів, невміння вислухати іншого, 8) труднощі в контактах, спілкуванні різновікових і різного розвитку учнів в одному класі, 9) труднощі у спілкуванні з дорослими, 10) випадки крадіжок у класі тощо. Можливо, це й не характерні проблеми для усіх класів, але досить схожі.

Формулювати подібні завдання у роботі з учнями, планувати виховну роботу можна і на основі загальних завдань, змісту програми виховання, визначених у державних і відомчих документах, методичних рекомендаціях з урахуванням даних діагностики.

Мета, зміст і програми виховання. Нині це одна з складних проблем вітчизняної педагогічної теорії і практики. Справа в тому, що старі завдання і зміст відкинуті, а нові, хоч і є, але вони перебувають на рівні недостатньо обґрунтованих пропозицій.

Згідно з іншим, головна мета виховання - "виховання людини демократичного світогляду і культури", "формування особистості і професіонала-патріота України", створення умов для "розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України". Тож на перший план висувається культура життєвого самовизначення – здатність усвідомлювати себе творцем власного життя, уміння визначати мету і завдання, плани, приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Поряд з цим, базова культура особистості містить культуру інтелектуальну, моральну, політичну, правову, економічну, художню, фізичну, сімейних відносин і спілкування.

Третій підхід до визначення змісту і програми виховання передбачає формування ціннісних відносин особистості: ставлення до людини, природи, праці, пізнання.

Нині рекомендується програма виховання за п'ятьма напрямами: навчання, спілкування, здоров'я, образ життя, дозвілля. Мова йде про формування пізнавальних інтересів, здібностей, вироблення моральних і естетичних цінностей, поглядів, засвоєння норм спілкування тощо. Планування роботи можна здійснювати на основі кожного з цих підходів. Загальний напрям виховання в сутності своїй не змінюється.

Складання плану роботи класного керівника. При плануванні класний керівник повинен знати і враховувати наступні джерела:

¾ державні, регіональні і місцеві документи про освіту, виховання;

¾ педагогічні і методичні рекомендації з питань виховання і планування;

¾ план навчально-виховної роботи школи; дані власної діагностики класу;

¾ рекомендації учителів класу, побажання батьків і учнів класу;

¾ поточні і очікувані події у світі, країні, вашому місті і селі.

На основі вивчення ситуації класний керівник вирішує, що потрібно внести в план заходів школи і сусідніх позашкільних закладів (свята, вечори, зустрічі тощо). Він планує організувати певну діяльність учнів, пов'язану з датами календаря і поточними подіями, традиційними і новими (початок навчальних занять, свято урожаю, зустріч Нового року, проводи зими і т.д.); вносить до плану заходи, рекомендовані вчителями-предметниками, які викладають у даному класі (екскурсії, бесіди тощо). Для врахування побажань батьків, класний керівник зустрічається хоч би з деякими з них.

Варто також пам'ятати вимоги, яким повинен задовольняти план роботи класного керівника, а саме:

¾ відповідність педагогічним завданням, актуальним проблемам у вихованні учнів;

¾ відповідність віковому рівню, можливостям і інтересам учнів;

¾ різноманітність і адекватність методів і форм роботи;

¾ реальність його виконання для класного керівника і учнів.

В практиці роботи школи виділяють такі види планів: перспективний, тижневий, на один день, план виховного заходу.

Перспективний план — це власне той, про який ми говорили вище. Його зміст і структуру може визначити кожний педагог. Однак, методисти рекомендують у ньому передбачити такі розділи: 1) загальна і психолого-педагогічна характеристика класу; 2) план-мережа на чверть чи півріччя за напрямами роботи і календарними термінами, де вказані конкретні справи з класом; 3) робота з учителями і батьками; 4) індивідуальна робота з окремими учнями. Орієнтовна схема плану може мати такий вигляд:

Тижневі і плани одного дня можуть бути й зовсім елементарні й індивідуальні для кожного класного керівника. Очевидно, мають рацію ті, хто веде щоденник класного керівника, де повинно бути місце для всіх планів, для щоденних записів і для коротких записів аналітичного характеру. Тут же варто відвести по 2 - 3 сторінки на кожного учня і вносити туди записи про вчинки, різноманітні фактори, за якими можна зробити висновки про розвиток учня і здійснювати на цій основі індивідуальну роботу. Систематичні спостереження і їх аналіз за тривалий термін допоможе побачити те, що важко виявити без записів. План окремого виховного заходу — це власне конспект, якщо мова йде про бесіду на етичні і подібні теми, конспект виховного заняття, на зразок конспекту уроку, нерідко більш складного, ніж урок з вашого предмету. Цей конспект має містити і завдання, і зміст, і хід підготовки та проведення виховного заходу, і багато чого іншого. Такі конспекти особливо потрібно продумувати класним керівникам, які лише розпочинають доручену справу, хоча й для досвідченого педагога життя завжди подає нові теми, які потребують додаткових знань, освоєння нового, записів і конспектів. Колективні ж справи (свята, вечори тощо) вимагають плану, який доречно назвати сценарієм, який також потрібно написати.

Таким чином, форма планування може бути різною, але при цьому необхідно пам'ятати основний закон виховання: виховувати – значить організовувати діяльність дітей. Людина розвивається, формує свої здібності, цінності, почуття в процесі спільної діяльності з людьми і спілкування з ними. Тому класний керівник повинен уміти організувати різноманітну діяльність дітей, яка є для них природним життям, а педагог акцентує увагу на розвиваючому, виховному потенціалі цієї діяльності.

Методисти виділяють певні види діяльності в позаурочний час: пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну, громадську, естетичну, дозвілля. Добре, якщо всі ці види відображені в плані, але вони не перевантажують його. Рекомендується протягом місяця проводити дві класні виховні години (час класного керівника для роботи з класом у будь-якій формі) і одну колективну справу. Решта часу відводиться на індивідуальну роботу, зустрічі з батьками, вчителями і на поточні справи, яких завжди так багато у школі.

Питання 67

Учнівське самоврядування, його види і форми. Учнівське самоврядування в умовах сучасної школи.