15. Поняття, підстави виникнення та значення представництва

Представництво — це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК).

Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи. Звідси розрізняють такі види представництва: представництво, що виникає на підставі договору, закону чи акту органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена у договорі чи безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво, підставою для виникнення якого може бути цивільно-правовий договір, укладений між підприємцем, що є особою, яку представляють, і комерційним представником (ст. 243 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Законне представництво виникає за допомогою юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення відносин, виступають обставини, безпосередньо визначені законом, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми чи недієздатними особами. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

Представництвом, яке виникає на підставі акту органу юридичної особи, вважаються правовідносини, в яких представник діє від імені та в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акту її органу.

Особа, яку представляють,— організація, що є юридичною особою, представник — її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами.

Прикладом видання органом юридичної особи розпорядчого акту, на підставі якого виникають відносини представництва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов’язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акту чи окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

У випадках, передбачених законом, юридичну особу у цивільних відносинах можуть представляти не тільки її органи, а й її учасники (згідно з ч. 2 ст. 92 ЦК юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників, які в цьому випадку визнаються її представниками. Якщо такий учасник відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, він зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно і не перевищувати своїх повноважень.

16. Поняття права власності та його зміст.

Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.

Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).