49 Український суспільно-політичний рух у другій пол. Хіх ст. (на шляху від культурництва до політичної боротьби).

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін¬ших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент¬ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасни¬ки якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» пе¬рестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити пер¬ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво¬ри українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь¬них шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шев¬ченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, симво¬лізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це роман¬тичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо¬му українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурни¬цької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декла¬рація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бу¬ти істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти ви¬ключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було ви¬знання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських ді¬ячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову-вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів ви¬кликала жорстокий спротив царського режиму.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспіль¬но-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі¬вня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за не¬залежність, за українську державність.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Ва-луев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, ре¬лігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» до¬зволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. При¬пинив своє існування часопис «Основа».

Валусвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові україн¬ського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює робо¬ту громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовува¬ти й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства.

Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських кни¬жок, використання української мови, викладання її у початковій школі, за-боронив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеці¬альному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культу¬рницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з цара¬том, проте в них не було конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися вико¬ристати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціаль¬ного радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культу¬рно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій полови¬ні XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиук¬раїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищи¬ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соці¬ального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, пересліду¬вання, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволен¬ня української нації.

50. У XX ст. Російська імперія вступила як одна з наймогутніших держав світу разом з Британською, Французькою, Німецькою, Австро-Угорською, Японською імперіями, а також США. Але попри всі успіхи розвитку капіталізму, який уже переріс в імперіалістичну стадію, Російська імперія була надто обтяжена феодальними пережитками та національними проблемами, і це відкривало  загрозливу перспективу кривавих революцій. Економічні кризи початку XX ст. загострили ситуацію. Спроба знайти звичний вихід зі становища, яке склалося, за рахунок переможної війни, ганебно провалилася. Відносно маленька Японія, яка дуже швидко йшла шляхом капіталістичних перетворень, завдала Росії потужної поразки у російсько-японській війні 1904—1905 pp. Це ще більше поглибило суспільно-політичну кризу й прискорило першу російську революцію 1905—1907 pp.  Причини революції: - невирішеність аграрного питання; - самодержавство, відсутність демократичних свобод; - колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.

51. Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціаль¬но-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними поді¬ями 1905—1907 рр. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербур¬зі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагали¬ся передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про заги¬бель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе для царату гасло "Геть самодержавство!" Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. створила ґрунт для виникнення політичних партій. Перша з них — Революційна українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її організато¬рами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Анд-рієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші. РУП порвала з українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною вимогою була «Одна, єди¬на, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Першочерговою метою проголосили «повернен¬ня нам прав, відзначених Переяславською конституцією 1654 р.». Згодом гасло самостійної України було замінене вимогою культурно-національної автономії в межах Росій¬ської імперії.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та інші. УСДРП виступала за автономію Украї¬ни в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. УСДРП проголосила себе представником «українського пролетарі¬ату». Спроби об'єднання з РСДРП були невдалими. Каме¬нем спотикання стало національне питання. Російські соці¬ал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не хо¬тіли погодитися на визнання УСДРП єдиним заступником українського пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою УСДРП.

Під могутнім революційним натиском царизм змуше¬ний був послабити національний гніт українського народу. Законом від 21 листопада 1905 р. дозволяли видавати літе-ратуру національними мовами, випускати газети й журна¬ли, створювати культурно-освітні товариства і відкривати національні театри.

В Україні у ряді сіл учителі починали вчити учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25. Першою щоден¬ною українською газетою стала «Громадська думка» (пізні¬ше «Рада»). Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед рево-люціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала по¬разки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціаль¬них та національних проблем, посилене поразкою царизму в ро-сійсько-японській війні 1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: "піднесен¬ня — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспіль¬но-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітни¬чого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народ¬ними масами ефективності та результативності спільного натис¬ку на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної ді¬яльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активіза¬ція процесу масової самоорганізації суспільства (утворення полі¬тичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

52. У другій половині XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях продовжував розвиватися суспільно-політичний рух, у якому діяли різні течії, що виражали інтереси й ідеологію різних класів і суспільних груп.

Москвофільство.

Реакційною поміщицько-клерикальною суспільно-політичною течією в Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті було так зване «москвофільство», яке виникло ще в 1848 р. Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський та ін. До москвофілів належали переважно поміщики, реакційне уніатське духівництво, чиновники й частина інтелігенції, які орієнтувалися на російський царизм і діставали пряму підтримку, в тому числі й грошову, від царських урядових установ.

