112. Об’єкти цивільних прав: основні положення

Під об'єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини1. Об'єкти цивільних прав та об'єкти цивільних правовідносин — поняття тотожні. Цивільні правовідносини складаються між особами щодо матеріального чи нематеріального блага для задоволення своїх потреб. Тому об'єктом цивільних прав (правовідносин) може бути те, заради чого суб'єкти вступають у правовідносини і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та обов'язки з метою здійснення своїх законних права та інтересів2.

Стаття 161 проекту ЦК України відносить до об'єктів цивільних прав речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, роботи та послуги, результати творчої діяльності, службову та комерційну таємницю, особисті немайнові блага, та інші матеріальні та нематеріальні блага.

За критерієм їх оборотоздатності об'єкти цивільних прав можна поділити на три види:

1) об'єкти, які обертаються вільно;

2) об'єкти, які обмежені в обігу;

3) об'єкти, вилучені з обігу.

об'єкти цивільних прав можуть вільно обертатися, якщо вони не вилучені з обігу або не обмежені в обігу. При цьому види об'єктів цивільних прав, які вилучені з обігу, та об'єктів цивільних прав, обмежених в обігу, мають бути прямо вказані в законі або визначені в порядку, встановленому законом.

Ці положення відображені у ст. 162 проекту ЦК України, яка має назву "Оборотоздатність об'єктів цивільних прав". Оборотоздатність об'єктів цивільних прав означає вчинення угод та інших не заборонених законодавством дій щодо таких об'єктів, спрямованих на передачу останніх у межах цивільного обороту. Тобто, обіг не слід звужувати виключно до переходу права власності.

Цивільне право розрізняє універсальне та сингулярне правонаступництво. При універсальному правонаступництві до правонаступника в результаті одного акта переходять всі права та обов'язки правоволодільця. Таке правонаступництво має місце при спадкуванні або при реорганізації юридичної особи. При сингулярному правонаступництві до особи переходять лише деякі права та обов'язки іншого Це стосується, наприклад, відчуження майна'.

Об'єкти, обмежені в обігу, — це об'єкти, які можуть належати тільки окремим учасникам цивільного обороту, або обіг таких об'єктів, їх придбання або відчуження може здійснюватися лише на підставі відповідного дозволу.

113. Договори про передачу майна у тимчасове володіння та користування: їх види, загальні відмінні риси.

114. Спадкування за законом.

Стаття 1258. Черговість спадкування за законом

1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Стаття 1259. Зміна черговості одержання права на спадкування

1. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині.

2. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Стаття 1260. Спадкування усиновленими та усиновлювачами

1. У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі - з другого, прирівнюються до родичів за походженням.

2. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії.

Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.

3. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням - має право на спадкування як спадкоємець другої черги.

У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими був збережений правовий зв'язок, спадкують на загальних підставах.

Стаття 1261. Перша черга спадкоємців за законом

1. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Стаття 1262. Друга черга спадкоємців за законом

1. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Стаття 1263. Третя черга спадкоємців за законом

1. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

Стаття 1264. Четверта черга спадкоємців за законом

1. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

Стаття 1265. П'ята черга спадкоємців за законом

1. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

2. У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Стаття 1266. Спадкування за правом представлення

1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

2. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

5. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

6. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Стаття 1267. Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом

1. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

2. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

3. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

115. Спадковий договір

Стаття 1302. Поняття спадкового договору

1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі

1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.

2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.

Стаття 1304. Форма спадкового договору

1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 1305. Обов'язки набувача у спадковому договорі

1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя

1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.

2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.

Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору

1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.

2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.

У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Стаття 1308. Розірвання спадкового договору

1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

116. Момент виникнення права власності. Здійснення права власності.

За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов’язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 334 ЦК).

Переданням майна є його вручення однією особою іншій з наміром перенести право власності. Тобто підставою для цих дій є їх узгодженість, а тому наявність правочину. Самі дії є результатами реалізації правочину.

Правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов’язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов’язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу — набувача. Вони виникають не одномоментно, за консенсуальними право- чинами. Проте ст. 334 ЦК містить і норму, якою закріплюється збіг договору і передачі речей за ним (у випадку нотаріального посвідчення, а також при вчиненні реальних правочинів).

