50. Творчість й.-в.Гете. «Фауст» − вершинне досягнення просвітницької художньої думки.

Творчість Йоганна Вольфганга Гете — найвище досягнення світової літератури Просвітництва, своєрідний підсумок усього, що було створено «віком розуму», а «Фауст» — найвище досягнення самого письменника. Його часто називають поетичним заповітом письменника людству. В основу сюжету покладено старовинну легенду про вченого, що уклав угоду з дияволом, але Гете суттєво переробляє сюжет, ставить питання, актуальні для його часу, а, як виявилось, вічні. Головна проблема книги визначена Ще в пролозі: це одвічні філософські питання «що таке людина», «в чому її суть». Фауст покликаний вирішити спір між Господом і Мефістофелем. Він пізнав книжну премудрість, але не зміг знайти відповіді на одвічні філософські питання. Суть протистояння Фауста і Мефістофеля в тому, що для людини головне: фізичне чи духовне, матеріальне чи ідеальне, моральність чи духовний занепад. У цьому протистоянні Гете показав свою впевненість у можливостях людини, її розуму, високий моральний потенціал. Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дати найвищу насолоду, і якщо розум Фауста відмовиться боротися в суперечностях, якщо хоча б одну миттєвість він визначить як абсолютну істину, Мефістофель забирає його душу. Пошуки істини Фауст робить метою свого життя, вони протікають у постійних суперечках із Мефістофелем, адже в героїв принципово різні точки зору на людину. Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання. Це одне з перших випробувань-спокус, якому підлягає Фауст. Мефістофель сподівається, що таким чином розбудить хтиву пристрасть Фауста, примусить забути про високий обов'язок людини. Але любовна історія розгортається зовсім не так, як планував чорт. Фауст і Маргарита щиро і палко покохали один одного, але відчувають складність і трагічність ситуації, в якій опинилися. Можливо, тому Фауст, хоча душа його захоплена,— він кохає Маргариту, не може сказати: «Зупинись, миттєвість!» Доля Маргарита трагічна: вона не тільки покинута коханим, вона вбила свою народжену дитину, ховаючись від суду людського, але кара не минула її. Останнє побачення Фауста і Маргарити — одна із найтрагічних сторінок світової поезії. Людський осуд, страждання від скоєних гріхів позбавили Маргариту розуму. Коли Фауст з'являється в темниці, де перебуває . приречена до страти Маргарита, вона наспівує дитячі пісеньки й лякається кожного звуку. Вона не впізнає Фауста, не вірить своєму щастю, що може бути врятована від страти. Вона говорить Фаусту про те, що немає гіршої долі, ніж вештатися з хворою совістю, і відмовляється покинути темницю. Фауст поривається залишитися з коханою, але дівчина проганяє його. Мефістофель, який скрізь супроводжує Фауста, дивлячись на Маргариту, каже, що вона буде на тому світі, як велика грішниця, засуджена. Але голос згори виправляє Мефістофеля: «Врятована». Образ Маргарити з'являється у поемі ще один раз, у фіналі. Душа Фауста після його смерті зустрічається з душею Маргарити, яка супроводжує його на небесах. Історія кохання Фауста і Маргарити доводить читачеві, що людина сама відповідає за свої вчинки. Совість і сумління, як би зневажливо не ставився до них Мефістофель, притаманні людині. А порушення моральних законів призводить до трагедії. Історія Фауста і Маргарити найяскравіша. Усі інші спокуси, які пропонує Мефістофель Фаусту, не справляють на читача такого сильного враження. Фауст захоплюється природою, кохається з найвідомішими жінками в історії людства, але насолода красою не заспокоює Фауста. Остання надія Фауста — це суспільна боротьба. Уже старий, знесилений, герой мріє, що «вільний народ буде жити на вільній землі», але він не бачить, що Мефістофель глузує з нього: навколо Фауста в землі порпаються не будівельники, а злі духи. Картина вільного народу, яка постає в його уяві, видається йому настільки грандіозною, що він міг би зупинити цю миттєвість. Життя покидає його, він падає, Мефістофель радіє, що зможе заволодіти душею Фауста, але в останню мить ангели забирають душу великого Фауста. На думку Ґете, життя Фауста виправдане саме тому, що він знайшов шлях до спасіння своєї душі. І хоча цей шлях дуже довгий і важкий, людина повинна іти ним попри всі спокуси «мефістофелів».

