Питання 1

Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті

Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

Для поліпшення стану справи у галузі освіти, забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян у 2002 році була затверджена Президентом України Національна доктрина розвитку освіти, яка визначає систему концептуальних ідей та поглядів на стратегію і основні напрями розвитку освіти у першій чверті ХХІ століття.

Мета розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти.

Пріоритетними напрямками державної політики щодо освіти є: особистісна орієнтація освіти; формування національних і загальнолюдських цінностей; створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти; постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Реалізація Національної доктрини забезпечить перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. В результаті цього відбудуться потужні позитивні зміни в системі матеріального виробництва та духовного відродження.

Освіта, здобута в Україні, стане конкурентноспроможною в європейському та світовому освітньому просторі, а людини – захищеною і мобільною на ринку праці.

Питання 2,3

Педагогіка як наука, її предмет, основні категорії. Галузі педагогічної науки. Зв'язок з іншими науками.

Термін педагогіка походить від грецьких слів paides – діти і ago – вести. В дослівному перекладі педагог – “вихователь”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який супроводжував дитину господаря до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.

До початку ХVІІ століття педагогіка залишалася частиною філософії. Як особлива наука педагогіка розвивається з 1623 р. У цьому році англійський філософ Френсіс Бекон виділив педагогіку як науку. Чеський педагог Ян Амос Коменський удосконалив педагогіку як науку, заснував нову прогресивну педагогічну систему. Він написав видатний твір “Велика дидактика”, що започаткував науку про навчальний процес. Його педагогічні ідеї щодо організації школи, класно-урочної системи, теоретичне обґрунтування принципів навчання не втратили актуальності й сьогодні.

Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоціці запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Фрідріх Адольф Дістервег – проголошував прогресивні принципи дидактики, створив засади розвивального навчання.

Великий внесок у розвиток наукової педагогіки зробив видатний вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський. Він є автором стрункої і оригінальної педагогічної системи, що охоплює основні проблеми виховання і навчання. Ґрунтовні праці педагога “Педагогічна антропологія”, “Три елементи школи” та ін., а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.

Визначні вітчизняні педагоги А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, сучасні педагоги М. Ярмаченко, О. Савченко, О. Сухомлинські та ін. зробили значний внесок у розвиток педагогічної науки.

Сучасне твердження: педагогіка – це наука про виховання людини.

Кожна наука має свої предмет і об’єкт дослідження. Предмет педагогіки – особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання. Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи, вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.

Педагогіка має свій понятійний апарат – систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії – найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв’язки явищ об’єктивного світу.

Найважливіші педагогічні категорії – виховання, освіта і навчання. Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета педагогічної науки.

Виховання – цілеспрямований та організований процес формування особистості.

Навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя і учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

Освіта – процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітні і професійних знань.

До системи педагогічних наук входять такі галузеві науки: загальна педагогіка, історія педагогіки, родинна педагогіка, порівняльна педагогіка, вікова педагогіка, професійна педагогіка, спеціальна педагогіка (сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка, логопедія), методика викладання різних дисциплін.

Педагогіка органічно пов’язана з різними науками: філософією, психологією, анатомією і фізіологією, соціологією, економікою, гігієною та іншими науками.

Система педагогічних наук. Міжпредметні зв’язки педагогіки

Пройшовши довгий шлях розвитку, педагогіка сьогодні являє собою розгалужену систему педагогічних наук.

Історія педагогіки – як галузь педагогічної науки вивчає стан і розвиток педагогічної теорії та практики на різних етапах людського суспільства, досліджує розвиток виховання як суспільного явища, з’ясовує причини виникнення педагогічних теорій та їхню історію.

Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє теоретико-методологічні та методичні засади навчально-виховного процесу в різноманітних освітньо-виховних закладах. Загальна педагогіка складається з таких розділів: основи педагогіки (обґрунтовує її філософські підвалини), теорія освіти й навчання (дидактика, яка вивчає сутність навчального процесу), теорія виховання (обгрунтовує закономірності, цілі, завдання, зміст, методи, форми виховного процесу), школознавство (теорія управління навчально-виховним закладом).

Галузевих педагогік налічується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категоріальний апарат. До загальнопедагогічних наук належать: дошкільна педагогіка, шкільна педагогіка, педагогіка вищої школи, соціальна педагогіка, превентивна (попереджувальна) педагогіка, спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка.

Педагогіка пов’язана з багатьма науками: філософією, соціологією, естетикою, психологією, анатомією і фізіологією людини, етнологією, кібернетикою тощо. Міжпредметні зв’язки педагогіки з іншими науками дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Загальним завданням педагогіки є виявлення, вивчення й обгрунтування законів і закономірностей формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теоретико-методологічних і методичних основ виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.

