36. Гайдамацькі рухи. Коліївщина, її наслідки, оцінка в історичній літературі.

Посилення соціального і національного гніту в результаті сваволі магнатів і шляхти на Правобережній Україні, де фактично не відчувалося присутності центральної влади, покликало до життя нову форму боротьби українського народу, яке дістало назву «гайдамаччина». Вона здійснюва­лася в умовах ліквідації козацтва на Правобережжі, полонізації вищих прошарків українського суспільства, коли українське селянство фактично залишилося сам на сам з новою хвилею шляхетсько-католицької експан­сії. Гайдамаки (від турецького “турбувати”, “гнати”, “переслідувати”) орга­нізовувалися в загони і, спираючись на підтримку населення, вели активну партизанську боротьбу проти польської шляхти і магнатерії. Важливою опорою гайдамацького руху була Запорозька Січ, де нерідко формувалися гайдамацькі загони, яка постачала найбільш досвідчений і загартований прошарок вояцтва.

Необхідно знати, що гайдамацтво знаходило підтримку й серед пра­вославного духовенства, незадоволеного поверненням уніатства, поси­ленням католицизму. До нього прилучались також міщани, рештки дрібної шляхти. Таким чином, гайдамацький рух значною мірою відбивав загаль­нонаціональні прагнення, спрямовані на ліквідацію польського панування на Правобережній Україні. Цю роль гайдамацтва в україн­ській історії прекрасно усвідомлював Т.Шевченко, який називав його бо­ротьбу «справою всієї нації».

Виступи гай­дамаків. Перший з них мав місце у 1734 р. під час т.зв. безкоролів’я і боротьби Ст..Лєщинського та Августа Саксонського за королівський престол, яких підтримувала відповідно Франція і Росія. Втручання Росії, яка ввела свої війська у межі польської держави, серед яких були і козацькі загони, пробуджувало сподівання на прилучення Правобережжя до Гетьманщини і ліквідацію польського панування. Повстання вибухнуло на Брацлавщині, де його очолив сотник надвірного війська Любомирських Верлан. Воно швидко поширилося на Поділля, Київщину, Волинь і навіть Галичину, де активізувався т.зв. опришківський рух. Повсталі скрізь громили прихиль­ників Ст.Лєщинського. Коли ж на престолі утвердився Август III, він разом з своїми російськими союзниками почав жорстоко придушувати повстання. Однак ліквідувати повністю гайдамацький рух не вдалося. У цей час по­силився антишляхетський рух у Західній Україні, де діяв найславетніший з опришків Олекса Довбуш.

Дії гайдамаків тривали у 1737 р. і у 1750 р. Однак найбільш масштаб­ним було повстання гайдамаків у 1768 р. Воно відбулося в обстановці тиску на Польщу Катерини II, яка добилася обрання королем свого коханця Ст.Понятовського і змусила проголосити зрівняння в політичних правах православних і протестантів з католиками. Це викликало роздра­тування польської шляхти, яка утворила опозиційну конфедерацію у м.Барі та роз­почала «хрестовий похід» проти «схизми», руйнуючи правоставні храми і знущаючись над українським населенням. Повстання, що увійшло в істо­рію під назваю «Коліївщина», розпочалося на південній Київщині з виступу гайдамаків на чолі з запорожцем М.Залізняком. За кілька тижнів воно охопило Київське, Брацлавське, а також частину Поділь­ського і Волинського воєводств. До повсталих приєднався сотник надвір­ної охорони київського воєводи С.Потоцького Іван Гонта. Об’єднані загони взяли Умань, де повсталими було знищено значну кількість польської шляхти та євреїв-орендарів. Це був кульмінаційний пункт повстання, до поразки якого спричинилися російські війська, дислоковані на Правобережжі. На­лякане розмахом гайдамацького виступу, його антикріпосницьким спряму­ванням, царське командування підступно захопило Залізняка, Гонту та інших. Разом із польською шляхтою російські війська розгромили основні сили повстанців і вчинили над ними жорстоку розправу. Гонта був закато­ваний поляками, а Залізняк був засланий до Сибіру. Тисячі селян зазнали кривавого суду польської шляхти. Коліївщина знайшла яскраве відобра­ження у творах Т.Шевченка, зокрема в його поемі «Гайдамаки». Повстання 1768 р. було високо оцінене польським ревоюціонером Й.Лелевелем, який назвав його «видовищем зворушливим і прекрасним».

