Біографія Бронте Шарлотта
(1816 - 1855)
Шарлотта Бронте (bronte) народилася в родині сільського священика-ірландця в Йоркширі (Англія). Рано втративши матір, у дитинстві вона пережила багато горя, страждаючи від суворого й фанатичного батьківського характеру
В 1824 році Шарлотту разом із трьома сестрами батько віддав у безкоштовний сирітський притулок для дітей духівництва, але через рік змушений був забрати: притулок уразила епідемія тифу
Змушена працювати гувернанткою, багато років Шарлотта мріяла відкрити свій пансіон для дівчинок. Нагромадивши невелику суму, разом із сестрою Емілією вона поїхала в Брюссель. Одержавши гарне утворення й блискуче опанувавши французькою мовою, дівчини повернулися в Англію, але створити свій навчальний заклад їм не вдалася: відсутність засобів і зв'язків приреклася ідею пансіону на загибель. Ні педагогічна майстерність сестер Бронте, ні досвід, ні знання французької мови, ні отримане за кордоном утворення не зробили відкритий ними пансіон привабливим для англійської аристократії
Літературна обдарованість Шарлотти Бронте виявилася рано, але шлях до визнання виявився для неї довгим і болісним. Переконання, що література - не жіноча справа, було в Європі того часу (і особливо в консервативній Англії) загальнопоширеним. Лише в 1846 році сестрам Бронте вдалося видати збірник своїх віршів, але успіх принесли Шарлотте не вірші, а роман "Джен ейр", що вийшов в 1847 році
Створений у руслі романтичної традиції, соціально-психологічний роман "Джен ейр" містить у собі деякі стійкі елементи романтичного сюжету: таємничий замок, фатальну жінку, перервану весілля, пожежу, раптом отримане багата спадщина. Романтичним ореолом оточений наділений байронічними рисами Рочестер - центральний чоловічий персонаж роману. Але романтичною традицією художні особливості добутки не вичерпуються
Отстаивающая своє людське достоїнство головна героїня, ідея рівності чоловіка й жінки, протест проти будь-якого гноблення особистості, сміливість і нечувана для свого часу правдивість, з якої описується почуття, викриття ощадливості, ненависть до раболіпства перед грошима - ці якості зробили роман "Джен ейр" важливою віхою в історії англійської літератури.
Біографія Емілі Бронте
Емілі Бронте народилася у Торнтоні, що неподалік від Бредфорда в Йоркширі. Її батьками були Марія Бранвелл та Патрік Бронте. Вона була п'ятою із шістьох дітей в родині. У 1824 сім'я переселилася в Гарворт, де батько Емілі отримав парафію.
Після смерті матері, старших сестер Марію, Елізабет та Шарлотту послали в школу для доньок священиків у Ковен-Бриджі, де їм довелося скрутно. Пізніше Шарлотта Бронте описала приниження й нестатки, що їй довелося витерпіти в школі, в своєму романі «Джейн Ейр». Емілі теж була в цій школі, але дуже недовго. Незабаром почалася епідемія тифу, й сестри Марія та Елізабет заразилися. Марію, хвору на туберкульоз, відіслали додому, де вона померла. Після цього зі школи забрали також і Шарлотту, Елізабет та Емілі. Елізабет померла вже дома.
Три сестри Бронте. Картина, намальована Бранвеллом Бронте у 1834. Зліва направо: Енн, Емілі, Шарлота. Сам Бранвелл спочатку намалював себе між Емілі та Шарлотою, але пізніше замалював своє зображення.
Надалі три сестри та їхній брат Патрік Бранвелл виховувалися дома батьком та тіткою Елізабет Бранвелл. У вільний час діти любили створювати для себе вигадані світи, в яких діяли іграшкові солдатики, і писати оповідки про ці світи.
У віці сімнадцяти років Емілі навчалася в школі Роу-Гед для дівчат, у якій викладала Шарлотта, але змогла витримати там лише три місяці, після чого її охопила нестримна туга за домівкою. Вона повернулася додому, а до школи замість неї поїхала Енн[1]. Метою дівчат у ці чали було отримати достатню освіту для того, щоб відкрити власну школу.
Емілі стала вчителькою в школі Ло-Гілл у Галіфаксі з вересня 1838, у віці 20 років. 17 годин роботи в день підірвали її здоров'я, і вона повернулася додому у квітні 1839. Після цього вона жила у батька, куховарячи, прибираючи й викладаючи у недільній школі. У вільний час вона вивчила німецьку й вчилася грати на піаніно.
Константен Егер, учитель Шарлоти та Емілі під час їхнього перебування в Брюсселі. Дагеротип приблизно 1865 року
У 1842 Емілі поїхала з Шарлоттою до Брюсселя для навчання в академії для дівчат Контантена Егера. Вони бажали покращити свої знання французької та німецької, що пригодилося б для власної школи. Дівчата повернулися додому після смерті тітки. Дома вони спробували відкрити школу, але не змогли привабити учнів у своє глухе село.
У 1844 Емілі почала переглядати свої вірші й акуратно переписала їх у два зошити. Восени 1845 Шарлотта знайшла зошити й стала вимагати публікації віршів. Спочатку Емілі розлютилася тим, що сестра залізла в її особисті записи, але потім Енн призналася, що теж потай пише вірші й принесла свої. У 1846 вірші всіх трьох сестер були опубліковані у збірці «Поезії Каррер, Елліс та Ектон Белл». Дівчата вибрали собі псевдоніми. Шарлотта стала Каррер Белл, Емілі — Елліс Белл, а Енн — Ектон Белл. Шарлотта пізніше писала, що вони навмисне виразно чоловічі імена, щоб розвіяти будь-яке упередження щодо статі авторів. Збірка, складена майже повністю з віршів Емілі, отримала погану критику. Але це підштовхнуло дівчат до написання романів.
Свій єдиний роман «Грозовий перевал» (Wuthering Heights) Емілі надрукувала 1847 року. Роман вийшов у двох томах у комплекті з трьох томів. Третя книга містила роман «Агнес Грей» сестри Енн. Незвичайна, новітня побудова розповіді здивувала критиків. Хоча перші відгуки були як добрі так і погані, роман часто ганили за змалювання аморального почуття, згодом книга набрала статусу класичного твору англійської літератури. У 1850 Шарлотта відредагувала роман і видала його окремим томом під власним ім'ям Емілі.