Питання 4

Загальна характеристика методів науково-педагогічного дослідження. Теоретичні та емпіричні методи дослідження

Методи дослідження – це шляхи (способи) пізнання об’єктивної реальності.

Методи педагогічних досліджень – це способи пізнання психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об’єктивних закономірностей навчання і виховання. До методів педагогічних досліджень відносять: педагогічне спостереження, бесіду, інтерв’ю, вивчення продуктів діяльності учнів, вивчення шкільної документації, вивчення й узагальнення педагогічного досвіду, педагогічний експеримент, анкетування, тестування.

Педагогічне спостереження – це цілеспрямоване сприйняття певного педагогічного явища, в процесі якого дослідник одержує конкретний фактичний матеріал.

Бесіда – діалог дослідника з випробуваним за попередньо складеним планом. Бесіда може вестися за планом, дотримуючись строгої послідовності або зміст питань заздалегідь не планується для спілкування проходить вільніше й ширше.

Інтерв’ю – метод близький до бесіди. Дослідник подає тему для з’ясування погляду й оцінювання випробуваного щодо досліджуваного питання.

Вивчення продуктів діяльності учнів: творчих робіт, виробів, моделей і т.д.

Вивчення шкільної документації: особистих справ учнів, щоденників, класних журналів та ін.

Вивчення і узагальнення педагогічного досвіду – теоретичне осмислення роботи кращих шкіл і вчителів, що успішно здійснюють навчання й виховання.

Педагогічний експеримент – метод, що забезпечує спостереження за змінами психологічних характеристик дитини в процесі педагогічного впливу на неї. Розрізняють констатуючий експеримент – проводиться на початку експерименту і має на меті виявити стан справ з досліджуваної теми або проблеми; формуючий експеримент – спрямований на перевірку розробленої дослідником гіпотези й ефективності запропонованої методики; контрольний експеримент – перевірка отриманих у формуючому експерименті висновків і розробленої методики в масовій шкільній практиці.

За місцем проведення розрізняють природний експеримент (спрямований на перевірку гіпотези без будь-яких змін у навчально-виховному процесі) і лабораторний (проводиться в штучних, спеціально створених умовах.

Анкетування – це письмове опитування. Анкети бувають анонімні (не вказується свої особистісні дані) і особистісні (вказуються дані особистості – ім’я, прізвище).

Тестування – невеликі стандартизовані завдання, за допомогою яких визначають рівень розумового розвитку, ступінь обдарованості, стан здоров’ я і т.д.

Теоретичні та емпіричні методи дослідження

Методи дослідження — емпіричні (експеримент, спостереження, опис) теоретичні(аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення,систематизація, класифікація і т. д.).

Емпіричні:

1. Експеримент (від лат. Experimentum — проба, досвід) в науковому методі — набір дій і спостережень, які виконуються для перевірки (істинності чи хибності) гіпотези або наукового дослідження причинних зв'язків між феноменами. Експеримент є наріжним каменем емпіричного підходу до знання.

Експеримент поділяється на такі етапи: Збір інформації; Спостереження явища; Аналіз; Вироблення гіпотези, щоб пояснити явище; Розробка теорії, що пояснює феномен, заснований на припущеннях, в ширшому плані.

2. Наукове дослідження — процес вивчення, експерименту, концептуалізації та перевірки теорії, пов'язаний з отриманням наукових знань.

Види досліджень: Фундаментальне дослідження, розпочате головним чином, щоб виробляти нові знання незалежно від перспектив застосування; Прикладне дослідження.

3. Спостереження — це цілеспрямований процес сприйняття предметів дійсності. Результати його фіксуються в описах: безпосереднє спостереження-здійснюється без застосування технічних засобів; опосередковане з використанням тех. пристроїв.

4. Вимірювання — це визначення кількісних значень, властивостей об'єкта з використанням спеціальних технічних пристроїв та одиниць виміру.

Теоретичні:

1. Теорія (грец. θεωρία, «розгляд, дослідження») — система знань, що має характер передбачення відносно якого-небудь явища. Теорії формулюються, розробляються і перевіряються згідно з науковим методом.

2. Гіпотеза (від грец. Ὑπόθεσις — «основа», «припущення») — недоведене твердження, припущення або здогад.

3. Закон — вербальне і / або математично сформульоване твердження, яке описує співвідношення, зв'язки між різними науковими поняттями, запропоноване як пояснення фактів і визнане на даному етапі науковим співтовариством узгоджується з даними. Неперевірене наукове твердження називають гіпотезою.

