2.2. Критика г.-ґ. Ґадамером інструменталістської концепції розуміння мови.

Важливим моментом філософії Ганса-Ґеорґа Ґадамера є його критика інструменталістської концепції розуміння мови. Вона полягає у розумінні мови в якості засобу, необхідного для вираження «внутрішніх змістів» свідомості. Варто зазначити, що у феноменології цей підхід деякий час був домінуючим внаслідок впливу ідей Е. Гуссерля. Через це Ґадамер критикував інструменталістське розуміння мови Гуссерля. Суперечливість інструментального підходу до мови стає особливо явною для Ґадамера при розгляді практики користування мовою. Використання мови як знаряддя є швидше винятком ніж правилом – зазвичай ж свідомість взаємодіє з нею на дорефлексивному рівні.

Мова – це ні в якому разі не інструмент для «активного розуму» чи «суб’єкту, який пізнає»: «[...] герменевтична розмова, як і справжня розмова, повинна виробити якусь спільну мову і що це вироблення спільної мови настільки ж малою мірою , як і при усній бесіді, є підготовкою якогось інструменту, який служить цілям взаєморозуміння, але співпадає з самим процесом розуміння і взаєморозуміння »²⁰. Мова, згідно Ґадамеру, не є засобом або інструментом²¹. Вона є дещо більшим. Ґадамер наголошує на тому, що «вона є всеосяжна передзахоплююча тлумаченість світу і, в цьому сенсі, нічим не замінима». Ми ніколи не зможемо виробити таку мову, де б все стало явним і абсолютно зрозумілим.

Заперечуючи інструменталістську концепції мови, Ґадамер підкреслює, що слово – це не просто знак, який ми отримуємо або подаємо іншим, а якась суща річ, яка «навантажена» ідеальністю означення, щоб зробити зримим якесь інше суще. Слово належить самій речі так, що річ знаходить в ньому голос²².

Саме Ґадамером помічено, що мова не є інструментом, знаряддям, яке можна застосовувати чи не застосовувати (бути тимчасово як би без'язиким) залежно від потреби. Насправді ми «завжди охоплені мовою», не існуємо без нього, якщо навіть мовчимо, не говоримо, «в мові ми зазвичай так само вдома, як і в світі».

2.3. Універсальна структура мови.

Ганс-Ґеорґ Ґадамер, як і Мартін Гайдеґґер, розглядає мову не в якості інструменту чи знака того чи іншого довільно обраного змісту, а як «медіум» розкриття буття. Універсальність мови як медіума тягне за собою універсальність герменевтики. Звідси випливає знаменита теза Ґадамера: «Буття, яке може бути зрозуміле, є мова»²³.

Одним з перших хто ставить питання про універсальність мовного виміру був Вільгельм фон Гумбольдт. У рамках поняття «мовної форми» Гумбольдт розкриває двояку опосередковану функцію мови, завдяки якій мова стає здатною, з одного боку, «висловлювати» дані мислення, і, з іншого, - бути універсальним знаряддям розуміння.

В. Гумбольдт, не заперечуючи впливу мислення на мову, став підкреслювати вплив мови на мислення. Він став протестувати проти розуміння мови як одягу для вже готової думки і оголосив мову «органом, що формує думку». «Мова, - стверджує він, - не є позначення сформованої незалежно від неї думки, а вона сама є орган, що формує думку»²⁴. Мова, за В. Гумбольдтом, є активною силою, потужною духовною енергією, яка направляє наше мислення за певним руслом – тим руслом, яке було прокладено в нашій рідній мові, яку створив його народом. Він писав: «Мова, і не просто мова взагалі, а кожна окремо, навіть найбідніша і груба, є сама по собі предметом, гідним інтенсивних роздумів. Вона не просто є, як зазвичай стверджують, відбитком ідей конкретного народу ... Вона є сукупна духовна енергія народу»²⁵.

У зв'язку з тим, що кожна мова має особливу внутрішню форму, вона направляє пізнавальну діяльність його носіїв по особливому, національному шляху, тим самим створюючи їм межі, в рамках яких, вони і пізнають світ. Кожна мова в такому випадку володіє когнітивної владою над його носіями. Вона стає проміжним світом між об'єктивною дійсністю і суб'єктом, що пізнає. Вона стає призмою, через яку людина бачить світ. Позбутися цієї призми можна лише помінявши призму своєї рідної мови на призму іноземної мови. Однак влада рідної мови над людиною, безперечно, виявляється поза конкуренцією з владою інших мов. Як вирок, звучать у зв'язку з цим слова В. Гумбольдта про керівну роль мови в пізнанні: «Будь-яка мова встановлює дух тих, хто говорить на ній, відомі межі ... задаючи відомий напрямок»²⁶. Б.Уорф додасть до цієї думки В. Гумбольдта форму повної приреченості людини перед владою рідної мови. Він назве її «творцем ідей, програмою і керівництвом для інтелектуальної діяльності людей» і додасть: «Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказуються нам нашою рідною мовою»²⁷.

Таким чином, Гумбольдт створює поняття універсального мовного середовища, що є необхідною умовою для будь-яких форм людського мислення і комунікації. Даний аспект філософії мови Гумбольдта передбачає багато концепцій мови, сформульованих в XX столітті. Аналіз філософії мови Г.-Ґ. Ґадамера дозволяє зрозуміти, що його концептуалізація мови була досить близька до гумбольдтовської. Тому можна сказати, що коли Ґадамер і Гайдеґґер звернулися до проблеми універсальності мовного виміру, сама проблема була вже поставлена ​​і основні шляхи її вирішення - вцілому намічені.