Здоров'я Емілі, як і її сестер, погіршилося через несанітарні умови проживання — джерело води було забруднене стоками зі цвинтаря. Вона простудилася на похоронах брата у вересні 1848. Незабаром Емілі стало дуже погано, але вона відмовлялася від медичної допомоги й ліків, говорячи, що не потерпить лікаря-отруювача[2]. Вона померла 19 грудня 1848 й була похована у родинному склепі в церкві св. Михаїла та Всіх Ангелів у Гаворті.
Дух романтизму втілений у творі величезної емоційної напруги — романі «Грозовий перевал».
Його називали «найромантичнішим романом» (В. Пейтер), «диявольською книгою, яка об'єднала всі найсильніші жіночі нахили», одним із кращих романів «за силою і проникливістю» (Д.Г. Россетті), «одним із маніфестів англійського генія... романом, який переростає в поезію» (Р. Фокс). В. Вулф писала: «Грозяний перевал» — книга важча, ніж «Джен Ейр», оскільки Емілі — більше поет, аніж Шарлотта. Шарлотта все своє красномовство, пристрасть і багатство стилю використала для того, щоб виразити прості речі: «Я люблю», «Я ненавиджу», «Я страждаю». Її переживання, хоча й багатші від інших, але перебувають на нашому рівні.
Грозяному перевалі» «Я» взагалі відсутнє. Тут немає ні гувернанток, ані їхніх наймачів. Є кохання, але не те кохання, що зв'язує мужчин і жінок. Натхнення Емілі — більш загальне. До творчості її спонукали не особисті переживання та образи. Вона бачила перед собою розчахнутий світ, хаотичну купу уламків і відчувала в собі сили зібрати їх воєдино на сторінках своєї книги. Від початку і до кінця в її романі відчувається цей титанічний задум, це високе намагання — наполовину безплідне — сказати вустами своїх героїв не просто «Я люблю» чи «Я ненавиджу», а «Ми, рід людський» і «Ви, предковічні сили».
Емілі Бронте міфологізує реальні конфлікти; створюючи апофеоз всепоглинаючої пристрасті героїв, вона зображує їхню суспільну трагедію.
«Грозяний перевал «— це роман про кохання в умовах соціальної нерівності та несправедливості; його конфлікт зумовлюється зіткненням мрії та дійсності. Протистоять два світи — підкидька Хіткліфа та мешканців поміщицьких садиб. Хіткліф метиться за свою зневажену людську гідність. Його сильний характер, вроджена гордість і чесність протиставлені егоїзму, посередності і дворянському чванству його суперника Едгара Лінтона. Зрада Катрін, яка віддала, перевагу благополучному життю на Мисі Горобців життю з Хіткліфом, завдала йому значної рани, але не вбила його кохання. «Я не можу жити без мого життя! Не можу жити без моєї душі», — говорить Хіткліф. І мовби вторячи йому, про своє невмираюче кохання говорить й Катрін:»... я і є Хіткліф! Він ... уся моя сутність».
Хіткліф — бунтівник, який повстає проти встановлених порядків, проти лицемірної моралі, проти Бога і релігії, проти зла і несправедливості. Хіткліф і Катрін могли бути щасливими лише до тих пір, поки поміж ними не постали гроші, забобони, умовності. Проте ніщо не змогло вбити їхнього кохання, пристрасного потягу одне до одного. Про героїв «Грозяного перевалу». Пейтер зауважував: «Ці образи, сповнені таких пристрастей, але зіткані на фоні непомітної краси вересових просторів, є типовими взірцями духу романтизму». Долі своїх героїв Емілі Бронте зображує як долі трагічні, але при цьому вона протиставляє їм історію життя та кохання юного покоління — Кеті та Гертона, які змогли вибороти своє право на щастя.
Роману притаманна розірваність композиції. Події передані через сприйняття декількох оповідачів (Неллі Дін, Локвуд); кожен по-своєму інтерпретує те, що відбувається. Використовується прийом оповідання в оповіданні, у розповідь включаються вставні епізоди, листи, уривки зі щоденників. Превалюючими стають ліричне та драматичне начала; епічна розповідь відходить на другий план. Драматична напруга характерна і для картин природи. Пейзаж — співучасник і передвісник подій. Вересові поля і торф'яні болота освітлюються спалахами блискавиць, на них падає тінь гнаних поривами вітру грозових хмар, які передвіщають бурю; перекоти грому супроводжують переживання бунтівливих і багатостраждальних героїв. Природі, як і людям, притаманні хвилювання і таємниця. Емілі Бронте використовує образи лісових ельфів, фей, перевертнів, привидів-блукальців, запозичуючи їх з фольклору. Вона тяжіє до широких узагальнень і реалістичних у своїй основі символів.
Письменниця висвітлює у своєму романі дві основні теми: тему кохання і тему приниження гідності людини. Вони втілені і розкриті в долях та складних відносинах, які пов’язують членів двох сімей в двох поколіннях.
З неперевершеною майстерністю та конкретністю письменниця описує побут персонажів свого роману. Разом з ними читач, ніби, відчуває шум пронизливого, холодного вітру в кронах ялин, який дряпає гілкою по шибці. Читача наче зігріває тепло каміну, засліплює блиск посуду, розкладеного на широких дубових полицях. Але унікальність та неповторність роману полягає в тому, що реалістичний задум втілений в ньому через романтичну символіку (навіть ім’я головного героя Хіткліф означає «скеля, що заросла вересом»)
Мова персонажів роману - багата і різноманітна. Письменниця прагне передати, якомога точніше, пристрасну, уривчасту мову Хіткліфа, і спокійну, епічну манеру оповіді Елен Дін, життєрадісне базікання маленької Кетті, і безладне марення старшої Кетрін, охопленої божевіллям. Емілі Бронте детально відтворює говірку Йоркширу старого робітника Джозефа, чиї вислови звучать наче похмурий акомпонемент, злочинним діям, які відбуваються навколо.
Звертаючись до світу англійської провінції (іншого вона не знала), Е. Бронте подивилася на неї з іншої точки зору. Життя загубленої в глуховині садиби здається не патріархальною ідилією і не похмурим болотом, а нещадним двобоєм пристрастей. На диких вересових пустирях, під похмурим північним небом вона створила свій космос, в якому сплелися закони історичного часу і вічності.
Магічний реалізм письменниці дозволив їй “піднести” характери, втілені в “Грозовому Перевалі”, над історичним побутом, і це зробило її роман, у певному сенсі, “вічним”.
