1.3. Світовий досвід реалізації конкурентної політики держави

В умовах глобалізації конкурентна політика не може залишатися обмеженою рамками окремих країн, вона стає предметом міждержавної координації та взаємодії. Питання розвитку конкуренції сьогодні перебувають у центрі уваги міжнародних економічних організацій. Конкурентна політика в Україні у цих умовах не може розроблятися і запроваджуватися у відриві від світового досвіду прийняття і застосування конкурентного законодавства. Адаптація досягнень зарубіжного досвіду щодо вітчизняних умов передбачає його критичне сприйняття з погляду врахування специфічних умов трансформаційної економіки [44, c. 114].

Історія розвитку економіки країн світу вміщує багатий досвід вирішення проблеми регулювання конкурентних відносин. В усіх країнах ринкової економіки гарантом конкуренції та свободи підприємництва виступає держава, яка ініціює розвиток систем організаційно-правової підтримки конкурентного середовища та протидії монополізму.

Незалежно від особливостей національної моделі конкурентної політики в усіх країнах апріорі забороненими є дії щодо горизонтальної фіксації цін, горизонтальної змови про частку ринку, групового бойкоту, домовленостей про взаємний продаж, пов’язаних продажів та ін. В усіх країнах світу постійно йде пошук оптимального співвідношення формально-юридичних та економіко-аналітичних методів та інструментів захисту економічної конкуренції в умовах об’єктивної необхідності підвищення міжнародної конкурентоспроможності національних економік.

Генеральна асамблея ООН прийняла ще у 1980 р. Комплекс принципів і правил ООН з питань конкуренції, що зафіксовані в резолюції Генеральної асамблеї ООН №35/63 від 5 грудня 1980 р. і в Типовому законі з питань конкуренції, прийнятому ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку – орган Генеральної асамблеї ООН, заснований у 1964 p.). З цього часу в світі розпочався бурхливий процес прийняття конкурентного законодавства, налагодження співпраці між державою і підприємцями з метою ефективного виконання цього законодавства. До основних принципів Комплексу принципів і правил ООН з питань конкуренції, зокрема, відносяться: заборона картелів (заборона угод про встановлення цін, у тому числі цін на експортні та імпортні товари, зговорів щодо заявки або фальсифікації заявки, угод про розподіл ринків або споживачів тощо); заборона вертикальних обмежень і здійснення контролю за злиттям, якщо внаслідок злиття підприємства (фірми) набувають домінуючого становища та ін. [59, c. 110].

Важливо, що Комплекс принципів і правил ООН з питань конкуренції дає змогу країнам, що розвиваються, не застосовувати жорстких правил конкуренції до певних секторів економіки з причин, пов’язаних із соціально-економічним розвитком цих країн.

Все більшого значення набуває багатостороння конкурентна система в межах Світової організації торгівлі (СОТ).

Конкурентна політика використовується в розвинених країнах світу вже понад сто років. За цей час накопичено великий досвід регулювання діяльності монополій і стимулювання економічної конкуренції. Досвід розвинених країн показує, що ефективність конкурентної політики не завжди відповідала тим задумам, які були в основі її розробки. Дієвість конкурентної політики багато в чому залежала від тієї рішучості, з якою уряд впроваджував їх у життя, і від інтерпретації їх судами.

У світовій практиці розмежовуються дві системи конкурентної політики:

- американська, яка спрямовується, головним чином, проти монополії як структурної одиниці;

- європейська, яка має регулятивний характер і спрямовується, головним чином, на протидію негативним проявам ринкової влади монополій [62, c. 187].

У Сполучених Штатах Америки конкуренцію як ідеал американського підприємництва взято під активний та дієвий захист держави. Основа антимонопольної політики США – антитрестівське законодавство – зведення юридичних актів, що визначають допустимість тієї чи іншої ділової практики суб’єктів господарювання з точки зору її впливу на конкуренцію. Визначені законами види монополістичної практики вважаються незаконними незалежно від їхнього впливу на конкуренцію. Має місце ефективний контроль за засобами досягнення та збереження монопольного становища на ринку [44, c. 174].

Європейську конкурентну політику побудовано на принципах регулювання і обмеження монополістичної діяльності, на відміну від законодавства американського типу, де монополії є формально заборонені.

Національний та наднаціональний рівні конкурентного законодавства в Європі створювалися за умов інтеграційних процесів в економіці та посилення міжнародної конкуренції. В кожній країні Європейського Союзу діє національне конкурентне законодавство, скоординоване із загальноєвропейським. Конкурентна політика ЄС має регулятивний характер: спрямована проти недобросовісних монополістичних прийомів.

Основою європейського конкурентного законодавства вважають дві статті Римського договору 1957 р. про утворення Європейського економічного співтовариства зі змінами, внесеними Маастрихтським та Амстердамським договорами: ст. 81, яка забороняє фіксувати ціни (картелі), обмежувати або контролювати економіку, ділити ринок, дискримінувати, нав’язувати товари або умови; ст. 82, яка забороняє зловживання домінуючим ринковим становищем – встановлювати нечесні (наприклад, завищені) ціни та умови торгівлі, обмежувати виробництва, ринки чи технічний розвиток на шкоду споживачам [25, c. 112].

