Львівський державний університет
безпеки життєдіяльності
Кафедра соціальних та гуманітарних дисциплін
Лекція
з історії України
Тема № 9.2.
“Україна в період ”застою” (1964-1985)
Підготував:
начальник кафедри С та ГД,
кандидат історичних наук, доц.
Лаврецький Роман Вікторович
Львів – 2009
План
Вступ
1. Характеристика суспільно-політичних змін.
2. Індустріальний розвиток України та стан сільського господарства.
3. Опозиційний рух.
4. Повсякденне життя українців та побут партноменклатури.
5. Розвиток науки, культури та освіти.
Висновки.
Завдання на самопідготовку.
Вступ
В результаті компартійного “двірцевого” перевороту Жовтневий пленум ЦК КПРС1 1964 р. усунув від влади Микиту Хрущова, завершивши період часткової лібералізації суспільно-політичного життя в СРСР2, який отримав назву “відлига”. Наслідком цього стає поступовий поворот країни до неосталінізму та неконтрольованого зростання впливу партійно-державного апарату, який фактично перетворився на новий правлячий клас радянського суспільства. Стрімкий ріст компартійної номенклатури3, згортання реформ, засилля військово-промислового комплексу стають фундаментом розквіту комуністичної держави, названого періодом “застою”.
1. Характеристика суспільно-політичних змін.
У 60-80 рр. Радянський Союз досягає своєї політичної та економічної вершини. Новий керівник держави – виходець з України Леонід Брежнєв вже в березні 1966 р., на XXIII з’їзді КПРС, відновив Політбюро – вищий та всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду Генерального секретаря, яку сам і обійняв. У 1972 р. він додав до неї посаду голови Верховної Ради СРСР, а згодом військове звання маршала та утримував їх аж до смерті у 1982 р.
Найвищою посадовою особою в УРСР4 був перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КПУ). З липня 1963 р. цю посаду обіймав Петро Шелест – за фахом інженер-металург, добрий господарник, який неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки, особливо коли йшлося про економічні інвестиції та розвиток української мови і культури. Виняткове невдоволення республіканського керівника викликала, широко ініційована союзним центром, політика русифікації, котра в той час набирала обертів. Йшлося про примусове застосування в Україні російської мови, насаджування російської культури, неоправдане домінування російськомовного населення. Це незмінно приводило до знецінення української національної ознаки. В таких політичних умовах, залишаючись переконаним комуністом, Петро Шелест намагався бодай частково, але відстоювати, жорстко контрольований Москвою, український автономізм5. Це виявлялося у його спробах розумного втілення московських ініціатив та у запобіганні перетворення України на полігон для експериментів центральних міністерств і відомств. Однак, ліквідація раднаргоспів6, перехід до галузевого принципу управління промисловістю суттєво обмежили повноваження республіки та її керівництва. Такий стан справ мало влаштовував першого секретаря ЦК КПУ та його однодумців, хоча зовні вони демонстрували свою цілковиту згоду з постійними московськими нововведеннями.
Поміркований автономізм Петра Шелеста викликав незадоволення з боку керівництва ЦК КПРС. Тому, у травні 1972 р., його було позбавлено посади керівника республіки під виглядом формального приводу переведення до Москви на начебто вищу посаду – заступника голови Ради Міністрів СРСР, а згодом відправлено на пенсію. Тоді ж першим секретарем ЦК КПУ обрано Володимира Щербицького.
Краянин та ставленик Леоніда Брежнєва Володимир Щербицький швидко та енергійно звів нанівець ті незначні ознаки самоуправління, які так послідовно відстоював його попередник. Виступаючи на чисельних компартійних форумах лише російською мовою, новий керманич республіки широко розгорнув політику цілковитого зросійщення України: передав керівництво більшості українських підприємств у руки Москви, значно скоротив сферу використання української мови. Кадрову політику Володимир Щербицький здійснював керуючись лише принципом особистої відданості. Незабаром ключеві пости в Києві зайняли понад 30 дніпропетровців. Вищим орієнтиром для них були інтереси московської командно-адміністративної системи та відсутність критичного ставлення до чисельних прорахунків у політиці центру. Подекуди позбавлена здорового глузду, не підкріплена історичним досвідом беззаперечна віра в “мудрість” центрального керівництва, негативно позначалася на соціально-економічному становищі республіки. Нова Конституція СРСР 1977 р. декларувала суверенітет союзних республік лише на папері. Сумнозвісна 6 стаття юридично визнавала “керівну і спрямовуючу” силу КПРС. Лицемірно проголошуючи загальнонародний державний принцип партійне керівництво перетворило суспільно-політичне життя в систему комуністичних догм, найменший відхід від яких трактувався як заклики до розпаду Радянського Союзу. Детально віддзеркалюючи союзний зразок, Конституція Української РСР 1978 р. проголосила принципи недоторканності особи, свободи слова, друку, віросповідання, мітингів та створення громадських організацій, які залишалися такими лише формально. Створення ілюзії правової держави ввело в оману велику кількість її громадян. Насправді компартійні інтереси стояли над правом, перетворивши Україну на безправну складову СРСР.
Вищим законодавчим органом Української РСР офіційно вважалася Верховна Рада, виконавчим – Рада Міністрів. Проте, їх владна компетенція значно поступалася компартструктурам. Централізоване підпорядкування Політбюро ЦК КПУ досягало до кожного міста чи села підприємства чи колгоспу, робітника чи селянина. В умовах компартійного засилля український народ поступово виробляє в собі апатію та імунітет до масованої комуністичної пропаганди, які згодом переростуть у зневіру. Остання спонукає виникнення правозахисного дисидентського опору що згодом трансформується у національно-визвольний рух.