XIX ст. – один з найцікавіших періодів в історії світової літератури. Його по праву зараховують до золотого фонду світового мистецтва. Динамічний розвиток економічного буття, науки, політичні, соціальні процеси у світі, особливо на європейському континенті, дали новий поштовх розвитку мистецтва.

Поряд з романтизмом як художньою системою великого значення в європейських літературах XIX ст. набуває реалізм. Деякий час вони розвивалися нейтрально. Проте романтизм був домінуючим художнім напрямом першої половини століття, а реалізм другої.

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості.

Починаючи з 30 х рр. XIX ст. реалізм набуває класичних форм у Франції, згодом і в інших країнах. До типологічних рис реалізму XIX ст. належать:

- тяжіння до достовірності, об'єктивності;

- звільнення від канонічності, переважання індивідуальних стилів над «спільними»;

- пізнавальне спрямування (зв'язки з природознавством, історією, соціологією, психологією);

- намагання відтворити світ як складну єдність;

- увага до проблем взаємодії людини і середовища, до типових характерів за типових обставин;

- перенесення центру уваги на соціальну сферу;

- поява синтетичних індивідуальних стилів, які поєднували реалістичні та романтичні елементи.

Реалізм відрізняється від інших, попередніх художніх систем, проте реалісти запозичували прийоми, засоби, теми у своїх попередників.

У творчій практиці багатьох письменників, які вважаються реалістами, помітні романтичні тенденції (Стендаль «Червоне і чорне», Бальзак «Втрачені ілюзії»; Меріме; Пушкін, Лермонтов, Гоголь – у російській літературі; Ч. Діккенс, сестри Бронте – в англійській літературі; Уїтмен, Мелвілл – в американській літературі; Т. Шевченко, П. Куліш – в українській літературі).

Теоретичне обґрунтування нового напрямку міститься у працях Стендаля «Расін і Шекспір» та О. де Бальзака у передмові до «Людської комедії».

Аналітичне начало – одне з провідних в естетиці реалізму, на відміну від емоційного, особистісного начала, на яке орієнтувалися романтики. (Приклад: перш ніж писати про почуття кохання в художніх творах, Стендаль вивчає його як учений і пише трактат «Про кохання» (1822), в якому виокремлює різні види цього почуття і простежує етапи його зародження).

Однією з рис реалізму є тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні найменших подробиць життя. Реалісти XIX ст. підкреслювали соціальну зумовленість суспільних взаємовідносин. Вони досліджували зв'язок людини і середовища, вплив влади грошей на формування характерів.

Реалізмові як напряму, який утвердився в літературі 30–40х років XIX ст., відповідала певна система жанрів: прозові твори (роман, повість, фізіологічний нарис). У цей час реалізм набуває чітко визначених ознак, що дало підставу дослідникам назвати його класичним.

Реалізм 50–60 х років ХІХ ст. помітно відрізняється від реалізму попереднього етапу. Творці реалістичних романів передавали складні душевні переривання героїв.

Отже, у 1830–1890 рр. ХІХ ст. великого значення у розвитку літератури набуває реалізм, якому притаманні історизм, соціальний і психологічний аналіз, показ і взаємодія типових характерів за типових обставин «саморозвиток» характерів, достовірність, намагання відтворити світ як непросту єдність суперечливих начал.

Чарльз діккенс

(1812 — 1870)

Англійський письменник Чарльз Діккенс народився в містечку Портсмуті в сім'ї дрібного урядовця. Через постійні нестатки він не дістав систематичної освіти, хоч з раннього дитинства дуже любив читати. Його «університетами» стало життя, з реаліями якого Діккенсові довелося зіткнутися дуже рано. У 20-ті роки родина переїхала до Лондона. На жаль, батько попав до боргової в'язниці, і хлопчик змушений був найматися на роботу. Спочатку працював на фабриці, де виготовляли пасту для взуття, потім — у садівництві, згодом — стенографістом. За ці роки Чарльз Діккенс ознайомився з Лондоном, причому з «чорного» ходу. Ще краще він пізнав місто, ставши журналістом. Перші нотатки його мають переважно гумористичний зміст. Проте в щотижневиках і щомісячниках він друкував статті, в яких критикував систему освіти, закони та суди, захищав бідних.