Роман «Грозовий Перевал» поєднує в собі конкретність та узагальненість, місцевий колорит і універсальність охоплення дійсності. Аналізуючи особливості місцевого колориту, бачимо, що Англія зображена в романі саме такою, якою була у 1847 році. Люди, які описані в романі, живуть не у вигаданій неземній країні, а в Йоркширі. Хіткліф народився в бідному кварталі Ліверпуля. Неллі, Джожеф та Хейртон говорять мовою корінних жителів Йоркширу.
«Грозовий Перевал» оповідає не про кохання взагалі, а про проблеми живих, реальних людей; про право власності; про вигоди, які забезпечує стійке становище у суспільстві; про шлюби за розрахунком; про значення освіти; про зміст і роль релігії; про відносини між багатими і бідними.
Особливу увагу привертає майстерність авторки при зображенні стихій, могутніх сил природи, які змінюються настільки повільно, що протягом життя людини вони здаються вічними і незмінними.
В зображенні цих сил немає недбалості, чи скажімо, злету фантазії. Навпаки, зображення максимально конкретне: читач ніби відчуває кухонні запахи Грозового Перевалу, силу вітру, що завиває і зарослях вересу, здається, відчуває навіть зміну пір року.
Варто підкреслити, що така конкретність досягається завдяки точності опису. При всій легкості, невимушеності оповіді, при всій природній складності родинних зв’язків між героями, «Грозовий Перевал» - це майстерно побудована книга, в якій детально продумані технічні проблеми композиції. Зовсім не випадково Емілі Бронте вводить в свій твір двох персонажів, від особи яких ведеться оповідь - Локвуда і Неллі Дін. Функція цих звичайних людей в книзі, частково полягає в тому, щоб надати оповіді житейський, реалістичний, достовірний характер, а частково в тому, щоб коментувати все, що відбувається, з точки зору здорового глузду, демонструючи в такий спосіб, безглуздість підходу до описуваних подій з позицій житейської логіки. Оповідачі ніби перепускають оповідь, інколи навіть двічі, через власне сприйняття, завдяки чому відсіюється все зайве, і наштовхує читача на думку про те, що доволі складно зрозуміти, хто має рацію і хто винен. Протягом всієї книги читач перебуває під враженням, що останнє слово ще не сказано.
Як правило, оповідачі ведуть оповідь не тією мовою, якою вони говорять в повсякденному житті, хоча Неллі, інколи, переходить на Йоркширський діалект, щоб надати подіям, які вона описує, місцевого колориту і запобігти претензійності, що може виникнути в символічному творі.
В кульмінаційні моменти оповіді читач зовсім не відчуває присутності оповідачів, тому що авторка навіть не намагається надати їх мові харатерності. Така зовнішня правдоподібність тільки заважала б. Оповідачі стояли б між читачем і подіями, що відбуваються, витонченість книги полягає в показі того, як змінюються і розкриваються ці погляди і оцінки. Подібно до читача, Локвуд і Неллі, в силу того, як вони пізнають характери головних героїв і сутність їхніх стосунків, починають краще розуміти все,що відбувається.
Центральним стрижнем твору є історія стосунків Кетрін і Хіткліфа. Ця історія проходить чотири стадії. В першій частині, яка закінчується відвідинами Трашкорс-Грейндж, розповідається про зародження духовного зв’язку між Кетрін і Хіткліфом та про їх спільний бунт проти Хіндлі і порядків, які він встановив на Грозовому Перевалі. В другій частині йде мова про зраду Кетрін Хіткліфа – ця частина завершується смертю Кетрін. В третій частині йдеться про помсту Хіткліфа, а в завершальній частині – найкоротшій, про зміну, яка сталася з Хіткліфом і його смерть.
Кожного персонажа змальовано різкими, детальними штрихами, із максимальним змістовим навантаженням.
Вся розповідь оповідачів, своїм трагізмом схожа на древню сагу. Оповідачі, ніби, перепускають оповідь через власне сприйняття і намагаються оцінити вчинки героїв з позицій логіки. Точки зору, які представляють обидва оповідачі, спонукають читача до пошуку власних інтерпретацій роману.
Увага читача є сконцентрована навколо двох головних тем. А саме: теми кохання з його життєдайною силою і теми приниження гідності людини. Письменниця висвітлює ці складні, багатозначні теми в долях сімей Ерншоу та Лінтонів, виписуючи їхні заплутані родинні зв’язки.
В романі утверджується думка про нескінченність життя, яке розцвітає знову і знову.
Авторка детально розкриває характери головних героїв, висвітлює мотиви їхніх вчинків, які здійснюються під впливом соціального середовища, у якому живуть і діють персонажі роману. В останні дні свого життя герой розуміє, наскільки безглуздими і марними були його дії. Він сподівається знайти спокій та умиротворення після смерті, відновивши особливу спорідненість своєї душі та душі Кетрін, яка тільки після такого єднання зможе відчути вічний спокій.
Емілі Бронте доводить, що незважаючи на всі злочини, які вчинив головний герой, він вартий співчуття читачів, тому що сповідує вищі цінності, ніж ті, які панують у сучасному йому суспільстві..
Емілі Бронте з неперевершеною силою художньої майстерності, змальовує картини природи: безкраї зарослі вересу, в яких завиває вітер, зорі, зміна пір року – відіграють вагому роль для зображення перебігу життя. Однак герої «Грозового Перевалу» аж ніяк не є полоненими природи. Вони живуть у звичайному суспільстві і намагаються змінити його, інколи досягаючи успіху, постійно долаючи труднощі, здійснюючи все нові помилки.
Письменниця правдиво, і майстерно відтворює картини з життя сучасної їй англійської провінції.
«Грозовий Перевал» - роман не тільки про кохання та помсту. Він показує, як сильні пристрасні почуття керують вчинками людей і, навіть, спонукають до жахливих злочинів
Для цього роману притаманна, певна, моральна неоднозначність. Авторка дає можливість читачеві самостійно формувати ставлення, і давати власну оцінку діям персонажів її роману, саме тому, сприйняття «Грозового Перевалу» постійно змінюється від одного прочитання до іншого.Твір Емілі Бронте відображає нескінченну боротьбу за високі моральні цінності, не абстрактно, уривчасто, а дуже конкретно і чітко, оповідає про життя Англії вікторіанської епохи зокрема, та про життя людей взагалі.
