Лекція № 2. Історія політико-географічної думки

Політична географія є давньою сферою людських інте­ресів як і географія в цілому. У своєму розвитку вона прой­шла декілька великих стадій (періодів), кожен з яких має осо­бливості, що відображають загальний стан наукових дослі­джень в окремі епохи і процеси внутрішнього саморозвитку географії як науки.

Всю історію розвитку ПГ можна умовно поділити на три великі періоди: протонауковий, квазінауковий і науковий. І перший, і другий, і третій мають ще свою внутрішню града­цію.

Протонауковий період надзвичайно довгий. Він тягнеть­ся з древньої Греції (V ст. до Хр.) і закінчується кінцем XIX ст. Політична географія як наукова дисципліна тоді ще не ви­ділялась, а входила у недиференційовану наукову сферу в цілому, як аспект наукової рефлексії. Назва "протонауковий" не означає "ненауковий". Насправді мова йде лише про те, що політична географія розвивалася не як окрема наукова дисципліна. Просто політико-географічні явища пояснювались різними чинниками всередині науки в цілому або гео­графії загалом. Тоді можна говорити про різного роду детер­мінізм: теократичний (коли розвиток суспільства, його полі­тичної сфери пояснювали Божою волею), географічний (ви­рішальний чинник - це характер природного середовища), біологічно-расовий (виводить закони суспільного розвитку з природнобіологічних відносин), нарешті, економічний (згід­но з ним суспільне життя, в т.ч. і політичне, - це результат вирішального впливу економічних відносин ("пом'якшений" економічний детермінізм у К.Маркса).

Для історії політичної географії найбільш важливим є її геодетерміністичний аспект. Вже древні цікавились взаємо­зв'язками природного довкілля і життя людей, в т.ч. полі­тичного. Оскільки природне довкілля змінне у просторі, то вчені старались робити висновки про вплив цих змін на життєдіяльність населення - його звичаї, релігію, норми співжиття, характер людей, господарювання, політичний уст­рій. Так, вже давньогрецький лікар Гіппократ (460-377 pp. до Хр.) розрізняв людей гористих, з одного боку, вітряних і вологих країв, з іншого. Перших він характеризував як ви­соких, лагідних і відважних, других - як нервових і лінивих. Ідея зв'язку довкілля і людини домінує в інших грецьких вчених - Платона, Арістотеля, Страбона та ін.

Зокрема Арістотель (384-322 pp. до Хр.), автор багатьох праць в різних областях знань ("Органон", "Метафізика", "Про душу", "Риторика") написав книгу "Політика", в якій висло-' вив своє розуміння держави - цієї основної форми геопро-сторової організації людської цивілізації. Зв'язки між тери­торією держави, її природними властивостями і населенням він розглядає як істотні. Зокрема Арістотель велику увагу при­ділив впливу природно-географічних особливостей території і особливо її клімату на вибір столиці, кордони держави, будову її армії і морського флоту та ін.

Подібним чином грецько-римський географ Страбон (64-20 pp. до Хр.), автор 17-томної "Географії", яка повністю збе­реглась, розглядав і порівнював природні чинники, необхідні для політичного функціонування обширної Римської імперії.

Можна сміливо стверджувати, що давньогрецькі вчені і ми­слителі започаткували концепцію причинної залежності державного устрою від географічних, зокрема кліматичних умов. Це були основи географічного детермінізму взагалі і географічного детермінізму у політичній географії зокрема. Описуючи окремі країни тодішньої ойкумени (заселеної Землі), вони звертали увагу передусім на політичний устрій, форми державного правління, військово-оборонні особли­вості держав і регіонів, їх зв'язки і залежність з природними передумовами.

У середньовіччі інтерес до політичної географії у Європі дещо спав. Проте у арабському світі географія в цілому була представлена досить широко, завдяки працям істориків, фі­лософів, описам купців і мандрівників. Один з них був ман­дрівник Абд-аль Раман Ібн Гальдун (XIV ст.), який описав найбільш йому відомі і могутні країни, племена і міста і пов'язав їх особливості з природними властивостями регіо­нів їх розташування. На думку М.І.Ґлесснера, дослідження цього мандрівника вели до теорії політичної інтеграції та дезінтеграції і таким чином, до концепції циклічної природи існування держави.