Передачі потребують як рухомі, так і нерухомі речі. Зайвою є передача коли: набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності орендарем, який вже і так тримає цей об’єкт, і тому його передача не потрібна. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридична особа перетворюється на акціонерне товариство); річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.

Способами передачі є: а) вручення речі як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самими речами; б) надходження речі у розпорядження набувача іншим способом — яким без фізичної доторканості до речей надається їх набувачеві можливість вважати їх своїми — вручення складського свідоцтва, коносамента; в) здавання речей на пошту, організації зв’язку перевізникові для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки (ст. 334 ЦК).

Виникнення права власності пов’язується не тільки з пере- данням майна, а й з іншими фактами. Так, право власності на майно за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально (ч.З ст. 334 ЦК). Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК)

Право власності виникає: за набувальною давністю; зі спли- вом встановленого строку або з моменту державної реєстрації нерухомого майна (абз. З ч. 1 ст. 344 ЦК); при створенні нової речі — у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об’єкта права власності до його створення; на но- востворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) — з моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає такій реєстрації; на самочинне будівництво — з моменту набрання законної сили рішенням суду (ст. 376 ЦК).

Набуття права власності пов’язане з його державною реєстрацією.

Ст. 19 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових право на нерухоме майно є правовстановлюючі документи.

При здійсненні права власності особа має дотримуватися меж здійснення права власності.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні: а) встановлення винятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на підставі й у межах закону; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання; г) можливості судового заперечування вилучення державою майна; д) справедливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Зміст права власносл не виключає наявність у власника й обов’язків. У цьому випадку звичайно говорять про обмеження права власності. Окремим обов’язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК).

Обмеження права власності, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку — воно надає суб’єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства. Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об’єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об’єктів права власності. Для суб’єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Для суб’єктів публічного права закон також передбачає певні обмеження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об’єктів, лише на які він має право як суб’єкт права власності (ст. 13 Конституції, ст. 324 ЦК). Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об’єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це стосується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Поділ обмежень права власності за підставами їх виникнення: обмеження, що випливають із закону; обмеження, що виникають з договорів; обмеження, встановлені судовим рішенням.

117. Цивільна правоздатність юридичної особи: загальні положення

1. Юридичні особи, як і інші учасники цивільних відносин — фізичні особи, мають правоздатність та дієздатність. Проте ці якості характеризуються певною специфікою. Так, наприклад, у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно з моменту її створення і припиняються також одночасно з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Тому для юридичних осіб розрізнення цих категорій звичайно не має значення. Новий ЦК, на відміну від ЦК 1963 p., що передбачав наділення юридичної особи цивільною правоздатністю відповідно до встановлених цілей її діяльності, став на позицію визнання універсального характеру правоздатності юридичної особи. Для закріплення цього положення законодавець використав формулу, яка з'явилася сто років тому у швейцарському Цивільному кодексі, за якою юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч.і ст.91 ЦК). Універсальна (загальна) правоздатність дає юридичній особі можливість брати участь у будь-яких цивільних правовідносинах. Динаміка майнових відносин у XX ст. зумовила появу тенденції до надання юридичній особі універсальної правоздатності. Остання українська кодифікація також урахувала цю тенденцію.

Слід зазначити, що українському законодавцю не вдалося до кінця витримати принцип універсальної правоздатності. Так, ст.86 ЦК встановлює, шо непідприємницькі товариства та установи можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє ЇЇ досягненню. Таким чином, тут закріплюється обмежена (цільова, спеціальна) правоздатність цих юридичних осіб. За загальним співвідношенням положень гл.7 ЦК з іншими законами останні також можуть встановлювати обмежену правоздатність, яка означає, що юридична особа може мати тільки такі цивільні права, які відповідають цілям її діяльності і, відповідно, може нести лише пов'язані з цією діяльністю обов'язки. Принцип спеціальності завжди викликав підозру та недовіру Держави до приватних союзів та установ. Однак цей принцип можна певною мірою нейтралізувати, якщо зі спеціальної правоздатності не виводити умову дійсності актів юридичної особи. Цим шляхом і пішов український законодавець (ст.92 ЦК).