Роман Емілі Бронте особливо виділяється серед інших шедеврів англійської і світової словесності свіжістю та оригінальністю висвітлення проблем вікторіанської епохи.
Слід сказати про те, що Емілі Бронте бачила як добре, так і погане в людях, і бачення було людським стражданням, а також, як люди можуть жити, якщо кожний з них знайде власну силу у своїй душі.
Письменниця вважала, що люди могли би витримати жорстокість їх суспільства, покладаючись на власну мужність і віру у свої сили, оскільки ми всі страждаємо разом, ми однакові, і нікого не потрібно оцінювати за родом, суспільним статусом або фізичною зовнішністю. Авторка також виразила думку, що ми всі здібні до виконання великого добра в світі так само, як і великої шкоди, і найбільша мета для всіхнас – отримати рівне значення протягом всього життя на землі, чи людини, тварини, або частини природи.
Погляди Емілі Бронте стосувались життєвих пристрастей і сили душі людини, щоб витримати і пережити потреби і біль, які кожний з нас переживає на власному досвіді як частину життя. Найбільшим досягненням Емілі Бронте стало написання роману «Грозовий Перевал ». Це - єдиний роман, який вона коли-небудь написала, але через нього вона могла виразити і донести до читача її власнідумки, прояснилася могутність її голосу, і притаманне їй повне бачення проблем людського світу.
Пройшло 150 років з того часу, як був вперше опублікований « Грозовий Перевал», все ж таки це - все ще широко-читана книга, розповідь про двох друзів дитинства, які не змогли залишитися разом, коли стали дорослими. Вона нагадує кожному з нас, що ми часто залишаємось самотніми в світі, і що ми всі прагнемо бути частиною чогось більшого, ніж ми самі, але це здійснюється тільки через кохання,яке ми можемо дійсно знайти у єднанні одне з одним.
Роман написаний одним із незабутніх, оригінальних голосів, який коли-небудь чули, і майже кожен, хто прочитав цей роман, є глибоко вражений ним. Емілі Бронте померла у віці тридцяти років, тільки через рік після того, як було видано «Грозовий Перевал», але вона все ще звертається до нас через сторінки свого прекрасного роману.
Життя та творчість Емілі Бронте вчить нас відчувати, як голос однієї людини може допомогти нам бачити світ, таким який він є, і наскільки він здатний до зміни.
Емілі була відважною і рішучою людиною, яка назавжди зберегла вірність собі та своїм поглядам до останнього подиху. Вона була дуже хвора, померла, страждаючи від сильної інфекції легенів, але відмовлялася від допомоги оточуючих і продовжувала жити, оскільки завжди вірила, що її власні сили допоможуть терпіти, витримати і, зрештою, подолати фізичні обмеження, які є у житті.
Життя, смерть, мужність і незалежність - тривалий приклад для всіх нас. Не важливо,наскільки світ намагається утримувати нас у пастці його ярликів і неправдивих, непотрібних думок. Кожний з нас може вижити, вирости і відкрити силу своїх унікальних прагнень та переконань, поки ми віримов себе і власні сили.
Творча спадщина Емілі Бронте, займає одну з провідних позицій не лише в англійській, а й, безперечно, у світовій літературі, ставить важливі соціальні та моральні проблеми, які люди намагаються вирішити протягом цілого життя, зробивши, таким чином, неоціненно вагомий внесок у подальший розвиток англійської та світової літератури.
Наступні покоління митців, критиків та інших майстрів художнього слова, без сумніву, черпатимуть натхнення і досвід викладений у романі «Грозовий Перевал», який є найвищим досягненням талановитої письменниці і належить до найкоштовніших скарбів художньої словесності.
Інша тональність притаманна творам Енн Бронте — і її віршам, і двом її романам — «Аґнес Ґрей» («Agnes Grey», 1847) і «Незнайомка з Вайльдфелл-холу»(«ТЪе Tenant of Wildfell Hall», 1848). Достовірність життєвого досвіду, переданого Енн Бронте в її творах, надає їм особливого ліризму, проникливості звучання. І не стільки політ творчої уяви, сила і відвага якої так яскраво проявилися у «Грозяному перевалі «Емілі, в романтичному струмені «Джен Ейр «та інших романах Шарлотти, скільки буденність повсякденної дійсності, прикрашеної серпанком суму, який зароджується від усвідомлення неминучої важкості жеребу людської долі, приваблює в романах Енн Бронте. У них — достовірність реального, передана не лише в образах звичайного, а й піднесеного, притаманного способу думок і почуттів як самої Енн Бронте, так і її героїнь, її романи — це своєрідний щоденник, що містить багато обставин та реалій життя автора й епохи. Це — один з варіантів документальної прози вікторіанської Англії. Природа документалізму романів Енн Бронте особлива. У її книгах ми не знаходимо історичних фактів, відомих історичних постатей, яких-небудь значних подій суспільного життя. Проте ми проникаємося атмосферою життя людей того кола, до якого належали сестри Бронте, пізнаємо їхню мораль та звичаї, розуміємо, як формувався характер і внутрішній світ самої Енн, її релігійні переконання, її надії та помисли.
Енн була останньою дитиною в сім'ї Патріка Бронте. Для всіх майбутніх поколінь, знайомих з літературною спадщиною Шарлотти та Емілі, вона завжди залишалася «третьою Бронте», їхньою «молодшою сестрою». Її ім'я називалось останнім, а про те, що було написане нею, або зовсім не говорили, або згадували побіжно. Як вважали критики, в жодне порівняння з тим, що було написано її старшими сестрами, твори Енн іти не могли. Забуті протягом багатьох років, вони привернули до себе увагу в наші дні і здобули нове життя. Триєдиний за своєю суттю історико-літературний феномен, окреслений поняттям «сестри Бронте», не може бути сприйнятий у всій його повноті без романів та віршів Енн, які приховують свою таємницю, здатну схвилювати, зворушити, змусити замислитись.
Енн прожила коротке життя. Із 54 написаних нею віршів за життя було надруковано 24. Решта вийшли друком посмертно з передмовою Шарлотти Бронте. Обидва романи були опубліковані одразу ж після їх написання, але жоден з них не мав настільки жвавого відгуку, як книги її сестер.
