10. Давньоримська література.

Архаїчний період Історія літературної мови починається 240 року до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік створив перший в історії європейської літератури художній переклад тввору. Ним стала Гомерова «Одіссея», яка була з певними змінами та спрощеннями перекладена на латинську мову. З того часу Лівій Андронік став займатись художніми перекладами грецьких комедій і трагедій на латинську мову для їх постановки у театрі..

Діяльність Андроніка створила передумови для виникнення і інших літераторів, одним з яких став Гней Невій, що не тільки перекладав давньогрецькі твори, а й створював власні трагедії з римським сюжетом, ставши засновником нового жанру в латинській літературі — претекстати — драми, що писались на легендарні або історичні сюжети з життя Римської держави. Саме він написав претекстату «Пунічна війна» «Bellum Punicum», що стала в римській літературі першим оригінальним епічним твором і описував події актуальної на той час Першої Пунічної війни, до яких було включено міфологічну основу з діяльністю олімпійських богів.

Незабаром, почали створюватись не лише невеликі драми, а й повноцінні монументальні роботи. Так Квінт Енній створив епопею «Аннали» лат. «Annales», над якою він працював значну частину свого життя. У повному вигляді «Аннали», складалися з 18 книг з 1500−1800 віршами в кожній, які відображали історію римлян від прибуття Енея з Трої в Рим до сучасних Еннію подій. Він збирав для своєї праці численні матеріали у вигляді суспільних та приватних літописів, сімейних переказів тощо. Крім того Енній відмовився від сатурнинського вірша, яким користували всі римські поети до нього, і написав свою поему гекзаметрами, вперше в римській літературі використавши цей розмір[4], а також популяризував жанр комедії.

Справу Еннія продовжив Теренцій, автор шести комедій, які орієнтовані не на плебеїв, як у більшості авторів, а на інтелігенцію міста, через що комедії Теренція є серйозними та філософічними[5], а сам автор вважається одним з кращих комедіантів латинської літератури архаїчного періоду та одним з головних осіб, що посприяли розвитку латинської літературної мови.

Іншим великим представником архаїчного періоду в області літературної мови є інший давньоримський комедіограф Плавт, який уособлював у своїх творах демократичний і плебейським напрям, показуючи в комедіях не філософсько-історичні сцени, а побутово-звичаєві, які були зрозумілі всім верствам населення. До нашого часу дійшло 20 комедій Плавта повністю і одна — в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I століття до н. е. — початку I століття н. е..

Проте довгий час такі повчальні драматично-пісенні імпровізації, незважаючи на те, що їх вже використовували Невій, Енній, Пакувій та інші, не були оформлені у окремий жанр і лише завдяки Гаю Луцилію в кінці II століття до н. е. сформувалися в якості літературного жанру під назвою сатура на рівні з комедією та трагедією. З цього моменту сатура отримала викривальний зміст і стала популярною у стилі дактилічного гекзаметру у нащадків — Горація, Персія, Ювенала та ін.

Класичний період

Вік Цицерона також називають «золотою добою» — час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найчастіше класичний період розділяють на вік Цицерона та вік Августа. Вік Цицерона названий за ім'ям Цицерона, римського філософа і літератора, який став одним із зачинателів римської розповідної прози. Період починається 81 року до н. е., коли Цицерон проголосив свою першу відому промову, яка отримала назву «За Квінкція» (лат. Pro Quinctio) і триває аж до самої смерті літератора в 43 році до н. е. і завершення республіканського періоду Римської держави[11].

На відміну від поетів більш раннього часу, твори Цицерона мають різносторонній характер і їх можна розділити на чотири групи: листи, риторичні трактати, філософські праці і промови. Його листи містять детальну інформацію про важливі періоди в римській історії та пропонують яскраву картину суспільного і приватного життя серед римського правлячого класу. Роботи Цицерона в ораторському мистецтві є цінними латинськими джерелами стародавніх теорій освіти і риторики, а філософські праці лягли в основу моральної філософії Середньовіччня.