4. Моделювання — це вивчення об'єкта за допомогою моделей з перенесенням отриманих при цьому знань на оригінал. Види: Предметне моделювання-створення моделей зменшених копій з певними дублюючими оригінал властивостями; Уявне моделювання-з використанням уявних образів ; Знакове чи символічне-представляє собою використання формул, креслень

Питання 5

Соціально - діяльнісна сутність особистості. Дитина як об’єкт і суб’єкт виховання.

Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. “Індивід” – це біосоціальне визначення людини як представника виду homo sapiens. Індивід – окремий організм, людина як представник біологічного виду. Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає особистістю. “Особистість” – категорія соціальна. Особистість – це онтогенетичне набуття людиною, результат складного процесу її соціального розвитку. Під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально важливі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку і діяльність.

Своєрідність психіки, особистісна неповторність індивіда, визначає індивідуальність. «Індивідуальність» – сукупність зовнішніх та внутрішніх особливостей людини, що формують її своєрідність, відмінність від інших людей.

Розвиток людини – процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання. Розвиток супроводжується кількісними змінами людської істоти (фізичного росту організму, ваги тіла, м’язової сили тощо).

У зарубіжній педагогіці проблеми розвитку особистості вивчають за трьома основними напрямами: біологічним (біологізаторським), соціологічним (соціологізаторським) і біосоціальним (теорія конвергенції).

Формування особистості – процес соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Процес і результат розвитку і формування особистості визначають основні фактори - спадковість, середовище і виховання.

Спадковість – здатність організму відтворювати потомство, передавати свої ознаки наступним поколінням, відновлення у нащадків біологічної подібності.

Ззовні спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або попередніх поколінь – темпераменту, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів.

Крім спадковості на формування особистості впливає і середовище, - все те, що оточує дитину протягом життя: природні чинники, сім’я, близьке оточення, соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сферу.

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.

Вплив спадковості і середовища коректується вихованням. Виховання – головна сила, спроможна виправити недоліки природи і негативної дії середовища. Виховується дитина у безпосередньому спілкуванні з дорослими.

ОСОБИСТІСТЬ ДИТИНИ ЯК СУБ'ЄКТ ВИХОВАННЯ

Завдання виховання - організувати взаємодію, яке б мало максимальним виховним потенціалом. Сенсом виховання є вирішення гуманітарних завдань. Виховання має долучити особистість до мови людської культури, ввести в її силове поле. Воно повинно привчити дитину бачити у фокусі свого вибору і своїх вчинків ставлення до інших людей. 

Виховання - це формування особистості як творця свого життя і своєї долі. Воно готує людину до суб'єктної діяльності, виробляє її психологічні передумови. Виховання від початку до кінця, у всіх проявах служить формуванню моральності. Вирішення цього завдання - глибинний сенс виховання, бо, не виховавши моральність, неможливо забезпечити особистісні основи людської життєдіяльності - діяльності.

З цих позицій стає абсолютно неприйнятним утилітарний підхід до виховання в радянський період, коли заслугою школи вважалося те, що її випускники відправлялися працювати на порожні, обладнані рутинної технікою робочі місця підприємств. Звідси і витікали замовлені державою профорієнтаційні завдання виховання. Гуманістичне виховання особистості передбачає інше - формування здатності до саморозвитку, культивування імпульсу до самовдосконалення, суб'єктом і рушійною силою якого є сама особистість.

Вже в цих установках присутня особистість вихованця. Особистість вихованця - творець самої себе. Формування цілісної, всебічно розвиненої особистості - мета виховання. 

Різні автори називають різну якість, і в різних людей ядро особистості виходить різним. Деякі педагоги і психологи на різних етапах розвитку дитини виділяють різні ядра особистості. Однак потрібно виділяти не якості, а процеси, що протікають в особистості: самопізнання, самовираження, самоствердження, самовизначення, самореалізація, саморегуляція.

Образ дитини, образ людини - ці поняття поки що немає в нашій педагогіці. Тому ми частіше маємо бажаний образ, ідеал школяра, а не дійсний образ. Кожен вчитель бачить образ дитини тільки через його ставлення до навчання, тобто образ дитини-учня. Ми бачимо в дитині не суб'єкт виховання, а об'єкт. Треба ж бачити особистість, суб'єкт виховання, який неможливий без описаних вище шести властивостей особистості.