Популярність Діккенсу приніс роман «Посмертні записки Піквікського клубу» (1837) — гумористичні розповіді про англійських диваків.

У 1838 р. виходить роман «Пригоди Олівера Твіста», яким письменник започаткував теми, тон і настрій багатьох своїх наступних книжок. Діккенс створює роман — біографію, розповідає про тяжке, безрадісне дитинство хлопчика — сироти, що з'явився на світ у притулку і зростав на кошти благодійників.

Водночас Діккенс змальовує лондонське дно — злодіїв, крадіїв, бандитів, котрі через обставини життя або власну вдачу опинилися поза суспільством.

Протягом свого життя Діккенс написав чимало романів. Це «Давід Копперфілд» (1850), «Життя і пригоди Ніколаса Нікклбі» (1839), «Маленька Дорріт» (1857) та ін. Свої романи — біографії, романи — життєписи він називав за ім'ям головних героїв, котрі зазнають багато несправедливості, лихих пригод і поневірянь, перш ніж увійти у щасливу пору життя.

Романи Диккенса відтворять англійську дійсність середини століття, показують особливості суспільного, політичного й економічного життя країни. Герої Диккенса - аристократи, купці, клерки, судді, актори, злиденні. Вони, особливо в добутках 30-50 р., різко діляться на добрі й злі. Про характер героя Диккенс дає подання, використовуючи гротескні й символічні деталі в зовнішності й поводженні персонажа. Затверджуючи торжество добра, Диккенс часто прибігає до щасливих розв'язок, що носять умовно-казковий характер. Диккенс - не безпристрасний оповідач. Його відношення до зображуваного, осудливе або співчуваюче.

«Різдвяна пісня у прозі» Чарльза Діккенса — прояв віри в добру суть людини.

Одне з якнайкращих добрих і світлих свят — це свято Різдва. У кожного народу є свій літературний твір, присвячений Різдву: «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя, «Сніжна королева» Андерсена, цикл «Різдвяних повістей» Ч. Діккенса, серед яких «Різдвяна пісня у прозі» як прояв віри в добру суть людини, у можливість перетворень напередодні Різдва.

У творі Чарльза Діккенса чарівна сила Різдва — Духи Різдва — напередодні свята допомогли головному героєві — Скруджу — людині, що потрапила під владу грошей, по-іншому подивитися на життя, позбавитися від черствості та відособленості. Пригадати себе у дитинстві й багатьох інших людей, тих, що зустрілися йому на життєвому шляху. Стати чуйною людиною, відчути потребу в спілкуванні з іншими людьми і наданні допомоги тим, хто цього потребують. Духи Різдва вилікували Скруджа від зла і жадання грошей, змінили його.

Так чарівна зустріч, що відбулася в ніч перед Різдвом, змінила світосприймання Скруджа, і він почав по-іншому відноситися до життя і навколишніх людей. А свята стали для нього не «марною втратою часу», а прекрасною можливістю зробити щось приємне.

«Різдвяна пісня у прозі»

ЖАНР: різдвяна повість, де поєднано реальність і казкові елементи.

МЕТА: виразити найпотаємніші надії і сподівання людей на краще майбутнє.

ТЕМА: перетворення безсердечного скнари Скруджа у добру людину.

ІДЕЯ: заклик до віри у невичерпність доброти людини.

СВОЄРІДНІСТЬ: знаходження в реальності рис фантастики, а у фантастиці — рис реальності.

Скрудж — самотній, від нього всі відвернулися, навіть бідняки і собаки. Але його аж ніяк не засмучувала відсутність до нього симпатії з боку людей, тому що він узагалі їх не помічав. Він не розумів, чому його бідний племінник веселився під час різдвяних свят, і як він міг одружитися через кохання, якщо у нього не було ні копійчини за душею. Діккенс запевняв читача, що Скруджі живуть поміж людей, а їхнє переродження можливе лише за допомогою казки, фантастики, існування чого і мала ствердити різдвяна казка.

У перевихованні героя відіграв головну роль привид, образ померлого компаньйона Марлі. Ніби за порухом фантастичної палички вночі до Скруджа по черзі прийшли три духи, які випробували героя минулим, сучасним і майбутнім.

