102. Порядок та умови розірвання шлюбу органом рацСу.

Розірвання шлюбу в органах РАЦС

Порядок державної реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС докладно регламентується Законом України „Про акти громадянського стану”. Органи РАЦС не з'ясовують причини розірвання шлюбу, не вимагають доказів неможливості збереження родини, не приймають заходів щодо примирення подружжя, тобто шлюборозлучна процедура спрощена й не вимагає великих витрат і часу подружжя.

Згідно до ч. 1 ст. 106 СК України при наявності відповідних підстав органи РАЦС розривають шлюби між подружжям, що виразили спільну згоду на розлучення, тобто за заявою на розірвання шлюбу в органах РАЦС обох з подружжя. Розірвання шлюбу в органах РАЦС за заявою обох з подружжя здійснюється при наявності двох підстав:

1) подружжя виразило взаємну згоду на розірвання шлюбу;

2) подружжя не має спільних неповнолітніх дітей.

Відповідно до ч. 3 ст. 106 СК України шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Реєстрація розірвання шлюбу проводиться по місцю проживання подружжя або одного з них.

Після розгляду відповідної заяви подружжя, що не мають дітей, орган РАЦС виносить постанову про розірвання шлюбу. В обов'язки органа РАЦС не входить примирення подружжя. Однак з метою надання подружжю строку для осмислення прийнятого ними рішення, оформлення розлучення й видача свідоцтва про розірвання шлюбу здійснюється через місяць від дня подачі заяви про розлучення. Плин зазначеного строку починається наступного дня після подачі подружжям заяви про розірвання шлюбу в орган РАЦС і минає у відповідне число останнього місяця строку.

Реєстрація розірвання шлюбу по взаємній згоді подружжя передбачає особисту присутність кожного з подружжя або письмове підтвердження про згоду відсутнього подружжя на реєстрацію розірвання шлюбу. Якщо один з подружжя з поважної причини не може з'явитися в орган РАЦС ні для подачі спільної заяви, ні для реєстрації розірвання шлюбу, він повинен сповістити про це в заяві про розірвання шлюбу. У випадку неявки обох з подружжя в орган РАЦС для реєстрації розірвання шлюбу, у випадку відсутності будь-яких пояснень із цього приводу, подана заява залишається без розгляду.

Державна реєстрація розірвання шлюбу полягає в складанні органом РАЦСзапису акту про розірвання шлюбу й видачі свідоцтва про розірвання шлюбу кожному з осіб, що розірвали шлюб. У паспортах робиться відмітка про розірвання шлюбу. Якщо державна реєстрація розірвання шлюбу проводилась під час відсутності одного з подружжя, то відмітка про розірвання шлюбу в його паспорті проводиться органом РАЦС при видачі йому Свідоцтва про розірвання шлюбу.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них.

Згідно п. 1 ст.107 СК України розірвання шлюбу в органах РАЦС може здійснюватись за заявою не тільки обох, але й одного з подружжя, причому незалежно від наявності в них спільних неповнолітніх дітей. Закон припускає таку можливість у трьох випадках:

1) якщо один з подружжя визнаний судом безвісно відсутнім;

2) якщо один з подружжя визнаний судом недієздатним;

3) якщо один з подружжя засуджений за здійснення злочину до позбавлення волі на строк не менш трьох років.

До заяви про розірвання шлюбу, що подається ініціатором розірвання шлюбу, у випадках, якщо друга особа визнаний безвісно відсутнім або недієздатним, додається виписка або копія рішення суду про визнання другого з подружжя недієздатним або без звістки відсутнім. А якщо другий з подружжя позбавлений волі строком, що перевищує три роки, то ініціатор розлучення повинен прикласти відповідне рішення суду. На підставі наданих документів відділ РАЦС має право зареєструвати розірвання шлюбу й у десятиденний строк повідомити засудженого з подружжя.