Ця проблема настільки важлива, що в західних країнах виник рух антіпедагогов, які хочуть захистити дитину від будь-яких виховних впливів. На їхню думку, вчитель повинен дружити з дітьми, але не виховувати. У них є антипедагогічний образ дитини і антипедагогічний модель людини. Дитина нібито сама відчуває, що йому потрібно. Він нібито не є об'єктом виховного впливу. Антипедагогічний асоціація в Австрії називається «Дружба з дітьми». Незважаючи на всю привабливість назви, багато що в її діяльності видається сумнівним. З точки зору цієї асоціації, виховання - це цілеспрямоване насильство, що руйнує особистість дитини.

Нашим же педагогам найближче ідея виховання як впливу дорослих на дітей, співпраці. Виховання - це життєтворчість. Виховання - це процес ідентифікації особистості. Якщо дотримуватися такої позиції, то не виникне ніяких розбіжностей. Не може бути єдиних рецептів виховання.

Питання

Вікова періодизація особистості

Вікова періодизація є умовним поділом цілісного життєвого циклу на вікові періоди, що вимірюються роками. Відомо, що розвиток дитини відбувається за кілька періодів, які послідовно змінюють один одного.

Віковий період – відрізок життя індивіда, який досягає певного ступеня розвитку і має характерні, відносно стійкі якісні особливості.

У межах періоду відбуваються кількісні та якісні зміни психіки, що дає змогу виділити певні стадії, які послідовно змінюють одна одну.

Проблему визначення вікових періодів розвитку особистості здавна намагалися вирішити педагоги і психологи. Зокрема, грецький філософ Аристотель зробив першу спробу визначити основні періоди розвитку людської психіки, вбачаючи в них повторення етапів родової еволюції органічного світу. Аристотель розділив розвиток дитини на три періоди по сім років кожний.

Ян Амос Коменський запропонував вікову періодизацію, яка складається з чотирьох етапів (по шість років кожен): дитинство, отроцтво, юність, змужнілість. Відповідно до вікових періодів він запропонував типи шкіл і зміст навчання на кожному віковому етапі.

На сучасному етапі розвитку педагогіки існують різні підходи до визначення вікової періодизації: за психолого-педагогічними категоріями, що враховують характерні для кожного віку рівень розвитку, зміст і форми навчання і виховання, основну діяльність, відповідний їй рівень свідомості й самосвідомості особистості. Природною основою вікових особливостей є анатомо-фізіологічне дозрівання організму, його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції.

Можна подати таку узагальнену вікову періодизацію розвитку особистості:

1. Період немовляти (від народження до 1 року).

2. Період раннього дитинства (від 1 до 3 років).

3. Дошкільний вік (від 3 до 6 років).

4. Молодший шкільний вік (від 6 до 10 років).

5. Середній шкільний вік, або вік підлітковий (від 10 до 15 років).

6. Старший шкільний, або юнацький вік (від 15 до 18 років).

Зрозуміло, межі вікових періодів відносно рухомі. Це залежить від природного потенціалу дітей, характеру і змісту провідного виду діяльності та виховного впливу на них. Ще Я.А. Коменський наполягав на строгому врахуванні в навчально-виховній роботі вікових особливостей дітей. Він висунув принцип природосообразності, відповідно до якого навчання і виховання повинно відповідати віковим етапам розвитку. Як у природі все відбувається у свій час, так і у вихованні все повинно йти своїм чередом – своєчасно і послідовно. Тому вихователю слід ураховувати характерні для кожного вікового періоду соціальну ситуацію розвитку, зміст, методи, форми навчання і виховання, провідний вид діяльності, рівень розвитку свідомості й самосвідомості вихованця.

Питання 6

Основні чинники формування особистості. Теорії формування особистості.

Виділюять такі основні фактори формування особистості та класифікують їх за характером їх впливу на індивіда. Це внутрішні (фізіологічні й психічні властивості організму) та зовнішні (соціальне оточення людини, активна взаємодія з іншими людьми тощо) умови розвитку індивіда як особистості.  В історії психології мали місце біологізаторські, соціологізаторські та соціобіологізаторські концепції формування особистості. Домінування конкретної концепції залежало від надання переваги певній методологічній позиції: біологічній чи соціальній. Конкретний вибір визначає ідеали, цілі, принципи, зміст, методи, форми виховної роботи із підростаючим поколінням та її результат.  Прибічники біологізаторських концепцій у формуванні й розвитку особистості провідну роль відводять природно-біологічному началу і вважають, що основні психічні властивості особистості ніби закладені в самій природі людини, що визначає її життєву долю (Е. Торндайк, К. Бюлер, А. Дженсен та ін.). Особливо яскраво цей напрям проявляється в аналізі біологічної природи злочинності (Ч. Ломброзо). Прихильники цього напряму підкреслюють не тільки «природженість», а й «схильність» людини до злочину. Причини злочину вони виводять із чисто біологічних і біопсихічних якостей людей. Наприклад, злочинність у дитячому середовищі обґрунтовують особливостями організму дітей, наявністю в них вроджених агресивних схильностей (X. Джонс, Л. Стайнер). Частково цієї ж точки зору дотримуються Ж. Піаже, А. Маслоу, К. Роджерс. Треті намагаються затушувати крайності як перших, таю і других. Багато американських психологів вивчають причини злочинності з точки зору антропологічних, біологічних; психологічних і психіатричних показників. Злочинець розглядається як неадаптована особистість, тобто особистість, яка не пристосована до певного способу життя.

