Лекція. Основні етапи формування політичної карти світу План

1. Стародавній період формування політичної карти.

2. Політична карта епохи Середньовіччя.

3. Формування колоніальної системи світу у Новий період.

4. Прискорені зміни політичної карти світу у Новітній період.

1. Стародавній період формування політичної карти.

Формування сучасної політичної карти світу – дуже тривалий історичний процес. Політична карта світу змінюється постійно, що обумовлено розвитком людської цивілізації та політичної організації людства. Характерною особливістю світу до великих географічних відкриттів був поділ тогочасного світу на ізольовані простори, часто без виразно встановлених границь. Виникають міста — спершу як центри зосередження ремісницького виробництва, а потім і торгівлі, яка особливо швидко розвивалася в Середземномор'ї, Південній і Південно-Східній Азії. З містами пов'язаний також розвиток науки, мистецтва, архітектури. Вважають, що в періоди розквіту Рима та Константинополя в них мешкало від 500 до 700 тис. жителів.

Розвиток продуктивних сил і товарного господарства зумовив появу надлишкового продукту, приватної власності, розподіл суспільства на класи й утворення держав. Перші держави виникли в найдавніших землеробських осередках. Населеність багатьох тогочасних держав була значною: населення Римської імперії становило понад 50 млн осіб, Індії та Китаю — приблизно по 40—50 млн.

Разом з першими державами виникають і дві основні форми державного ладу: монархія (Давній Єгипет, Вавилон, Ассирія, Персія, Римська імперія) і республіка (міста-держави Фінікії, Греції, Давній Рим). Головним способом поділу територій у цей період були війни. В результаті захоплення територій сусідів величезні імперії створили перси, греки, римляни.

2. Політична карта епохи Середньовіччя.

Середньовічний період (V—XV ст.). Це епоха феодалізму. Для неї характерний подальший поступовий розвиток продуктивних сил. Утворюється внутрішній ринок держав, долається відокремленість господарств і районів. Головною галуззю економіки в усіх країнах є сільське господарство, розвиваються городництво, садівництво, виноградарство. З'являються зачатки спеціалізації сільськогосподарських районів.

На першому етапі розвитку феодалізму за повного переважання натурального господарства і низького рівня поділу праці політична карта була вкрай роздрібненою і нестійкою (через майже безперервні війни). Проте внаслідок зміцнення внутрішнього ринку, посилення етнічної консолідації виникають і великі централізовані держави (Франція, Англія, Іспанія, Київська Русь, Індія, Китай та ін.). Завдяки розвитку транспорту колись ізольовані райони поступово зближувались, а територія держави ставала єдиним господарським організмом. Переважаючою формою державного правління протягом усієї феодальної епохи залишається монархія, переважно абсолютна. На Апеннінському півострові існували ряд держав з республіканською формою правління, наприклад Венеція, Генуя, Сан-Маріно, Флоренція та ін.

3. Формування колоніальної системи світу у Новий період.

Новий період (кінець XV ст. — завершення Першої світової війни в XX ст.). Епоха зародження, зростання й встановлення капіталістичних відносин. У цей період технічний прогрес охоплює всі галузі промисловості, нові поштовхи для розвитку одержали торгівля і транспорт. Відбувається зміцнення внутрішніх ринків, культура знаходить своє вираження в ідеології Відродження, русі Реформації, у швидкому розвитку природничих наук, у тому числі географії. Прискорюється процес формування націй.

Три історичні події в період Великих географічних відкриттів мали визначальний вплив на політичний поділ світу в майбутні століття. Цими подіями були:

• відкриття Америки Колумбом в 1492 р.

• подорож Васко да Гами до Індії в 1498 р.

• перша подорож навколо світу Магеллана в 1519-1522 рр.

Головні наслідки цих відкриттів:

1) виникнення трьох перших колоніальних імперій: Іспанської (в Америці), Португальської та Голландської (в Азії);

2) початок європейських колоніальних загарбань;

3) виникнення світової торгівлі, що сприяло утворенню світового ринку.

За короткий період в орбіту міжнародних зв'язків, хоча й різною мірою, були залучені всі частини світу. Світ став відкритим для приморських країн. Центр політичного та економічного життя перенісся з Середземного моря до просторів Атлантичного океану. Ціла група країн спричинилися до активного відкриття та захоплення нових територій в світі: Португалія, Іспанія, Голландія, Англія і Франція, до яких потім долучилися Німеччина, Росія та США. Першими почали захоплювати колонії Португалія та Іспанія (розказати про “папський меридіан”). Португалія в 16 ст. досягла максимуму імперських колоніальних володінь. Проте її колонії не займали суцільних просторів, це були переважно фортифіковані морські бази. Пізніше більш потужною колоніальною державою стає Іспанія, яка стала найсильнішою державою Європи. Голландія, будучи найбільшою торгівельною державою світу в 17 ст., поступово витіснила Іспанію та Португалію з частини їх колоніальних володінь. То був також час конкурентної боротьби між Голландією та Англією за домінування на морях, це була одночасно боротьба голландського торгівельного капіталу з промисловим капіталом Англії.