У випадку появи одного з подружжя, визнаного безвісно відсутнім або померлим, і скасуванню відповідного рішення суду про визнання його померлим або безвісно відсутнім, його шлюб відновлюється, якщо ніхто з них за цей час не перебуває в повторному шлюбі. Для поновлення шлюбу подружжю необхідно надати в орган РАЦС рішення суду про скасування визнання одного з подружжя безвісно відсутнім, який не перебуває в повторному шлюбі. При наявності зазначених умов, відновлення шлюбу відбувається автоматично, незалежно від намірів подружжя перебувати або не перебувати надалі в шлюбі.

103. Право спільної власності

Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України

1. Загальне поняття права спільної власності

1. Право спільної власності виникає при множинності суб'єктів права власності. Згідно зі ст.355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Потрібно розрізняти правовий зв'язок, який є між особами — суб'єктами права власності і майном, яке є об'єктом права власності. В цьому випадку єдиний суб'єкт права власності відсутній. Тут немає колективу як суб'єкта права власності, власник — багато-суб'єктний, кожний має право власності, а майно належить всім спільно. Спільна власність може бути як частковою, так і без часток. Якщо спільна власність часткова, то це частка в праві часткової власності (а не в майні). При спільній сумісній власності право власності не поділяється, а належить власникам спільно.

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або спільної сумісної власності, інших видів спільної власності при множинності осіб-власників не існує. Найчастіше спільна власність виникає при неподільності речі, якщо річ є у власності кількох осіб. Джерелом виникнення права спільної власності може бути договір або закон.

Багатосуб'єктність права спільної власності допускає існування різних суб'єктів права власності, але з урахуванням особливостей, які належать кожному виду спільної власності. Так, суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.356 ЦК). Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст.368 ЦК). Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо Інше не встановлено домовленістю співвласників або законом.

3. Співвласник має право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Важливим при цьому є визначення моменту переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором. Оскільки йдеться про частку в праві, загальні правила про момент переходу права власності з моменту передачі речі в цьому випадку не можуть застосовуватися — діє інший принцип, закріплений у ст.363 ЦК. Частка управі спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, якшо інше не встановлено домовленістю сторін. Виняток з цього правила становлять випадки, коли Договір підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Згідно зі ст.334 ЦК право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Те ж саме стосується моменту державної реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

2. Право спільної часткової власності

1. Відносини між власниками спільної часткової власності бувають непростими. Особа має повне право самостійно розпоряджатися своєю часткою в праві спільної часткової власності, проте вона повинна зважати на те, що вона не є єдиним суб'єктом права спільної часткової власності, що існує множинність осіб — співвласників, інтереси яких мають бути враховані. Це стосується правила про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК). У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та за інших рівних умов, крім випадку продажу з публічних торгів.

Існує певний порядок відчуження частки в праві спільної часткової власності. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснюють цього права щодо нерухомого майна протягом місяця, а щодо рухомого майна — протягом 10 днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця (ст.362 ЦК).

2. Певні наслідки має порушення вказаного порядку. У разі .продажу частки у праві спільної власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Водночас позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму,яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

3. Слід зазначити, що переваги надаються співвласникам лише при укладенні співвласником, який має намір відчужити свою частку, договору купівлі-продажу. Сюди належить також договір міни,оскільки згідно зі ст.716 ЦК до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж. При укладенні інших договорів співвласники таких переваг не мають.

4. Припинення права на частку у спільній частковій власності відбувається, якщо виділ цієї частки є можливим. Проте коли частка є незначною і не може бути виділена в натурі або річ є неподільною, або коли спільне володіння і користування майном є неможливим, або коли таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї, право особи на частку у спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ст.365 ЦК).

3. Право спільної сумісної власності

1. При спільній сумісній власності частки не визначені заздалегідь.

Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Учасники відносин спільної сумісної власності спільно здійснюють правомочності володіння, користування і розпорядження. Особливої уваги заслуговує правомочність розпорядження. Згідно зі ст.369 ЦК розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Проте є певні застереження стосовно визначення та отримання вказаної згоди.

2. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово інотаріально посвідчена.

3. У ЦК та СК визначаються окремі види спільної сумісної власності. Це, по-перше, спільна сумісна власність подружжя(ст.368 ЦК); по-друге, спільна сумісна власність членів сім'ї (вона виникає, коли майно набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї); по-третє, спільна сумісна власність виникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст.74 СК).

4. Спільна сумісна власність у вищезазначених випадках виникає, якщо правочином або договором між сторонами не встановлена спільна часткова власність. Що стосується спільної сумісної власності подружжя, то вона виникає на підставі закону, якщо шлюб зареєстрований в органах РАЦС.

Припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу.

5. Загальним правилом є те, що спільне майно подружжя не може бути об'єктом стягнення за борги одного з подружжя. Проте з Цього майна можна виділити цьому з подружжя в натурі частку управі спільної сумісної власності, на яку може бути звернено стягнення (ст.73 СК).

6. Звернення стягнення за борги одного з подружжя має певні особливості. На майно подружжя, яке є спільною сумісною власністю, все ж таки може бути звернено стягнення за зобов'язаннями одного з подружжя, якщо судом буде встановлено, що договір був укладений цим з подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Крім того, при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути накладене на майно, набуте під час шлюбу, якщо судом встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом (ст.73 СК).

7. Співвласники мають право на виділ у натурі частки майна,що є в спільній сумісній власності, а також на поділ цього майна. Поділ здійснюється за домовленістю співвласників, при цьому передбачається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ст.ст.370, 372 ЦК). За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

8. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Для права спільної сумісної власності не застосовується правило про переважне право купівлі-продажу частки в праві спільної власності, і визначення часток не викликає перетворення спільної сумісної власності в спільну часткову. Перетворення відбувається лише при виділі або поділі майна, що є у спільній сумісній власності.

104. Види строків позовної давності.

Під строком у цивільному праві розуміють, звичайно, момент або проміжок часу, з настанням або із закінченням якого законодавець пов'язує певні правові наслідки.

За своєю правовою природою строки належать до юридичних фактів, а саме — до подій, оскільки перебіг чи настання строку має об'єктивний характер і не залежить від волі суб'єктів цивільних правовідносин.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: а) загальні і б) спеціальні. Останні називають ще скороченими, оскільки за чинним ЦК України їх тривалість менша від тривалості загальної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа, держава тощо.

Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності починається з того моменту, коли у особи виникає право на позов. Право на позов виникає від того дня, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про порушення свого права. Так, якщо за договором позики боржник повинен був повернути борг 1-го числа, але не повернув, то право на позов виникає у кредитора з 2-го числа, оскільки він знає, що боржник порушив строк виконання своїх обов'язків. Законодавець не випадково побудував диспозицію цієї норми так, що перебіг строку позовної давності починається не тільки з того моменту, коли особа дізналася про порушення свого права, а й з того моменту, коли вона повинна була дізнатися про це.

Закінчення строку позовної давності щодо головної вимоги означає, що цей строк закінчився і щодо додаткової вимоги (неустойки, поручительства тощо).

105. Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Ліцензійний договір.

Ліцензіар – особа, яка видає ліцензію, тобто фізична або юридична особа, якій належить виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності.

- Ліцензіат – особа, якій надається дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності.

- Відповідно до ч.2 ст. 1108 ЦК ліцензія може бути оформлена:

1) як окремий документ;

2) як складова частина ліцензійного договору.

- Ліцензії на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності поділяються на три види:

1) виключну;

2) одиничну;

3) невиключну.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній сфері.

Згідно з невиключною ліцензією ліцензіар не позбавлений права використовувати відповідний об’єкт у сфері, що обмежена цією ліцензією, та права видавати ліцензії на використання об’єкта у зазначеній сфері іншими особам.

2. - Стаття 1109. Ліцензійний договір

1. За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає

другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права

інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за

взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого

закону.