До взаємозв'язку біологічного й соціального у вітчизняній психологічній науці є досить обгрунтований підхід. Сучасні дослідження свідчать, що, по-перше, людська психіка – не результат або пряме продовження натурального розвитку елементарних форм поведінки і психічного життя тварин; по-друге, психічні функції людини формуються протягом життя, шляхом засвоєння нею соціального досвіду (процес засвоєння є специфічною формою психічного розвитку, яка властива лише людині). Встановлено, що навіть такі прості і, здавалося б, вроджені функції, як тональний слух, насправді мають соціальну природу і формуються протягом життя. Тому психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість – двічі. Вперше – коли дитина починає говорити «Я», коли у неї формується система власного «Я» – центрального утворення, що виникає наприкінці раннього дитинства (Л. І. Божович). Малюк вчиться відокремлювати себе від дорослого, починає ставитися до себе як до самостійного «Я». Це відбувається, коли дитина досягає близько трьох років, і має назву – криза трирічного віку.  Друге народження особистості відбувається, коли в людини сформувався світогляд, свідомість і самосвідомість, власні моральні потреби й оцінки, система цінностей, чіткі життєві орієнтири, які роблять її відносно стійкою щодо переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю поведінкою згідно зі своїми переконаннями, загальноприйнятими моральними нормами, усвідомлено обирати певний вид суспільно корисної діяльності, повноцінно виконувати суспільні функції, відповідати за власні дії перед суспільством.

Аналіз теорій розвитку і формування особистості.

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

В педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший шкільний вік — від 6-7 до 11-12 років, середній шкільний вік (підлітковий) — від 12 до 15 років, старший шкільний вік (юнацький) — від 15 до 18 років.

Кожній віковій групі характерні певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні властивості, які називаються віковими  особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливими показниками готовності дитини до навчання є звичка до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і виконувати його вказівки. Пізнавальна діяльність молодшого школяра в основному проходить у процесі навчання. Пам'ять у молодших школярів наочно-образна. Мислення розвивається у них від емоційно образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Проходить бурхливий ріст і розвиток всього організму. Статеве дозрівання не є визначальним для особистості підлітка, але вносить нові переживання і думки в їх життя. Сприймання перебуває в стаді становлення, тому якість його різна. Поліпшується продуктивність і зростає якість пам'яті. Для підлітка характерна розкиданість інтересів. Значне місце в його житті відіграють різні форми спілкування, велике прагнення до дружного спілкування. Особливість підліткового періоду вимагає певно диференціації в організації життя хлопців і дівчат. Під кінець підліткового періоду перед учнями реально вимальовується завдання вибору професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого самовизначення. Пізнавальна діяльність сприяв формуванню світогляду. Пам'ять старшокласника характеризується зрілістю. Мислення здатне абстрагувати і узагальнювати навчальний матеріал. Мова збагачується науковими термінами, стає виразною і точною. Вперше старшокласники переживають почуття кохання. У них стають стійкими професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

У кожній віковій групі є значні індивідуальні відмінності, які визначаються природними задатками, різними життєвими умовами і вихованням дитини. Ці особливості називаються індивідуальними.

До індивідуальних особливостей особистості відносять темперамент, характер, інтереси, потреби, схильності, здібності та ін. 

Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу її психічних процесів.

Характер — комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в Ті поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності.

Інтерес — спрямованість людини на певний об 'єкт чи певну діяльність зумовлена позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось. Потреба —необхідність у чомусь.

Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання виконувати певну працю.

Серед зарубіжних теорій розвитку особистості виділяють: а) соціологізаторську, яка вважає вирішальним у розвитку особистості її соціальне оточення; б) біологізаторську, яка вважає вирішальним у розвитку особистості! її спадковий "багаж"; в) конвергенції, яка зводить два фактори — біологічний і соціальний з перевагою біологічного у розвитку особистості; г) теорія біхевіоризму, яка розглядає поведінку людини як механічні реакції організму на стимули оточення, ігноруючи свідомість; ґ) теорія психоаналізу (фрейдизму), яка вважає рушійною силою поведінки людини несвідомі! біологічні потяги та інстинкти.