2. Універсальну правоздатність мають підприємницькі товариства, яким надається можливість мати будь-які майнові та особисті немайнові права. Безумовно, деякі цивільні права та обов'язки за своєю суттю можуть належати лише фізичним, а не юридичним особам. Визнання за підприємницькими товариствами загальної Правоздатності позбавляє необхідності закріплення в установчих Документах юридичної особи довгого переліку видів діяльності або Широкого формулювання цілей діяльності. Певні обмеження універсальної правоздатності юридичної особи встановлюються також системою ліцензування окремих видів підприємництва (ч.З ст.91). юридична особа може здійснювати окремі види діяльності тільки після отримання нею спеціального дозволу (ліцензії). Перелік видів такої діяльності встановлюється тільки законом. Відповідно до ст.227 ЦК, вчинений юридичною особою правочин без відповідного дозволу (ліцензії) може бути визнаний судом недійсним. Якщо юридична особа ввела іншу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

3. Юридична особа, наділена певним обсягом правоздатності, може зазнавати її обмеження лише за рішенням суду (ч.2 ст.9і' ЦК). Слід також відзначити, що учасники підприємницького товариства мають право встановити перелік видів діяльності, яку можуть здійснювати створювані ними юридичні особи. Однак таке "самообмеження" правоздатності матиме силу для третіх осіб лише у тому випадку, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (ст.92 ЦК). Інакше кажучи, така юридична особа сама має інформувати своїх контрагентів про "самообмеження" ЇЇ правоздатності.

4. Юридичні особи мають не тільки майнові права, а й широкий обсяг особистих немайнових прав. У принципі, це ті особисті немайнові права фізичної особи, які закріплені в главах 20—22 ЦК,за винятком тих, які за своєю природою не можуть належати юридичній особі. ЦК звертає увагу саме на те, що юридичній особі належить широке коло немайнових прав (а отже, і обов'язків), яке визначається через вказівку закону про те, що цивільна правоздатність юридичної особи прирівнюється до цивільної правоздатності фізичної особи, а також на те, що певні особисті немайнові права за своєю природою належати їй не можуть. Стаття 94 ЦК лише для прикладу перераховує певні особисті немайнові права юридичної особи, взяті за аналогією з Книги другої ЦК. Так, юридична особа має право на недоторканність ЇЇ ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Юридична особа захищає свої особисті немайнові права на загальних підставах, як це передбачено гл.З ЦК. Це означає, зокрема, те, що юридична особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права й вимагати припинення дії, яка порушує право; відшкодування моральної шкоди; визнання незаконними рішення, дії органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб тощо.

5. Правоздатність юридичної особи реалізується через ЇЇ органи,!які формують і виражають її волю зовні. Органи юридичної особи не тільки здійснюють управління, а й виступають у майновому обороті від її імені. Тобто дії органів визнаються діями самої юридичної особи. Тому для здійснення правочинів від імені юридичної1особи вони не потребують довіреності.

Склад органів юридичної особи, їх компетенція та порядок створення встановлюються законом та установчими документами. Так, наприклад, загальні правила щодо управління товариством передбачають, що органами останнього як правило, є загальні збори його учасників І виконавчий орган (ст.97 ЦК). А в установі обов'язково створюються правління та наглядова рада. Установчий акт установи може передбачати створення також інших органів(ст.101 ЦК).

6. Юридична особа може набувати цивільних прав та обов язків не тільки через свої органи, а Й через осіб, дії яких відповідно до установчих документів чи закону визнаються діями самої юридичної особи. Серед таких осіб ЦК називає учасників юридичної особи (ч.2 ст.91 ЦК), Під учасниками слід розуміти осіб, які беруть участь у створенні чи діяльності товариства. Наприклад, у повному товаристві кожний учасник має право діяти від імені товариства, якшо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно, або що ведення справ доручено окремим учасникам.