До пізнього середньовіччя відносяться і праці французького вченого Бодена (1530-1596), який виділив кліматичні зони - північну, помірну і південну і показав їх вплив на характер людей, що проживають в них. Він ще пов'язав кожну зону з планетами - відповідно з Марсом, Юпітером, Сатур­ном, тобто детермінізм географічний пов'язав з астрологіч­ним. Однак Боден ще залишився і на теологічних позиціях, згідно з якими доля людини, суспільства і держави визнача­ється волею Божою.

Новий етап прихованого розвитку політичної географії у руслі теорії географічного детермінізму започаткований пра­цями французького філософа-просвітителя XVIII ст. Шарля Луї Монтеск'є (1689-1755). Свою концепцію він виклав у відомій книзі "Про дух законів". У Ш.Л.Монтеск'є географі­чний детермінізм набрав крайніх форм. При цьому вчений особливу роль відводить впливу клімату. Він пише, що нема у світі більшої сили, ніж сила клімату, пояснюючи цим на­віть виникнення і розвиток азіатських деспотій. Монтеск'є показав вплив ландшафту і особливо клімату та родючості ґрунтів на політичні системи і форми правління.

Останніми найбільшими геодетерміністами XVIII і XIX ст. були німецькі вчені - історик Йоган Ґотфрід Гердер (1744-1803) та географ Карл Ріттер (1779-1859). Основна праця Й.Ґ.Гердера "Ідеї до філософії історії людства", де він трактує історію суспільства як продовження розвитку природи, кри­тикуючи при цьому Монтеск'є. Але тут же Гердер заявляє, що "відмінність людей подібно як і усіх інших тварин, спри­чинене відмінностями місцевостей". Вслід за Емануїлом Кан­том, Гердер стверджує, що історія являє собою зведену до руху географію усіх часів.

Великий німецький географ першої половини XIX ст. Карп Ріттер в цілому теж був географічним детерміністом щодо суспільного розвитку. Але його можна вважати і тео­кратичним детерміністом, тобто таким, що пояснює зумов­леність усіх суспільних явищ, в т.ч. і політичних Божою волею. Останні праці К.Ріттера "Землезнавство у його відно­шенні до природи та історії людини, або загальна порівня­льна географія", "Ідеї про порівняльне землезнання" та ін. На думку М.І.Ґлесснера, "Загальна порівняльна географія" К.Ріттера "... була, по суті, першою спробою створення моде­лей у політичній географії, і він є одним з фундаторів су­часної географії"¹.

Економічний детермінізм у політичній географії пов'яза­ний з розвитком економічної науки (політекономії) і держа­вознавством. Він представлений такими відомими іменами як Вільям Петті (1623-1687) та Карл Маркс (1818-1883).

Вільям Петті - англійський вчений-економіст, автор "По­літичної анатомії Ірландії" та "Політичної арифметики". В останній книзі започаткована сучасна теорія економічної на­уки, розвиток якої пов'язувався із розвитком капіталізму. В.Петті розкрив роль територіального, в т.ч. природно-ресур­сного і демографічного чинників у формуванні сили держа­ви, обґрунтував концепцію сфери впливу і ролі столиць та інші політико-географічні питання.

Саме тоді, наприкінці XVII ст., вперше почали вживати термін "політична географія" за аналогією з політичною ари­фметикою (політичною економією)². Але тоді термін "полі­тична географія" використовувався для позначення тих про­блем, що охоплювались соціально-економічніою географією. Навіть ще у XVIII ст. російський історик та географ І.Татіщев (1686-1750), класифікуючи географічну науку, виділяв у ній математичну, фізичну і політичну, тобто економічну географію. Та вже на початку 1760-х років Михайло Ломоносов (1711-1765) починає вживати термін "економічна географія", тоді як термін "політична географія" у близькому до сучас­ного розуміння значенні вживав німецький філософ і гео­граф Емануїл Кант (1724-1804).