Придушення гайдамаць­кого руху не призвело до стабілізації внутрішнього становища польської дер­жави. Егоїстична політика магнатів вела до посилення політичної анархії і розвалу соціально-економічного життя, чим намагалися скористатися її за­жерливі сусіди - Росія, Прусія й Австрія. Зручним приводом для втручання у внутрішні справи ослабленої Польщі були переслідування в ній право­славних і протестантів з боку католицької реакції. Падіння польської дер­жавності прискорило прийняття т.зв. конституції 3 травня 1791 р., в якій відбився вплив Французької революції. У відповідь російські та пруські війська увійшли в Польщу з тим, щоб попередити поширення революцій­них настроїв і можливого зміщенння польської державності. У 1793 і 1795 рр. були проведені другий і третій поділ Польщі (перший - у 1772 р.), за яким до складу Росії увійшли Київське, Брацлавське, Подільське воєводства, а також уся Волинь і східна частина Холмщини. Решта Холмщини і Галичина увійшли до складу Австро-Угорщини. Таким чином, під кінець XVIII ст. більшість українських земель увійшла до складу Росій­ської імперії. Студентам слід усвідомити, що об’єднання різних гілок ук­раїнського народу відбулося в умовах, коли царизм ліквідував політичну автономію України, козацтво і, здійснюючи централізаторську асиміляційну політику, став на заваді розвитку української культури.

Феодально-кріпосницький лад і самодержавна система на довгі роки утвердилися в Україні. Потрібне було ціле століття, щоб український на­род знову піднявся з колін й розгорнув боротьбу за соціальне й націо­нальне визволення.

37. Поділи Польщі і подальша доля українських земель.

Перший поділ

5 червня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. Згідно з цією угодою:

Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі — загальною площею 36 тис. км2 з населенням 580 тис. чол

Австрія — Малопольщу і Галичину (Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада 1918 року) з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. км2 з 2.650 тис. мешканців.

Росія — східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього — частину Ліфляндії [Латвії], тобто загалом 92 тис. км2 площі з 1.300 тис. населення.

Щоб надати законності своїм анексіям, союзники вимагали затвердження поділу польським сеймом. Король безуспішно намагався здобути підтримку в європейських монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої. Протягом 1773—1792 років польський король і прибічники реформ ще марно намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу. Чотирирічний сейм (1788—1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791 року Конституцію, яка запроваджувала:

Конституційну монархію;

Особисті свободи та рівні права всім громадянам.

У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792 році в містечку Торговиці (на тодішньому російському кордоні) конфедерацію і закликали на допомогу царську армію.

Другий поділ

Втручання сусідів призвело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні 1793 року.

Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі частини:

до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії;

до Росії — українські та білоруські землі;

Австрійських вимог до уваги не взяли.

Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко. Придушенням повстання зайнялися прусська та російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні — Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу — передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили 12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше в битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави узято в полон тяжко пораненого Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною полону), він вимовив сакраментальне: Finis Poloniae (Кінець Польщі). Так насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на почесне ув'язнення до Гродна, підписав відречення від престолу.

Третій поділ

Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до такого:

до Австрії приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою — Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією й Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом — ворогами);

до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;

Пруссія отримала частину Підляшшя й Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.

