9. Політичні погляди мислителів Київській Русі.

Процес формування суспільно-політичної думки нашого народу

розпочався в період Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) і зміцнювався на соціально- економічному' грунті переходу східнослов’янських племен від первіснооб- щинного ладу до феодального поза рабовласницькою формацією.

Політичною фермою, в межах якої здійснювався перехід східних слов'ян до феодального ладу, була Київська держава. У ІХ-ХІ ст. в Київські Русі відбувається надзвичайно бурхливе зростання матеріальної та духовної культури. Про це свідчать політичні, торгові та культурні зв’язки Київської Русі майже з усіма країнами Західної Європи.

В цей же період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір “Слово про закон і благодать”, що мало винятково важливе значення в історії формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує рівноправність народів світу, гостро виступає проти містичного вчення про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну самостійність Київської Русі. В “Слові” Іларіона крізь релігійну оболонку виступають три прогресивні ідеї: по-перше, ідея величі та слави давньорусь- кого народу, який створив Київську державу; по-друге, ідею економічної, політичної та культурної незалежності Київської Русі від Візантії, по-третє, ідея рівноправності всіх народів.

Питання про роль держави було порушене творцями - упорядни- ками славнозвісного літопису “Повість временних літ” Сільвестром та Нестором (близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних слов'ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці східнослов'янських племен, які утворили в Середньому Подніпров'ї політичний союз, відомий під назвою Русь.

Автори “Повісті временних літ” не тільки із захопленням змальо- вують давню історію свого народу. Вони висловлюють ставлення і до сучас- них їм подій, непокояться майбутнім Русі. Основний зміст заключної частини твору Нестора становить обґрунтування законності й необхідності єдиної і сильної влади Київського князя, прагнення народних мас захищати свою землю. Автори гнівно засуджують ворогів свого народу - зачинателів бра- товбивчих чвар, і на противагу цим князям, які прагнуть до ізольованості, до роздробленості Київської Русі, оспівують діяльність великих київських правителів, які завжди прагнули до єдності усіх давньоруських земель і мобілізували народ на боротьбу проти іноземних загарбників.

Літописці “Повісті временних літ” закликають також і народ вис- тупити на захист рідної землі, пропагують своєрідну мораль, характерну для феодалізму, - мораль лицарської честі, оспівують військові традиції батьків, звертаються до народу із закликом наслідувати гідні традиції своїх батьків і дідів.

10. Політичні ідеї вчених Києво-Могилянської ака- демії.

Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої полови- ни ХУІІІ ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архимандри- том, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.

Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та бого- словсько-наукову діяльність. Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту

Феофан Прокопович (1681 -1736) спочатку навчався в академії, а потім у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і цер- ковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" (1718), "Духовний регламент" (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираю- чись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. При- родним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охоро- ни цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, від давши свою волю монарху, народ назад ЇЇ забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру. Він обґрунтовував ідею підпорядкування церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу.

11. Конституція Пилипа Орлика.

«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозько- го», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її — повна незалежність України від Польщі та Росії.

Конституція 1710 р. - визначний український народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності - і намаган- ням сусідів забрати у ясир і уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та мусульманським. Автори Конституції. П. Орлик та козаць- ка старшина, прагнули зв'язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації. Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як основна ідея української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасно- го розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій це все викладено, не позбав- лена хиб (точніше особливостей свого часу), але це ж перша українська конституція.

Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого Пилипа Орлика: "Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїжджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України.

Конституція Пилипа Орлика 1710 року вважається однією з перших конституцій, саме в сучасному значенні цього слова. Вона охоплюва- ла практично всі сфери життя людини і функціонування держави, встановлю- вала принципи і основні засади владарювання в Українській гетьманській державі, тобто була Основним Законом.

12. Політичні погляди Михайла Драгоманова.

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного роз- витку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейсь- кої науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в діалек- тиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно- політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовносгі і три висо- кому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропа- ганди, ніж кривавих повстань»

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це. по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально- економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по- друге. ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ: по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте. європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистсь- ку монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному' ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.

13. Політичні погляди Миколи Міхновського.

Основи конституційного ладу України — це основоположні

принципи організації та діяльності держави, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і свободи та характеризують її як конституційну державу.

Суверенітет - одна з найстаріших категорій конституційного права. “Суверенітет і незалежність держави означають, що її влада є верхов- ною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також ЇЇ незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами”.

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами.

Між тим, конституційний лад не можна ототожнювати з держав- ним ладом, оскільки на відміну від останнього він завжди передбачає наявність у державі конституції.

Необхідними ознаками конституційного ладу є: не- порушність і невідчужуваність загальновизнаних природних прав і свобод людини, народний суверенітет, розподіл влади та ін.

Микола Міхновський- ідеолог і лідер самостійної течії україн- ського руху кінця 19-початку 20 ст. яскравий і суперечливий політик, зали- шився незрозумілим і недооціненим сучасниками. Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою "Кредо молодого українця". «Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині». Органі- зація припинила існування 1893 року після того, як частину' «тарасівців» було заарештовано, а іншу — вислано у села.

-Приблизно у той самий час, у січні 1900 року, Микола Міхнов- ський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з’явилася того самого року під назвою "Самостійна Україна" і була видана у Львові, накладом у тисячу примірни- ків.

-З початком Української революції 1917 року Міхновський спря- мував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громад- сько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер.

2