2. «Нова» політична географія: джерела, проблематика, теорія

Черговий виток у розвитку світової політичної географії значною мірою став відповіддю на безпрецедентну інтенсифікацію потоків товарів, людей, капіталів, інформації, енергії, забруднювачів природного середовища між країнами. Різко виросла їхня взаємозалежність. У результаті жодне навіть сама потужна держава вже не може контролювати всі джерела впливів на його економіку, соціум і природне середовище. Поступово переглядаються функції держави в сфері національної безпеки, економіки, соціальних відносин, ще недавно здавалися непорушними. Частина компетенций делегується на інші - більше високі й низькі рівні влади, а частина їх де-факто переходить до усе більше численних і впливових недержавних суб'єктів політичної діяльності - транснаціональним компаніям, суспільним рухам і т.д.

Криза комуністичної ідеї, розпад спочатку соціалістичної системи, а потім її основи — Радянського Союзу й сплеск, що пішов за ними, етнотериторіальних конфліктів і сепаратизму викликав величезний інтерес до проблеми ідентичності (самосвідомості) населення й легітимності геополітичних змін, що відбулися, у його очах. Самоліквідація СРСР - одного із двох головних полюсів глобальної геополітичної системи - поставила гостре питання: чи захочуть і чи зможуть США скористатися своїм положенням єдиної наддержави й ефективно реалізувати (якщо не сказати - диктувати) свої інтереси? В умовах нинішніх швидкоплинних змін об'єктивно сильно виріс «соціальне замовлення» на територіально-політичні дослідження. Міняється й сама політична географія, що стає більше різноманітної, міждисциплінарної й еклектичної.

Прорив політичної географії на новий рівень, початий наприкінці 1970-х групою переважно англійських і американських географів, у цілому вдався.

Про це, зокрема, говорять кількісні й «організаційні» показники.

В 1982 р. був заснований міжнародний журнал Political Geography Quaterly, нині — просто Political Geography, довгий час выходивший під редакцією П. Тейлора й Дж. О'Локлина (нині — Д. Слейтера й Дж. О'Локлина). Досвід видання цього журналу виявився цілком удалим, про що свідчить його незмінно висока цитируемость не тільки серед географів, але й політологів. Із чотирьох до десяти в рік виросло число його номерів і збільшився їхній обсяг.

В 1983 р. на міжнародній конференції в Оксфорді група географів, що призвала до розробки теорії «нової» політичної географії, виступила з ініціативою підвищення її статусу в Міжнародному Географічному союзі (МГС).

В 1984 р. на Міжнародному Географічному конгресі в Парижу була утворена дослідницька група, у назві якої на настійну вимогу радянської делегації, опасавшейся терміна «політична географія» через асоціації з «буржуазною» геополітикою, був використаний евфемізм «політична карта миру». В 1988 р. група була перетворена в повноправну комісію, що успішно діє й понині (у Міжнародній Асоціації політичних наук комітет з політичній географії під керівництвом Ж. Лапонса й Ж. Готтманна почав працювати ще раніше). У комісії МГС складається більше 500 членів-кореспондентів майже з 80 країн. Трохи пізніше з ініціативи Р. Беннетта була утворена комісія МГС по суспільній адміністрації (public administration), у якій працюють в основному політико-географи, що займаються проблемами державного устрою й керування.

З 1996 р. виходить міжнародний журнал Geopolitics and International Boundaries (з 1998 р. — Geopolitics). Багато політико-географічних статей публікується в міжнародних журналах Environment and Planning серій С и D. У журналі Progress in Human Geography з 1977 р. практично щорічно друкуються написані відомими авторами теоретичні огляди по політичній географії. Регулярно з'являються політико-географічні статті в таких міжнародних журналах, як Urban Geography і Applied Geography, у найбільш авторитетних національних журналах — Annals of the Association of American Geographers і Transactions of the Institute of British Geographers. У Франції з 1976 р. видається широко відомий журнал «Геродот» (Hйrodote), що має підзаголовок «Журнал по географії й геополітиці». У Румунії початий випуск журналу «Політична географія». У Польщі щорічно видаються англійською мовою матеріали загальноєвропейських тематичних конференцій, организуемых кафедрою політичної географії університету в Лодзі, і т.д. Одним словом, багато в чому завдяки імпульсу кінця 1970-х - початку 1980-х років політична географія придбала за рубежем стійку репутацію респектабельної наукової дисципліни.

