3. Соціальна сутність палацових переворотів.
А.Л.Янов, описуючи вакханалію палацових переворотів після смерті Анни Іоанівни, зазначає: «У всьому цьому божевіллі була, система. Бо ... петербурзькі гренадери або лейб-гвардійці, як і вся петровська службова еліта стояла за ними, ставили собі метою зовсім не воцаріння чергової «полковниці», але скасування обов'язкової служби (при збереженні при цьому всіх привілеїв і майна). Іншими словами, повернення втраченого в черговий раз аристократичного статусу (для «петровської еліти», напевно, справа все-таки полягало зовсім не в поверненні зазначеного статусу, а лише в його придбанні). Вони не заспокоїлися, доки не добилися свого. І ледь додумалася до справжньої причини всього цього незвичайного політичного сум'яття єдина серед плеяди російських імператриць політично грамотна жінка Софія Ангальт-Цербстська, більше відома під ім'ям Катерини Великої, як негайно вляглися пристрасті і вчорашнє свавілля змінилося впорядкованістю ».
Однак даний процес протікав повсюдно, в усіх бюрократичних товариствах, хоча і в різних формах, що обумовлюються вже цивілізаційними особливостями зазначених товариств та іншими, переважно політичними, обставинами.
Палацові перевороти не спричиняли за собою змін політичної, а тим більше соціальної системи суспільства і зводилися до боротьби за владу різних дворянських угруповань, які переслідували свої, найчастіше корисливі інтереси. У той же час, конкретна політика кожного з шести монархів мала свої особливості, іноді важливі для країни. У цілому соціально-економічна стабілізація і зовнішньополітичні успіхи, досягнуті в епоху правління Єлизавети, створювали умови для прискореного розвитку та нових проривів у зовнішній політиці, які відбудуться при Катерині II.
На думку Ключевського, петербурзька гвардійська казарма з'явилася суперницею Сенату і Верховної таємної ради, спадкоємицею московського земського собору. Це участь гвардійських полків у вирішенні питання про престол мала дуже важливі політичні наслідки; перш за все воно зробило сильний вплив на політичний настрій самої гвардії. Спочатку слухняне знаряддя в руках своїх ватажків, Меншикова, Бутурліна, вона потім хотіла бути самостійною рушійною силою подій, втручалася в політику з власного почину; палацові перевороти стали для неї підготовчою політичною школою. Але тодішня гвардія не була тільки привілейованою частиною російського війська, відірваною від суспільства: вона мала впливове громадське значення, була представницею цілого стану, з середовища якого майже виключно комплектувалася. У гвардії служив цвіт того стану, шари якого, перш роз'єднані, за Петра I, об'єдналися під загальною назвою дворянства або шляхетства, і за законами Петра вона була обов'язковою військовою школою для цього стану. Політичні уподобання і домагання, засвоєні гвардією завдяки участі в палацових справах, не залишалися в стінах петербурзьких казарм, але поширювалися звідти по всіх дворянським кутках, міським і сільським. Цей політичну зв'язок гвардії з станом, що стояли на чолі російського суспільства, і небезпечні наслідки, які звідси могли відбутися, жваво відчували владні петербурзькі ділки того часу.
Тому одночасно з палацовими переворотами і під їх очевидним впливом і в настрої дворянства виявляються дві важливі зміни: 1) завдяки політичній ролі, яка ходом придворних справ була нав'язана гвардії і так охоче нею розучена, серед дворянства встановився такий вибагливий погляд на своє значення в державі, якого у нього не було помітно насамперед, 2) за сприяння цього погляду і обставин, його встановили, змінювалися і становище дворянства в державі, і його відносини до інших класів суспільства.
Основний момент і в тому, що дворянство жадало цих переворотів. У пересічному дворянстві, нещадно виганяємо з глухих садиб в полки і школи, думка вправлялися на винаході способів, як би відбути від науки та служби, у верхніх ж шарах, особливо в урядовому середовищі, посилено працювали над більш піднесеними предметами. Тут ще вціліли залишки старої боярської знаті, які утворили досить тісний гурток небагатьох прізвищ. Із загального політичного збудження тут виробилася свого роду політична програма, склався досить певний погляд на порядок, який має бути встановлений у державі.