Від кінця 17 до початку 19 ст. тривала боротьба за гегемонію в Азії, Африці та Америці між Великобританією та Францією. В Євразії найбільші колоніальні володіння в 17-18 ст. здобула Росія, здобувши Україну, Сибір, Кавказ та Середню Азію. Накопичення багатств, які вивозились з колоній, спричинили до прискореного розвитку промисловості та торгівлі в більшості з метрополій. Народився крупний капіталізм.

В 19 ст. наступили відчутні зміни на політичній карті світу. Віденський конгрес 1815 р. спричинився до значних змін на політичній карті світу. У другі половині 19 ст. Велика Британія зміцнила свої позиції в південно-східній частині Тихого океану, здобувши контроль над Австралією, Новою Зеландією та більшістю півостровів Євразії. До кінця 19 ст. Великобританія завершила підкорення Індії і закріпила позиції в Африці. Протягом усього періоду зберігається промислове, торгове, фінансове і військове домінування Англії. Лондон став найбільшим містом, портом, банківським центром світу. Найбільший вплив на політичну карту світу мало формування Британської колоніальної системи. Внаслідок англо-французької війни Канада стала частиною колоніальної імперії ВБ. Англо-американська війна своїм наслідком мала утворення США. В Латинській Америці на початку 19 ст. національно-визвольна війна проти Португалії та Іспанії увінчалась успіхом. На політичній карті з’явились ряд незалежних латиноамериканських країн з республіканською формою правління.

В другій половині 19 ст. на політичній карті світу з’являється Німеччина. В 1871р. Німеччина (другий рейх), ліквідувала політичну роздрібненість німецьких земель. Анексія Німеччиною земель Ельзасу і Лотарингії після франко-німецької війни дала можливість отримати базу для розвитку важкої промисловості Німеччини. Вона поступово починає втілювати в життя свої імперіалістичні амбіції, захоплюючи колонії в Африці, Океанії.

В 19ст. спостерігались сильні дезінтеграційні тенденції в Османській імперії. Вона володіла величезними просторами Близького Сходу, Північної Африки, Балкан. Це був справжній конгломерат з різних народів та вірувань, повний внутрішнього неспокою та конфліктів. Неспокій в імперії підтримували європейські наддержави, щоб з часом заволодіти деякими стратегічно важливими районами імперії (Суецький перешийок, протоки Босфор і Дарданелли, Перська затока).

У політичному житті відбувається новий територіальний перерозподіл світу, насамперед в Африці й Океанії. Він призводить до нового значного розширення Британської імперії, територія якої зросла до 33 млн км². У багато разів збільшуються колонії Франції. Утворюються нові колоніальні імперії — Італія, Німеччина, Бельгія, США, Японія. Так, у 1876 р. лише 10 % території Африки належало західноєвропейським країнам, тоді як у 1900 р. — вже 90 %.

Європейські держави у погоні за колоніальними володіннями керувались прагненням здобути максимум джерел сировини та здобути нові ринки збуту власної промислової продукції. На зломі 19 і 20 ст. фактично не залишилось нічийних земель на світі. На земній кулі існували або незалежні держави, або ж колонії та залежні держави. В цей час традиційні колоніальні країни, такі як Великобританія, Іспанія, Франція вже не відігравали провідної ролі в світовому господарстві. Крім того, деякі формально незалежні країни (Китай, Персія, Туреччина) фактично перетворюються «великими державами» на напівколонії. Виникає також категорія залежних країн, до яких належали, наприклад, країни Латинської Америки. На арену виходять нові потуги: США, Японія, Німеччина. Ці країни розвивали нові технології в промисловості і в організації праці. З’явилися претензії з боку нових капіталістичних країн, які стосувалися перебудови колоніальної системи світу на користь США, Німеччини та Японії.

