51. Участь держави та Автономної Республіки Крим у цивільних правовідносинах

Держава є учасником всіх видів цивільних відносин — абсолютних та відносних, речових та зобов'язальних тощо. Держава бере участь насамперед у правовідносинах власності та інших речових правовідносинах. Держава як власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається майном, яке їй належить. Держава також може бути суб'єктом права спільної власності за участю всіх суб'єктів цивільного права (ст.356 ЦК). Цивільно-правові відносини власності за участю держави виникають у разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ст.343), викупу державою пам'яток історії та культури, реквізиції та конфіскації (ст.ст.352— 354) тощо.

Держава може бути похідним суб'єктом права інтелектуальної власності в порядку спадкування чи на підставі відповідних цивільних правочинів (дарування тощо).

Держава бере участь у зобов'язальних відносинах. Наприклад, вона укладає договори держзамовлення (ст.648 ЦК), зовнішньоекономічні контракти тощо. ЦК розширює участь держави у зобов'язаннях, що виникають внаслідок завдання шкоди. Держава відшкодовує шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади (ст. 1173), його посадовою або службовою особою (ст.1174), прийняттям незаконного нормативно-правового акта (ст.1175), незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду (ст. 1176). Крім того, за певних умов держава зобов'язана відшкодувати майнову шкоду фізичній особі, яка потерпіла від злочину (ст. 1177), а також шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину (ст.1207 ЦК).

Нарешті держава може бути суб'єктом цивільного права у спадкових відносинах (ст.1222 ЦК).

Розглядаючи участь держави у цивільних відносинах, слід зазначити, що така участь зумовлена необхідністю належного виконання державою тих функцій, які покладені на неї Конституцією та законом. В умовах ринкової економіки функція держави щодо безпосереднього господарювання значно обмежується.

2. АРК є учасником багатьох видів цивільних відносин. Так,наприклад, вона є суб'єктом речових прав, цивільних зобов'язань та інших цивільних відносин.

3. Територіальні громади, виконуючи функції місцевого самоврядування, беруть активну участь у цивільних правовідносинах. Вони є суб'єктами відносин власності та інших речових відносин, зобов'язальних, спадкових та інших цивільних відносин. Так, наприклад, у встановленому законом порядку територіальна громада може набувати права власності на безхазяйну річ, на знахідку, на бездоглядну тварину, скарб (ст.ст.335, 338—341, 343 ЦК). Територіальна громада визнається стороною в зобов'язаннях місцевої позики, може отримувати дар та успадковувати майно. ЦК розширює участь територіальних громад у зобов'язаннях, що виникають внаслідок завдання шкоди. Територіальна громада відшкодовує шкоду,завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування (ст.1173), його посадовою або службовою особою (ст.1174), прийняттям незаконного нормативно-правового акта (ст.1175) тощо.

52. Цивільне право як наука та навчальна дисципліна

наука цивільного права - це систематизовані знання про цивільно-правові явища, їх властивості і закономірності вироблен­ня, спроби і шляхи досягнення ефективності цивільно-правового ре­гулювання суспільних відносин, розробка нових знань на підставі вивчення та співвідношення історичного розвитку та аналізу досяг­нень вітчизняної та зарубіжної цивілістики.

Предметом науки цивільного права є, перш за все, норми цивільного права, їх зміст та сутність, проблеми застосування. Про­ведені в цій сфері дослідження сприяють вдосконаленню цивільно­го законодавства шляхом узагальнення практичного матеріалу, ви­явлення певних недоліків цивільно-правових норм, проголошення нових принципів цивільного права. Таким чином, цивільно-правова наука сприяє розвитку галузі цивільного права і цивільного законо­давства і завжди на це спрямована.

Предмет науки необхідно відрізняти від об'єкта наукового ви­вчення. Об'єктом вважається все те, що буде підлягати науковому вивченню за допомогою засобів і прийомів відповідної науки. Тобто наукове дослідження об'єкта - це творчий процес створення систе­ми понятійних категорій стосовно глибинних властивостей, сут­ності цього об'єкта.

