Політологія як наука і навчальна дисципліна.

31. Політичний режим.

32. Тоталітарний політичний режим.

33. Авторитарний політичний режим.

34. Демократичний політичний режим.

35. Сутність, структура і функції політичних партій.

36. Типологія політичних партій.

37. Сутність та різновиди партійних систем.

З 8. Партійна система в У країні

39. Громадські організації у політичній системі суспільства.

40. Типи виборчих систем.

41. Політична еліта: ознаки, структура, функції.

42. Зміст і структура політичної культури.

43. Поняття політичної свідомості.

44. Специфіка взаємодії політики та релігії

45. Політичне життя і Церква в У країні.

46. Поняття етносу та етнополітики.

47. Співвідношення політики та моралі як регуляторів суспільно- го життя.

48. Типологія світових політико-ідеологічних доктрин.

49. Консерватизм іа неоконсерватизм як течії світового політич- ного процесу.

50. Лібералізм та неолібералізм як течії світового політичного

процесу.

39. Ідейно-політичні течії фашизму та неофашизму.

40. Політичний екстремізм: суть та форми вираження

41. Соціалізм та комунізм як течії світового політичного процесу.

42. Поняття міжнародних відносин.

43. Зовнішня політика держави: цілі, принципи, засоби

44. Пріоритети зовнішньої політики Української держави.

45. Міжнародні організації та У країна.

46. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їхвирішення.

47. Україна і Європа.

48. Російсько-українські відносини в сучасних умовах.

16. Україна і Європа.

Нині Україна цілком самостійно, на основі національного інте- ресу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечую- чи собі належне місце у світовому співтоваристві. Зовнішня політика України спрямована на захист державного суверенітету, забезпечення безпеки країни, збереження цілісності державної території, забезпечення сприятливих зовні- шніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв'язків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення и престижу у світовому співтоваристві; на посилення впливу на міжнародні події, нейтра- лізацію несприятливих щодо України дій окремих країн.

Основні цілі, пріоритети і напрями зовнішньої політики України сформульо- вані в «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.), у якій було проголошено, що Українська РСР виступає рівноправним учасни- ком міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Україна виявила готовність будувати відносини з іншими державами на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, визнання територіальної цілісності та непорушності історичних кордонів. Вона заявила про відсутність територіальних претензій, вважаючи свою територію неподільною і недоторканною.

Не переслідуючи агресивних цілей, Україна підтвердила дотримання умов договору 1991 р. між США і СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних наступальних озброєнь, намір у майбутньому стати без'ядерною і нейтральною державою. Україна дотримується угоди про звичайні сили в Європі 1990 р. і формує свій військовий потенціал у межах мінімуму, необхідного лише для оборонних цілей.

Така зовнішньополітична стратегія зумовила активне визнання України багатьма державами, встановлення з нею дипломатичних відносин. Вже у січні 1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з них 106 встановили з нею дипломатичні відносини.

Україна прагне адаптуватись до Європи на основі міжнародних документів

• Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ)

(1975 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р,), декларації «Виклик часові змін», ухваленої в липні 1992 р. на зустрічі лідерів країн-учасниць Гельсінського процесу, у якій брала участь й Україна.

Такий зовнішньополітичний курс закріплений ст. 18 Конституції України: «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Економічна криза, яю' переживає Україна, необхідність реформ, оновлення промислової та сільськогосподарської технології потребують іноземних інвестицій, використання досвіду передових країн світу, розвитку госпо- дарських зв'язків, активної участі в економічних і фінансових європейських та світових структурах. На це й спрямована зовнішньополітична діяльність України. Велике значення надається розвитку відносин із США та Канадою, де проживає багато вихідців з України.

Обнадійливим є розвиток відносин України із західноєвропейськими країнами, що є наслідком визнання її важливого геополітичного положення.

В інтересах України відновлення колишніх і налагодження нових економічних зв'язків з пострадянськими країнами, насамперед з Росією. Відносини між країнами СНД складаються непросто. Певні проблеми є й у російсько-українських відносинах. До того ж різні політичні сили в Україні неоднаково уявляють собі її зовнішньополітичну стратегію. Одні пріоритетною вважають орієнтацію України на Захід, відмежування від Росії, інші віддають перевагу орієнтації на Схід, насамперед на Росію. Одні висту- пають за нейтралітет України, інші — за її активну участь у колективних зусиллях на підтримку миру і безпеки у світі.

Геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії. Реальне становище України вимагає спрямовування зовнішньополітичних зусиль туди, де можна забезпечити свої національні інтереси. Важливо також визначити, якою мірою її участь у процесах, що відбуваються в Європі, в Росії, інших країнах СНД, узгоджуються з цими інтересами.