В умовах політичної, правової та економічної несвободи всього російського суспільства, в тому числі і вищих його кіл (слід пам'ятати, що знаменитий указ про вільність дворянства був прийнятий лише в 1761 р.), проблема обмеження влади монарха, тобто створення конституційної монархії, набуває , здавалося б, своїх прихильників у всіх сферах російського суспільства. Думається, що першим з самодержців це добре усвідомив Петро I. Створення ним Сенату є не що інше, як початок роботи зі створення основ конституційного ладу. Як не парадоксально це звучить, але Росію слід вважати єдиною державою, де даний процес відбувався не під революційним натиском, а був вельми обдуманим і потрібним для держави і суспільства кроком з боку і з ініціативи самого монарха.
Цей процес пережив свого зачинателя. Зі створенням Верховної Таємної Ради і обмеження компетенції Сенату лише питаннями вищої судової юрисдикції в Росії досить чітко вимальовуються контури поділу влади, що, на наш погляд, незаперечно є одним з найважливіших ознак конституціоналізма. Цьому процесу супроводжували б розділи вищої державної влади між монархом і Верховною Таємною Радою.
Сучасник і учасник тих подій Ф. Прокопович у своїх спогадах описує події та політичні настрої тих років: «Багато говорили, що скіпетр нікому іншому не належить, крім її величності государині, як і самою віщі і її є, по сім совершившейся нещодавно її величності коронації . Німці ж міркувати начали, подає Чи має право така коронація, коли і в інших народах цариці коронуються, а для того спадкоємицями не буває? »
Дані міркування про престолонаслідування звучали на стихійних нарадах вищих кіл російского суспільства. Їх учасники були не правомочні вирішувати питання про престолонаслідування. Правомочний був вирішити це питання Сенат. Про його історичному засіданні добре написав В. О. Ключевський: «Поки сенатори радилися в палаці з питання про престолонаслідування, в кутку зали наради якось з'явилися офіцери гвардії, невідомо ким сюди покликані. Вони не брали прямої участі у дебатах сенаторів, але, подібно хору в античній драмі, з різкою відвертістю висловлювали про них свою думку, погрожуючи розбити голови старим боярам, які опиратимуться воцарінню Катерини». Гвардію, і це виявляється з наступних подій, залучили Меншиков і Бутурлін. Її появу як в стінах Сенату, так і за його стінами стало вагомим аргументом у вирішенні питання про престолонаслідування. Не виключено, що загроза застосування військової сили, яка, образно кажучи, витала в повітрі, вплинула і на думку представників колишніх боярських родів в Сенаті. І все ж головним аргументом, на наш погляд, з'явився сформувався в суспільній свідомості новий правовий образ монархії, згідно з яким фактично припинялася практика обрання царя на Земському соборі. Згідно з прийнятим законодавством, імператор сам був вільний оголосити спадкоємця престолу. Природно, що у своєму виборі він був обмежений рамками правлячого дому, негласне перевагу спадкоємцям-чоловікам все ж існувало.
Верховна Таємна Рада фактично править країною в роки царювання Єлизавети I і після воцаріння Петра II. Це був перший колегіальний орган управління, хоча в цілому і позбавлений внутрішнього регламенту. Він перебував у якомусь проміжному стані, чи то копіюючи царя-самодержця, чи то Боярську думу. Але, в будь-якому випадку, це був новий орган влади. Багато процедурні питання його діяльності, як питання і інших аналогічних органів влади, викристалізовувалися роками, а то й десятиліттями, коли складалася певна традиція в їх діяльності. Природно, що велике значення на діяльність Верховної Таємної Ради накладала одна домінантна особистість. Прийнято вважати, що в перші два роки це був світлий князь Олександр Меншиков (1673-1729 рр.., Генералісимус. У 1718-1724 рр.. Та 1726-1727 рр.. - Президент Військової колегії), а решту три роки - князь Дмитро Голіцин ( 1665-1737 рр.., упорядник «кондицій». В 1736 звинувачений і засуджений за участь у змові).