Навчальна дисципліна «Цивільне право» - це впорядковані та систематизовані дані щодо основних цивільно-правових постулатів і категорій. Цивільне право як навчальна дисципліна вивчає цивільне право і науку цивільного права. Таким чином, предметом цієї навчальної дисципліни слід вважати навчання цивільному пра­ву і науці цивільного права, тобто теоретичним і законодавчим кате­горіям цивільного права, які безпосередньо розкривають зміст його інститутів і підгалузей та практики застосування цивільно-право­вих норм.

Завданням цивільного права як навчальної дисципліни є викла­дення чинного цивільного законодавства та існуючої практики на науковому фундаменті та відповідних теоретичних концепціях. Глибоке пізнання соціально-економічної та юридичної природи цивільно-правових інститутів формує професійну правосвідомість сучасного юриста та надає змогу аналізувати зміни і вдосконалення у законодавстві та правозастосовчій діяльності.

53. Право власності на землю (земельну ділянку)

Земля (земельна ділянка) як об'єкт права

власності

1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під

особливою охороною держави.

2. Право власності на землю гарантується Конституцією

України ( 254к/96-ВР ).

Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і

здійснюється відповідно до закону.

3. Право власності на земельну ділянку поширюється на

поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні

об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а

також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та

глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших

будівель і споруд.

4. Власник земельної ділянки має право використовувати її на

свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

5. Власник земельної ділянки може використовувати на свій

розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо

інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Стаття 374. Суб'єкти права власності на землю (земельну

ділянку)

1. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є

фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

2. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право

власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону.

3. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні

організації можуть бути суб'єктами права власності на землю

(земельну ділянку) у випадках, встановлених законом.

4. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю

(земельну ділянку) встановлюються законом.

Стаття 375. Право власника на забудову земельної ділянки

1. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі

та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а

також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

2. Власник земельної ділянки набуває право власності на

зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

3. Право власника на забудову здійснюється ним за умови

додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та

інших норм і правил, а також за умови використання земельної

ділянки за її цільовим призначенням.

4. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником

на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього

Кодексу.

54. Речові права на чуже майно

Речове право на чужі речі — це один з цивільно-правових інститутів, що був відомим ще у римському приватному праві. Цивільний кодекс розрізняє такі види речових прав на чуже майно:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільсько-господарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Суб’єктами права во-лодіння чужим майном є особи, які фактично тримають його у себе. Право володіння чужим майном може належати одночас-но двом або більше особам. Фактичне володіння майном вва-жається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Право володіння виникає на підставі договору з власни-ком або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна.

55. Найм (оренда) житла

Договір найму житла

1. За договором найму (оренди) житла одна сторона - власник

житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій

стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк

за плату.

2. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору

найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної

власності, встановлюються законом.

3. До договору найму житла, крім найму житла, що є об'єктом

права державної або комунальної власності, застосовуються

положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

57. Поняття зобов’язання. Підстави виникнення зобов’язань

Зобов’язання — це правовідносини, за якими одна сторона (борж­ник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ст. 509 ЦК України). Найбільш по­ширеною підставою для виникнення зобов’язальних відносин є договір, завдяки якому головним чином і забезпечується правове регулювання відносин майнового обігу на засадах рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності його учасників.

Складовими елементами зобов’язальних правовідносин є суб’єкти, об’єкт і зміст. Суб’єктами зобов’язань є кредитор і боржник, якими можуть бути фізичні та юридичні особи, держава та інші соціальні утворення. У зобов’язаннях, як на боці кредитора, так і на боці борж­ника, можуть брати участь декілька осіб (зобов’язання з множинністю осіб). Об’єктом зобов’язання є поведінка його сторін (вчинення дій або утримання від вчинення дій). Від об’єкта зобов’язання слід відрізняти предмет зобов’язання. Якщо об’єкт — це певна поведінка його учас­ників, то предмет — ті речі чи майно, нематеріальні блага, відносно яких існує інтерес учасників цих правовідносин, щодо яких виникають відносини. Змістом зобов’язання с сукупність прав та обов’язків його учасників. Суб’єктами зобов’язання є кредитор і боржник. Кредитор — це особа, яка має право вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них. Боржник — особа, яка зобов’язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утримуватися від вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.