"Пригоди Олівера Твіста" Ч. Діккенса — це роман про тяжкі життєві випробування дитини. Герой роману народився в робітному будинку, а факт цей не обіцяв йому нічого, крім знегод у житті.

Зображення робітного будинку, де народився Олівер, було дуже злободенною темою в літературі Англії 30—40-х років XIX ст. За законодавством 1834 року в робітних будинках Англії встановлювався такий режим, який перетворював їх у в'язниці: бідняка насильно розлучали з родиною та поступово доводили до повного отупіння. Не випадково робітники почали називати робітні будинки "бастиліями для бідних", нерідко віддаючи перевагу голодній смерті ув'язненню в робітному будинку.

Із перших сторінок роману Діккенс підкреслює, що в долі Олівера немає нічого незвичайного, такі речі трапляються щодня і скрізь. "Стара історія!" — вимовляє лікар, поглянувши на стоптані черевики вмираючої матері Олівера, на її руку, на якій не було обручки.

Письменник починає із зображення "щастя" свого героя: якщо б з'явився на світ Олівер не в робітному будинку, а опинився у турботливих руках ніжних доглядальниць, він просто не вижив би, тоді як відданий природі та самому собі хлопець все ж видерся з кігтів смерті.

Новонароджений Олівер стає, наче річ, занумерованим та приєднаним до більшості таких, як і він. Діккенс малює виснажених, змарнілих, вічно голодних дітей, які позбавлені всіх радощів свого віку, багато з яких вмирають у дитинстві.

Будь-яка спроба, на думку вихователей, "протесту" жорстоко карається. Так, "непокірного" Олівера, якого вони вважають кандидатом у шибеники, за те, що він насмілився попросити добавки рідкої кашиці, піддають окремому ув'язненню та нещадно шмагають, а після цього намагаються віддати його спочатку сажотрусові, а потім трунареві, хоча їм добре відомо, наприклад, що сажотрус забив до смерті кількох хлопчиків.

У другій частині роману показані лихі пригоди молодого героя, який тікає від свого хазяїна до Лондона та потрапляє в лапи зграї злодіїв. І скупник краденого Фей-гін, і жорстокий грабіжник Сайкс, і зловісний "джентльмен" Монкс (особиста зацікавленість якого в долі Олівера розкривається пізніше) даремно намагаються змусити хлопця красти. Олівер виявляє твердість і відмовляється брати участь у злочинному промислі. Щасливий збіг обставин дозволяє йому піти від грабіжників і знайти притулок у старого добряги Браунлоу (який, як з'ясувалося потім, був другом батька хлопця), а далі — у Рози Мейлі. Нарешті, він знов потрапляє до містера Браунлоу, який стає його названим батьком.

Добрий містер Браунлоу виявляється першим, хто пожалів "кандидата у шибеники", хто по-людськи поставився до нещасної дитини. І таке ставлення було віддячене самовідданою любов'ю нещасного хлопця-сироти до свого рятівника, Діккенс показує торжество доброти та любові над законами суспільства, де панує влада грошей.

Діккенс трохи ідеалізує свого героя. Олівер Твіст — жертва потворних соціальних умов життя, але разом з тим він, як і будь-який герой просвітницького роману, природжено добрий і ніякі лихі зовнішні впливи не чіпляються до нього. Як легко змивається з обличчя бруд, так безболісно вдається зберегти Оліверу в чистоті душу.

Зображуючи на останніх сторінках роману щасливе, хоча і з налітом деякого смутку життя Олівера, який, нарешті, знайшов свій дім та люблячу родину, Діккенс надає їй трохи романтичного забарвлення. Але це романтизм бажаного, в ньому втілюється гаряче прагнення письменника до торжества справедливості.

Соціальний роман Ч. Діккенса "Пригоди Олівера Твіста" дістав високу оцінку В. Г. Бєлінського, який писав на початку 40-х років XIX століття, що це "один із кращих творів" видатного англійського романіста.

Ч. Діккенс увійшов в історію світової літератури як художник — реаліст, майстер тонкого психологічного аналізу, широкої соціальної типізації, життєрадісного гумору і ніщивної сатири. Глибокий демократизм і гуманізм творчості письменника багато в чому визначений обставинами його біографії. Своєрідність творів англійського романіста проявлялась у тому, що він усі проблеми намагався вирішувати у морально-етичній площині. Відтак образний світ його творів повністю підкорився цьому завданню.