Народна педагогіка про розвиток особистості:

а)          вплив середовища: "З ким поведешся, від того й наберешся", "З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким", "Як зайдеш між реп'яхи, то й реп'яхів наберешся", "Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття";

б)       роль спадковості: "Яке коріння, таке й насіння". "Яке зіллячко, таке ї й сім'ячко", "Від лося —лосенята, від свині — поросятка".

Питання 7

Психолого-педагогічна характеристика учнів молодшого шкільного віку

Молодший шкільний вік (від 6 до 10 років).

За словами В. В. Давидова ті, хто зовсім не відвідував школу, ті, для кого початкова школа стала першим та останнім етапом у навчанні, були позбавлені цього особливого періоду життя. Отже виділення такої вікової категорії, як молодший школяр відбулося зовсім нещодавно, із введенням обов’язкової повної та неповної освіти. В житті кожної дитини школа є новим етапом, коли вона здобуває нові знання, коли змінюється її кругозір, інтереси, цінності, коли дитина здобуває новий статус у суспільстві. В цей період відбувається багато анатомо-фізіологічних змін: зростає рухливість нервових процесів, хоча процеси збудження ще домінують, але вже помічається їхня рівновага відносно до процесів гальмування, зростає фізична витривалість. Для дітей притаманна швидка втомлюваність, яка проявляється вже через 25—30 хвилин після початку уроку та після другого уроку. Домінуючою стає навчальна діяльність. На цьому етапі у дітей завершується перехід від наглядно-образного до словесно-логічного мислення, яскраво вираженим є конкретно-образне мислення. В процесі навчання відбувається формування наукових понять, що веде до розвитку понятійного, або теоретичного мислення. На цьому етапі, не кажучи проте, що діти можуть механічно завчати матеріал після кількох разів повторення, вже можуть запам’ятовувати нецікавий для них матеріал. Початок раннього вивчення іноземної мови є підґрунтям для успішного оволодіння основами комунікативної компетенції та подальшого вдосконалення цієї компетенції, оскільки вивчення іноземної мови потребує постійної, безперервної праці над мовними навичками та вміннями. Але вивчення іноземної мови починається з другого класу. Причиною цього є те, що ефективність навчальної діяльності учнів початкових класів значною мірою залежить від оволодіння ними загально навчальними вміннями, а значна міра першокласників, котрі приходять до школи, не вміють виділяти ознаки предметів, знаходити серед них подібні й відмінні. Перший навчальний рік дає змогу дітям ознайомитись з основними ознаками предметів, як: колір, розмір, форма, матеріал, смак, якості людей, тварин. Вони навчаються стисло описувати відомі предмети, оволодівають прийомами їх порівняння, зіставлення, узагальнення істотних ознак і відкидання неістотних. Словник дитини поступово збагачується новими поняттями. Навчання у першому класі, таким чином, створює належну функціональну основу для зустрічі дитини з іноземною мовою у наступному, другому класі. Воно сприяє його загальному мовному розвитку, набуттю навичок і вмінь навчальної діяльності, соціальній та соціально-психологічній орієнтації в дитячому колективі і взагалі в людському суспільстві. Ці фактори свідчать про доцільність впровадження навчання іноземної мови з другого класу. Завдяки перевагам довготривалої пам’яті, молодші школярі через стимулювання ігрової або пізнавальної мотивації з легкістю засвоюють різноманітні слова, словосполучення, мовні кліше, фрази та навіть мікро діалоги, віршики, пісеньки. Раннє шкільне навчання іноземної мови співпадає з періодом інформаційного вибуху, що створює сприятливі умови для творчої уяви дітей, яка компенсує брак тих чи інших знань, життєвого досвіду дітей молодшого шкільного віку.

Від рівня комунікативного розвитку дитини в рідній мові залежить успішність вивчення іноземної мови. Механізми комунікативного розвитку найкраще сформовані у дітей 6—8 років. Діти цього віку прагнуть до вивчення іноземної мови. 

Питання 8

Психолого-педагогічна характеристика учнів підліткового віку

Підлітковий вік охоплює період розвитку дитини від 11 до 15 років. Його називають перехідним, тому що відбувається перехід від дитинства до юності в фізичному, психічному і соціальному аспектах.