Разом з Цицероном в цей час творили і Юлій Цезар та Саллюстій. Цезар написав записки про галльську і громадянську війну , створивши новий жанр літератури — записки. А від Саллюстія до нас дійшли дійшли цілими лише дві його праці Змова Катиліни лат. «De coniuratione Catilinae» та Югуртинська війна

В цей же час відбувається народження лірики. Одним з її засновників став Катулл, який створював короткі ліричні вірші з емоційною інтенсивністю. У своїх творах він використовував відверті нотки і ніжну мову.

Ще один новий стиль латинської літератури заснував римський філософ і поет Лукрецій, який інтерпретував ідеї грецького філософа Епікура і на їх основі створив філософську поему Про природу речей, у якій поєднувались науково-філософські аспекти з літературними. Науково-філософський напрям в літературі підтримав і його сучасник Марк Теренцій Варрон, основною літературною працею якого є філософсько-моральні «Меніппові сатири» в 150 книгах і Варрона походить назва відповідного жанру — Варронівська сатира. Всьго ж Варрон написав більше 70 творів, загальною кількістю більше 600 книг. Він займався, зокрема, грамматикою, правом, мистецтвом, історією, історією літератури.

Вік Августа З моменту сходження на престол у 27 році до н. е. першого римського імператора Октавіана Август починається так званий «вік Августа» в літературі — період її найвищого розквіту.

Саме в цей час творять одні з найвидатніших римських поетів — Вергілій, Горацій, Овідій, Тібулл, Секст Проперцій, Тит Лівій та інші. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови.

Август і Гай Меценат, який залишався при ньому до кінця свого життя, підтримували поетів і надихали їх присвятити свої таланти оспівуванню ідей нової епохи. Вергілій

В цей же час не можна було сказати про одноплановість літератури, так Тібулл писав лише елегії, характерною рисою яких було намагання піти від реальності у світ мрій і описувати любов, оспівування сільського життя, благочестя та ненависть до війни. Крім того, у його віршах немає жодного спомину Августа або його діянь. А Секст Проперцій головною темою творчості Секста Проперція була любовна лірика по відношенню до жінки, що була пристастю усього його життя. Але це не заважає наповненню віршів міфологічними аллюзіями та порівняннями. Проперцій на відміну від Тібулла, в якого головну роль відігравала щирість почуттів, дуже багато уваги приділяє саме формі й часто використовує зумисне складні, дещо заплутані вірші.

В цей же час була написана і найвідоміша та фундаментальна праця з історії Стародавнього Риму — «Історія від заснування міста», створена римським істориком та філософом Титом Лівієм і охоплює період від традиційної дати заснування Риму за хронологією Варрона (753 року до н. е) до 9 року. Лівій працював над «Історією» 40 років і спирався на праці головним чином молодших анналістів: Квінта Елія Туберона, Гая Ліцинія Макра, а також на Фабія Піктора, Кальпурнія Пізона, Клавдія Квадригарія та Полібія[23].

Посткласичний період

З запровадженням імперії становище літератури, яке протягом двох з половиною століть йшло постійно вперед, змінюється. Під впливом політичних умов, що утискували і спотворювали її розвиток, вона, незважаючи на велику кількість письменників, починає рух до занепаду, якого не могли затримати великі таланти в прозі та поезії, що з'являються час від часу протягом всього першого століття нашої ери. Цей період історики назвали посткласичним або «срібним століттям» римської літератури, проіснував від смерті Августа до кінця правління Траяна у 117 році. Проте не можна сказати, щоб особи, які стояли в цей на чолі держави, були ворожі літературному руху. Навпаки, вони навіть самі брали в ньому участь, деякі з найбільш деспотичних правителів, як Нерон і Доміциан, заохочували літературу преміями і змагальними установами, але це все одно не змогло покращити стан самої літератури. Література стала дрібніти у своїх задачах, втрачати оригінальність і швидко виснажуватися у своїй продуктивності[24]. Мова прозаїків і поетів цього часу, таких як Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей та ін. відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів.