У багатьох країнах за межами Північної Америки й Західної Європи вже сформувалися або успішно складаються політико-географічні школи — наприклад, у Китаї, Індії, Японії, Кореї, Бразилії, у більшості країн Центральної й Східної Європи й навіть у Беніні. Комісії МГС докладають зусиль по розширенню «географії політичної географії». У ній поки явно домінують англомовні географи зі США, Великобританії й Канади. 78% статей, опублікованих за 1982—1996 р. у найбільш профільному політико-географічному журналі — Political Geography і присвячених конкретному регіону, стосувалися проблем тільки найбільш розвинених регіонів миру — США, Канади й Західної Європи. Формування «нової» політичної географії нерозривно пов'язане з істотними змінами в її проблематиці.

Розширення сфери політико-географічних досліджень відбувалося як у результаті вивчення явищ, якими традиційно займалася політологія, так і «політизації» властиво географічних проблем. Важливе місце належить проблемам районів розселення етнічних і релігійних меншостей, «міської» політичної географії — еволюції великих агломерацій і соціально-територіальних контрастів у них у взаємозв'язку з територіальним розміщенням політичних сил і діяльністю місцевої влади.

Новий імпульс одержали дослідження з такої традиційної теми, як вплив державних кордонів на господарство, розселення, життя людей у прикордонних районах.

Серед «політичних» тем, якими географи почали займатися порівняно недавно, — конфлікти між претендентами на різні види використання природних ресурсів, екологічні конфлікти, розміщення сил, що виступають за альтернативні рішення з питань охорони навколишнього середовища, регіональної політики, розподіли й поповнення державного бюджету.

На початку 1980-х років у зв'язку із процесами глобалізації знову збільшилося число досліджень по макрорегіональній і глобальній проблематиці. Особливо яскраво це виявилося в публікації цілої серії спеціальних світових атласів політико-географічної спрямованості. Народився новий науковий напрямок — політична картографія. Одне з її принципових властивостей - прагнення створити модель політико-географічного простору і його сприйняття політичними діячами й іншими людьми, вираженням якого звичайно служать анаморфози й вибір спеціальних проекцій.

Основою «нової» політичної географії стало вивчення взаємозв'язків між «класичною тріадою» «територія (границі) — держава — ідентичність». До основних теоретичних досягнень сучасного етапу розвитку дисципліни ставляться:

• теорія «світових систем» Валлерстайна-Тейлора;

• критичне переосмислення функцій і ролі сучасної держави, у тому числі на основі теорії держави Э. Гидденса;

• постмодерністські концепції й особливо теорія «конструювання» простору в ході суспільного розвитку й роль у цьому процесі політичного дискурса¹; ¹ Поняття дискурса було розроблено М. Фуко ще в 1960-х роках і містить у собі суспільно прийняті способи бачення й інтерпретації навколишнього світу, а також дії людей і інституціональних форм організації суспільства, що випливають із такого бачення (див.: Міллер А. Про дискурсивну природу націоналізму//Рго et Contra, 1997. T. 2. № 4. С. 141-151).

• концепція территоріальності Р. Сакка й теорії національної й політичної ідентичності, розвинені Ф. Бартом, Э. Геллнером і Э. Хобсбаумом;

• концепція географічного місця й контекстуальний підхід, розвитий Дж. Эгню й іншими авторами;

• вирішення проблеми масштабу в політичній географії.