В Європі створено дієвий режим контролю за антиконкурентною діяльністю. Як відомо, поліпшення умов конкуренції є одним із головних критеріїв членства в ЄС. Конкурентна політика ЄС має на меті розвиток ринково-конкурентного середовища як у межах окремих країн, так і забезпечення належного рівня взаємодії учасників спільного ринку країн – членів ЄС. Конкурентна політика є в цьому плані однією з основних передумов інтеграції окремих національних ринків у загальний європейський ринок.

Досить високу ефективність конкурентної політики в європейських країнах забезпечує так званий перехресний контроль, коли процес реалізації конкурентної політики розділений між кількома органами: один здійснює розслідування, другий приймає рішення, третій (дорадчий) дає незалежну оцінку того, що відбувається у сфері конкуренції та ін.

Протягом останніх років конкурентна політика та конкурентне законодавство ЄС зазнали істотних змін порівняно з початком 60-х pp. XX ст., коли формувалася загальноєвропейська політика у сфері конкуренції. Нові підходи до конкурентної політики базуються на новому – більш економічному, ніж правовому – підході до змісту конкуренції та конкурентних відносин [95, c. 177].

Переорієнтовуючи конкурентну політику, Європейська Комісія (незалежна колегіальна установа, яка відбиває загальні інтереси ЄС, формується з авторитетних та компетентних комісарів),прагне подвійної мети: досягнення ефективнішого правозастосування та забезпечення більшої правової безпеки зацікавлених сторін. Для цього ЄС використовує такі інструменти:

- визначення мінімально необхідних (de-minimis) правил та засобів застосування заборонних заходів на обмежувальні торговельні дії та державні субсидії;

- розширення вже існуючих та створення нових блочних винятків (block exemptions) з метою створення так званих безпечних «гаваней» для підприємств та країн-членів ЄС і звільнення їх (а також і самої Комісії) від адміністративних навантажень у вигляді повідомлень, які не розглядаються більше як необхідні у питаннях комерційної діяльності;

- модернізацію процедурних правил для спрощення розслідувань за підозрою у порушеннях та посилення повноважень Комісії у прийнятті рішень, але із забезпеченням правових гарантій щодо захисту залучених сторін [62, c. 119].

По суті, Європейська Комісія намагається обмежити використання своєї влади тільки ситуаціями, коли належне функціонування ринку серйозно ускладнюється неправомірною поведінкою підприємств (фірм) або неправомірними заходами державної влади.

У концептуальному плані модель вітчизняної конкурентної політики є ближчою до європейської моделі з окремими рисами американської. Підкреслимо у цьому зв’язку, що Україна є однією з країн романо-германської системи права. У цій правовій системі ані звичаї, ані загальноприйняті правила не визнаються джерелами права.

Експертами Європейського банку реконструкції і розвитку при оцінці реформ у країнах із перехідною економікою використовується так званий «Індекс впровадження конкурентної політики» (competition policy implementation) [25, c. 135].

Показник обчислюється як сума балів, які характеризують напрямки: створення інституціональних засад конкурентної політики (конкурентне законодавство, державні органи, що здійснюють захист конкуренції), практику застосування конкурентного законодавства, формування проконкурентної громадської думки (competition advocacy). Оцінки встановлюються за шестибальною шкалою на основі аналізу питальників, які насилаються конкурентним відомствам, юристам та іншим особам, котрі пов’язані з правовою діяльністю у сфері конкурентної політики.

Для розвинених країн світу є характерними дуже суворі санкції за порушення конкурентного законодавства. Широковідомим прикладом є штраф, який наклало Федеральне антимонопольне відомство Німеччини у 2003 р. на підприємства цементного картелю на загальну суму 661 млн евро. Шість провідних німецьких виробників цементу, які входили до складу кортелю (Alsen AG, Dyckerhoff AG, Heidelberg Cement AG, Lafarge Zement Gmb, Readymix AG, Schwenk Zement AG), домовлялися про квоти поставок та ціни, а також про придбання й наступне заморожування конкуруючих цементних заводів.

Великий міжнародний резонанс мали досить жорсткі антимонопольні дії державної влади проти компанії Microsoft Б. Гейтса у США.

Очевидно, що в питаннях конкурентної політики в країнах із трансформаційною економікою, зокрема в Україні, не повинно бути сліпого копіювання досвіду розвинених країн світу. Не можна перенести конкурентно-ринкову систему іншої країни на нашу дійсність. Будь-які нововведення в конкурентній політиці повинні застосовуватися лише після глибокого наукового вивчення існуючих проблем, проведення ґрунтовного аналізу дії тої чи іншої норми та можливості її використання в українському конкурентному законодавстві. Ефективність національної конкурентної політики підтверджується передусім власним практичним досвідом [46, c. 134].