32. Європейська культура хіх–хх ст

19 ст. характеризується могутнім розвитком виробничих сил, остаточним об’єднанням науки і техніки. Звідси бере початок науково-технічний прогрес. У розвинутих європейських країнах відбувається промисловий переворот, індустріалізація та урбанізація. Це потребувало нових науково-технічних знань. Як показали підрахунки П.Сорокіна, «лише тільки одне XIX століття принесло відкриттів і винаходів більше, ніж всі попередні століття разом взяті», а саме - 8527. Внаслідок цього технічне панування над простором, часом і матерією виросло безмежно.

Період 1895-1916 рр. можна характеризувати як переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген (1845-1923) повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Рентген став володарем першої у світі серед фізиків Нобелівської премії (1901), засновником яких був шведський винахідник і промисловець Альфред Нобель (25.10.1833-10.12.1896). Раніше за Рентгена «г-про- мені» відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений Іван Пулюй (2.02.1845-31.01.1918). Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.

В кінці XIX ст. почалося становлення як самостійної науки атомної фізики. В 1896 р. французький фізик Антуан Беккерель (18521908) вперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П’єр Кюрі (1859-1906) та його дружина Марія Склодовська-Кюрі (1867-1934). Саме вона запровадила в науковий обіг поняття «радіоактивність». Склодовська-Кюрі керувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р., відкрила нові елементи: полоній та радій.

За свої винаходи Беккерель, П’єр Кюрі та Марія Склодовська- Кюрі в 1903 р. одержали Нобелівську премію. Склодовська-Кюрі була першою жінкою в світі, яка отримала таку високу нагороду. Крім того, вона була першою жінкою, яка завідувала кафедрою в Сорбонні. В 1911 р. Склодовська-Кюрі отримала другу Нобелівську премію. Пізніше радіоактивність вивчали такі вчені, як англієць Ернест Резерфорд (1871-1937) і данець Нільс Бор (1885-1962). Обидва вони є лауреатами Нобелівської премії відповідно за 1908 і 1922 рр.

У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноел Гордон БайронУ культурному житті Європи в першій третині XIX ст. домінував романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголосив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є також оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуттями захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.

Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мистецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейських країнах.

Особливе місце в мистецтві романтизму займала музика. Романтики вважали музику найвищим з мистецтв. Це визначило її провідне значення в XIX ст. До композиторів-романтиків належали австрійський композитор Франц Петер Шуберт (1797-1828), німецький композитор Роберт Шуман (1810-1856), чеський композитор Бедржих Сметана (1824-1884), польський композитор Фредерік Шопен (1810-1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота і складність внутрішнього життя людини - від ліричних роздумів до буремної пристрасті. В другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мистецтві оформляється реалізм (від лат. realis - речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об’єктивні умови, можливості, співвідношення сил. Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797-17.02.1856), про якого Ф.Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини»

Демократизм, глибока людяність творчості Верді принесли йому світову славу. Його опери користуються великою популярністю. Вони не сходять зі сцен оперних театрів світу. З 1961 р. в Буссето (Італія) проводиться конкурс вокалістів «Вердієвські голоси». Середина XIX ст. стала часом народження нового музичного жанру - оперети - легкої опери, яка включала і танець, і діалог. Батьківщина оперети - Франція. В останній третині XIX ст. отримала розвиток віденська оперета в Австрії. Одним з її основоположників став Йоганн Штраус (син: 25.10.1825-03.06.1899) - австрійський композитор, скрипаль і диригент. Кращими його творами є оперети Летюча миша» (1874), «Циганський барон:» (1885). Всесвітню славу Штраусу принесли також віденські вальси («Голубий Дунай», «Казки віденського лісу»). Завдяки їм від здобув ім’я «король вальсів». В літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. склалася така течія, як натуралізмВін прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об’єктивного відтворення дійсності та людських стосунків. Митці-натуралісти ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя». Крім модернізму, в мистецтві XX ст. виникло таке поняття, як авангард (від фр. avantgarde - передовий загін). Воно об’єднало на принципах корінного оновлення художньої практики різні школи і напрямки європейського мистецтва 10-20-х рр. ХХ ст. Авангардисти (найрадикальніші кола модерністів) порвали з усталеними принципами, традиціями і шукали нові засоби художнього вираження. Особливістю авангардизму є не лише розрив з художньою традицією минулого, її образною системою та виражальними засобами, а й активний, революціонізуючий суспільство протест, який потребує переоцінки духовних цінностей та нового сприйняття світу. У 1913 р. сформувалася течія російського авангарду, до якого належали такі відомі художники, як Казимир Малевич (1878-1935), Василь Кандинський (1866-1944), Кузьма Петров-Водкін (1878-1939)

33 Художня література у XIX ст.Доба XIX ст. в українській літературі являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін. Наприкінці XIX ст. з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше - у XX ст.

Як і в інших європейських літературах в дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.

Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і-60-і рр. XIX ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників пов'язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як

Історія української літератури XIX окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і - 60-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов'янських літератур.

Із 40-х рр. XIX ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації - Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 - січні 1846 рр.

70-і - 90-і рр. XIX ст. в українській літературі - це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяє якісному зростанню рівня національної і соціальної свідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджується реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних, що заступає міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розмінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачиться у тісному зв'язку із соціально-історичними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика стають провідними формами суспільної свідомості, а письменство - виявом громадянської діяльності.

Література 70-х - 90-х рр. звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв'язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з'являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х рр. притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літературне "народництво") й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XIX - на початку XX ст.

Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого - свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70-90-х років, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого - подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повіствування до епічної розповіді, широких об'єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв'язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40-60-ми роками досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з'являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з'являється образ соцально-активної особистості, "нових людей" - різночинців-демократів.

Фундатори нової української літератури в Галичині. Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацьккий писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух".

Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Го-ловацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один із них - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подвигу - Маркіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, з широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працьовитий, водночас -поміркований і обачний - це Яків Головацький".

34.Архітектура, скульптура та живопис у XIX ст.Архітектура та скульптура ів Україні 19 століття.

Розвиток українського мистецтва XIX ст. зумовлений змінами, що відбувалися в ньому ще наприкінці попереднього століття. У цей час в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям — класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях. Бурх¬ливість і динамізм бароко змінилися врівноваженістю й простотою. Основним принципом архітектури стало застосування античної ордер¬ної системи на тлі простих і чітких геометричних форм. У живописі та скульптурі провідного значення набули міфологічні та історичні теми, ідеалізовані зображення людини за античними зразками.

Одночасно з класицизмом і на противагу йому наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. розвивалися такі художні напрями, як сен¬тименталізм і романтизм. Сентименталізм і романтизм мають багато спільного, і передусім це інтерес до духовного світу людини та її почут¬тів. Крім цього, романтизмові властиві ще й певна героїка, прагнення до зображення цілісних почуттів, до свободи особистості.

Ознаками класицистичної архітектури були імпозантність та офі¬ційна сухість. Зовнішня сухість поєднувалася з внутрішньою зручніс¬тю, високими стелями, гарною вентиляцією, багатим освітленням. Кла¬сицизм поширився й на культові споруди. Серед них можна назвати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану в 1821— 1841 рр. на честь перемоги над Наполеоном, Преображенський собор у Білій Церкві, Покровський собор в Ізмаїлі, Преображенську церкву в с. Великий Бурлук на Харківщині.

Живопис

ХІХ – початок ХХ сторіччя – час, за світовими вимірами не вельми великий, проте в історії українського мистецтва, він позначений таким розмаїттям високих художніх досягнень та видатних імен, що по-праву може вважатися його „золотою добою”. Багатовікові художні традиції народу формували національну самобутність українського живопису тієї епохи, оволодіння надбаннями інших культур сучасності – визначали його адекватність загальномистецьким процесам.

основи сучасного фонду класичного живопису були закладені ще у дореволюційні роки. М.Біляшівський плекав ідею на його базі створити в Маріїнському палаці картинну галерею, приєднавши її до загального музейного комплексу. І в часи Центральної Ради та Директорії, й набагато пізніше його намірам не судилося справдитися. Проте за кошти, виділені на придбання експонатів для майбутньої галереї, директор закупив сім офортів Т. Шевченка і два чудових портрети пензля київського художника середини ХІХ сторіччя Г.Васька – й на сьогодні окрасу колекціїВиходячи з певної орієнтації мистецького зібрання, з метою його упорядкування, широко застосовувався метод перерозподілу творів між музеями. З нашої колекції передавали до інших музеїв так звані «непрофільні» речі, в основному західних і російських майстрів. Натомість до музею надходили експонати української класики і не лише з республіканських закладів (Київської картинної галереї – нині Музей російського мистецтва, Музею мистецтв Всеукраїнської Академії наук – нині музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), а й з Російського музею Ленінграда, Державної Третьяковської галереї в Москві. Цей перерозподіл, одначе, мав і негативні наслідки. З музейної колекції було вилучено роботи М.Врубеля та І.Рєпіна, живописні полотна й малюнки М.Ге, тобто тих художників, життя і творчість яких були тісно пов’язані з Україною. Таким чином національне мистецтво штучно позбавляли визначних імен, обмежуючи та збіднюючи його історіюУкраїнському малярству, як і російському та європейському, притаманна відповідність часові з його політичними та соціальними зрушеннями, із здобутками науково-технічного прогресу та еволюцією естетичних ідеалів, що й обумовило таку велику полярність між мистецтвом початку та кінця доби. ХІХ сторіччя в Україні зачиналося прагненням художників осягнути реальність навколишнього світу, ХХ – пошуками новітньої образної мови, яка, заперечуючи зовнішню ілюзорність, прагнула розкрити глибинну сутність всесвіту. І хоч би як не оцінювали український класичний живопис, його стилістику, художню мову, слід відзначити найголовніше – його гуманістичну спрямованість, високу духовність, поетичність, цілісність світосприйняття. Це і є та першооснова, що йде від витоків народного менталітету. Скульптура

Європейська скульптура на початку XIX ст. зазнала короткого періоду піднесення, пов'язаного з творчістю італійського скульптора Антоніо Канови і данського — Бертеля Торвальдсена, представників класицизму в скульптурі. Особистою сторінкою в скульптурі початку 19 ст. була творчість Франсуа Рюда (1784–1855).Його «Марсельєза» серед кращих творів доби. Але вже в 20-і роки піднесення змінилося занепадом і застоєм. Романтизм привніс у скульптуру інтерес до особистості — у всіх європейських столицях встановлюються численні пам'ятники великим людям як минулого, так і теперішнього часу. Але загалом скульптура, яка майже повністю залежала від офіційних смаків, значно відставала від малярства. Повернув скульптурі її високе призначення в кінці століття великий французький майстер Оґюст Роден, який став всесвітньо відомим ще за життя. Його мистецтво являє собою сплав різних тенденцій. Група «Громадяни міста Кале» є вищим досягненням реалістичної скульптури, в «Мислителі» можна відчути спорідненість з символізмом, а такі поетичні роботи, як «Поцілунок», «Вічна весна», зближують його з імпресіоністами.