7. Органи чи інші особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов'язані діяти в ЇЇ інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (абз.1 ч.З ст.92 ЦК). Порушення цього обов'язку спричиняє негативні наслідки у внутрішніх відносинах юридичної особи. Відповідно до ч.4 ст.92 ЦК члени органу юридичної особи та Інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. ІІі збитки відшкодовуються за рахунок їх власного майна.

Водночас порушення обов'язків, встановлених абз.І ч.З ст.92 1ІК, не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами від імені юридичної особи з третіми особами. У відносинах з останніми обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз.2 ч.З ст.92 ЦК). Таким чином, оспорювання відповідних правочинів можливе лише при доказуваності знання контрагентами про такі обмеження. Це правило стосується юридичних осіб як із універсальною, так і зі спеціальною правоздатністю. Щодо останніх слід зауважити, що протягом тривалого часу в Україні й у світовій доктрині та практиці вважалося, шо здійсненні юридичною особою дії, які суперечать встановленим цілям ЇЇ діяльності, є недійсними (так звана доктрина ultraires). На сьогодні переважна більшість країн світу відійшла від доктрини ultraires. Відповідальність компанії за дії і' органів, які виходять за межі передбаченої у статуті мети, встановлює також Директива ЄС від 9 березня 1969 р.

Українська доктрина і практика також повинні виходити з того, Що встановлена в установчому документі мета діяльності юридичної особи має значення лише для внутрішніх відносин, а не для відносин юридичної особи з третіми особами. Тому правочин, вчинений органами юридичної особи з перевищенням повноважень, у тому числі і правочин, що виходить за межі мети юридичної особи, слід вважати дійсним стосовно третьої особи.

8. У чч.1, 2 ст.96 ЦК закріплено два принципи цивільної відповідальності юридичної особи. Перший з них полягає в тому, що юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями самостійно, а другий — юридична особа відповідає усім належним їй майном незалежно від того, належить воно до основних чи оборотних засобів, до рухомого чи нерухомого майна тощо. Термін "майно" слід розуміти у значенні ст.190 як річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Із двох зазначених принципів відповідальності юридичних осіб випливає загальне правило про те, що учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа — за зобов'язаннями її учасника (засновника). ЦК допускає винятки із цього правила, які можуть встановлюватися як установчими документами, так і законами (ч.З ст.96 ЦК).

Згадані принципи та правила відповідальності належать до найсуттєвіших ознак юридичної особи та становлять власне причину їх появи й розвитку. Тому, хоча ЦК допускає встановлення в установчих документах і в законі винятків із цих принципів і правил, зазначену можливість слід тлумачити як дуже обмежену, особливо на такій підставі, як закон. Наприклад, такі винятки ми зустрічаємо в положеннях законодавства щодо юридичних осіб публічного права. Зокрема, Закон про власність передбачає обмеження відповідальності державних і комунальних установ тільки коштами, які вони мають у своєму розпорядженні. За недостатністю таких коштів відповідальність за їх зобов'язаннями несе держава або територіальні громади (ст.39 Закону). Учасники повного товариства та командитного товариства солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями свого товариства усім своїм майном (див. коментар до ст.ст.119, 133 ЦК). Субсидіарну відповідальність учасників юридичної особи передбачають також ст.ст.151, 163 ЦК.

9. Відповідно до загального правила, не тільки учасники (засновники) не відповідають за зобов'язаннями юридичної особи, а й останні не відповідають за зобов'язаннями учасників. Проте юридична особа може відповідати за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, у разі наступного схвалення нею їх дій. В іншому випадку особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації (ч.4 ст.96 ЦК). Відповідальність юридичної особи за зобов'язаннями учасників може бути встановлена не тільки законом, а й установчими документами.

118. Дійсність правочину. Тлумачення правочинів.

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.

Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такими.

1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.

2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.

Вважаю, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені в законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, скажімо, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника.

3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.

4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

Наприклад, повертаючись ввечері додому через сквер Ви зустріли трьох хлопців, схожих на братів Кличко, які посміхаючись запропонували купити цеглину. В цьому випадку обставини укладення правочину — час, місце, суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним.

5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Тлумачення змісту правочину - це з'ясування автентичності волі і волевиявлення осіб, які вчинили правочин.

Правочин - це волевиявлення, тобто дія, яка відображає внутрішню волю особи. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад такого тлумачення.