Стоячи на позиціях великодержавного російського шовінізму, москвофіли вважали, що від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру живе єдиний «руський», або «пан-руський» народ з єдиною «панруською» мовою і культурою: На їх думку, окремого українського народу не було й нема, а € лише українське відгалуження «руського» народу. А раз так, то москвофіли заперечували й правомірність розвитку української мови як літературної. Самі вони писали «язичієм» — сумішшю російської, української, старослов'янської і польської мов.

Поряд з москвофільством з 60-х років на західноукраїнських землях розвивалася течія, яка дістала назву «народовства». До народовців належали переважно представники інтелігенції (чиновники, адвокати, вчителі, професори, лікарі та ін.) і уніатського та православного духівництва". Лідерами народовців були О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький та ін.

Народовці виступали проти революційної боротьби з експлуататорським ладом, займали лояльну позицію щодо Австро-Угорської монархії.

Народовці займалися проведенням культурницької роботи: розвитком української мови, літератури, виданням книжок, журналів, газет українською мовою тощо. В 1864 р. у Львові товариство «Руська бесіда» на гроші, зібрані серед народу, заснувало український професійний театр. Виходило ряд народовських видань — журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина» та ін., в яких друкувалися твори як письменників Західної України, так і Східної.

Були засновані культурно-освітні товариства «Руська бесіда» (1861) і «Просвіта» (1868), які мали свої філії на місцях — у містах і селах. Вони відкривали читальні, бібліотеки, клуби, видавали шкільні підручники, популярні освітні книжечки, твори українських письменників, влаштовували різні вечори, концерти тощо.

У 1873 р. у Львові виникло Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. До нього входили вчені різних профілів: історики, філологи, математики, медики та ін. Товариство випускало ряд видань: «Записки», «Літературно-науковий вісник» та ін. Тривалий час — з 1897 по 1913 р. — пост голови товариства займав історик

М. Грушевський. У роботі товариства брали участь видатні українські учені і діячі культури, такі, як І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. У цілому наукове товариство ім. Шевченка внесло свій великий вклад у розвиток науки і культури на Україні.

У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП), а буковинські народовці в 1908 р. перейменували себе в поступову партію. Національно-демократична партія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій. До Народного комітету — керівного органу УНДП — входили М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та ін. Партія видавала газети «Діло» і «Свобода».

УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій монархії.

Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І. Павлик (1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за кращу долю народу.

І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство.

Важливу роль у розвитку національної самосвідомості і національного руху взагалі як у західних, так і в східних українських землях відіграла книжка Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), опублікована у 1895 р. у львівському журналі «Диттє і слово», в якій автор уперше в українській політичній думці висунув і сформулював ідею незалежності України.

3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнських землях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший час робітничі виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітники висували переважно економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці й життя тощо.

Першими у січні 1870 р. застрайкували 97 (з 215) робітників друкарень Львова. Страйк тривав 7 днів і закінчився перемогою друкарів. Власники друкарень змушені були піти на підвищення заробітної плати і зменшення робочого дня. У травні 1870 р. страйкували робітники пекарень, у 1871 р. — кравці швейних майстерень, стельмахи і колісники, у 1873 р. — робітники нафтопереробного заводу в Бориславі. Всього з 1870 по 1878 р. у Галичині відбулося 9 страйків, в основному у Львові і Дрогобицькому нафтовому районі.

У 80—90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися. Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Під впливом соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця», робітники одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусім запровадження загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова та інших західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарності трудящих. У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис. робітників. Над колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявлялась інтернаціональна єдність робітників — проти експлуататорів спільно боролися робітники різних національностей — українці, поляки, євреї, угорці та ін.

Селянський рух.

Одночасно з революційною боротьбою робітників і під її впливом розгортався селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або зменшення тяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву й ремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичині і на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, яка виливалася у сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян на поміщиків, які позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських та поміщицьких земель і зведення селянських земель даного села в один масив, але з вигодою для поміщиків. Під впливом робітників розвивалися і такі форми селянської боротьби, як страйки, масові селянські збори (віча), на яких селяни обговорювали своє становище й висували свої вимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче право, за припинення конфіскації прогресивних видань, за запровадження української мови.