Тендітна і хвороблива Енн з раннього дитинства була серйозною і задумливою. При всій своїй ніжності і схильності до рефлексії вона бум наділена душевною силою і непохитністю. Інтенсивність її внутрішнього життя, готовність протистояти стражданням проявились уже в ранніх віршах (напр., «Голос із темниці').
Єдина з цілої сім'ї, Енн Бронте прийняла методизм зі всіма притаманними цьому протестантському напряму ригористичними установленнями. Непохитна твердість у дотриманні моральних принципів поєднувалась у неї з неодмінною суворістю самооцінки. Сила духу і вимоглива доброта спонукали до дієвого гуманізму. Цими рисами, властивими їй особисто, Енн наділила і своїх героїнь. Коли Енн виповнилося п'ятнадцять років, вона почала відвідувати школу міс Вулер (1835—1838). Закінчення курс> було відзначене нагородою за хорошу поведінку. Самостійне життя розпочалося для неї зі вступом на місце гувернантки в дім якоїсь міс Інгхем. Проте життя в чужому домі глибоко чужих їй за духом людей виявилось для Енн, яка вирізнялася надзвичайною сором'язливістю, нестерпним.
У 1840 р. в Гоуорт приїхав молодий священик Вільям Вейтмен. Він був доброзичливо прийнятий у домі Патріка Бронте. Енн покохала його. У її житті це було єдине кохання, але йому не судилося закінчитися щасливо. У 1842 р. Вільям передчасно помер. Його поховали на церковному кладовищі поряд з будинком Бронте. Про своє кохання, про скорботу втрати Енн писала у своїх віршах.
Вірші Енн Бронте не належать до яскравих явиш англійської поезії. Вони цікаві як ліричний коментар до життя і долі їхнього автора. Джерело поетичного натхнення Енн — природа, любов до рідного дому. Радість злиття з красою навколишнього світу поєднується з мотивами печалі та скорботи. Одухотвореність пейзажу та сила релігійного почуття — характерні особливості поезії Енн Бронте. Душевний біль, жаль за втраченим щастям не переходять у відчай, не породжують бунтівних почуттів і протесту, як це властиво поезії Емілі, не виливаються з тією силою пристрасті, якою позначені вірші Шарлотти.
У двадцять два роки Енн вперше побувала в іншому місті, вперше побачила море. Вона відвідала Йорк, який розташований за тридцять п'ять миль від Хоуорта, і східне узбережжя Англії. Враження були настільки сильними, що назавжди закарбувалися в її пам'яті. Певний час Енн знову була гувернанткою, а потім, повернувшись додому, доглядала хворого брата, долею якого вона дуже опікувалася. Лише раз довелося їй побувати в Лондоні. Разом з Шарлоттою вони відвідали видавця Сміта, побували в опері, були на виставці в залах Королівської Академії, оглянули Національну галерею, були присутніми на церковній відправі. Вони обідали в домі Сміта і були запрошені на чай до літературного консультанта Вільямса. Ось, мабуть, і всі події в короткому житті Енн. А про своє світосприйняття, про свої думки та почуття вона з притаманною їй ретельністю писала в щоденнику та у своїх творах. Останню у своєму житті весну 1849 р. Енн провела у місті Скарборо на узбережжі Східної Англії. Вона приїхала сюди лікуватися від туберкульозу, але надії на одужання не виправдалися. Єдина зі всієї сім'ї Бронте, Енн похована далеко від дому, в Скарборо.
Перший роман Енн Бронте «Аґнес Ґрей» написаний від першої особи. Тон оповіді стриманий і довірливий. Ідеться про події, на перший погляд незначні, але важливі для оповідачки, яка правдиво і просто розповідає про себе, вводячи читача в коло своїх повсякденних турбот і переживань. «Книгу цю я розпочала з твердим наміром нічого не приховувати, — повідомляє Аґнес Ґрей, — щоб ті, хто забажав би, могли встати користь, осягнувши чуже серце». Аґнес Грей — це сама Енн Бронте. Її твір має автобіографічний характер, і водночас це — не лише розповідь про те, що їй судилося пережити, коли вона була гувернанткою і виховувала чужих дітей.
«Аґнес Ґрей» — одне з характерних явищ літерарного життя Англії 40-х років XIX ст., у ньому відобразилися тенденції часу, пов'язані з посиленням інтересу до проблем становища жінки в суспільстві. Багато жінок почали займатися літературною діяльністю. Героїнями цілої низки тогочасних романів і повістей були гувернантки («Стара гувернантка» С.-К. Холла, «Гувернантка» леді Блессінгтон, «Кароліна Морда-Шервуда). В ужиток увійшов вислів «роман про гувернантку» («governes novel»). Поява такого типу творів зрозуміла: стаючи гувернантками, молоді жінки зі середніх верств суспільства, які потребували заробітку, могли знайти застосування для своїх сил і знань. Утім, Енн Бронте, як і Шарлотта, орієнтувалася не на літературний контекст, а виходила зі свого скромного життєвого досвіду, про який змогла розповісти легко і невимушено.
Для героїні «Агнес Ґрей» порив до нового життя і самостійності при зіткненні з реальністю призводить до розчарування. У роман входить тема втрачених ілюзій. Мрія та дійсність непорівнювані. Аґнес переконується в тому, потрапивши до будинку багатіїв-вискочок Блумфільдів. Нові випробування розпочались для неї в сім'ї містера Меррея, власника помістя Хортон-Лодж. Аґнес розуміє, що у неї, гувернантки, є лише одне право — «підкорятися і догоджати». Розчарування Аґнес не оздоблюють її серця, не притуплюють її «морального слуху». Зустріч з Вестоном і кохання до нього змінюють її життя: «Я із подивом переконалася, що світ аж ніяк не складається лише з Мерреїв, Хетфільдів, Ешбі та їм подібних і що досконалість натури зовсім не витвір моєї уяви». Героїня Енн Бронте осягає просту і вічну істину: найвища радість — у «можливості та бажанні бути корисним».
Притаманна Енн Бронте сила зорового сприйняття проявилась у змалюванні ландшафтів, у лаконізмі та виразності пейзажу. Тонкість бачення, відчуття краси природи, реалії побуту, вміння втілити зоровий образ в художньо-словесний породжують радість від спілкування зі світом роману Енн Бронте.
Га́ррієт Бі́чер Сто́у (Harriet Beecher Stowe; *14 червня 1811, Лічфілд — †1 липня 1896) — американська письменниця, борець за ліквідацію рабства.
Народилася в м. Лічфілді (штат Коннектикут) в родині пастора.