За загальною характеристкою він є:

1) двостроннім;

2) реальним;

3) відплатним.

- Сфера застосування ліцензійного договору в ЦК розширена порівняно із спеціальним законодавством: поширюється як на об’єкти авторського права, так і на об’єкти права промислової власності.

- Ліцензійний договір є одним із варіантів оформлення ліцензії на використання об’єктів права інтелектуальної власності.

Мета цього договору полягає у наданні дозволу (видачі ліцензії) на використання певного об’єкта права інтелектуальної власності.

- Істотні умови ліцензійного договору визначаються у ч.3 ст. 1109 ЦК, відповідно до якої до них належать:

1) вид ліцензії;

2) сфера використання об’єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором);

3) розмір, порядок і строки виплати плати за використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4) інші умови, включені до договору за домовленістю сторін.

Разом з тим, у ч. 4 ст. 1109 ЦК закріплено презумпцію невиключної ліцензії, якщо їх вид не зазначено у договорі.

Якщо сторони не визначили територію, на яку поширюються права інтелектуальної власності, нею вважається територія України.

- Плата за використання об’єкта права інтелектуальної власності може визначатися у формі:

1) фіксованого платежу (паушальний платіж);

2) періодичних виплат (роялті);

3) комбінованих платежів.

- Якщо в ліцензійному договорі про видання або інше

відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої

грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний

тираж твору.

- Стаття 1110. Строк ліцензійного договору

1. Ліцензійний договір укладається на строк, встановлений

договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності

виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права

інтелектуальної власності.

3. У разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк

договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу

строку чинності виключного майнового права на визначений у

договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж

на п'ять років.

Якщо за шість місяців до спливу зазначеного

п'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово другу

сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим

на невизначений час.

- У цьому випадку кожна із сторін може в

будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про

це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо

більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю

сторін.

106. Особисті немайнові права та обов’язки подружжя.

107. Загальні положення про спадкування.

Поняття та види спадкування

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК України).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК України).

Склад спадщини

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України (ст. 1219 ЦК України).

Час і місце відкриття спадщини

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 ЦК України).

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них (ст. 1220 ЦК України).

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна (ст.1221 ЦК України).

Спадкоємці

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу) (ст. 1222 ЦК України).

Спадкування обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем

Спадкування обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем

До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем.

До спадкоємця переходить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя.

До спадкоємця переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.

Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.

За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину (ст. 1231 ЦК України).

Здійснення права на спадкування. Оформлення права на спадщину. Поняття і строки прийняття спадщини. Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини. Відмова від прийняття спадщини. Перехід права на прийняття спадщини

Здійснення права на спадкування

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ст.1268 ЦК України).

Оформлення права на спадщину

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто (ст. 1269 ЦК України).

Поняття і строки прийняття спадщини

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців (ст. 1270 ЦК України).

Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини.

За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (ст. 1272 ЦК України).

Відмова від прийняття спадщини

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини.

Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття (ст. 1273 ЦК України).

Перехід права на прийняття спадщини

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців (ст.1276 ЦК України).

Поділ спадщини між спадкоємцями. Переважне право окремих спадкоємців на виділення їм певного спадкового майна в натурі. Перерозподіл спадщини. Претензії кредиторів спадкодавця до спадкоємців. Охорона спадщини та її відумерлість

Поділ спадщини між спадкоємцями

Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.

Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі (ст. 1278 ЦК України).

Переважне право окремих спадкоємців на виділення їм певного спадкового майна в натурі

Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.

Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення (ст. 1279 ЦК України).

Перерозподіл спадщини

Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними.

Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.

Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію (ст. 1280 ЦК України).

Претензії кредиторів спадкодавця до спадкоємців

Спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.

Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги.

Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги (ст. 1281 ЦК України).

Охорона спадщини та її відумерлість

Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями.

Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна.

Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини (ст. 1283 ЦК України).

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК України).