34. Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі.

Певне пом’якшення колонізаторської політики росiйського царизму мало місце під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761). Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці – Кирила Розумовського (1750-1764). Новому гетьману вдалося відновити чинність усіх органів управлiння Гетьманщини. Реформа Гетьманщини

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.Маючи більш широкi політичнi права, ніж російське дворянство, козацька старшина прагнула закріпити своє привілейоване становище. Її представники перед загрозою ліквідації автономiї України вже не виступають за обмеження гетьманської влади, а прагнуть її піднесення і навіть домагаються зробити її спадковою у роді Розумовських.

Вступ на російський престол Катерини ІІ (1762-1796) супроводжувався посиленням абсолютистської влади царизму, намаганням уніфікації усіх складових частин Російської імперії. В Україні було остаточно ліквідовано гетьманство і введено Малоросійське генерал-губернаторство і Малоросійську колегiю при ньому на чолі з П.Рум’янцевим. У «Секретном постановлении», власноручно написаному Катериною ІІ для нового управителя Україною, якому цариця радила «иметь и волчьи зубы и лисий хвост», ставилось завдання перетворити її на звичайну російську провінцію.

Негативне ставлення українського суспільства до скасування гетьманства, грубого порушення царським урядом «старовинних прав і вольностей», прагнення збереження автономії України відбилося у наказах українським депутатам у ходi виборiв до т.зв. Комiсії уложення (збірника законів) у 1767 р. і в процесі її роботи. Однак усі вияви поміркованої опозиційностi не дали жодних наслідків, процес ліквiдації решток автономії України і козацького самоврядування неухильно тривав.

3 самого початку відновлення Нової Січi «царизм крок за кроком намагався обмежити територiю Запорожжя, на землі якого жадiбно поглядало російське дворянство. В очах уряду Запорозька Січ була небезпечним вогнищем боротьби українського народу проти кріпосництва і національного гноблення. Після завершення російсько-турецької війни 1773-1775 рр. за Кучук-Кайнарджийським миром Росія одержала вихiд до Чорного моря. Російське дворянство, яке несло на нові землі кріпосницький лад, не могло примиритися з існуванням поряд соцiального організму, що не знав феодального примусу, широко використовував у господарському житті найману працю i формував буржуазні відносини. В червні 1775 р. за наказом Катерини ІІ Запорозька Січ була зайнята росiйськими військами і зруйнована.

Останній кошовий отаман був засланий у Соловецький монастир. Важливо усвідомити, що величезні земельні простори Запорожжя стали здобиччю кріпосників-латифундистів, насамперед представників російської дворянсько-бюрократичної еліти. Близько 5000 запорожців, не бажаючи примиритись з ситуацією, що склалася, зуміли дістатися в пониззя Дунаю і заснували там у межах турецьких володінь нову Задунайську Січ.

Росія, однак, дуже швидко відчула ослаблення своїх воєнних позицій внаслідок ліквідації Запорізької Січі. У 1784 р, з колишніх запорожців було утворене Бузьке козацьке військо, яке дістало землі між Бугом і Дністром. 3 початком нової російсько-турецької війни у 1787 р. бузькі козаки під проводом А.Головатого взяли активну участь у воєнних дiях. Слід підкреслити, що їх винахідливість i мужність сприяли здобуттю російською армією Очакова та Ізмаїла й успішному для Росії завершенню війни (1791). У 1788 р. бузькі козаки отримали назву Чорноморського козацького війська, яке нараховувало 7000 чол. Ним опiкувався особисто Г.Потьомкін, який навіть користувався гетьманським титулом. Після його смерті чорноморські козаки були переселені на Тамань і землі на правому березі р.Кубань. Вони стали одним із струменів могутнього колонізацiйного потоку, який дав українському народу можливість оволодіти узбережжям Чорного моря.

У 1781 р. на її територію було поширено закон «Об учрежении губерний», який скасував Малоросiйську колегію і поділив Гетьманщину на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Напередодні з колишньої Слобiдсько-Української губернії було утворено Харкiвське намісництво. Усі ознаки колишнього українського управління було ліквідовано. Одночасно ліквідовувся давній устрій козацького війська, і козацькi полки реорганізовувались у 10 карабінерських полків. Остаточна уніфікація колишнього військового устрою відбулася з проведенням першого рекрутського набору з козаків у 1797 р. Одночасно було остаточно прикріплено селян до землі та поширено на них загальноімперський режим панщини (1783).