Так філософ-стоїк Сенека написав ряд творів на такі моральні теми, як милосердя і великодушність. Трагедії Сенеки зробили великий вплив на зростання трагічної драми в Європі[25]. Його племінник Марк Анней Лукан написав видатну епічну поему «Фарсалія, або Про громадянську війну» (лат. «Bellum civile sive Pharsalia») в 10 книгах, яка описує громадянську війни між Цезарем та Помпеєм (49 — 47 до н. е.). Його інші твори, окрема «Орфей», «Іліакон» (про Троянську війну і смерть Гектора), «Катахтоніон», «Сатурналії», трагедія «Медея» та інші численні твори не збереглися до наших днів.

В цей же час був написаний і перший давньоримський роман. Ним став «Сатирикон» Петронія, який розповідає про пригоди компанії трьох молодих людей без певних занять і з сумнівним минулим.Даний роман довгий час залишався взірцем античних романів і навіть в наш час він не втратив значимості: так 1969 року італійський режисер Федеріко Фелліні зняв кінофільм «Сатирикон Фелліні», написаний за сценарієм роману Петронія.

Більш традиційні області літератури була представлені вченис Плінієм Старшим, який збирав історичні та географічні відомості і загинув при дослідженні виверження Везувію у 79 році. Про цю події широко описав його племінник Пліній Молодший. Літературну спадщину Плінія Молодшого складають його «Листи» в 10 книгах і всього лише одна з численних, виголошених у Сенаті і судах промов — «Панегірик Траяну». Його листи з самого початку писалися для широкого кола читачів і призначалися для публікації.

Взагалі, науковий стиль у літературі в цей період зайняв провідну роль, так Колумелла 42 року написав трактат «Про сельське господарство», яка охоплювала собою філософію, риторику, юриспруденцію, сільське господарство, військове мистецтво і медицину, а педагог Квінтиліан створив підручник «Повчання оратору», який вивчали в усіх риторичних школах, як давньоримських, так і середньовічних, нарівні з творами Цицерона, на неї посилалися у творах доби Відродження.

Його учнем став один з найвидатніших істориків «срібного періоду» — Публій Корнелій Тацит, який написав такі твори як «Агрікола», «Германія», «Діалог про ораторів», «Історія» та «Аннали», присвячені історичним подіям 14-68 роках[30].

В цей же час створювалась і художня література, важливим жанром якої стала сатира: так Марк Валерій Марціал писав сатиричні епіграми в основному на побутові питання, а Ювенал створював різкі сатири, в яких використовував влучні описи, ряд з яких, наприклад «Хліба та видовищ» та «В здоровому тілі — здоровий дух», стали крилатими і використовуються і в наш час[31].

Проте більшість літераторів «срібного періоду» не хотіли відходити від техніки великого тріо класичного періода — Вергілія, Горація і Овідія. Тому, наприклад, Персій, написав сатиру в стилі Горація[32], Кальпурній використовував прийоми Вергілія[33], а Сілій Італік створив поему «Пуніка», присвячену Другій Пунічній війні, в стилі епічної поеми Вергілія[34]. Одночасни з цим використовувались ідеї і більш старих давньогрецьких літераторів, так поет Федр, що мав грецьке походження, використовував ідеї Езопа, але поступово виробив власний стиль. Темами байок Федра були політичні події та діячі, соціальні негаразди. Він у похмурих барвах змальовує сучасний йому світ. Особливою темою стають особисті вади людини.

Пізня римська література

З закінченням срібного періоду, сила романської літератури швидко вичерпується, настає безсилля створити що-небудь життєве і виникає схильність до сухого знання і педантично вченості, а в поезії — до версифікації.

Найголовнішими представниками літератури II століття є Светоній, автор історичної праці «Життя дванадцяти цезарів»[36], ритор Марк Корнелій Фронтон, африканець за походженням, що звертався в своїз творах архаїчної латини[37], Авл Гелій, представник вченості, яка виражалася в складанні з різних письменників заміток, що відносяться головним чином до мови і граматики, та африканець Апулей, який здобув освіту в Карфагені і що писав з різних предметів, як оратор, філософ, ритор і поет. У мові Апулея, яка отримала назву африканської латини, є багато несподіваних слів і виразів, велика кількість плеоназмів і риторична штучність, що служить служать головними засобами привернути і підтримувати увагу читача. Приклад Апулея показує, що Рим уже втратив значення літературного центру і провінції починають вести літературне життя на свій страх.Слідом за Африкою виступає самостійно в III століття Галлія, багата риторичними школами. Її оратори широко використовують панегірики.