Перша збірка — «Травнева квітка» (1843).
Всесвітнє визнання здобув її твір «Хатина дядька Тома» (1852), в якому розкрита жахлива доля негрів-рабів. Роман привернув громадську думку до проблеми ліквідації рабства.
1853 року у відповідь на численні напади реакційної преси Бічер Стоу опублікувала «Ключ до „Хатини дядька Тома“» — публіцистичний коментарій до роману.
У романі «Дред, повість про Прокляте Болото» (1856) соціальні питання поставлено гостріше, ніж у «Хатині дядька Тома», але художньо він набагато слабший.
Роман «Хатина дядька Тома» перекладено багатьма мовами. Українською його вперше видано 1918 року.
Дія роману відбувається на початку 1850-х рр. в США. Відкривається він розмовою «доброго» плантатора Шелби з работорговцем Гейли, якому він хоче продати свого кращого негра дядька Тома на сплату боргів. Просторікуючи про гуманізм, що розуміється дуже своєрідно, Гейли виражає точку зору багатьох работорговців : не слідує, вважає він, продавати дитину на очах у матері, щоб не було зайвих сліз і, таким чином не псувався товар. Не коштує також сильно їх шмагати, але і носитися особливо не коштує — «доброта їм боком виходить». На додаток до Того Гейли просить продати йому Гаррі, сина квартеронки Елізи, світличної хазяйки.
Чоловік Елізи Джордж Гаррис — раб сусіднього плантатора. Колись він працював на фабриці, де дуже добре себе зарекомендував, але хазяїн не побажав терпіти незалежності негра і поставив його на найважчу роботу. Двоє дітей Елізи і Джорджа померли в дитинстві, тому Еліза особливо прив'язана до свого малюка.
Того ж дня Джордж приходить до Елізи і повідомляє їй про свій намір бігти в Канаду, оскільки хазяїн змушує його одружуватися на іншій, хоча їх з Елізою вінчав священик.
Підписавши купчі на Тома і Гаррі містер Шелби розповідає про усе дружині. Еліза чує їх розмову і вирішує бігти, щоб зберегти дитину. Вона зве з собою дядька Тома, але той готовий підкоритися долі.
Про втечу стає відомо тільки уранці. За утікачкою організована гонитва, але їй вдається по крижинах перебратися в штат Огайо, де рабство заборонене.
Що упустив утікачку Гейли випадково зустрічає Тома Локкера і його супутника на ім'я Мэркс, мисливців за збіглими рабами, які погоджуються йому допомогти.
Еліза потрапляє у будинок сенатора Бэрда, який не розділяє ідей работоргівлі і допомагає їй сховатися у надійних людей.
Тим часом Гейли відвіз Тома з маєтку Шелби, закувавши його в кайдани. Старший син хазяїв Джордж дає Тому на пам'ять срібний долар і присягається, що, коли виросте, не буде ні продавати, ні купувати рабів.
Приїхавши в місто, Гейли купує на аукціоні ще декілька рабів, розлучаючи дітей з матерями. Потім негрів вантажать на пароплав — їх треба переправити в південні штати. Закутих в кайдани рабів везуть на нижній палубі а на верхній привільно їдуть білі, міркуючи про работоргівлю. Одні вважають, що Неграму на плантаціях живеться краще, ніж на волі, інші вважають, що найстрашніше у рабстві — «наруга над людськими почуттями, привязанностями», треті упевнені, що сам бог судив африканцям бути рабами і задовольнятися своїм положенням.
У час однієї із стоянок Гейли повертається з молодою негритянкою, яка няньчить десятимісячного малюка. Він тут же продає дитину за 45 доларів, і його потайки забирають у матері. У відчаї та кидається у воду.
На тому ж пароплаві подорожує багатий і знатний джентльмен з Нового Орлеана на ім'я Сен-Клер з шестирічною дочкою і немолодою родичкою. «Том з цікавістю спостерігав за дівчинкою, бо негри з властивою їм добротою і вразливістю завжди тягнуться до усього чистого, дитячому». Якось дівчинка, перегнувшись через борт, падає у воду і Том рятує її. Вдячний батько купує Тома у Гейли.
Огюстен Сен-Клер, син багатого луизианского плантатора, повертається додому, в Новий Орлеан. Немолода родичка — його кузина міс Офелія, втілення точності і порядку. Основний життєвий принцип її — почуття обов'язку. У будинку Огюстена вона стане управляти господарством, оскільки дружина кузена слабка здоров'ям.
Дружина Сен-Клера Мари виявляється навіженою, егоїстичною істотою, що схвалює рабство. У Сен-Клера відношення до рабства чисто прагматичне — він розуміє, що його не викорениш, поки білим воно вигідне. Дивлячись на Офелію, він відмічає подвійне відношення до Неграму мешканців півночі : «Ви відноситеся до них з гидливістю [.] і в той же час вступаєтеся за них».
Тим часом Еліза і Джордж, укриті общиною квакерів, готуються бігти в Канаду. Разом з ними їде негр Джим. Він вже давно живе в Канаді, але повернувся в США, щоб забрати з собою престарілу матінку.
Несподівано вони дізнаються, що за ними організована гонитва, в якій беруть участь Том Локкер, двоє поліцейських і місцевий набрід. Під час перестрілки Джордж ранить Тома Локкера. Спільники кидають його, а утікачі підбирають і відвозять у будинок, де за ним організований хороший догляд.
Дія знову переноситься у будинок Сен-Клеров. Його мешканці напружено обговорюють проблему рабства. Опостен засуджує рабство, але не може протистояти йому самостійно. Щоб щогодини не стикатися з найбільш грубими його проявами він відмовився від володіння плантацією. Він упевнений, що врешті-решт негри, як і народні маси у всьому світі, самі завоюють собі свободу.
Одного разу він приводить у подарунок Офелії негритянку років восьми на ім'я Топси, яку колишній хазяїн по-звірячому бив. Дівчинка виявляється дуже тямущою. Вона описується як пустунка і злодійка але добра і чуйна в душі.
Проходить два роки. З'ясовується, що дочка Сен-Клера Евангелина (скорочено Єва) страждає сухотами. Це дуже ніжна і чуйна дівчинка. Її мрія — відпустити усіх негрів на волю і дати їм освіту. Але найбільше вона прив'язується до дядька Того.