Козацька старшина, яка у своїй більшості залишилася лояльною до російського самодержавства, була зрівняна у правах з російським дворянством. Раболіпство багатьох представників козацької старшини відкрило для них двері у сферу вищої сановної бюрократії. Колишні службовці Малоросійської канцелярії, протеговані царським сатрапом Рум’янцевим, сягнули найвищих чинів імперської табелі рангів: Олександр Безбородько став канцлером, Петро Завадовський – міністром освіти. До аристократичної титулованої еліти влилися нащадки гетьманів, генеральної старшини, козацьких полковникiв, князі та графи Кочубеї, Безбородьки, Розумовські (їх називали при імператорському дворі у Відні «російськими Монморансі»), Милорадовичі, Гудовичі, Апостоли, Скоропадські, Капністи та ін. За своє привілейоване становище в імперії козацька старшина заплатила відмовою від реальної боротьби за українську державнiсть і закріпаченням більшості населення України. Україна була інкорпорована Російською імперією, її автономний статус, неодноразово підтвердженний відповідними договорами, був ліквідований, український народ опинився у царській «тюрмі народів».

35. Ліквідація політичної автономії України і проблеми її культурного розвитку.

Невдала спроба України добитися на початку XVIII ст. незалежностi була використана царизмом для повної лiквiдацiї її державностi. Полiтика Петра I супроти України в цй час пердбачала такi основнi заходи:

1). Формально залишаючи попереднiй устрiй Гетьманщини, царський уряд старався фактично пiдпорядкувати собi всю владу в Українi, iгноруючи основнi права останньої, її гетьмана та уряд. Вiн штучно пiдiгрiвав антагонiстичнi протирiччя мiж гетьманом i полковниками, старшиною i народом; призначав на важливi посади чужинцiв; пiдтримував тих українцiв, якi лояльно ставилися до його полiтики. Царська система пiдриву влади українського гетьмана яскраво вiдображена в листi князя Голiцина до канцлера Головкiна: «Задля нашої безпеки треба насамперед посiяти незгоду мiж полковниками i гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, сподiваюсь, буде приходити з доносами... Треба, щоб в усiх полках були полковники, не згоднi з гетьманом; якщо мiж гетьманом i полковниками не буде згоди, то всi їхнi справи будуть нам вiдкритi».

2). Неймовiрно тяжким випробуванням стали примусовi канальнi роботи, спорудження фортифiкацiйних укрiплень, воєннi походи тощо. Козакiв i посполитих нерiдко «ганяли» до Петербурга, Астраханi, на Кавказ. Українцiв змушували воювати в Бiлорусi, Литвi, Лiфляндiї i Фiнляндiї за чужi їм iнтереси. До цього, як правило, залучались найбiльш фiзично здоровi й економiчно забезпеченi рядовi козаки, селяни та мiщани. З них додому поверталися усього вiд 30 до 60%, а iншi вмирали вiд нестерпних умов життя, епiдемiй, калiцтв i т.д. Така полiтика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десяткiв тисяч людей).

3). Руйнування України як самостiйного економiчного органiзму i поступове перетворення її в росiйську колонiю. Зокрема, дедалi частiше мiсцевим купцям i торговим людям заборонялося займатися торгiвлею з закордоном. Вводилась державна монополiя на багато товарiв. Широко практикувалося перекуповування рiзноманiтних товарiв лише у росiйських купцiв, з чого останнi мали неабиякий зиск. Нерiдко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росiї, де саме могли торгувати українцi. Отже, фактично була скасована вiльна українська торгiвля.

Українську економiку дуже пiдривали постiйне перебування в Українi великої кiлькостi росiйських вiйськ (часом понад 10 тиС. чол.), якi утримувалися здебiльшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податкiв. Так тiльки з Лiвобережжя в царську скарбницю1722 р. надiйшло 45.5 тиС. крб., 1723 р. – 85,9 тиС. , а вже 1724 – 241,3 тиС. крб. Однiєю з негативних економiчних санкцiй росiйського уряду було також збування на територiї українських земель «лихих» мiдних грошей, щоб срiбнi й золотi залишались по можливостi в обiгу в Росiї i зосереджувалися у державнiй скарбницi.