58. Прийняття спадщини. Відмова від спадщини

Для того щоб придбати право на спадкове майно як за заповітом, так і за законом, спадкоємець відповідно до ст. 1152 ЦК повинен прийняти спадщину. Прийняття спадщини є такою дією спадкоємця, способи та строки здійснення, якого встановлені в законі.

У ст. 1153 ЦК передбачені наступні способи прийняття спадщини:

1) подача нотаріусу (або уповноваженій посадовій особі консульської установи) за місцем відкриття спадщини заяви спадкоємця або про прийняття спадщини, або про видачу йому свідоцтва "про право на спадщину;

2) вчинення спадкоємцем хоча б однієї дії, що свідчить про фактичне прийняття ним спадщини, зокрема:

- Вступ у володіння або в управлінням спадковим майном;

- Вжиття заходів щодо збереження спадкового майна, захисту його від посягань чи домагань третіх осіб;

- Оплата за свій рахунок витрат на утримання спадкового майна;

- Оплата за свій рахунок боргів спадкодавця;

- Отримання від третіх осіб були належні спадкодавцеві грошових коштів.

Відмова від спадщини є угодою, що здійснюється за правилами ст. 1157-1159 ЦК. Відмова завжди здійснюється тільки в письмовій формі. Приймається відмову з дотриманням всіх правил здійснення односторонніх угод. Однак оформляється відмова у формі заяви: спадкоємець подає нотаріусу за місцем відкриття спадщини заяву, вказуючи в ньому, що він відмовляється від спадщини або належної йому частки у спадщині. При цьому в нотаріальній практиці не допускається, щоб спадкоємець вказував у своїй заяві провідмову від якогось конкретного спадкового майна (вкладу, автомашини, квартири тощо).

За правилом, закріпленому в п. 2 ст. 1157 ЦК, спадкоємець має право відмовитися від спадщини протягом строку, передбаченого для прийняття спадщини. За загальним правилом термін для відмови від спадщини - шість місяців з дня відкриття спадщини. Проте відмова від спадщини може бути заявлений і в інші строки, але тільки у випадках, зазначених у законі:

1) при відкритті спадщини в день передбачуваної загибелі спадкодавця - протягом шести місяців з дня набрання законної сили рішенням суду про оголошення померлим;

2) при виникненні права спадкування внаслідок відмови іншого спадкоємця від спадщини або усунення його від успадкування - протягом шести місяців з дня виникнення права спадкування; або

3) при виникненні права спадкування внаслідок неприйняття спадщини іншим спадкоємцем - протягом трьох місяців після закінчення загального шестимісячного строку для прийняття спадщини.

59. Спільна діяльність

Договір про спільну діяльність

1. За договором про спільну діяльність сторони (учасники)

зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для

досягнення певної мети, що не суперечить законові.

2. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання

вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів

учасників.

Стаття 1131. Форма та умови договору про спільну діяльність

1. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій

формі.

2. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі

координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних

справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна,

покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах

спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін,

якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної

діяльності.

60. Поняття та особливості договору комерційної концесії

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав) з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) наї дання послуг (ст. 1115 ЦК України). Цей договір ще має назву договір франчайзингу.

Франчайзинг- це спосіб ведення підприємницької діяльності, зас-І нований на правах, придбаних однією фірмою в іншої, на використання в межах обговореного ринку визначених торговельної марки, технології, ноу-хау.

Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації (ст. 1116 ЦК України).

Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним.

Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця (ст. 1118 ЦК України).

Договір комерційної субконцесії. У випадках, передбачених договором комерційної концесії, користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або

частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії.

Згідно із ст. 1122 ЦК України в договорі комерційної концесії можуть бути, за згодою сторін, передбачені особливі умови, зокрема: 1) обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав г!я їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території; 2) обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням наданих правоволодільцем прав; 3) обов’язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця; 4) обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.