78.Неокейнсіанство.

Велику роль у формуванні неокейнсіанства та у створенні теорій макроекономічної динаміки і зростання відіграли англійський вчений Рой Форбс Харрод (1990 – 1978) та американець польського походження Овсій Девід Домар (1914 – 1997). Вони незалежно один від одного створили моделі економічної динаміки і зростання, які в силу своєї методологічної спорідненості і однакових висновків прийнято об’єднувати в єдину модель – модель Харрода-Домара.  У своїх працях („Торговий цикл” (1936), „Нариси теорії динаміки” (1939), „До теорії економічної динаміки” (1948) ) Р.Харрод та („Нарощування капіталу, норма зростання, і зайнятість” (1946), „Нагромадження капіталу і кінець процвітання” (1947), „Нариси з теорії економічного зростання” (1957) ) О.Домар в першу чергу подолали такі обмеження кейнсіанської теорії як її статичність, розгляд економічних процесів лише стосовного короткого періоду і фази депресії, негативне ставлення до заощаджень. Методологія Р. Харрода і О. Домара була близькою до методології Дж. М. Кейнса. Вона передбачала: дослідження агрегованих макроекономічних показників (сукупний попит, сукупний доход, сукупні заощадження, сукупні інвестиції); розуміння пріоритетності проблеми забезпечення ефективного сукупного попиту; визнання нездатності зрілої ринкової економіки до саморегулювання та обґрунтування необхідності державного регулювання. Та послідовники Кейнса пішли далі свого учителя і поставили собі за мету дослідити чинники, що забезпечують динамічну рівновагу ринкової економіки та економічне зростання.

   Модель Р. Харрода доводить, що темпи економічного зростання залежать від частки нагромадження (заощадження) в національному доході і відповідно – величини капіталовкладень (інвестицій). Для щоб в економіці постійно мала місце динамічна рівновага, повне використання наявних ресурсів і поступальний, без різких коливань розвиток, необхідно підтримувати відповідні темпи економічного зростання. Необхідною умовою останнього є постійне і систематичне державне регулювання економіки.

   Модель Р. Харрода виходить із рівності інвестицій і заощаджень (приватних і корпоративних), а також з наявності ефекту акселератора (прискорювача). Дія останнього полягає в тому, що зростання доходу породжує значно більші обсяги інвестицій.

   Впровадження в практику економічних досліджень поряд із мультиплікатором принципу акселератора стало суттєвим розвитком кейнсіанства. Принцип акселерації був висунутий в 1913 р. А. Альтафоном і Дж. М. Кларком в 1919 р. Вперше ідею взаємодії мультиплікатора і акселератора запропонував в 1939 р. П. Самуельсон.

   Також Р. Харрод поділив всю економіку на два сектори: сектор, де виробляються споживчі блага і сектор, де виробляються інвестиційні блага.

   В цілому модель Харрода включає в себе систему з трьох рівнянь:

   де g – фактичний темп економічного зростання (grows – зростання), g_w – гарантований темп економічного зростання (warranted –гарантований), g_n –природній темп економічного зростання (natural – природній), c – капітальний коефіцієнт, або коефіцієнт капіталомісткості (відображає „інвестиційну ціну” приросту доходу), c_r – необхідний коефіцієнт капіталомісткості, s – частка заощаджень в національному доході, або схильність до заощадження.

   Фактичний темп економічного зростання (g) – відображає реальний стан справ. Наведені в рівнянні коефіцієнти можна розписати наступним чином:

   Підставивши їх значення у рівняння фактичних темпів економічного зростання, можна отримати базову кейнсіанську тотожність:

   Оскільки схильність до заощадження є відносно сталою за певний період часу величиною, то Р. Харрод робить висновок, що гарантований темп економічного зростання має також відповідний сталий рівень. Сталу величину має, на думку Р. Харрода, і необхідний коефіцієнт капіталомісткості. При цьому він виходив з нейтрального характеру науково-технічного прогресу. Р. Харрод стверджував що капіталозберігаючий ефект науково-технічного прогресу в інвестиційному секторі виробництва компенсується працезберігаючим в секторі, де виробляються споживчі блага. Але, якщо дві величини рівняння є сталими, то сталою є і третя.

   Програма практичних заходів державної політики з підтримки стійкого економічного зростання у Р. Харрода включала дві групи:

   1) державне короткострокове антициклічне регулювання – приведення у відповідність фактичного і гарантованого темпів економічного зростання; 

2) політика довгострокового стимулювання економічного розвитку – наближення гарантованих темпів економічного зростання до природних і попередження масового безробіття.    До першої групи заходів відносилися такі традиційні для кейнсіанської теорії, як організація суспільних робіт, регулювання ставки позичкового процента, а також нововведення – створення „буферних запасів” сировини, матеріалів і продуктів харчування, які б поповнювалися в період економічного спаду і розпродавалися в періоди економічного піднесення. Друга група заходів включала максимальне зниження позичкового процента, аж до нульової позначки.      Позиція Р. Харрода відрізняється від позиції Дж. Кейнса іще і тим, що він звертає увагу на небезпеку інфляційного буму, в той час коли Кейнс в умовах депресивної економіки фактично ігнорував наявність даної проблеми.