68. Виконання зобов’язань

Виконання зобов’язання – це здійснення його суб’єктами взаємообумовлених зустрічних дій або утримання від них, які проявляються у реалізації кредитором своїх прав і виконанні боржником покладених на нього обов’язків, зокрема щодо: передання майна, виконання робіт, надання послуг, сплати грошей тощо.

- Виконання цивільного зобов’язання підпорядковується певним основним положенням, що закріплені в актах цивільного законодавства. Ці основні положення називаються принципами виконання зобов’язання або загальними умовами виконання.

- У Цивільному кодексі України встановлено принципи:

- «належного» виконання;

- «реального» виконання;

- «стабільності» виконання зобов’язання.

- Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

- Принцип належного виконання, як правило, передбачає виконання зобов’язання:

1) належними сторонами;

2) щодо належного предмету;

3) належним способом;

4) у належні строки (терміни):

5) у належному місці.

- Принцип «реального» виконання встановлено у ст. 622 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 622 боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, задані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у разі:

1) відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес;

2) передання кредиторові відступного;

3) відмови кредитора від договору.

- Принцип «стабільності» зобов’язання полягає у недопустимості

односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

- Згідно з ч.2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторни та забезпечення загальногосподарського інтересу.

- На цій підставі прийнято виділяти принципи «взаємного сприяння» та «економічності» при виконанні господарських зобов’язань.

69. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

Відповідно до ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Серед різновидів джерел підвищеної небезпеки вирізняють такі: діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням об’єктів фізичних (транспортних засобів, механізмів, обладнання тощо); діяльність, пов’язана із використанням, зберіганням об’єктів фізично-хімічних (радіоактивних, хімічних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин); діяльність, пов’язана з утриманням об’єктів зоологічної групи (диких звірів, службових собак і собак бійцівських порід тощо).

Особами, зобов’язаними відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, визнаються ті, які здійснюють діяльність, що створює підвищену небезпеку.

Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Для визнання особи відповідальною за шкоду, необхідна наявність двох основних ознак, одна із яких в цивілістичній літературі відома під назвою юридичної, а друга — матеріальної. Цивільно-правові повноваження особи здійснювати діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, ґрунтуються на підставах належно оформлених. Тому не може бути визнана особа зобов’язаною відшкодувати шкоду в разі здійснення нею діяльності, що є джерелом підвищеної небезпеки, без належного юридичного оформлення права на здійснення такої діяльності. При визначенні особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, необхідно з’ясовувати, в кого саме перебуває відповідний об’єкт. При визначенні особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завда- ну джерелом підвищеної небезпеки, врахуванню підлягають і матеріальний, і юридичний критерії у сукупності.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом і завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах (ч. З ст. 1187 ЦК).

Відповідно до ст. 1188 ЦК передбачається кілька можливих ситуації коли шкода була завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. Одні із них полягають у тому, що:

а) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

б) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

в) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Наявність у поведінці потерпілого грубої необережності не надає підстав для відмови у відшкодуванні завданої йому шкоди навіть тоді, коли така необережність сприяла виникненню чи збільшенню розміру шкоди (ч. 2 ст. 1193 ЦК). Щодо зменшення розміру відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, залежно від майнового становища фізичної особи, зобов’язаної цю шкоду відшкодовувати, то, як свідчить судова практика, відбувається це у виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному обсязі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище.

Серед обставин, наявність яких створює підставу для звільнення особи від обов’язку з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, насамперед слід виділити три: непереборну силу, умисел потерпілого, протиправне заволодіння іншою особою транспортним засобом, механізмом або іншим об’єктом. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується будь-коли (ч. 5 ст. 1187, ч. 1 ст. 1193 ЦК).

Звільнення особи від обов’язку щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можливе на умовах, передбачених ч. 3 ст. 1187 ЦК