2. Індустріальний розвиток та стан сільського господарства.
Після краху економічних реформ ініційованих Микитою Хрущовим, брежнєвська командно-адміністративна система провела детальне вивчення виробничої сфери країни. Результати збентежили навіть досвідчених економістів: виконання семирічного плану було зірвано. Приріст промислової продукції постійно скорочувався, виробничі фонди використовувалися вкрай неефективно. Життєвий рівень громадян був одним з найнижчих у Європі. Створені за сталінськими мірками колгоспи перебували у скрутному становищі, щорічно списуючи мільйонні борги. СРСР змушений закуповувати зерно за кордоном. Інтенсивно розвивалися лише важка та оборонна промисловості, та й ті за рахунок скорочення асигнувань у інші економічні галузі.
Запобігаючи розвитку кризи, керівництво країни планує збільшити кількість госпрозрахункових підприємств, застосовувати ефективну систему стимулювання, зробити обсяг реалізації виробленої продукції головним критерієм функціонування виробничих об’єднань. Значно розширювалася сфера соціально-культурних послуг, створювалися фонди матеріального заохочення робітників, службовців та селян. Нові, сталі плани сільськогосподарських закупівель з урахуванням кліматичних умов, надбавки за планову продукцію – все це націлювалося на швидке покращення розвитку села.
Зазначені нововведення могли дати позитивний соціально-економічний ефект. Однак, на практиці, реформування наштовхнулося на вкрай неефективну адміністративну систему виконання намічених планів. Радянська виробнича номенклатура, позбавлена творчого підходу до вирішення завдань, неохоче втілювала накреслені задуми. Певний позитив могла внести участь у реформуванні широких трудящих мас. Проте, партійні функціонери прагнули зберегти власну монополію на владу, а не користуватися принципом економічної доцільності. На практиці це привело до втрати Києвом контролю над більшістю заводів і фабрик України. Таке посилення монополістичних тенденцій імперського центру поставило під сумнів якісне виконання нововведень.
На початках реформи все ж дали позитивний наслідок: недаремно восьму п’ятирічку (1966 – 1970 рр.) назвали “золотою”. Основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний дохід - на 30%. Дві третини приросту в промисловості отримано за рахунок підвищення продуктивності праці. Повністю завершено електрифікацію сіл України. Відчутно збільшилися зарплати громадян республіки. Завдяки пожвавленню розвитку НТП7 промисловість освоїла багато нових зразків техніки і матеріалів.
Втім, свавілля центру гальмували поступальний розвиток господарства УРСР. Необґрунтовані плани, які щорік збільшувалися, обмежували виробничий госпрозрахунок8. Екстенсивна9 економіка розвивалася за рахунок залучення все нових джерел сировини та робочої сили. Інтенсивні шляхи розвитку вважалися другорядними. Так, вже у 1981-1985 рр. темпи зростання промислового виробництва скорочуються і становлять – 2,8% ( у 1960-1970 рр. – 4,9%). У 1980-х рр. наступ Москви на національні інтереси республіки продовжився. Спорудження промислових гігантів Донбасу – гірничо-збагачувальних та металургійних заводів, нерідко відбувалося без урахувань інтересів України. В промислових центрах Наддніпрянщини та Західної України заводи та фабрики споруджувалися за застарілими технологіями, які надзвичайно погіршували екологічну ситуацію в регіоні. Особливо її загострили підприємства хімічної промисловості. Близько 1 млн. гектарів родючих ґрунтів сховали під свої дзеркалом Київське та Кременчуцьке штучні водоймища. 8 атомних електростанцій, збудовані за недосконалими технологіями, розташовані здебільшого без урахування геологічних особливостей місцевості. В умовах, коли в республіці постійно відчувався дефіцит товарів широко вжитку, УРСР і надалі залишалася одним з найбільших виробників зброї в СРСР. Замовлення ВПК10 виконували кращі підприємства та висококваліфіковані спеціалісти, залишаючи поза увагою сьогоденні потреби трудівників республіки.
Не кращим був стан і на селі. На початках, завдяки впровадженню реформ, сільське господарство розвивалося порівняно успішно. У 1966-1970 рр. його валова продукція збільшилася на 16,6%. За рахунок використання мінеральних добрив та нових сортів покращувалася урожайність. Цільовий набір у вищі навчальні заклади поліпшив кадровий склад спеціалістів колгоспів і радгоспів. Але, у 1970-1980-х рр. згортання реформ загальмувало темпи розвитку сільського виробництва. За планом його збільшення передбачалося на 20%. Реально ж таке зростання відбулося лише на 1%. Тому Травневий пленум ЦК КПРС 1982 р. оприлюднив Продовольчу програму, дія якої розраховувалася на 8 років. За її умовами капіталовкладення у сільське господарство збільшувалися від 15,8 млрд. крб. до 30,6 млрд. крб.
Проте, такі величезні витрати не забезпечили виконання програми. Рядовий колгоспник не був зацікавлений у результатах праці. Її продуктивність була у 4-5 разів нижчою ніж у США та країнах західної Європи. Мільйони селян переходили на роботу до міст. З’явилася категорія – “вмираючі села”, де серед населення залишалися лише літні мешканці. Упродовж 1972-1968 рр. в Україні зникло 1502 села, що надзвичайно підірвало духовне коріння українського народу. Тисячі студентів, солдатів, наукових працівників були змушені за безцінь працювати на полях республіки. Але, завдяки самовідданій праці українських селян, Україна і надалі забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 40% - соняшнику та овочів, 25% - м’яса та консервів.
Таким чином, в період “застою” народне господарство УРСР охоплює криза. Недосконала радянська планова система господарювання з її безроздільним пануванням компартійно-державної верхівки не могла розвиватися інтенсивно та забезпечувати належний добробут громадян республіки.