Якось, розмовляючи з батьком, вона говорить йому, що скоро помре, і просить після її смерті відпустити дядька Тома на свободу. Сен-Клер обіцяє їй це, але його обіцянці не судилося виконатися: незабаром після смерті дочки він трагічно гине в п'яній бійці. Добре хоч міс Офелії вдається отримати від нього дарчу на Топси.
Після смерті Сен-Клера поділа берет у свої руки деспотична Мари. Ока збирається продати будинок і усіх рабів чоловіка і поїхати на батьківську плантацію. Для Тома це означає вічне рабство. Хазяйка і чути не хоче, щоб йому, у виконання волі її покійній дочці, дали свободу, і разом з іншими неграми відправляє його в невільничий барак, де збирають партію негрів для аукціону.
Невільничий барак — те ж, що торговий склад: перед ним в якості зразків товару виставлено декілька негрів, жінок і чоловіків. Важко описати страждання негрів перед аукціоном — вони морально готуються до того, що їх розлучать з сім'ями, відірвуть від звичної, знайомої обстановки, віддадуть у руки злих людей. «Однією з найстрашніших обставин, пов'язаних з рабствам являється те, що негр [.] будь-якої хвилини може потрапити в руки жорстокого і грубого тирана, — точнісінько як стіл, що колись прикрашав розкішну вітальню доживає свій вік у брудній корчмі. Істотна різниця полягає лише в тому, що стіл нічого не відчуває, тоді як у людини [.] не можна відняти його душу, [.] спогади і прихильності, бажання і страхи».
Том потрапляє до Саймона Легри. Той негайно примушує його переодягнутися в грубий одяг невільника, а його речі продає матросам пароплава на якому їде додому. На плантації Легри нових рабів селять в жалюгідних халупах, де так тісно, що яблуку ніде впасти. Сплять тут прямо на землі, підстилає трохи соломи. Раціон украй мізерний: після виснажливої праці на зборі бавовни — всього одна перепічка з кукурудзяного борошна.
Одного разу на збір бавовни виходить красива, ставна квартеронка Касси коханка хазяїна. Вона працює дуже швидко, допомагає слабким і відстаючим. Том теж ділиться зібраною бавовною — з Люсі, хворою мулаткою. Увечері хазяїн, бачачи хорошу роботу Тома вирішує призначити його наглядачем і спершу хоче змусити його випороти Люсі і ще декількох рабів. Том рішуче відмовляється, за що сам отримує побої.
Увечері до нього приходить Касси, змащує йому рани і розповідає про себе. Батько її був багатим плантатором і вона отримала хорошу освіту. Проте батько раптово помер і не встиг дати їй вільну. Її купила молода людина, яку вона дуже любила і від якого народила двох дітей, але той, наробивши боргів, теж продав її. Дітей у неї відняли, і вона стала переходити від одного хазяїна до іншого. Касси має великий вплив на Легри і умовляє його залишити Тома в спокої mdash; хоч би на час польових робіт.
Для Елізи з Джорджем наближається година довгожданої свободи. Уражений їх благородством, Том Локкер (видужавши, він вирішив відмовитися від полювання на людей і зайнятися полюванням на ведмедів) попереджає їх, що у пароплава, на якому вони збираються переправитися в Канаду їх можуть очікувати сищики. Тоді Еліза переодягається в чоловічий костюм; Гаррі наряджають дівчинкою і на якийсь час віддають місіс Смит, білій канадці, яка повертається на батьківщину. Їм вдається благополучно перебратися через пограничне озеро Ері в містечко Амхерстберг, де вони зупиняються у будинку місцевого священика.
А в садибі Легри Том марно чекає вісті від старих хазяїв. Касси пропонує йому убити хазяїна, але він не хоче брати гріх на душу. Бігти він теж відмовляється, а ось Касси з новою коханкою Аегри юної Эммелиной замишляють втечу. Роблячи вигляд, що побігли до боліт, жінки ховаються на горищі що викликає у усіх мешканців маєтку, включаючи Легри, забобонний страх. У спробі з'ясувати куди поділися Касси з Эммелиной, він наказує своїм підручним побити Тома. Ті дуже старанно виконують наказ.
Несподівано в маєток приїжджає Джордж Шелби, дивом що розшукав дядька Тома, але не може відвезти негра з собою — той помирає у нього на руках. На могилі Тома Джордж, який після смерті батька став власником маєтку присягається, що у нього ніколи не буде рабів.
Скориставшись ситуацією, Касси і Эммелина біжать з горища. На пароплаві вони знайомляться з Джорджем Шелби і деякій мадам де Ту, яка подорожує з дочкою. З'ясовується, що вона сестра Джорджа Гарриса. Молодий Шелби починає розповідати їй про долю Джорджа, і випадково услышавшая їх розмова Касси розуміє, що його дружина Еліза — її дочка.
Разом з мадам де Ту Касси вирушає в Канаду, де і знаходить дочку. Добре розміркувавши сім'я, що возз'єдналася, вирішує переїхати у Францію. На пароплаві Эммелина виходить заміж за 1-го помічника капітана.
У Франції Джордж Гаррис здобуває хорошу освіту і переїжджає в Ліберію, яку рахує свій батьківщиною. Мадам де Ту знаходить сина Касси який теж збирається в Африку.
Дізнавшись про кончину чоловіка, тіточка Хлоя, спеціально що відправилася на заробітки, щоб викупити його, не знаходить собі місця від горя, а Джордж Шелби виконує клятву, дану на могилі дядька Тома, і дає вільну усім своїм рабам.
Біографія
Народився Волт Вітмен в робітничій сім'ї, і тому в 11 років вже працював «хлопчиком на побігеньках» у місцевого юриста безкоштовно, тільки за те, що юрист давав йому книги з бібліотеки. Далі працював складачем у друкарні, журналістом. У 1846 році — став редактором у «Демократичній газеті», але вже в 1852 році розлучився з журналістикою і почав займатися літературною діяльністю.
Реформатор американської поезії. У збірці віршів «Листя трави» (1855—1891) ідеї близькості до природи взяли космічний характер; будь-яка людина і будь-яка річ сприйняті священними на тлі нескінченної в часі і просторі еволюції Всесвіту. Почуття спорідненості з усіма людьми і всіма явищами світу виражено за допомогою перетворення ліричного героя в інших людей і неживі предмети. Вітмен — співак «світової демократії», всесвітнього братства людей праці, позитивних наук, любові і товариства, які не знають соціальних кордонів. Новатор вільного вірша.