Зазначені засади тлумачення правочину встановлює ст. 213 ЦК, котра визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб'єктами тлумачення правочину, передусім, є його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме вони найкраще знають, якою була їхня воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину, і що вони збиралися висловити.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого "автентичного" тлумачення, як правило, достатньо, і спорів у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин і недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст. 13 ЦК).

При тлумаченні дво- або багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у тлумаченні тих чи інших положень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому у цьому разі тлумачити договір на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину може суд.

Правила тлумачення правочину (частини 3, 4 ст. 213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні зазначена норма ЦК має рекомендаційний характер, то у випадку тлумачення змісту правочину судом застосування норм права є обов'язковим.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто, за неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того чи іншого тлумачення умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає так:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне, граматичне тлумачення);

2) у разі, коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дозволяє з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин сторін, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

119. Транспортне експедирування.

Стаття 929. Договір транспортного експедирування

1. За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

2. Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконуються перевізником.

3. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 930. Форма договору транспортного експедирування

1. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.

2. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання його обов'язків.

Стаття 931. Плата за договором транспортного експедирування

1. Розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.

Стаття 932. Виконання договору транспортного експедирування

1. Експедитор має право залучити до виконання своїх обов'язків інших осіб.

2. У разі залучення експедитором до виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування інших осіб експедитор відповідає перед клієнтом за порушення договору.

Стаття 933. Документи та інша інформація, що надаються експедиторові

1. Клієнт зобов'язаний надати експедиторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експедитором обов'язків, встановлених договором.

2. Експедитор повинен повідомити клієнта про виявлені недоліки одержаної інформації, а в разі її неповноти - вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію.

3. У разі ненадання клієнтом документів та необхідної інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування до надання документів та інформації в повному обсязі.

4. Клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові у зв'язку з порушенням обов'язку щодо надання документів та інформації, визначених частиною першою цієї статті.

Стаття 934. Відповідальність експедитора за договором транспортного експедирування

1. За порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 цього Кодексу.

Стаття 935. Відмова від договору транспортного експедирування

1. Клієнт або експедитор має право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку із розірванням договору.

120. Майно як особливий об’єкт цивільних прав

У широкому розумінні до майна потрібно віднести всі майнові блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини (речі, майнові права, результати робіт, послуги тощо). Іншими словами, майном у цивільному праві є все те, що підлягає грошовій оцінці.

Протилежними за змістом є поняття «нематеріальні» і «немайнові» блага2. До нематеріальних благ належать результа­ти інтелектуальної, творчої діяльності та інформація (ст. 199-200 ЦК України). Особистими немайновими благами, які охоро­няються цивільним законодавством, є: життя і здоров´я; честь, гідність і ділова репутація; ім´я (найменування); свобода літера­турної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються законом (ст. 201 ЦК України).

У вузькому розумінні (ст. 190 ЦК України), майном як особ­ливим об´єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а та­кож майнові права та обов´язки. Саме на такому розумінні майна базується поділ інститутів цивільного права на речово-правові та зобов´язально-правові.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що всі об´єкти цивільних правовідносин можуть поділятися на такі, що носять майновий характер - речі, результати робіт та послуг3, майнові права та обов´язки; нематеріальні блага; немайнові блага.

Речі як об´єкти цивільного права фігурують у відносинах власності та інших речових правах, особливо при визначенні: які предмети (речі) можуть бути об´єктом приватної чи держав­ної власності, які є вилученими з обігу, а які обмежені в ньому, які підлягають конфіскації, а які не підлягають.

Послуги є об´єктами зобов´язального права. Наприклад, охо­ронець надає послуги по охороні майна власників, які уклали з ним договір охорони. Об´єктами зобов´язального права можуть бути і результати робіт, а також речі. Різниця між речовим і зобов´язальним правом полягає в тому, що в речовому праві пра­во на річ здійснюється власником чи законним володільцем само­стійно без посередництва іншої особи, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником свого права недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (наприклад, для ук­ладання договору оренди - згода орендатора, купівлі-продажу -покупця).