Особливе місце серед романів письменника посів «Домбі і син» (1846 — 1848). Цей твір визначив перехід майстерності Діккенса — романіста на якісно новий рівень і вважався підсумковим для першого етапу його творчості. Через обидві частини роману автор провів ідею згубності людської пихи, пагубного впливу грошей на формування особистості, людського егоїзму.

Як письменник — реаліст, у книзі Ч. Діккенс розкрив життя своєї країни і дав можливість заглянути у її майбутнє, виклавши читачам історію життя однієї англійської сім'ї. Секрет творчості романіста полягав у тому, що він гостро відчував зміни у житті Англії, був виразником сподівань і прагнень тисяч людей. Ч. Діккенс бачив, що сімейні стосунки у буржуазному світі його країни XIX ст. зазнавали кризи. Це і стало провідною темою роману — історія сімейної кризи як модель загального неблагополуччя світу; людського страждання; виховання молодого покоління.

Повна назва твору «Торговельний дім «Домбі і Син». Торгівля оптом, уроздріб і на експорт», тому книга мала подвійне значення, бо йшлося і про родину Домбі, і про їхній сімейний бізнес. З Торговельним домом пов'язана доля усіх героїв твору, він визначив лінію поведінки Домбі, вплинув на долю Флоренс і Поля. Діккенс уперше в реалістичному романі зробив головним героєм Установу, зав'язавши на цьому образі всі конфлікти твору.

Фірма «Домбі і син» була замкненою самодостатньою системою, в якій навіть стосунки між людьми розглядалися як торговельні операції. Іронія звучала у твердженні, що Господь створив землю, щоб Домбі міг торгувати, а сонце, місяць і зорі — щоб осявали його шлях. У центрі світу для Домбі стояла його фірма, і для людей там уже місця не було.

Містер Домбі — багатий англійський комерсант, суворий і жорстокий, для якого існувала лише одна свята річ — процвітання його фірми. Він дивився на людей як на засіб її розвитку. З цих причин він нехтував своєю дочкою Флоренс, бо мріяв мати сина — спадкоємця, який би продовжував його справу. У романі автор своєрідно вирішував і тему спадку. Хлопчик Поль народився, але виявився надто слабким для умов жорстокого виховання, які панували у тих школах, куди віддав його батько. Син містера Домбі помер і той залишився без спадкоємця. Ця смерть тяжко вразила містера Домбі. Він ще більше відштовхнув Флоренс, ніби звинувативши її в тому, що вона була жива, а його син і спадкоємець лежав у могилі. Це сприймалося як кара герою за його зневажливе ставлення до своїх дітей, до співробітників, за його вперту пиху. Надмірна чванливість, пиха — головні риси характеру містера Домбі. Це та пиха бізнесмена, що змусила його знехтувати іншими людьми з погляду романіста, це своєрідна хвороба. її симптом — байдужість героя, як наслідок омертвілості його особистості.

Домбі — типовий фінансовий ділок, який мав справу із шкірами, але не мав справи з серцями. Його воля — непорушний закон, і відступів від нього він не дозволяв нікому. Він — чесна людина, але це честь торгаша, якою захоплювалися, але над якою іронізували, говорячи, що «вади — це чесноти, тільки побільшені багатократно». Усі боялися його і схилялися перед ним доки він був багатий, але при нагоді прагнули ошукати, вчинити дрібну підлість. Взаємини, породжені культом золота і влади, розтлівали людей, калічили їхні душі, викорчовують паростки добра.

У будинку містера Домбі панувала холодна похмура атмосфера, чохли на меблях нагадували савани. Кожен живий відчував себе самотнім у долі бізнесмена, крижаний відчай морозить усіх. Крах торговельного дому лише завершив процес деградації Домбі та розвал сім'ї.

Предмет роману складала не лише історія сім'ї, а й історія багатьох доль, об'єднаних розвитком однієї торговельної фірми «Домбі і син». Невдачею закінчився другий шлюб містера Домбі. Він був переконаний, що на гроші можна придбати все: кохання, відданість, щастя, але його нова дружина — збідніла аристократка Едіт — втікла з Каркером, управляючим його фірми.