Таємні домовленості

До договору підписаного в Санкт-Петербурзі, додано таємний протокол:

« З огляду на необхідність усунути геть усе, що може оживити память про існування Польського королівства… високі договірні сторони погодились… ніколи не вводити до своїх титулів, в назву або навіть вказівку на назву Польського королівства, що має залишитися придушеним від нині на віки вічні».

Об’єднання різних гілок ук­раїнського народу відбулося в умовах, коли царизм ліквідував політичну автономію України, козацтво і, здійснюючи централізаторську асиміляційну політику, став на заваді розвитку української культури.

38. Розвиток духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. До кінця другої третини XVIII ст., тобто до ліквідації Гетьманщини, яка певною мірою захищала українську культуру, духовне життя Лівобережжя розвивалося у більш сприятливих умовах. Близьким до нього культурним життям жила Слобожанщина, пізніше — Південь України. Продовжуючи національно-державні традиції Київської Русі, Галицької держави, Київського та інших князівств Литовської доби, Гетьманська держава забезпечувала частині українського народу досить широкі можливості будувати своє життя і культуру за власними уподобаннями. Українське козацтво, козацька держава своєю діяльністю, самим існуванням оберігала українську народність від культурно-національної асиміляції сусідніми народами: близьким за культурою польським, єдиним за релігією — російським.

У той же час ряд регіонів України на початку XVIII ст. знаходилися у складі різних держав. Лише наприкінці XVIII століття Правобережжя та Південь України були приєднані до Російської імперії, куди вже входили Лівобережжя та Слобожанщина. Однак Східна Галичина до середини 70-х років перебувала у колоніальному володінні Польщі, а з кінця XVIII ст. разом з Північною Буковиною та Закарпаттям — під владою Австрійської імперії. В російській частині України розгортався процес русифікації, в Західній Україні — полонізації, онімечення та мадяризації. Обидві монархії — австрійська і російська намагалися обмежити національно-культурний розвиток, денаціоналізувати українське населення, позбавити його своєї культури і знищити українську мову.

Одночасно з України до Росії відтягувалося багато інтелігенції, переважно вихованців Києво-Могилянської академії, визначних діячів церкви. Всі вони проводили велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов´яно-греко-латинській академії у Москві з 1701 по 1762 pp. працювало 95 професорів із Києво-Могилянської академії, а із 21 ректора — 18 були могилянцями. У XVIII ст. практично не було жодної ділянки культури в Росії, на якій би не позначився вплив української культури. А це певного мірою обезкровлювало, ослабляло духовний розвиток українського народу.

У XVIII ст. в Україні вся система релігійних організацій, православних і уніатських, продовжувала бути фундаментом духовного життя українського народу. Поряд з цим православна церква, підпорядкована російському царизму, поступово ставала знаряддям русифікації українців. Грамоти царів та московського патріарха у кінці XVII ст., коли відбулося підпорядкування їм української православної церкви, обіцяли їй широку автономію і збереження традицій. Однак царизм порушував і в цій сфері всі свої обіцянки, обмежував та душив українську церкву.

У 1721 р. за наказом Петра І російський патріархат був знищений і створений колективний керівний орган церкви — синод, на чолі якого стояв цар. У 1722 р. за його наказом керівником української церкви був призначений Вонятович, але не в сані митрополита, а архієпископа, чим вся церква України була понижена до звичайної регіональної єпархії в Російській імперії. Всі спроби Вонятовича відновити українську митрополію завершилися невдачею, а він зазнав репресій і арешту. Лише у 1742 р. українська ієрархія повернула собі сан митрополита.