«Верховники» відхилили кандидатуру дочки Петра I Єлизавети як незаконнонародженої на тій лише підставі, що вона була народжена до офіційного шлюбу батьків, і вирішили запросити Анну Іоанівна, справедливо вважаючи, що з нею легше буде домовитися на предмет розмежування владних повноважень. Даний факт проходив повз зору багатьох істориків. Тим часом - це дуже важлива деталь. По суті справи «кондиції» представляли собою втілення на практиці договірних почав в облаштуванні вищого органу державної влади. Абсолютно правий був В. Кобрин, який вважав, що вибори монарха - «свого роду договір між підданими і государем, а значить, крок до правової держави». Здається, що не має значення, де обирали царя - на Боярської думі, Земському соборі або на Верховному Таємного Раді. Інша справа, що з позиції сьогоднішнього дня спонтанні вибори, чітко не регламентовані спеціальним законом про порядок їх проведення, звичайно ж, свідчать лише про сам зародковому стані правової держави. І все-таки вони були і, на нашу думку, є вагомим підтвердженням існування правових традицій російської державності.
Верховна Таємна Рада в разі успіху планів «верховніков» замикав на собі верховну владу в країні, перетворивши імператрицю в носія суто представницьких функцій. З правової точки зору тут напрошується аналогія з державними принципами британської монархії. Проте залишається неясним питання, чи змогли б прижитися на російського державного грунті ці нововведення і не перетворилася чи політико-правове життя в Росії на подобу польської, де всевладдя магнатів, включаючи вибори короля, значно послабили вертикаль влади. Чи розуміли це у вищих колах російські суспільства? Очевидно розуміли, і вагомою підставою цього, на наш погляд, служить проект князя А.Черкаського про державний устрій Росії, розроблений на початку лютого 1730 р. його основу була покладена концепція сподвижника Петра I, російського історика В.Татіщева. За своєю суттю це була альтернатива планам «верховніков».
Як би там не було, а результатом Петровських перетворень, що проходили в умовах ліквідації залишків і зачатків станово-представницької демократії, придушення демократії козачого кола і витискання соку з народу стала велика військова держава, виплавляти більше стали відмінної якості, ніж передова Англія.
Але з плином часу володарює клас, якого азіатський спосіб виробництва теж змушує трудитися в поті чола, набридає лізти зі шкіри, і коли основні завдання були виконані, а батіг випав з рук реформатора, «верху» зайнялися пристроєм власних справ. Настав час застою, при всій зовнішній динамічності «епохи палацових переворотів». За інерцією працювали заводи, посилалися експедиції, марширували полки, але потроху все приходило в занепад. Втім, інерція була настільки велика, що віддала в руки Росії Кенігсберг, і сам великий Кант склав присягу на вірність Російської короні.
Кризу намагається розв'язати Петро III, агент Пруссії і вірний «брат» свого керівника з масонської ложі Фрідріха II. Ця фігура суміщає в одній особі і Бориса Годунова, і Гришку Отреп'єва. Росія, незважаючи на «застій», занадто сильна, що б хтось міг зважитися на інтервенцію, але, діючи через свою агентуру, Захід добивається багато чого - ослаблена армія, здані результати завоювань Єлізавети полків. Російські солдати йдуть покірно проливати кров за німецькі інтереси, проти свого недавнього союзника - Данії. Принижує і ображає національне почуття російської людини.
Довго це тривати не може і Петра усувають в результаті палацового перевороту. Однак руками цієї нікчемної людини історія створила велику справу - був прийнятий указ «Про вольності дворянських»ї. Здавалося б - це крок назад, до реставрації феодалізму. Дворянин звільняється від підпорядкованості державі, від обов'язковості служби і стає вільним паном, паном у своєму маєтку. Але не будемо приймати форму за зміст. Російський поміщик зовсім не феодал і його маєток - не феодальне володіння, а нормальна повнокровна приватна власність. Він - не управитель землі, а власник, який діє в умовах капіталістичного ринку, точно так само як діяли в умовах ринку рабовласники-плантатори Америки.Отже, був завершений ще один цикл.