51. Хронологічні межі доби романтизму. Особливості романтичної філософії, естетики і поетики.

1. Соціально-історичні передумови розвитку романтизму Поняття «Література XIX ст.» включає насамперед два напрями в мистецтві — романтизм і реалізм. На рубежі XVIII—XIX ст. в європейській літературі утверджується новий напрям — романтизм. Його можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці XVIII ст. Головними подіями, що дали поштовх до зародження романтизму, були Французька буржуазна революція 1789 — 1794 рр. та наполеонівські війни, що розпочалися після неї, промисловий переворот в Англії Подальший розвиток романтизму припадає на період Реставрації (1815 — 1830 рр.) та 30 — 40-ві рр. Згодом домінуючим напрямом став реалізм, на зміну якому у 1870 — 1900 рр. прийшов натуралізм.

Передумови виникнення романтизму:

Світоглядні: ідеї братів Шлегелів, Ф. Шеллінга, І. Канта, И. Фіхте та ін. Естетичні: сентименталізм, угрупування «Буря і натиск», творчість Й. Гете і Ф. Шіллера, теорія народності Гердера. Історичні: історичні події в Європі, зокрема Велика Французька революція 1789 — 1794 рр.

Романтизм виник у той час, коли Європа пережила сильне духовне розчарування у зв'язку з подіями Французької революції 1789 — 1794 рр. та наполеонівськими війнами. Ставилися під сумнів переконання, що людині під силу перебудувати на краще суспільний порядок на основі розуму, і це пригнічувало. Адже революція привела до суспільної гармонії, вона скінчилася розгулом насильства і кривавим «якобінським терором». Не вдалося ствердити свободу та справедливість і наполеонівським солдатам. Так було завдано удару по вірі в розум, його могутність, силу. Саме цим пояснювалося глибоке розчарування, яке охопило багатьох митців-романтиків. Воно знайшло своє вираження в песимістичному тоні та трагічному забарвленні творчості. Саме тут треба шукати витоки образу розчарованого в житті героя, оспіваного романтиками. Стрімке сходження Наполеона до вершини слави стало для багатьох романтиків прикладом сміливого дерзання, духовного розкріпачення особистості. І нехай невдовзі видатні люди Європи засудять Наполеона за його жадобу до влади, імперські амбіції та жорстокі завойовницькі війни — в пам'яті людей надовго залишиться образ Героя. Саме тут полягають витоки активного в житті героя романтизму — героя — бунтаря, героя — протестанта. Трагічне і героїчне в романтичному мистецтві тісно переплетені. Поєднання героїчного, бунтарського настрою і трагічного розчарування знаходимо у творах письменників — романтиків, зокрема у творах великого англійського поета Дж. Г. Байрона. Філософською основою романтизму стала філософія Фіхте з його вченням про творчу діяльність абсолютного суб'єкта «Я», який породжував свій об'єкт вихідним пунктом світосприймання. За його філософією, світ розглядався не як сукупність незмінних речей і готова форма, а як процес безкінечного становлення, який був творчою духовною діяльністю і причому діяльністю символічною, втіленням викриття внутрішнього через зовнішнє, тобто процес художньої творчості. Людина розглядалася як основний центр і кінцева мета природного процесу і одночасно як початковий пункт надприродного відкриття. Рушійними силами душі людини вважалися не мислення та інтелект, а фантазія і почуття. Суб'єктивне осмислення автором ролі явищ реальної дійсності, прагнення приписати їй те, що письменник — романтик хотів би побачити в житті, — все це часто призводило до неправильного розуміння, а інколи і перекручення об'єктивних законів розвитку дійсності. Реалії капіталістичного суспільства не влаштовували романтиків, тому вони перебували у постійному пошуку відповідей на наболілі питання: як усунути зло і вади цього суспільства, де той ідеал, до якого треба прагнути. Говорячи про романтизм слід наголосити, що він не був лише літературним напрямком, він був рухом, що охопив різні сфери духовної культури того часу. Він нагадував інші великі епохи, такі як Середньовіччя, Відродження, Просвітництво.