З політичної економії ("політичної арифметики") В.Петті у XVIII ст. виросла окрема наукова дисципліна - описове дер­жавознавство окремих країн (т.зв. "камеральна статистика"), її основоположником був німецький вчений Ахенваль. Опи­сове державознавство стояло близько до суспільної географії, в т.ч. і політичного її аспекту. В ньому вже чітко було визна­чено, що основним об'єктом дослідження тут є окрема кра­їна, якщо її розглядати як державну структуру, тобто як си­стему влади, територіального устрою, апарату, фінансів, вій­ська тощо. В цій сфері політико-географічні аспекти були аж ніяк не другорядними. Наприклад, у книгах з камеральної статистики опис держави складався з таких розділів: терито­рія, кордони, державний устрій, політико-адміністративний поділ, державний апарат, фінанси, державний бюджет, галузі господарства, військо, флот, відносини з іншими державами тощо¹. Внаслідок розгалуження у пізніші десятиріччя описо­ве державознавство розділилось на методичну дисципліну статистику, що вивчає статистичні математичні закономірності, і статистично-галузевий напрямок дослідження країн та районів. В колишньому СРСР цей напрямок прийшов до занепаду внаслідок розвитку районно-комплексної школи, а саме країнознавство, в т.ч. і політико-географічне не мало інформаційної бази розвитку.

У Радянському Союзі, в т.ч. і в підросійській Україні, по­літична географія майже не розвивалась. Панував економіч­ний детермінізм марксистського зразка. Відповідно до цього різновиду детермінізму головними у суспільних відносинах є відносини економічні, відносини власності. Хто, який клас володіє власністю, той володіє економічною сферою. А від останньої прямо і опосередковано залежить сфера політич­на. Тому держава є знаряддям панування класу імущих, кла­су експлуататорів над класом (-ами) неімущих, позбавлених власності на засоби виробництва, а політичні процеси у ній так чи інакше детермінуються економічними відносинами, принаймі їх тип – капіталістичний, соціалістичний. Внаслі­док таких теоретичних та ідеологічних установок політична географія країн трактувалась як прямий наслідок, дзеркаль­не відображення економічної географії. Політико-географічні відмінності всередині СРСР чи окремої республіки до уваги не бралися. Правда, Ф.Енгельс кинув географії рятівний круг у вигляді відомого вислову у листі до Борґіуса: "далі, в еко­номічні відносини ми включаємо і географічну основу, на якій ці відносини розвиваються". Але це був дірявий круг. Він швидко наповнювався важкою водою більшовицького догматизму (економічного детермінізму) і вся будівля соці­ально-економічної географії негайно осідала на дно.

С.Рудницький – фундатор української політичної географії.

Активізація української політичної думки на початку 20 ст. пов’язана з початком Першої світової війни, коли особливо гостро постало питання майбутнього територіально-політичного переустрою Європи. Саме у цей період політична географія, завдяки науковій діяльності С.Рудницького, була обґрунтована як окрема наукова дисципліна. У 1916 р. С. Рудницький видав у Відні німецькою мовою працю “Україна з політико-географічного становища”, в якій показав неминучість незалежності України з наукових позицій. Подібне завдання вчений поставив у праці “Чому ми хочемо самостійної України?” Логічним продовженням політико-географічної проблематики є праця вченого “Українська справа зі становища політичної географії”, яка вийшла друком у 1923р. В ній дає коротку характеристику політичної географії у тогочасному світі, визначає її місце серед географічних наук і предмет дослідження: “…Вона займається дослідом і представленням взаємин поміж державним життям людства та Землею”. Через усю працю С.Рудницького проходить ідея пріоритетності національного принципу під час формування держав нової Європи. У плані пошуку перспектив майбутньої міжнародно-політичної орагнізації Центрально-Східної Європи Рудницький висунув ідею Балтійсько-Понтійської федерації. Розуміючи велике значення національної території в геополітичному відношенні вчений присвятив цьому питанню окрему працю “Огляд національної території України” (1923), в якій детально розкрив межі і розміри української етнічної території. Прикладом аналізу конкретної політико-географічної проблеми є праця С.Рудницького “Про давні та нові столиці України” (1922). Характеризуючи розміщення історичних столиць України С. Рудницький враховує сукупність чинників (військових, політичних, економічних, територіальних), розкриває недоліки столичного географічного положення Києва, обґрунтовує доцільність столичного статусу для Катеринослава як столиці –соборної України і Станіслава як столиці Галицької української держави. Послідовниками С.Рудницького стали В.Кубійович, Ю.Липа, Б.Гаврилишин, а також ряд сучасних авторів.

Сучасна світова політична географія