Проблеми, які підняв автор у романі:

• кризи родини і честолюбних надій;

• виховання в буржуазній школі;

• пагубного впливу грошей на свідомість і долю людини; сімейних взаємин, класового розшарування.

Систему образів у романі склали дві категорії: ті, хто «не мав серця» (Домбі, Каркер) та ті, хто йшов за покликом серця, не лякався труднощів, відгукувався на допомогу та негаразди оточуючих (Поль, Флоренс, Волтер Гей). Таким чином, герої у романі поділені на дві групи — негативні і позитивні, між ними протистояння, яке і створило основні сюжетні лінії та допомогло розкрити головні проблеми та конфлікти у романі. Так соціальні і духовні конфлікти перенесені у морально-етичну площину. Через долі героїв Діккенс кинув докір світові, де поціновувалося золото гаманця, а не золото душі й щирих людських стосунків.

У кінці роману містер Домбі — це вже не той суворий хазяїн фірми, якого ми бачили на початку. Це бідна, покинута людина у стані розумового і фізичного занепаду. До того ж, його фінансові справи дуже кепські. Залишившись без відповідного стану в суспільстві, без улюбленої справи, покинутий усіма, він закривався один у пустому домі і лише тоді згадав, що всі ці роки поряд з ним була його донька Флоренс, яку він відштовхнув. Містер Домбі розкаявся. У ту хвилину, коли він збирався покінчити життя самогубством, перед ним з'явилася Флоренс.

Старість містера Домбі була зігріта любов'ю дочки та її сім'ї. У їхньому дружньому сімейному колі під тягарем років і страждань Домбі переродився, і його серце відкрилося назустріч любові Флоренс. Вилікувавшись від честолюбних мрій, він віднайшов щастя у тому, щоб віддати свою любов онукам — Полю і маленькій Флоренс.

«ТОРГОВЕЛЬНИЙ ДІМ "ДОМБІ І СИН".

ТОРГІВЛЯ ОПТОМ, УРОЗДРІБ І НА ЕКСПОРТ»

(1846 — 1848)

МЕТА: розкрити характер стосунків між людьми в тогочасному суспільстві через сімейні відносини, підняти завісу над механізмами знеособлення людини, закономірностями, які діяли у світі.

ЖАНР: соціально-психологічний роман.

СВОЄРІДНІСТЬ: автобіографічність.

ТРИ ІСТОРІЇ: занепад сім'ї

особистості

родинного бізнесу (фірми)

СЮЖЕТНІ ЛІНІЇ: 1) доля містера Домбі;

2) кохання Флоренс і Уолтера Гея.

КОМПОЗИЦІЯ: І — III розділи — експозиція і зав'язка сюжетної лінії містера Домбі

(зав'язка передувала експозиції).

IV розділ — експозиція і зав'язка лінії Уолтера Гея. Розвиток дії: дві сюжетні лінії перепліталися:

• смерть Поля. Зрада Едіт і Каркера, банкрутство;

• розлука Уолтера і Флоренс, тяжка праця.

• Кульмінація: плани містера Домбі заподіяти собі смерть.

• Розв'язка: ідилічна картина сімейного щастя.

Заслуга автора в тому, що він показав суть сучасного йому суспільства, котре рухається шляхом технічного прогресу, якому стали чужі такі поняття, як духовність чи переживання. Якщо суспільство йтиме таким шляхом, твердив великий мораліст Діккенс, на його членів чекає не лише фізична, а й моральна деградація.

ТЕККЕРЕЙ, Вільям Мейкпіс (Thackeray, William Makepeace - 18.07.1811, Калькутта — 24.12.1863, Лондон) — англійський письменник.

