3. Обставини та історичне значення відновлення автономії Криму (1991 р.)

З розпадом колишнього СРСР виникло питання визначення адміністративно-правового статусу Криму. 20 січня 1991 p ., за ініціативи жителів Криму, відбувся загальнокримський референдум щодо поновлення автономії Криму. Більшість жителів Криму підтримала питання референдуму. За результатами загальнокримського референдуму Верховна Рада Української РСР прийняла Закон України "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки" від 12 лютого 1991 p.. за яким Кримській області було надано статус автономної республіки, а Кримська обласна Рада народних депутатів набула статусу Верховної Ради Кримської Автономної Республіки.

Верховною Радою України були також внесені відповідні зміни до чинної на той час Конституції України (ст. 75) та прийнято 29 квітня 1992 р. Закон України "Про статус Автономної Республіки Крим". Ці документи законодавчо визначили новий конституційно-правовий статус Криму як автономної республіки у складі України.

Таке рішення було прийнято з урахуванням історичного і культурного розвитку населення на території Криму, його багатонаціональності та багатоконфесійності.

У 1995 році Верховна Рада України прийняла Закон України "Про Автономну Республіку Крим", яким до повноважень АРК були віднесені зокрема, такі питання, як прийняття, тлумачення законів АРК та контроль за їх дотриманням; вирішення питань територіального поділу АРК, встановлення і зміна меж районів, населених пунктів, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування міст, районів, районів у містах, селищ міського типу, сіл; визначення повноважень і порядку діяльності республіканських органів та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян; визначення структури і пріоритетних напрямів розвитку економіки республіки, забезпечення науково-технічного процесу, створення й функціонування вільних економічних зон відповідно до законодавства України тощо.

Остаточне закріплення конституційного статусу АРК відбулося після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка визначила, що АРК входить до системи адміністративно-територіального устрою України (ст. 133) і залишається невід'ємною часткою України (ст. 134) з наданням їй особливих повноважень порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями.

Тема 6. Шістдесятники та дисиденти в Україні (60 – 80-ті рр. Хх ст.)

4 год.

План

Заняття № 1

1. Шістдесятники та їхня роль у піднесенні української культури. та пожвавленні громадського життя.

2. Зародження політичного шістдесятництва.

3. Українські дисиденти, особливості цього руху.

Заняття № 2

1. Український самвидав.

2. Правозахисний рух. Українська Гельсінська група.

3. Політичні репресії 60 – 80-х рр. ХХ ст.

Заняття 1

1. Шістдесятники та їхня роль у піднесенні української культури. Та пожвавленні громадського життя.

Тим часом, у другій половині 50-х - першій половині 60-х рр. почало формуватися покоління шістдесятників. Формування їхнього світогляду відбувалося під впливом XX з'їзду КПРС. Шістдесятники не боролися з політичним режимом, хоча наполягали на більш радикальній десталінізації, і не піддавали сумніву соціалістичні цінності. Серед них стало популярним гасло "соціалізму з людським обличчям". Вони були переконані в тому, що у співробітництві з владою, за допомогою реформ можна очистити суспільство від нашарувань доби "культу особи".

Домагаючись більш радикальних перетворень, шістдесятники керувалися певними принципами і засадами: верховенство суспільства над державою, рівність усіх людей, включаючи найвищих керівників, перед законом, пріоритет прав людини, цілковите засвоєння всіх культурних надбань, які виробило людство, усунення регламентації творчої діяльності тощо. Для шістдесятників в Україні особливо болючими були національні проблеми. В цілому, однак, вони не могли уявити собі напрям майбутніх радикальних перетворень, особливо у сфері економічного життя.

Починалося шістдесятництво з культурництва. Молодь, яка входила в життя, звертала свої погляди на національну культуру, виступала на захист рідної мови, популяризувала здобутки літератури і мистецтва в народі, вивчала вітчизняну історію за творами забутих і заборонених вчених початку XX ст., піддавала нищівній критиці ідеологічні штампи "соціалістичного реалізму". Гострий протест серед шістдесятників викликала політика прихованої русифікації, яку провадив Кремль.

Восени 1959 р. студенти Київського театрального інституту і консерваторії організували театралізовані групи для співання колядок. Президентом Клубу творчої молоді був обраний Лесь Танюк. Клуб налагодив творчі стосунки з подібними організаціями в Росії, Прибалтиці, Молдавії. При театральній секції виник "Другий український театр", який ставив п'єси М.Куліша, Б.Брехта. З повним аншлагом відбувалися творчі вечори за участю І Драча, Л.Костенко, М.Вінграновського. Великою популярністю серед міської творчої молоді користувалися лекції з вітчизняної історії, які читали М.Брайчевський і О.Апанович. З приходом в Клуб поета В.Симо-ненка, літературознавців І.Дзюби, Є.Сверстюка, І.Світличного, художників АТорської, Л.Семикіної, В.Зарецького яскраво зазвучала громадянська нота. Восени 1962 р. клуб організував комісію для перевірки чуток про масові захоронення жертв репресій у Биківні. На адресу Київської міськради був відправлений лист з вимогою створити державну комісію для розслідування подій кінця 30-х рр. у Биківні. У 1964 р. Клуб творчої молоді було розпушено.

Клуби творчої молоді виникли у Львові, Одесі, Дніпропетровську, Черкасах. Навколо львівського "Проліску" об'єдналася творча молодь всієї Західної України. Керівниками і молодіжними лідерами клубу були психолог М.Горинь, його брат, мистецтвознавець Б.Горинь, літературознавець М.Косів, студент І.Гель, поет І.Калинець та ін.

Шістдесятники діяли в рамках радянської системи, і система до часу мирилася з їх існуванням, тому що відмовилася від масового терору. Не будучи прямими противниками режиму, вони залишалися нонконформістами і сформували альтернативний тоталітарному інтелектуально-духовний простір. Частина їх так і залишилася на позиціях культурництва. Інші піднялися до ідеологічно-політичного протистояння з системою, еволюціонуючи в бік дисидентства і правозахисного руху.