4). Обмеження української культури. Цiлеспрямовано звужувалося вживання нацiональної мови (особливо в офiцiйних установах, великих мiстах i т.д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освiти було взято пiд нагляд дуже пiдозрiлої й неприязної до «iнородцiв» державної цензури. Українська церква пiдпала пiд значний вплив московської патрiархiї, що не раз викликало невдоволення i протест не тiльки серед українського духовенства, а й широких кiл простих християн. 1721 р. навiть Святе письмо заборонялось передруковувати з давнiх книжок, виданих в Українi. Це дозволялося робити тiльки з «московських».

Поза увагою не повинен пройти той факт, що полiтику Петра I щодо України продовжували всi наступнi самодержавнi iмператори Росiї, з бiльшою чи меншою жорстокiстю i фанатичною впертiстю.

Далi слiд на конкретних прикладах прослiдкувати послiдовнiсть нищення росiйським урядом Гетьманщини та її устрою, вказати на його причини та наслiдки, розкрити значення Гетьманщини для України. Окремо варто спинитися на характеристицi та аналiзi дiяльностi таких постатей,

23:11:26

38. Українська культура у XVIII ст.

Розвиток духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. До кінця другої третини XVIII ст., тобто до ліквідації Гетьманщини, яка певною мірою захищала українську культуру, духовне життя Лівобережжя розвивалося у більш сприятливих умовах. Близьким до нього культурним життям жила Слобожанщина, пізніше — Південь України. Продовжуючи національно-державні традиції Київської Русі, Галицької держави, Київського та інших князівств Литовської доби, Гетьманська держава забезпечувала частині українського народу досить широкі можливості будувати своє життя і культуру за власними уподобаннями. Українське козацтво, козацька держава своєю діяльністю, самим існуванням оберігала українську народність від культурно-національної асиміляції сусідніми народами: близьким за культурою польським, єдиним за релігією — російським.

У той же час ряд регіонів України на початку XVIII ст. знаходилися у складі різних держав. Лише наприкінці XVIII століття Правобережжя та Південь України були приєднані до Російської імперії, куди вже входили Лівобережжя та Слобожанщина. Однак Східна Галичина до середини 70-х років перебувала у колоніальному володінні Польщі, а з кінця XVIII ст. разом з Північною Буковиною та Закарпаттям — під владою Австрійської імперії. В російській частині України розгортався процес русифікації, в Західній Україні — полонізації, онімечення та мадяризації. Обидві монархії — австрійська і російська намагалися обмежити національно-культурний розвиток, денаціоналізувати українське населення, позбавити його своєї культури і знищити українську мову.

Одночасно з України до Росії відтягувалося багато інтелігенції, переважно вихованців Києво-Могилянської академії, визначних діячів церкви. Всі вони проводили велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов´яно-греко-латинській академії у Москві з 1701 по 1762 pp. працювало 95 професорів із Києво-Могилянської академії, а із 21 ректора — 18 були могилянцями. У XVIII ст. практично не було жодної ділянки культури в Росії, на якій би не позначився вплив української культури. А це певного мірою обезкровлювало, ослабляло духовний розвиток українського народу.

У XVIII ст. в Україні вся система релігійних організацій, православних і уніатських, продовжувала бути фундаментом духовного життя українського народу. Поряд з цим православна церква, підпорядкована російському царизму, поступово ставала знаряддям русифікації українців. Грамоти царів та московського патріарха у кінці XVII ст., коли відбулося підпорядкування їм української православної церкви, обіцяли їй широку автономію і збереження традицій. Однак царизм порушував і в цій сфері всі свої обіцянки, обмежував та душив українську церкву.

У 1721 р. за наказом Петра І російський патріархат був знищений і створений колективний керівний орган церкви — синод, на чолі якого стояв цар. У 1722 р. за його наказом керівником української церкви був призначений Вонятович, але не в сані митрополита, а архієпископа, чим вся церква України була понижена до звичайної регіональної єпархії в Російській імперії. Всі спроби Вонятовича відновити українську митрополію завершилися невдачею, а він зазнав репресій і арешту. Лише у 1742 р. українська ієрархія повернула собі сан митрополита.

