10. Речі, як об’єкти цивільних прав.

Поділ юридичних осіб на юридичних осіб публічного і приватного права проведений тільки за одним критерієм – порядком їх створення. Головна відмінність між ними полягає в тому, що юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статуту або засновницького договору, якщо інше не встановлено законом), а публічні – на підставі розпорядчого акта Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування.Можна виділити дві основоположні ознаки юридичних осіб публічного права – це реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади, які покладені на них Конституцією України та законодавчими актами, та їх створення на підставі розпорядчого акта. Враховуючи можливість участі юридичних осіб публічного права в цивільних правовідносинах, до цих ознак можна додати ще одну ознаку, яка характеризує їх як учасників цивільних правовідносин. Суть її полягає у покладенні цивільної відповідальності на державу, АРК, органи місцевого самоврядування за юридичних осіб публічного права.ЦК установлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Щодо порядку утворення та правового статусу юридичних осіб публічного права, то вони встановлюються Конституцією та законом. Проте важливі положення відносно правового статусу таких юридичних осіб публічного права, як держава Україна, АРК і територіальні громади містяться безпосередньо в ЦК.

Найтиповішим способом створення юридичної особи є об’єднання майна разом з об’єднанням осіб, які ставлять перед собою загальну ціль, мають структуру управління, причому зміна цих осіб не впливає на існування юридичної особи. Цим способом створюються товариства. Формулювання правил ч. 1 ст. 81 ЦК дозволяє припустити можливість створення юридичних осіб тільки через об’єднання осіб, без відокремленого майна, що, звичайно, є нетиповим і використовується для оформлення різного роду колективних інтересів у науковій, просвітницькій, мистецькій, релігійній та інших сферах.

ЦК встановлює можливість існування товариства засновником (учасником) якого є одна особа. Існують обмеження такої можливості – товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника (ч. 2 ст. 141 ЦК); акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ч. 4 ст. 153 ЦК).

Іншим способом створення юридичної особи – установи – є призначення майна для служіння певній цілі. Така організація не є об’єднанням осіб, але управляється органами, що складаються з осіб.

Частина 4 ст. 81 передбачає можливість створення юридичної особи у спосіб її примусового поділу (виділу). Такий спосіб, окрім того, що є підставою припинення юридичної особи через правонаступництво, веде до появи нової юридичної особи (ст. 104 ЦК), але не нової організаційно-правової форми.

11. Поняття та значення строку та терміну у цивільному праві. Види строків.

Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки.

Термін - це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

1. За правовими наслідками строки поділяються на:

- правовстановлюючі або правостворюючі. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків;

- правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законодавець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, після закінчення певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

- правозмінюючі. Після закінчення цих строків припиняються одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то після закінчення визначеного строку вона перестає бути власником речі і право власності на цю річ може виникнути в іншої особи.

2. 3а підставами встановлення вирізняють строки:

- законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини);

- судові - це строки, тривалість яких визначається судом залежно від обставин конкретної справи із врахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони;

- договірні - це строки, які визначаються сторонами самостійно із врахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин. Наприклад, строк діє довіреності, договору оренди, договору позики тощо.

3. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків:

- імперативні строки, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю;

- диспозитивні строки, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін.

4. За призначенням:

- строки здійснення цивільних прав, тобто строк, протягом якого володілець суб'єктивного права може реалізувати можливості, закладені у суб'єктивному праві;

- строки виконання зобов'язань;

- строки захисту цивільних прав, тобто, строк, протягом якого сторона може розраховувати на захист свого права у разі порушення й отримати цей захист.

5. За способами визначення:

- календарною датою (строк повернення боргу);

- певним періодом (поставка продукції - поквартальна, щомісячна);

- вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок навігації).

6. За ступенем визначеності:

- визначені строки;

- невизначені строки, якщо це пов'язано з певною подією, яка обов'язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строк повернення боргу "на першу вимогу").

12. Поняття, ознаки та значення правочинів.

За ст. 202 ЦК правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. ЦК закріплює загальний поділ правочинів, залежно від кількості осіб, на і односторонні, двосторонні та багатосторонні. У більшості випадків односторонній правочин вчинюється однією особою, але ЦК (ч. З ст. 202 ЦК) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (наприклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються однією стороною.

