23. Встановлення кріпацтва і формування козацтва на українських землях уXv – xviст.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав.

   У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали могли втручатися в особисте життя селян. Феодали також змушували селян користуватися за плату панськими млинами і шинками.    Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселен­ня. Згідно з рішенням сейму в 1496 р. право вийти із села мав лише один селянин, а на службу або на навчання селянин міг піти тільки з дозволу пана. А в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни взагалі не мали права переселятися без дозволу пана.

   В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися у феодальні володіння. Право на землеволо­діння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. - два–три дні на тиждень. Окрім панщини селяни по­винні були виконувати для пана й інші роботи.

   Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рівень кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали. А от у Галичині, на Волині воно набувало жорстокого характеру.

   У зв’язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зерна значно збільшились. Зерно почали експортувати до Голландії, Франції та Англії переважно Балтійським морем. Водночас у південних районах Речі Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщувалося далеко від торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх на продаж до Південної Німеччини або Італії.

   В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високо­го рівня досягла обробка дерева. У лісах працювали цілі села теслярів і столярів, бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали вироб­ляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху, а також для контролю за якістю і кількістю вироблених товарів.

   Наприкінці XIV - на початку XV ст. засновувались нові міста і розширювались старі. Найбільшим містом у XV ст. був Львів із населенням майже 10 тис, тоді як Київ, беззахисний перед набігами татар, налічував до 3 тис. жителів. У Львові було 14 цехів, що об’єднували 36 різних професій ремісників. Процвітали й інші міста, зокрема Кам’янець, Луцьк. Внутрішня торгівля здійснювалася на регулярних ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Євро­пою і Сходом.

   Таким чином, наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Литви, відбувалися значні соціально-економічні зміни. Створювалася но­ва соціально-класова структура суспільства, зі зміцненням шляхти посилювався кріпосницький тиск і запроваджувалося кріпосне право.

Центральним явищем історії України XVI—XVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно обороняло рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Причини зародження козацтва

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV — першої пол. XVI ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. їхня південна межа фактично проходила по лінії укріплень Кам'янець — Бар — Вінниця — Біла Церква — Черкаси — Канів — Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською навалою. Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. По Україні ходили легенди про надзвичайну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпровські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я . Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: "Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу".

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже, зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головним и взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.