3. Опозиційний рух.
Притаманний часам “застою” неосталінізм, згортання лібералізації суспільно-політичного життя, посилення жорсткого диктату Москви, русифікація України, породили серед українського народу рух опору, який отримав назву дисидентства.
Дисидентство – протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, порушень соціальної справедливості та недотримання ним конституційних положень. Його очолила інтелігенція. Початком становлення дисидентства стали критичні виступи у вересні 1965 р. Івана Дзюби, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола на адресу компартійного керівництва СРСР. Під час демонстрування у київському палаці “Україна” художньої стрічки відомого українського режисера Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, вони зібрали 140 підписів в листі протесту проти незаконних арештів серед інтелігенції країни.
У листопаді 1965 р., вболіваючи за арештованих та протестуючи проти русифікації, з листом в ЦК КПУ та ЦК КПРС звернулися композитор Платон Майборода, поети Ліна Костенко, Іван Драч та авіаконструктор Олександр Антонов. Згодом підписи листів протесту стають поширеною формою вияву громадянської непокори. До “підписантів” приєдналися Іван Світличний, Марія Коцюбинська, Зиновій Франко, Євген Сверстюк, Богдан Антоненко-Давидович, Микола Брайчевський, Ярослав Кендзьор, Анна Горська та багато інших. У 1968 р. до секретаря Спілки письменників України надійшов лист в захист Олеся Гончара, який зазнавав переслідувань після публікації свого роману “Собор”. У авторстві протесту було звинувачено поета Івана Сокульського, якого засудили до чотирьох з половиною років позбавлення волі.
Другою формою незгоди серед шестидесятників стало розповсюдження друкованих матеріалів, які засуджували політику офіційної влади. Вони поширювалися таємно, переписувалися та передавалися з рук в руки. Ці матеріали отримали назву “самвидав”. В’ячеслав Чорновіл у 1966 р. написав статті “Правосуддя чи рецидиви терору”, у 1967 р. – “Лихо з розуму”, що стало приводом для його ув’язнення. Валентин Мороз опублікував гостро критичні оповідання “Мойсей”, “Хроніка опору”, “Серед снігів”, “Репортаж із заповідника імені Берії”, за що отримав 14 років позбавлення волі. Визначною подією у розгортанні дисидентського руху стала публікація у січні 1970 р. першого номеру таємного журналу “Український вісник”. До 1972 р. вийшло 6 номерів.
22 травня – в день перепоховання Тараса Шевченка в Каневі, було започатковано традицію масових заходів протесту проти комуністичного ладу. В пам'ять про цю дату біля пам’ятника Кобзареві, напроти Київського університету, шестидесятники11 організовували масові читання творів поета. Цього дня 1967 р. міліція розігнала кількатисячний мітинг шанувальників творчості генія українського народу і заарештувала чотирьох з них. Обурені такими діями влади та керовані Надією Світличною і Миколою Плахотнюком демонстранти здійснили похід до ЦК КПУ. Не злякавшись міліцейських кодонів вони розійшлися лише тоді, коли о третій годині ночі заарештованих звільнили.
Сильним поштовхом для розвитку руху опору стали вимоги кримських татар щодо повернення на свою історичну батьківщину – в Крим. У 1968 р. генерал Петро Григоренко провів у Москві акцію протесту направлену на задоволення їх вимог, широко підтриману українськими правозахисниками.
Коли у серпні 1968 р. радянські війська придушили “Празьку весну”, танками розігнавши антикомуністичний виступ у столиці Чехословаччини, дисиденти в Україні виступили з протестом проти окупації суверенної країни.
Збільшення кількості вільнодумців, ріст антирадянських акцій викликав репресивні дії з боку влади. У 1972 р. каральний орган КПРС – Комітет державної безпеки (КДБ) арештував понад 100 осіб – здебільшого представників інтелігенції. Сере них були В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий, Ігор Калинець, Олексій Шелест. Усі вони отримали великі терміни ув’язнення далеко за межами України. Однак, і в комуністичних таборах не припинили боротьби, залишаючись вірними обраній меті – відновленню державності України.
У 1970-х рр. активність дисидентів дещо спадає. “Винахідливий” комуністичний режим застосовував до правозахисників, так звану, “каральну медицину”. Підсудні оголошувалися божевільними і зазнавали примусового лікування. При мовчазній згоді Володимира Щербицького координатором таких акцій був секретар ЦК з ідеології Володимир Маланчук.
Знаковим у розвитку дисидентства став 1975 р. У столиці Фінляндії м. Гельсінкі 35 держав світу, в тому числі і СРСР, підписали угоду про дотримання принципів демократії та верховенство прав людини. У 1976 р. група українських дисидентів утворила Українську Гельсінську спілку (УГС), розуміючи, що гельсінські положення в Україні грубо порушуються. Керівником УГС став Микола Руденко. Серед 36 її членів були Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Петро Григоренко, Святослав Караванський, Олесь Бердник, Оксана Мишко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Надія Світлична. Спілка розгорнула активну діяльність щодо ознайомлення громадян з положеннями Гельсінської угоди. Вже в лютому 1977 р. КДБ заарештувало Миколу Руденка та Олексу Тихого і засудила відповідно до 12 і 15 років позбавлення волі.
Упродовж 1980-х рр. арешти не припинялися. За звинуваченнями у антирадянській пропаганді та агітації потрапили до тюрем та лагерів Олексій Шевченко, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Василь Стус. Не повернулися із заслання Олекса Тихий, Володимир Марченко, Юрій Литвин, Василь Стус.
Одним з проявів руху опору було релігійне дисидентство. Його підґрунтям стала заборона компартійною владою Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та особливо Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Значна частина греко-католиків, таємно від влади, справляла релігійні обряди. Існувало біля 350 громад. З Ватикану ними керував кардинал Йосип Сліпий, якого у 1963 р. звільнено після багаторічного заслання. Лідерами боротьба за віру були Йосип Тереля та Володимир Романюк, жорстоко переслідувані режимом.
Таким чином, рух опору став передвісником проголошення незалежності України. Його діячі підготували та сформували серед національно свідомої громадськості України думку про злочинність існуючої влади і необхідність її руйнування.