Анатомо-фізіологічні особливості. Підлітковий вік – період складних анатомо-фізіологічних змін в організмі людини. Фізичний розвиток підлітків характеризується великою інтенсивністю, нерівномірністю та ускладненнями. У цей період відбувається найбільше збудження нервової системи, яка стає чутливішою до подразнень. Хвилювання відображається на роботі серця. Скелетна система міцнішає, проте вона ще не така, як у дорослих. Окостеніння хребта, грудної клітки, таза ще не закінчилося, тому за несприятливих умов можливі їх викривлення.

Головний мозок підлітка наближається за вагою до ваги дорослої людини.

Розвиток психіки і пізнавальної діяльності. Підлітковий вік характеризується значним розвитком психіки, пізнавальних процесів. Навчання залишається основним видом діяльності, проте зазнає значних змін в організації, змісті. Воно характеризується довільністю, зростанням активності й самостійності, зміною пізнавальних і соціальних мотивів навчання. Удосконалюється сприйняття, стаючи більш плановим, різнобічним, але не досягає ще повного розвитку. На нього впливає не лише характер об’єкта, що сприймається, але ’ емоційний стан підлітка. Зазнає якісних змін мотивація навчання. Пізнавальні інтереси підлітків стають виразнішими, стійкішими, змістовнішими.

Пам’ять набуває більшої логічності, довільності, керованості. Підлітки використовують різні засоби запам’ятовування: виділення опорних пунктів, складання плану, конспектування.

Ігрова діяльність зберігає своє значення, але набуває якісно іншого характеру за змістом і способами здійснення: творчі ігри (драматизація, ігри-походи, імпровізація тощо); спортивні ігри, інтелектуальні (шахи, шашки); комп’ютерні.

Формування особистості. Підлітковий вік – період переходу від дитинства до дорослості, спрямованості, готовності жити і діяти, як дорослі. Для підлітків характерне прагнення до самостійності, широкого значення набуває самооцінка.

Моральні почуття перебувають на стадії формування. В поведінці не завжди поєднуються слова, почуття і дії. Цей віковий період відрізняється бурхливим перебігом емоцій, раптовими змінами емоційних станів, переживань, настроїв, переходами від піднесення до нестриманості.Колектив має важливе значення у формуванні особистості підлітка. Однією з його рис є прагнення до самоствердження. Бажання зайняти своє місце в колективі, бути лідером, помітним або малопомітним виконавцем, активним або пасивним, діяти заради колективу або заради себе. Особливого значення набувають дружба і товаришування, які стають активними, набирають нових форм: просто товариші, близький товариш, друг. Важливим фактором формування особистості є дружні стосунки з батьками. У цьому віці втрачають своє значення “керування” і “підкорення”, категоричне наслідування авторитету. Тільки дружні взаємини викликають підлітка на відвертість, допомагають дізнатися про переживання дитини, впливати на них, використовуючи для цього силу власного досвіду та авторитету.

Питання 9

Психолого-педагогічна характеристика періоду ранньої юності та його основних новоутворень

Рання юність (від 15 до 18 років) – вік безпосередньої підготовки підростаючої особистості до життя як дорослої людини, вибору професії, виконання соціальних функцій.

Анатомо-фізіологічні особливості. Подальші анатомо-фізіологічні зміни. Закінчується видозмінення організму, збільшується зріст, вага тіла, окружність грудної клітини. Закінчується окостеніння скелета, удосконалюється м’язова система.

Розвиток психіки і пізнавальної діяльності. Закріплюються і вдосконалюються психічні властивості особистості. Навчальна діяльність створює сприятливі умови для переходу учнів до абстрактного й узагальнюючого мислення. Старшокласники більш усвідомлено і міцно оволодівають логічними операціями. Мовлення старшокласників ускладнюється за змістом і структурою, збагачуються новими науковими і технічними термінами, відбувається засвоєння і використання норм літературної мови.

Вдосконалюється спостережливість, здатність помічати суттєві зовнішні ознаки. Розвивається репродуктивна і творча уява, посилюється самоконтроль.

Становлення особистості. Інтелектуальний розвиток тісно пов'язаний з тенденціями особистісного зростання старшокласників. Збагачується емоційна сфера, усвідомлюються певні норми поведінки. Розвиваються почуття колективізму, дружби і товаришування, честі, обов’язку і відповідальності.

Рання юність-пора виникнення і переживання першого кохання, яке відчутно впливає на емоційне життя старшокласника.

Вибір професії стає центром психологічного розвитку, формується вміння підпорядковувати свою поведінку конкретним цілям майбутнього самостійного життя. Формуються основні риси характеру.

Питання 10

Проблема мети виховання в педагогіці. Мета виховання у сучасній вітчизняній школі. Національна програма виховання дітей та учнівської молоді.