Широку діяльність розгортало товариство «Просвіта». На 1914 р. в Галичині товариство мало 77 регіональних філій, близько 3 тис. сільських читалень і стільки ж бібліотек. Членів читалень у складі львівської філії було 36 тис. чол., у сільських читальнях — близько 200 тис. При читальнях діяли театральні гуртки, хори, оркестри. З 1894 р. почали створюватися спортивні товариства «Сокіл» та «Січ», яких на 1914 р. налічувалося 974 місцевих відділень, у яких було понад 33 тис. членів.

За активної участі «Просвіти» йшло створення й діяльність кооперативів. Ще в 1883 р. Василь Нагірний організував споживчий кооператив «Народна торгівля». У 1899 р. Євген Олесницький заснував товариство «Сільський господар», яке мало метою навчати селян ефективних методів господарювання. У 1913 р. це товариство мало понад 33 тис. членів. Масовими були кредитові спілки, у 1895 р. у Львові з'явилася страхова компанія «Дністер», яка на 1907 р. мала 213 тис. клієнтів. У 1904 р. створилася Центральна асоціація українських кооперативів, що мала близько 550 філій і 180 тис. членів.

Гостра політична боротьба відбувалася навколо питання про адміністративний поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську) з наданням кожній з них рівних автономних прав. Хоча в 1907 р. в Галичині при виборах до віденського парламенту і галицького сейму систему курій було скасовано і впроваджено загальне голосування, в час виборів 1907 р. через зловживання властей українці дістали непропорційно мале представництво.

53. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

2. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

54.Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію — Головну Руську Раду (ГРР). її головою став греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848—1851 pp. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати «Зорю галицьку» — першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, яка була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини — це єдиний народ.

З ініціативи ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців — синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому тлі.

Рада свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Влітку 1848 р. у містах і селах Східної Галичини і Буковини виникли місцеві руські ради. Вони .вимагали відокремлення Східної Галичини (української) від Західної (польської) та перетворення її на окрему провінцію, тобто її національно-територіальної автономії, демократизації народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодились на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький.

Революційні події 1848 р. дали поштовх піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 p.), стало вільним і селянство Закарпаття.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені кращі землі. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Це означало, що юридично вільний селянин потрапив в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей.

Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.

Незважаючи на поразку, революція 1848 — 1849 pp. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму і нових суспільних відносин на західноукраїнських землях.

Помітні зрушення відбулися і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.

Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли Угорщина. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.

У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими слов’янськими народами – чехами, сербами, болгарами. Всі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських землях посилилась течія прибічників Москви – москвофілів або як їх ще називали русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення свого впливу на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхніх культур. Проте, незнання російської мови, ігнорування мови української призводило до поширення сфери застосування польської мови. Хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов’янській мові вони мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. У 1870 р. вони заснували політичну організацію – Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов’янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю.Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури. Їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкувалися із східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".

У 70-х роках XIX ст. русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії

55..Перша Світова війна стала важким випробуванням для українського народу. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла не тількі ворожі армії, але й український народ на дві частини. Ті ж регіони як Галичини, так і Російській України, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих

Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та обставина, що в арміях противників - Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини, з іншого, — воювали українці. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. Тобто українці вимушені були вбивати один одного заради інтересів двох імперій.

Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.

Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.

1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

Після відступу російської армії з Галичини 1915 р. ГУР також проголосила метою створення Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії.

Царський уряд використав початок війни як привід для того, щоб остаточно розправитись з національним рухом у Наддніпрянській Україні. Відновилися заборони «Просвіт», остаточно були закриті українські видання. Професор М. Грушевський та інші українські політики були вислані з України в Росію. Разом із тим царський уряд намагався використати українських діячів у своїх цілях. Вихідці з Галичини москвофільської орієнтації заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав галичан урочисто зустрічати російську армію і допомагати їй.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

До 1917 р. сили воюючих сторін були вичерпані. Виснажлива війна спричиняла повсюди зростання незадоволення: Патріотичний запал згас. І в Західній і в Наддніпрянській Україні дедалі частіше відбувались антивоєнні виступи, причиною чого стало різке падіння життєвого рівня населення. Набирав сили страйковий рух. Таким чином, на початок 1917 р. в Російській імперії, в тому числі й Україні, визрівав революційний вибух.