Односторонні правочини, створюють обов’язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовуватися лише положення, які належать до боржників у зобов’язаннях. Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК).

Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що дозволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб.

По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досягнення певного правового результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов'язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі дозволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мсти, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

По-третє, правочин є дією суб'єктів цивільного права, які завжди є рівними особами1. Можливість вчинення правочинів такими особами є елементом їх цивільної дієздатності. Наведена ознака дозволяє розмежувати правочини та акти органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть бути окремим юридичним фактом або ж складовою юридичного складу, але по своїй природі є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів - суб'єктів публічного права.

По-четверте, правочин завжди є правомірною дією. За цією ознакою правочини відрізняються від неправомірних дій, тобто таких, що не відповідають вимогам права. Цивільним законодавством передбачена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Правомірність правочину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований. Вживання в ЦК терміна "недійсний правочин" свідчить, що у цих випадках під "виглядом" правочину вчинені неправомірні дії.

13. Види правочинів

Класифікація правочинів:

1. Залежно від наявності чи відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Безвідплатні— право чини, які не мають зустрічного обов’язку іншої сторони з надання певного блага.

2. Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуаль- ний правочин (від лат. соп$еп5іі5 — згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин (від лат. ге$ — річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину ^ є позика (а. 1046 ЦК).

3. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні (від лат. сак$а — підстава, ціль)., характеризуються тим, що їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Абстрактні (від лат. аЬвігаЬеге — відривати, відділяти), характеризуються відсутністю підстав правочину у законі. Прикладом абстрактного правочину є вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі.

До окремих видів правочинів слід віднести: а) умовні — правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються із настанням певної обставини (умови), б) строкові; в) фідуціарні. Умовними є правочини щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Умовні правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль- нимиумовами. Правочин вважається вчиненим під відкладаль- ноюумовою у випадку, коли особи, які вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов’язків. Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків.

Строкові правочини — це правочини, у яких обумовлюється момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Безстроковими є правочини, у яких не зазначається момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.їШисіа — довіра) правочини — це ті, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчиняють і надають можливість відмови від виконання зобов’язання кожній зі сторін,

14. Недійсні правочини. Майнові наслідки визнання правочинів недійсними.Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.

Що ж стосується майнових наслідків, то на них впливають підстави недійсності та наявність або відсутність умислу у сторін (сторони) і застосовуються залежно від того, чи мало місце повне або часткове виконання, чи невиконання правочину. Якщо від­повідно до вчиненого правочину не були виконані умови, то не­залежно від його характеру, майнові наслідки будуть відсутні.

Визнання правочинів недійсними пов´язано з усуненням тих майнових наслідків, які виникли в результаті виконання право­чину. Загальним правилом є повернення сторін у початкове ста­новище, тобто в той майновий стан, що мав місце до вчинення недійсного правочину.

Законодавством передбачений основний вид загальних май­нових наслідків недійсності правочинів - двостороння рести­туція.

Окрім загальних наслідків недійсності правочинів, застосову­ються також і спеціальні - у вигляді накладання обов´язку від­шкодувати збитки та моральну шкоду, що понесла одна зі сторін внаслідок вчинення та виконання недійсного правочину, та до­даткові наслідки, що використовуються по відношенню до сто­рони, з вини якої виник обман, помилка, насильство, зловмисна домовленість та збіг тяжких обставин.

Основні майнові наслідки недійсності правочинів пов´язані з визначенням правової долі того, що отримано сторонами право­чину. Це регламентується загальними правилами, які регулю­ють правову частку, отриману сторонами правочину.

До загальних правил майнових наслідків недійсності право­чинів належить двостороння реституція — у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов´язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона отримала від виконання цього правочи­ну. У разі неможливості повернути отримане в натурі внаслідок вживання, використання майна, виконання роботи або з інших причин повинна відшкодовуватись його вартість у грошових коштах за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо інші особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів не встановлені законом. Тобто при двос­торонній реституції сторонами повертається все виконане ними відповідно до правочину.