Україна — молода держава її зовнішньополітичний курс, геополітичні орієнтації ще виробляються і конкре-тизовуватимуться відповідно до міжнародної ситуації. Але принципи, які в основі цього курсу, відповідають прогресивним тенденціям сучасного світового політичного процесу.

16. Російсько-українські відносини в сучасних умовах.

• держава-сусід України, кордон із якою проходить на північному сході та сході країни. Відносини із нею мають стратегічне значення [Щ2] для України і значною мірою визначають її зовнішню, а часом і внутрішню політику.

З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і наразі перебувають у стані покращення.

Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, озна- чений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р.. за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.

Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократич- них виборів Україна занепокоєна висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Г олодомору.

Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручачася в президентські перегони восени 2004 р.ІЗІ. але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до МАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України.

Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформаль- ному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими, але загальне втручання російської влади в суверенні справи України призводить до поступового зниження довіри між двома народами.

Питання російської мови в Україні

Росія офіційно веде міжнародну політику з пропаганди, впровад- ження та підтримці російської мови за межами своїх кордонів. Цими питан- нями займається російський центр міжнародного наукового та культурного співробітництва при МІС РосіїГ4|.

В 2007 році було прийнято рішення збільшити кількість осередків російских центрів на території України, оскільки країни колишньо- го соцтабору в цілому вважаються пріоритетними для РФ15], Зокрема, згідно

з планами федеральної цільової програми «Російська мова на 2006—2010 роки», доля осіб, які володіють російською мовою загалом по країнам СНД складатиме 40 %. Станом на 2007 рік таких людей було 20 % — тобто передбачається, що кількість людей, які вільно розмовляють російською мовою, повинна збільшитись вдвічі, в основному завдяки пропаганді і опла- ченому десанту в зазначені країни учителів російської мови і літератури. На Україну в цьому розумінні покладаються особливі надії — очікується, що рано чи пізно російська мова стане тут державною. [6]

Російська Федерація також підтримує мережу організацій, які опікуються зв'язками з етнічними росіянами поза межами Росії. В свою чергу офіційний Київ висловлював своє занепокоєння діяльністю таких установ як Інститут країн СНД чий голова Костянтин Затулін був визнаний персоною нон-грата за втручання у внутрішні справи України і заклики до порушення територіальної цілісності країни.

Питання Голодомору

Україна закликає ООН визнати Голодомор 1932-33 років геноци- дом українців17|. Офіційна влада Росії неодноразово висловлювала свою незгоду з таким формулюванням трагедії 33-го року, у якій також постражда- ла Росія: мовляв, ніякого геноциду українського населення не було, а навіть якщо голод і був, то він був по всьому Радянському Союзу. Багато політиків і науковців підтримує точку зору Москви, яка заперечує кватіфікацію Голодо- мору 1932-1933 років як власне геноциду⁷ і його спрямованість саме проти українців|8]. Учасникам перемов з обох боків не вдалося досягти розуміння між державами в цьому питанні.

Питання НАТО

На вищих урядових рівнях різні уряди України проголошували свій намір поступово інтегруватися в європейські структури, в тому числі і в НАТОГДжерело?!. Це викликало різке негативне відношення офіційної Росії. Співробітництво України з НАТО та навіть навчання з цією організацією піддавалися критиці як зовні так і зсередини через проросійські організації України, Влітку 2006 р, за підтримки деяких російських політиків відбулося протистояння між протестуючими і контингентом НАТО у навчаннях Сі Бриз 2006 в Євпаторії. Це призвело до погіршення стосунків між двома державами і заборони в’їзду до України декільком російським політикам.

Під час самміту’ країн-членів НАТО 2-4 квітня 2008 року в Бухаресті(Румунія) президент Росії Володимир Путін у приватній розмові з президентом США заявив: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина і значна подарована нами!»(9|| 10|.

Прогнозні оцінки закордонних політологів розвитку⁷ українсько- російських стосунків у XXI ст.

Результат аналізу поглядів закордонних політологів (див. основ- ну статтю) приводить до висновку, що багатовекторна політика України, наявність надто великої кількості її стратегічних партнерів, кризові явища всередині держави не дозволяють Україні в найближчий час реально одержа- ти статус країни з євроатлантичною належністю. Однак поступ до ліберальної демократії, плюралізму й відкритості в політиці, незважаючи на всі бар'єри, продовжується як у Росії, так і в Україні. Вирішальними для долі цих країн можуть бути подальші роки — не раніше 2010—2015, коли в обох державах, напевне, зникнуть залишки авторитарних тенденцій, зміцніють інститути громадянського суспільства включаючи партійні організми.

9