Народився в Індії, у родині значного колоніального чиновника. Батько невдовзі помер, а Теккерея відправили в Англію на навчання. Ще будучи учнем, Теккерей захопився малюванням, довго мріяв про кар'єру живописця, про що свідчить автобіографічний образ Клайва з роману «Ньюкоми». Навчався у Кембриджському університеті, де зацікавився філософськими поглядами М. Монтеня та Д. Юма, стежив за політикою. Ілюстрував комічними малюнками книги античних класиків, почав створювати віршовані та прозові пародії на своїх сучасників. Розчарувавшись у навчанні, Теккерей покинув університет і в 1830 р. вирушив за кордон, де вів життя вільного художника, процвиндривши у картярських баталіях значну частину статків, залишених йому батьком. А в 1834 р. зазнав краху індійський банк, у який було вкладено решта батькових грошей. Теккерей змушений був заробляти на прожиток — ці події також зображені у «Ньюкомах». Проте до цього, у 1830— 1831 pp., майбутній сатирик безтурботно прожив кілька місяців у Веймарі, де навіть сподобився побувати вдома у великого Й.В. Ґете. У 1833—1835 pp. він активно працював у газетах «Нешнл стендард» і «Конститьюшнл», видавцем яких був його вітчим Кармайкл-Сміт.

У 1836 р. вийшла перша книга — буклет «Флора і Зефір», збірник комічних малюнків з підписами, у яких пародіювалися штампи тодішнього балету. Тоді ж автор запропонував Ч. Діккенсу проілюструвати його «Записки Піквікського клубу», але отримав відкоша. Це спонукало Теккерея до рішення відмовитися від кар'єри художника-графіка. З кінця 30-х pp. він почав співпрацювати з численними журналами та газетами, серед яких варто вирізнити видання «Фрезер», «Морнінґ Кронікл» і «Панч». Значною мірою саме завдяки талановитим гуморескам Теккерея «Панч», починаючи з 40-х pp., став відомим у багатьох країнах комічним журналом.

Проте письменницька слава Теккерея аж до кінця 40-х pp. була не надто гучною. Він виступав під псевдонімами Майкл Анджело Тітмарш, Айкі Соломонз, Жовтоплюш, Огрядний Кореспондент та ін. У ці роки він багато подорожував — у Франції, Німеччині, Італії, Ірландії, на Близькому Сході. Теккерей не міг довго залишатися на одному місці не лише тому, що його цікавили нові враження, а й тому, що він прагнув подолати гіркоту особистої трагедії — його дружина Ізабелла Шоу у 1840 р. збожеволіла і решту свого довгого життя провела у психіатричній лікарні. Втіхою для Теккерея були дві їхні донечки, з яких старша — Енн Теккерей-Рітчі (1837-1911) — згодом стала письменницею, біографом батька, а молодша — Гаррієт (Мінні) (1840-1875) — вийшла заміж за відомого сатирика Леслі Стівена. Не дивно, отже, що у багатьох ранніх творах Теккерея, які традиційно вважаються зразками гумору, доволі виразно проступають мотиви гіркоти, тривоги, мороку, жахливих таємниць і т. п. Зокрема, це стосується його першого роману «Кетрін» (1839—1840), циклу комічних повістей «Дружини своїх чоловіків» («Men's Wifes», 1843), казки «Султан Бусол» («Sultan Stork», 1842) таін.

Видатним, але належно поцінованим лише значно пізніше, досягненням письменника у 40-х pp. став його роман «Кар'єра Баррі Ліндона» («The Luck o Barry Lindon», 1844). Проте справжній успіх прийшов до письменника вже після публікації у журналі «Панч» «Книги снобів» («The Book of Snobs», 1846-1847) та видання роману «Ярмарок марнославності. Роман без героя» («Vanity Fair. A Novel without Hero», 1847-1848). З того часу починається відкрите суперництво двох великих англійських реалістів — Діккенса і Теккерея, яке у 50-х pp. навіть переросло у справжню сварку між ними, незважаючи на те, що між їхніми сім'ями існували дружні стосунки. Проте у творчій суперечці двох різних художніх манер, по суті, вигравали обидва письменники. Діккенс завжди залишався набагато популярнішим автором, зате Теккерей мав більший успіх серед читачів-інтелектуалів. Як афористично зауважив один із них, «молодь у ті часи розмовляла мовою Діккенса, а думала мовою Теккерея» Особливої гостроти це суперництво набуло у двох романах, які створювалися одночасно — «Девіді Копперфілді» Діккенса та «Історії Пенденніса» («The History of Pendennis», 1848—1850) Теккерея. Обидва автори обрали один жанр (роман виховання) і тип сюжету — історію обдарованого юнака, який, загартувавшись у численних життєвих випробуваннях, стає талановитим письменником. В обох творах яскраво виявляється ліричний автобіографічний елемент, що органічно поєднується з комічною стихією. Водночас «Пенденніс» звучить як дещо «приземленіший» і навіть пародійний варіант «Копперфідда», особливо романтичних мотивів, властивих романові Діккенса.