Рівень римської літератури III і IV століття краще за все показують так звані Автори життєписів Августів (лат. Scriptores Historiae Augustae) — автори біографій римських імператорів, які лише компілювали і скорочували своїх попередників, без критики або вибору джерел. Автори не турбувались про точність розповіді, і були позбавлені здатності піднятися до розуміння епохи і навіть просто до політичного судження. Мова цих істориків часів Діоклетіана і Костянтина не тільки переходить в вульгарну латину, а й виявляє неправильності в конструкції і навіть у вживанні граматичних форм..

До IV століття належав і історик Амміан Марцеллін, автор праці з історії Римської держави «Діяння» (лат. «Res gestae»), у якій висвітлюються події I–IV століть. З 31 його книги збереглися останні 18, що охоплюють 353–378 роки. Амміан Марцеллін багато уваги приділяв історії воєн. Брав участь в поході імператора Юліана проти персів.

Більш за все творів, починаючи з III по V століття включно, писалося з граматики і риторики, оскільки потреба в освіті, незважаючи на занепад літератури і навіть держави, продовжувала існувати і школи були розсіяні по всій державі. Основним педагогом-літератором того часу став Прісціан, який написав латинську граматику, яка була заснована на працях попередників — Елія Геродіана та Аполлонія Діскола. Це була найповніша на той час граматика. До того містила у себе багато прикладів, цитат відомих давньоримських авторів, зокрема Квінта Еннія, Марка Пакувія, Луція Акція, Гая Луцилія, Публія Валерія Катона, Варрона Атацинського, Вергілія, Теренція, Ціцерона, Тіта Макція Плавта, Лукана, Горація, Ювенала, Саллюстія, Публія Папінія Стація, Овідія, Тіта Лівія й Персія. Ця граматика стала основою для вивчення латини у Середні віки[42].

З початком панування християнства в імперії поступово створюється нова література (під впливом цього віровчення). Низка авторів намагаєтсья передати біблійні сюжети у більш сприйнятній та зрозумілій формі. Автором такого твору був Гай Веттій Аквілін Ювенк, що жив у IV ст. Водночас ще зберігаються класичні традиції, одним з виразником яких в цей час був Тіберіан.

Тоді ж продовжувались описи військового мистецтва, сільського господарства, медицини і географії. До останньої належить ряд дорожників (лат. Itinerarium), основою для яких служили географічні мапи, з них одна, що дійшла до нас в середньовічній копії, носить назву Пейтингерова таблиця на ім'я першого її власника, і зберігається у віденській придворної бібліотеці.

Римська латинська література пережила офіційний розпад імперії в 476 році і зникає в VI–VII столітті. Останніми її представниками вважаються Боецій, автор трактатів з логіки і коментарів до творів з логіки Порфирія та Арістотеля, Кассіодор, чиї твори стали важливим джерелом для вивчення як історії Риму, так і Італії в цілому на заключному етапі розвитку античної цивілізації[45][46], а також севільський єпископ Ісидор, який багато писав з історії та граматики і у своїй найбільшій праці «Етимологія» створив енциклопедією тодішніх знань, взятих переважно з античності. У 20 розділах своєї книги Ісидор виклав відомості з граматики, риторики, математики, медицини, історії, права, космології, теології, агрономії, зоології та інших галузей знань. Книга користувалася надзвичайною популярністю в середні віки: до нашого часу збереглися понад тисячу її рукописних примірників. Крім того, Ісидор Севільський є автором численних праць з природознавства, граматики, теології, історії. Для історії церкви надзвичайно важлива його «Книга канонів», у котрій зібрані постанови соборів, що проходили в усьому християнському світі в античності і з початком Середньовіччя. Він написав дві хроніки, у яких коротко виклав історію від створення світу. Найціннішими з його історичнх творів є «Історія готів, вандалів, і свевів» . З часу його смерті у 636 році римська латинська література фактично перестає існувати