Його головна книга «Листя трави» за життя автора виходила шість разів, при кожному перевиданні, включаючи в себе нові цикли віршів, залишалася єдиним поетичним твором, у якому міститься багатогранний і цілісний образ Америки, де перемогла ідея демократії. У XX столітті «Листя трави» визнані одним з найважливіших літературних подій, знаменували собою революцію в поезії, пов'язану з появою вільного вірша (верлібру), новаторської віршової системи, піонером якої виступив Вітмен.
Разом з поезією Вітмена часто обговорюється його сексуальність. Біографи сходяться на думці про те що він був або бісексуалом, або гомосексуалістом.
Велика дорога
Сповіщаючи, що для нього на землі не існує нічого чужого і що йому однаково близькі всі люди, незалежно від їх соціального статусу, раси, статі, конфесії тощо, Вітмен постає поборником соціалістичної ідеї в найбільш узагальненому формулюванні. Разом з тим він усвідомлює себе і містиком, який передбачав епоху, коли всі конфлікти, протиріччя і відмінність зникнуть, так що життя стане нескінченно складним, мінливим, але цілісним організмом, «електричним тілом», як сказано в одному з його віршів. Тілесність, речовинність, інтерес до матеріального, який ніколи не слабшає, фізична зовнішність явищ і завзяте неприйняття всього умоглядного складають важливу особливість поетичного світу «Листя трави».
Вітмен — один з перших поетів, відтворивших реальність величезного сучасного міста, сприйнятого ним як зриме уособлення «загальних зв'язків у світобудові» і зобразивших з репортерською точністю описи самих різних сторін його повсякденного життя. Чудеса техніки, тріумфи «індустрії» викликали захоплення Вітмена, локомотив, «горластий красень», що на величезній швидкості мчить через дикі прерії, здавався йому символом незворотного прогресу.
Домінуюче в поезії Вітмена відчуття нескінченної широти і багатоликості світобудови поєднується з настільки ж органічним відчуттям вічної динаміки, мінливості, діалектичної контрастності буття. Воно не визнає ієрархії цінностей, тому що справжнє життя — постійний рух у часі, нескінченні трансформації і метаморфози:
"Все обертається навколо мене, концентрується в мені, виходить з мене самого. У мене є лише один центральний образ — загальна людська особистість ".
Ця особистість, навмисно позбавлена у «Листі трави» унікальності, носить імена «Волта Вітмена» або «сина Манхеттена». У дійсності ліричний герой книги являє собою узагальнений портрет американця, для якого характерні гранична демократичність поглядів, незатьмареним оптимізм, здатність встановлювати довірчі, родинні стосунки з усіма людьми, що зустрічаються на його шляху, і зберігати захоплення перед життям у всіх її видах.
«Пісня великої дороги», що входить у всі авторські редакції «Листів трави», найбільш послідовно втілює філософію радості, братерства, повного злиття зі світом і захоплення перед його зачаровує динамічністю. З'єднанням цих мотивів створений ліричний сюжет книги. Важливе доповнення до нього — цикл «Барабанний бій», навіяний Громадянської війною 1861-65, під час якої Вітмен був добровольцем-санітаром в армії жителів півночі. Обожнюючи Авраама Лінкольна, Вітмен присвятив пам'яті президента, полеглого від руки вбивці, проникливу елегію «Коли в дворі перед будинком цвів цієї весною бузок».
Віра Вітмена в призначення Америки, яка повинна явити приклад для всього людства, ставши суспільством перемогла соціальної справедливості і великих тріумфів духу, похитнулася після закінчення Громадянської війни, коли він переконався під всевладді «дракона наживи» і з тривогою писав про загрозу, створюваної плоским меркантилізмом, якому піддалися співвітчизники (книга публіцистики «Демократичні дали», 1871). Проте в цілому оптимістичне світовідчуття Вітмена не зазнав суттєвих змін до кінця його життя.
Недооцінений новатор
Виражене Вітменом нове світовідчуття зажадало художніх нетрадиційних засобів. Найрадикальнішим нововведенням в «Листах трави» був вільний вірш, що у великій мірі визначив неуспіх книги у сучасників, які вважали, що поезія неможлива без правильних розмірів і системи рим, обов'язкових в класичній ліриці. Верлібр Вітмена, в якому відсутні ці компоненти, являв собою складний синтез фольклорного та біблійного вірша, синтаксичного паралелізму, що відрізняє ораторську прозу, ритмічно однорідних пасажів-перерахувань («каталоги»), внутрішніх алітерацій та асонансів, які надають завершеність рядках і всієї строфі.
Вважаючи, що його вірш повинен бути природним, як дихання, Вітмен рішуче відкинув канонічні поетичні форми, на яких, як він вважав, лежить слід неживої літературності, і заклав основи нової поетики, яка отримала виключно інтенсивний розвиток протягом XX століття, особливо в англомовних країнах . Одним з перших, хто оцінив значення зробленого Вітменом для подальшого руху поезії, був І. С. Тургенєв. Серед російських поетів, об'єктивно найбільш близьких Уитмену, — Велімир Хлєбников і В. В. Маяковський.
У Росії пам'ятник Вітмену встановлений в Москві на території МДУ в 2009 р. На честь Вітмена названий кратер на Меркурії.
Аналіз збірки Волта Вітмена "Листя трави"
Принципи трансценденталістів:
- "здатність пізнавати істину інтуїтивну або шляхом виходу за межі почуттів"
- цілісність особистості - як найвища цінність.
Автор бачить своє завдання в оспівуванні як окремої особистості, так і багатьох людей, через власне "я". Вітмен проходить до узагальнення, оспівуючи себе, оспівує кожного з людей.
Тема збірки - це сам Вітмен, людина-поет, людина взагалі та світ навколо неї, зображення життя у всіх його проявах.
Ідея збірки - вічне торжество людини.
У людині й природі автор бачить прагнення до гармонії.
Тематика творів: теми життя і смерті, пошуку людиною самого себе, рівність і однаковість людей, доля індіанців, зображення американської дійсності, піднесення розвитку людини до рівня Бога, взаємозв'язок людини і природи.
Новаторство Вітмана:
- використання верлібу
- використання діалогу поет-читач
- Вітменівський каталог (перелік предметів та явищ)
- використання засобів виразності : метафори, риторичні запитання, звертання, накази.
- поет демократії