Розвиток науки, культури та освіти.
Наприкінці 1960 – початку 1980 рр. культурно-духовне життя українського народу продовжувало активно розвиватися. Проте, воно не було позбавлене негативного впливу компартійного керівництва.
Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, надавалося великого значення. Справа в тому, що передові світові країни охоплює науково-технічна революція (НТР), яка означилася бурхливим розвитком технічних досягнень людства. Наука все більше перетворювалася на безпосередню продуктивну силу. Тому на XXIV з’їзді КПРС у 1971 р. було поставлено завдання “органічно поєднати розвиток науки з перевагами соціалізму”, що відкривало нові обрії для наукових досліджень. Академія наук республіки очолювана Борисом Патоном – видатним вченим у галузі електрозварювання, стала провідним науковим центром країни. Кількість науковців зростає до 200 тис. осіб.
У царині гуманітарних наук помітним явищем стає видання під керівництвом академіка Петра Тронька 26-томної “Історії міст і сіл України”, інститут історії АН УРСР завершив багатотомну працю “Історія Української РСР”, з’являються роботи істориків Миколи Брайчевського, Юрій Бадзя присвячені Київській Русі. Побачили світ “Історія української літератури”, Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України тощо. Однак, замовчування та перекручування багатьох подій та фактів зробили ці праці недосконалими. Дослідники, які пригадували імена Михайла Грушевського, Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова переслідувалися та підлягали цькуванню. Таких гонінь зазнали співробітники інституту археології на чолі з Федором Шевченком – Іван Шовкопляс, Микола Брайчевський, етнографи Ярослав Прилипка та Володимир Зінич, історики Олена Апанович і Ярослав Дзира.
Серед технічних наукових досліджень, де партократичне свавілля відчувалося значно слабше, слід виділити праці академіків Бориса Патона – світового лідера у галузі електрозварювання та Івана Францевича – вченого у сфері порошкової металургії. Академік Василь Ремесло вивів нові сорти пшениці та цукрового буряка, якими засіяно 8 млн. га земель в СРСР.
На літературній ниві видавалися твори Михайла Стельмаха, Павла Загребельного, Івана Білика, Юрія Мушкетика, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника. Втім, їх творча діяльність знаходилася під пильним контролем Спілки письменників – офіційного виконавця волі КПРС, і тому не була позбавлена ознак “соціалістичного реалізму”. Відкритий перехід до “закручування гайок” відбувся після публікації творів Олеся Гончара “Собор” та Романа Іваничука “Мальви” в яких правдиво висвітлювалася історія українського народу. Ідеологічного погрому зазнають Микола Вінграновський, Володимир Шевчук, Юрій Щербак, Ростислав Андріяшко, Віталій Дрозд, Іван Чендей. “Незручних” літераторів Олеся Гончара, Івана Дзюбу, Олеся Бердника, Бориса Чичибабіна виключили із Спілки письменників України. Зволікалося видання творів Ліни Костенко “Маруся Чурай”, “Княжа гора”, “Зоряний інтеграл”. Так і не побачив за своє життя публікації власних творів видатний український поет Василь Стус. Перенісши два арешти та провівши у комуністичних застінках 15 років, він загинув у мордовських таборах. Рішенням Ради Міністрів УРСР Василю Стусу за поетичну збірку “Дорога болю” присвоєно звання лауреата Державної премії УРСР, посмертно. Його прах та прах поета Юрія Литвина і філолога Олекси Тихого у 1989 р. урочисто перепоховано на Байковому кладовищі в Києві. Не легшою виявилася доля і одного з кращих українських літературних критиків, поета Івана Світличного. Заарештований у 1965 р. він, напівпаралізований, звільнився лише у 1982 р., після відповідного листа-протесту на ім’я Леоніда Брежнєва, якого підписали 7 сенаторів та 92 конгресмени США.
Найбільш масовим мистецтвом того часу залишалося кіно. В цей період зародився неповторний напрямок кіномистецтва – українське поетичне кіно. Започаткували його художні стрічки режисерів Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, Івана Миколайчука “Білий птах з чорною ознакою” та “Вавилон XX”, Юрія Ілієнка “Криниця для спраглих”, Леоніда Осики “Камінний хрест”. Більшість з цих картин не скоро побачили масового глядача, але усі вони увійшли до скарбниці світового кіномистецтва.
На театральній сцені прославляли Україну Наталя Ужвій, Лариса Кадирова, Федір Стригун, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Костянтин Степанков, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко тощо. В республіці налічувалося майже 90 театрів, провідними серед яких були імені Івана Франка в Києві, імені Тараса Шевченка в Харкові, імені Марії Заньковецької у Львові. В образотворчому мистецтві працювали видатні художники Тетяна Яблонська, Опанас Заливаха, Анна Горська, Катерина Білокур. В умовах русифікації чимало творчих колективів зуміло зберегти національний колорит. Серед них хор імені Григорія Вірьовки, творче об’єднання “Трембіта”, хорова капела “Думка”, танцювальний ансамбль імені Павла Вірського. Яскраву низку пісень у ті роки створили Платон Майборода та Олександр Білаш. У 1979 р. за загадкових обставин загинув уславлений львівський пісняр Володимир Івасюк, автор таких шлягерів як “Червона рута”, “Водограй” та інші.
Зміни в системі освіти України, які відбулися на початку 1970-х рр. посилили процес русифікації. Хоча перехід на десятирічну загальну систему освіти і став досягненням, кількість україномовних шкіл постійно зменшувалася. Особливо це стосувалося Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Харківської та Кримської областей. У інших обласних центрах українські школи становили 22%, а російські 78%. У червні 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову щодо подальшого удосконалення вивчення та викладання російської мови в союзних республіках. Цією постановою розпочався новий наступ на національні школу. У 1984 р. реформа загальноосвітньої школи посилила процес русифікації навчання в Україні – українська мова планово витіснялася зі школи. Вчителям російської мови виплачувалися грошові надбавки в розмірі 15%. Стало звичним звільнення учнів від вивчення української мови, зменшувалася кількість підручників на рідній мові. Дійшло до того, що у Донецьку і Криму не залишилося жодної української школи.