Отже, в кінці XVIII ст. керівництво української церкви остаточно перейшло з лагідних рук царгородських патріархів до деспотичних російських царів, світських людей, що робили релігію політичною справою реакційного російського монархізму. У XVIII ст. 60 років церквою управляли жінки, з яких дві — Катерина І і Катерина II — німкені. За вказівками російських імператорів були ліквідовані всі особливості української церкви (у звичаях проведення церковної служби, у святах, читанні богослужбових книг та ін.) — вона була уніфікована з російською. Майже всі українські богослужбові книги винищувалися, замінювалися московськими, а друкарні українських монастирів мали друкувати книги за московським зразком. Вводилася заборона на українські переклади святого письма, будівництво церков в

У Західній Україні в 1784 р. був заснований Львівський університет, однак він діяв як польський орган освіти. У великих містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — деякий час ще існували братські школи, але вже в середині XVIII ст. вони занепадають. У другій половині століття з´являються гімназії в Крем´янці, Володимир-Волинському та Чернівцях, семінарія в Мукачевому. XVIII ст. характеризується високим рівнем розвитку народної освіти в Україні. Майже у всіх містах і селах Лівобережної України та Слобожанщини діяли початкові школи — на Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині — 129, тобто одна школа припадала приблизно на тисячу чоловік населення. У всіх полкових містах існували великі школи, де навчалися тисячі дітей. Багато шкіл було при церквах (єпархіальні). Більшість закладів утримувалися на кошти населення, а учителювали в них мандрівні дяки. Кількість початкових та інших шкіл до кінця XVIII ст. в Україні зростала. Однак царизм і кріпосництво розгортають наступ на українську культуру, і народна освіта занепадає. Та й кріпосні селяни мали все менше можливостей навчати своїх дітей: феодали дивилися на них, як на «бидло», тримали в бідності, завантажували дітей роботою. Тому вже в 1875 р. на 6730 чол. Населення припадала всього одна школа. Таким чином, українська народна освіта, створена зусиллями церкви, інтелігенції, передових кіл козацтва і селянства у Гетьманщині та Слобожанщині, у першій половині XIX ст. була придушена російським царизмом.

У 1786 р. царський уряд схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії», за яким створювалися два типи училищ: малі — дворічні, у яких учнів навчали основам православної віри писати, читати та рахувати, і головні — п´ятирічні, які за своєю програмою були тогочасними середніми школами. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 головних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося близько 3,5 тис. дітей. У кінці XVIII ст. середня освіта російської України зміцнюється. У селах Правобережжя і Галичини теж існували українські початкові школи, що утримувалися за рахунок населення. Польський уряд підтримував єзуїтські колегії, де викладання мало переважно богословський католицький характер. Після приєднання Галичини до Австрії уряд цієї країни провів шкільну реформу, і навчання у школах почали проводити німецькою мовою. Пізніше контроль за навчанням був переданий римсько-католицькій церкві, і в школах запанувала польська мова. Лише у невеликій кількості шкіл керівництву уніатської церкви вдалося ввести українську мову навчання.

Стан освіти у Північній Буковині був гіршим, ніжу Галичині. Там діяли початкові школи, які утримувалися за кошти населення, але у невеликій кількості. Після приєднання Буковини до Австрійської імперії тут поширюються німецькі, румунські та польські школи. Кількість народних шкіл почала зменшуватися, тому що місцеве українське населення не бажало навчати дітей у чужих школах. У 1792 р. діяло 32 народні школи, а на початок XIX ст. — 15, і серед них жодної української. На Закарпатті початкова освіта розвивалася більш високими темпами, і в кінці XVIII ст., завдяки активному сприянню уніатської церкви, шкільна справа досягла значних успіхів: у цьому невеликому регіоні діяло більше 300 українських шкіл, і кількість їх продовжувала зростати.

У Галичині існували п´яти і шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії створюється п´ять середніх шкіл-гімназій. На Буковині перші школи з´явилися лише у кінці XVIII ст. — в Чернівцях та Сучаві з німецькою мовою викладання.

Духовним центром всієї України був Київ з його Могилянською академією. Академія була осередком освіти та культури, громадської думки України. Вона підготувала цілу плеяду вчених, письменників, педагогів, церковних, громадсько-політичних діячів, які головну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, служінні його інтересам. Залишаючись вірною кращим традиціям, академія приймала молодь різних станів і різних країн. її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, сприяли розвитку науки, літератури, мистецтв