У 1851 p. Теккерей написав цикл лекцій «Англійські гумористи XVIII століття», з якими він успішно виступав в Англії, а також під час своєї першої поїздки у США в 1852—1853 pp. Ці лекції стали солідним підґрунтям до його історичного роману «Історія Генрі Есмонда» («The History of Henry Esmond», 1852), у якому також віддзеркалилося кохання Теккерея до Джейн Брукфілд, дружини його друга. У 1853—55 pp. окремими випусками вийшов у світ роман «Ньюкоми. Історія вельми поважної родини» («The Newcomes. Memoires of a Most Respectable Family»), а одночасно Теккерей створив і свою останню казку «Троянда і Перстень» («The Rose and the Ring», 1854), що виникла з серії малюнків та гри для дітей, придуманої письменником.

Узимку 1854 р. у Римі Теккерей тяжко захворів, і відтоді його здоров'я, яке ніколи не було надто міцним, швидко погіршувалося. Але він все ще знаходив у собі сили для праці: написав цикл лекцій «Чотири Георги» (1855) і читав їх спочатку в Америці, а потім в Англії, створив свою єдину п'єсу — комедію «Вовки і ягнятко» («The Wolves and the Lamb», 1855). У 1861 p. Теккерей переробив цю п'єсу у повість «Удівець Ловел» («Lowel the Widower»), у якій віртуозна техніка ранніх фарсових творів письменника поєднується з тонким психологізмом, розробкою техніки внутрішнього монологу.

У 1858—1859 pp. виходить друком роман «Вірґінці», у якому матеріалізувався інтерес письменника до Сполучених Штатів, їхньої історії. Невдалим виявився останній завершений роман Теккерея «Філіпп» (1861—1862), який став переспівом «Пенденніса». Зате дуже великий успіх мав журнал «Корнґілл меґезін», редактором якого був Теккерей у 1860—1862 pp. і де він публікував свої останні есе під рубрикою «Нотатки з манівців» («The Roundabout Papers»).

У 1863 p. письменник розпочав роботу над історико-пригодницьким романом «Дені Дюваль», який Теккерею не дозволила закінчити смерть. У некролозі Діккенс назвав цей роман «найкращим твором» Теккерея.

Творчість Теккерея — одна із найяскравіших сторінок в історії світової культури. її значення можна зрозуміти лише тоді, коли розглядати спадщину Т. як єдине ціле, до якого входить надзвичайне жанрове багатство: адже, крім романів, Теккерей писав комічні повісті, казки (схожі на пародійні «антиказки»), гуморески, скетчі, бурлескні поеми, балади, ліричні й альбомні вірші, переклади-переспіви (з Т.Ж. Беранже, А. Шаміссо, Л. Уланда, Горація), віршовані та прозові пародії й автопародії, есе, лекції, серії малюнків з підписами, статті-огляди, хроніки, замітки, рецензії на живописні твори, романи, історичні дослідження та ін. Наріжним каменем єдності всіх рівнів творчості письменника є його власна концепція універсального «гротескного гумору» (див. теккереївські «Книгу паризьких нарисів», «Есе про геніальність Крукшенка», «Листи про мистецтво» та ін.). Ця концепція, у свою чергу, ґрунтується на різнобічно інтерпретованій Теккереем категорії гри як однієї із констант буття. Гра для письменника — поняття надзвичайно містке і стихійно-діалектичне. Це сама реальність як дивовижна, захоплива й одночасно страшна своєю невблаганністю лотерея, нескінченна варіативність шансів і можливостей, вічних метаморфоз і трансформацій, що усталює циклічні ритми вічних втрат і здобутків, боротьби добра зі злом, правди з олжею, постійного оновлення, невичерпної різноманітності життя і тисячолітньої сталості його небагатьох основних форм.

ПЛАН