Виховання – процес цілеспрямований. Виховання без мети не буває. Мета – це те, до чого прагнуть, що намагаються здійснити. Мета виховання – це очікувані результати педагогічної діяльності, те майбутнє, на досягнення якого спрямоване виховання. В основі мети виховання лежить виховний ідеал. Ідеал – це досконала людина, взірець виховання, до якого воно (виховання) прагне й ніколи не досягне.

У різні історичні епохи мета виховання була неоднаковою. На її зародження й відмирання впливають різні фактори: потреби й економічні можливості суспільства; рівень розвитку педагогічної теорії й практики; можливості навчально-виховних установ, педагогів та учнів. Це означає, що мета виховання не може бути однаковою за всіх часів, для всіх народів; вона постійно змінюється й має конкретно-історичний характер.

Виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом і характером. В Україні історично склалася своя, національна, система виховання. Головна мета національного виховання сьогодення – всебічний, гармонійний розвиток особистості. Всебічне виховання передбачає формування у людини певних якостей відповідно до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання, тобто передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національну ментальність, своєрідність на основі формування особистісних якостей громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

У сучасній зарубіжній педагогіці немає єдиної думки в трактуванні мети виховання.

НАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА

виховання дітей та учнівської молоді в Україні

1. МЕТА І ЗАВДАННЯ ПРОГРАМИ

Морально-духовне становлення дітей і учнівської молоді, їх підготовка до активної, творчої, соціально значущої, сповненої особистісного смислу життєдіяльності, є найважливішою складовою розвитку суспільства та держави. Напрямами державної політики в галузі виховання стали принципи гуманістичної педагогіки, сформульовані в Законах України "Про освіту" ( 1060-12 ), "Про загальну середню освіту" ( 651-14 ), "Про дошкільну освіту"

( 2628-14 ), "Про позашкільну освіту" ( 1841-14 ), "Про професійно-технічну освіту" ( 103/98-ВР ), Національній доктрині розвитку освіти ( 347/2002 ). Розробка й прийняття Національної програми виховання дітей і учнівської молоді в Україні є важливою і дієвою науковою основою реалізації державної політики у сфері освіти; вона визначає стратегію виховання підростаючого покоління в умовах становлення громадянського суспільства в незалежній Україні.

Мета Програми полягає у визначенні сучасних теоретичних засад виховання (мети, принципів, основних напрямів, змісту, технологій), науково-методичних, організаційних, кадрових, інформаційних умов розвитку виховних систем; сприянні підвищенню ефективності виховної діяльності.

Метою Програми також є створення організаційних, методичних, кадрових, ресурсних та інших умов, привертають увагу органів державної влади до виховання особистості в сучасній Україні, сприяють виробленню відповідної політики, підвищенню суспільного статусу виховання в освітніх закладах, оновленню виховних технологій на основі вітчизняних традицій і сучасного світового досвіду, забезпеченню цілісності та різноманітності виховного простору в державі, гармонізації сімейного і суспільного виховання. Програма є стратегічним нормативним документом, який відкриває широкі можливості навчальним закладам різних типів, управлінням освіти різних рівнів для розробки системи заходів, що відповідають культурологічним орієнтаціям, етнічним особливостям, специфіці, і є актуальними в конкретних соціально-економічних умовах регіону.

Завдання Програми:

- підвищити статус виховання в українському суспільстві та системі освіти;

- зміцнити й розвивати виховні функції навчальних закладів;

- ефективніше використовувати національні традиції, сучасний педагогічний досвід і дослідження сучасної психолого-педагогічної науки у сфері виховання;

- зорієнтувати виховні системи на визнання пріоритету морально-духовного розвитку особистості;

- забезпечити взаємодію системи освіти з усіма соціальними інститутами;

- підтримувати розвиток регіональних і місцевих систем виховання, що враховують територіальні, соціальні та національні особливості;

- розвивати демократичний стиль керівництва виховним процесом;

- посилити роль сім'ї у вихованні дітей, зміцнити її взаємодію з навчальними закладами;

- забезпечувати науково обґрунтовану допомогу сім'ї у розв'язанні виховних проблем, психолого-педагогічну просвіту батьків;

- відродити на нових теоретичних засадах систему позакласного та позашкільного виховання дітей і учнівської молоді;

- сприяти розвитку дитячих і молодіжних громадських організацій як центрів самореалізації особистості;

- актуалізувати важливість психолого-педагогічної та медико-соціальної реабілітації дітей і учнівської молоді;

- спрямувати зусилля на підвищення професійної компетентності педагогів у здійсненні процесу виховання;

- окреслити напрями співпраці із засобами масової інформації.