Отже, в кінці XVIII ст. керівництво української церкви остаточно перейшло з лагідних рук царгородських патріархів до деспотичних російських царів, світських людей, що робили релігію політичною справою реакційного російського монархізму. У XVIII ст. 60 років церквою управляли жінки, з яких дві — Катерина І і Катерина II — німкені. За вказівками російських імператорів були ліквідовані всі особливості української церкви (у звичаях проведення церковної служби, у святах, читанні богослужбових книг та ін.) — вона була уніфікована з російською. Майже всі українські богослужбові книги винищувалися, замінювалися московськими, а друкарні українських монастирів мали друкувати книги за московським зразком. Вводилася заборона на українські переклади святого письма, будівництво церков в

У Західній Україні в 1784 р. був заснований Львівський університет, однак він діяв як польський орган освіти. У великих містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — деякий час ще існували братські школи, але вже в середині XVIII ст. вони занепадають. У другій половині століття з´являються гімназії в Крем´янці, Володимир-Волинському та Чернівцях, семінарія в Мукачевому. XVIII ст. характеризується високим рівнем розвитку народної освіти в Україні. Майже у всіх містах і селах Лівобережної України та Слобожанщини діяли початкові школи — на Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині — 129, тобто одна школа припадала приблизно на тисячу чоловік населення. У всіх полкових містах існували великі школи, де навчалися тисячі дітей. Багато шкіл було при церквах (єпархіальні). Більшість закладів утримувалися на кошти населення, а учителювали в них мандрівні дяки. Кількість початкових та інших шкіл до кінця XVIII ст. в Україні зростала. Однак царизм і кріпосництво розгортають наступ на українську культуру, і народна освіта занепадає. Та й кріпосні селяни мали все менше можливостей навчати своїх дітей: феодали дивилися на них, як на «бидло», тримали в бідності, завантажували дітей роботою. Тому вже в 1875 р. на 6730 чол. Населення припадала всього одна школа. Таким чином, українська народна освіта, створена зусиллями церкви, інтелігенції, передових кіл козацтва і селянства у Гетьманщині та Слобожанщині, у першій половині XIX ст. була придушена російським царизмом.

У 1786 р. царський уряд схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії», за яким створювалися два типи училищ: малі — дворічні, у яких учнів навчали основам православної віри писати, читати та рахувати, і головні — п´ятирічні, які за своєю програмою були тогочасними середніми школами. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 головних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося близько 3,5 тис. дітей. У кінці XVIII ст. середня освіта російської України зміцнюється. У селах Правобережжя і Галичини теж існували українські початкові школи, що утримувалися за рахунок населення. Польський уряд підтримував єзуїтські колегії, де викладання мало переважно богословський католицький характер. Після приєднання Галичини до Австрії уряд цієї країни провів шкільну реформу, і навчання у школах почали проводити німецькою мовою. Пізніше контроль за навчанням був переданий римсько-католицькій церкві, і в школах запанувала польська мова. Лише у невеликій кількості шкіл керівництву уніатської церкви вдалося ввести українську мову навчання.

Стан освіти у Північній Буковині був гіршим, ніжу Галичині. Там діяли початкові школи, які утримувалися за кошти населення, але у невеликій кількості. Після приєднання Буковини до Австрійської імперії тут поширюються німецькі, румунські та польські школи. Кількість народних шкіл почала зменшуватися, тому що місцеве українське населення не бажало навчати дітей у чужих школах. У 1792 р. діяло 32 народні школи, а на початок XIX ст. — 15, і серед них жодної української. На Закарпатті початкова освіта розвивалася більш високими темпами, і в кінці XVIII ст., завдяки активному сприянню уніатської церкви, шкільна справа досягла значних успіхів: у цьому невеликому регіоні діяло більше 300 українських шкіл, і кількість їх продовжувала зростати.

У Галичині існували п´яти і шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії створюється п´ять середніх шкіл-гімназій. На Буковині перші школи з´явилися лише у кінці XVIII ст. — в Чернівцях та Сучаві з німецькою мовою викладання.

Духовним центром всієї України був Київ з його Могилянською академією. Академія була осередком освіти та культури, громадської думки України. Вона підготувала цілу плеяду вчених, письменників, педагогів, церковних, громадсько-політичних діячів, які головну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, служінні його інтересам. Залишаючись вірною кращим традиціям, академія приймала молодь різних станів і різних країн. її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, сприяли розвитку науки, літератури, мистецтв

39. Північна війна і боротьба України за незалежність.

ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

1708 р. Похід шведського короля Карла ХІІ на Москву через Україну.

1708 р., жовтень Початок антиколоніального повстання гетьмана Івана Мазепи проти Росії.

1708 р., листопад Зруйнування московськими військами гетьманської столиці Батурина. Обрання гетьманом І.Скоропадського.

1709 р., березень Перехід на бік І.Мазепи запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком.

1709 р., травень Зруйнування Чортомлицької Січі царськими військами.

1709 р., 27 червня Полтавська битва.

ПОХІД КАРЛА ХІІ В УКРАЇНУ. ПОШУКИ НОВИХ СОЮЗНИКІВ

Плекаючи мрію вивести Гетьманщину з-під влади царя, Іван Мазепа в 1704-1705 рр. удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, якого було обрано 1704 р. тими угрупованнями, що підтримували шведського короля.Через Лещинського український гетьман сподівався встановити стосунки зі Швецією.У 1706 р. Мазепа й справді завдяки посередництву польського короля розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом ХІІ.Зовнішньополітичні передумови антимосковського повстання Івана МазепиПеремога царя і польського короля Августа.Перемога шведського короля Карла ХІІ і його ставленика Станіслава Лещинського.Україна була б поділена між Польщею та Росією.Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі й втратила б автономію.Єдиним порятунком було визволення з-під влади царя, до того ж заздалегідь, до закінчення війни та укладення мирного договору.

Похід Карла ХІІ в Україну

Року 1708 р. Карл ХІІ почав здійснювати свій давній задум про похід на Московію.Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і Москву через територію Литви та Білорусі. На початку похід складався вдало.Але після кількох невдач у серпні - вересні Карл ХІІ відмовився від попереднього плану.Він вирішив повернути на Україну, сподіваючись забезпечити тут свою армію провіантом, зміцнити її силу козацькими полками та військом Лещинського.Шведський король покладав також надії на допомогу від кримського хана й турецького султана.Зміна планів Карла ХІІ виявилася несподіваною для Мазепи.Такий розвиток подій гетьман вважав передчасним, бо перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні операції російсько-шведської війни.З огляду на це завдання визволення України з-під влади царя ставало ще важчим.Велика небезпека таїлася також у тому, що в плани Мазепи була втаємничена лише найвідданіша козацька старшина, а рядове козацтво, нічого не відаючи про задуми гетьмана, готувалася до війни проти шведів.

УКРАЇНСЬКО-ШВЕДСЬКИЙ СОЮЗ

Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини.Мазепа вирішив об'єднатися зі шведами для війни проти Московії.

24 жовтня 1708 р. Іван Мазепа виїхав на зустріч із Карлом ХІІ. З ним вирушили чотиритисячне військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників.Надвечір 28 жовтня гетьман прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч Мазепи з Карлом ХІІ.29-30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом ХІІ було укладено договір.Стислий (із 6 пунктів) виклад цього договору містить "Вивід прав України" - політичний документ, з яким 1712 р. Пилип Орлик (генеральний писар за урядування Мазепи, гетьман у вигнанні), обстоюючи права України, звернувся до європейських монархів.

Договір передбачав:Україна має бути незалежною і вільною;усі загарбані Московією землі, що колись належали "руському" народові, мають бути повернені Українському князівству;шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це просять гетьман і "стани";Мазепа має бути довічним князем України;шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства;для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).

ВОЄННО-ПОЛІТИЧНІ АКЦІЇ МОСКОВСЬКОГО ЦАРЯ ПРОТИ УКРАЇНИ

У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у "зраді", у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі - уніатам.

Цар наказав також старшині й полковникам терміново зібратися у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас Петро І звелів Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію - Батурин.