4. Новітній період

Новітній період (після Першої світової війни до наших днів). Поділяється на 3 етапи: Перший етап (1918—1945 рр.). Почався з утворення першої соціалістичної держави — РРФСР, згодом СРСР — і помітних територіальних змін на політичній карті. Після поразки у Першій світовій війні на основі Версальської системи мирних угод Німеччина позбавилася частини своєї території в Європі та всіх своїх колоній. Австро-Угорська монархія розпалася на самостійні держави. Утворилися нові суверенні держави: Польща, Фінляндія, Королівство сербів, хорватів і словенців. Зміни на політичній карті світу після І світової війни стали наслідком компромісів. Не завжди це були границі етнічні чи природні в природно-географічному розумінні чи економічно-доцільні. Так, Україна опинилась у складі аж чотирьох держав (Чехословаччина, Польща, Румунія, СРСР). В центральній Європі з’явились ряд нових незалежних держав: Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Литва, Латвія, Естонія.

Припинила існування Османська імперія, втративши усі свої володіння. Німецькі й османські колонії як мандатні території Ліги Націй дісталися державам-переможницям, переважно Англії, яка розширила площу своїх колоній до 35 млн км², і Франції, якій належало 34 % площі Африки. Усього на колонії та напівколонії в 1920 р. припадало приблизно 70 % суходолу, в 1945 р. у колоніях і залежних територіях мешкало 2/3 населення земної кулі. Великим колоніальним системам щорік важче стало гамувати процеси дезінтеграції. Наприклад, особливі проблеми відчувала Великобританія з утриманням контролю над Індією, Канадою, Австралією, ПАР. Згідно Вестмінстерського статуту 1931р. колонії Великобританії отримували статус домініонів, які ставали рівноправними у стосунках з Великобританією.

Дезінтеграція колоніальної системи Великобританії була зумовлена економічними чинниками. В першій Пол.XX століття ця країна вже не була економічним лідером світу. В період між світовими війнами політична карта світу також динамічно змінювалась. В 1931-1932 рр. Японія захопила китайську Маньчжурію і частину Внутрішньо Монголії, які утворили залежну від Японії країну Манчжукао. В 1935 р. італійці, які прагнули створити власну африканську імперію, захопили Ефіопію. В 1939 р. Італія окупувала Албанію. В 1938 р. гітлерівська Німеччина змусила Австрію вступити в союз з нею, так званий “аншлюз”. В 1938 р. німці окупували Чехословаччину, перетворивши Чехію і Моравію у власний протекторат, Словаччина стала незалежною державою-союзником Німеччини. В 1939 р. німці окупували частину Литви. СРСР згідно пакту Молотова-Рібентропа в 1939-1940 рр. окупував західноукраїнські землі, частину Румунії, Литву, Латвію, Естонію. Німецькі війська крім того зайняли Польщу, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію. В червні 1941 р. почали війну з СРСР.

В ІІ світовій війні, яка проходила на трьох континентах (Європа, Азія, Африка) і фактично на всіх морях і океанах, брали участь 61 країна, 5 оголосили нейтралітет ( Іспанія, Португалія, Швейцарія, Ірландія, Швеція). В склад країн так званої осі входили Німеччина, Італія та Японія. На стороні країн осі воювали Угорщина, Румунія, Болгарія, Словаччина, Хорватія, Фінляндія.

Перемога сил так званої антифашистської коаліції над державами осі створила новий розподіл сил у світі. Результатами перемоги найбільше скористалися дві країни: США, СРСР, які фактично зафіксували новий післявоєнний устрій світу на конференціях в Тегерані, Ялті та Потсдамі. Отже, після Другої світової війни два гіганти — США и СССР — займають два перших місця, а за ними середні держави із табору переможців — Великобританія, Франція, Японія та Італія.

Другий етап (після Другої світової війни до податку 90-х років).

Характеризується бурхливим зростанням продуктивних сил, подальшим розвитком світового політичного процесу. Зазнала змін і політична карта світу. Розгром фашизму в 1945 р. і встановлення соціалістичних режимів у багатьох країнах перетворили соціалізм на світову систему: утворився соціалістичний табір у Європі (Польща, НДР, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Румунія, Албанія), потім в Азії (Китай, Монголія, В'єтнам, КНДР, Лаос) і в 1959 р. — на Кубі.

У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско 51 державою світу засновано Організацію Об'єднаних Націй (00Н). У 1949 р. створено Раду Економічної Взаємодопомоги, яка об'єднала всі тогочасні соціалістичні країни. У відповідь західноєвропейські держави повідомили про створення Європейського Економічного Співтовариства (1957 р.). У вересні 1949 р. укладено договір про утворення двох країн на території повоєнної Німеччини: НДР (із столицею в Берліні) та ФРН (в Бонні).

Особливості 50—70-х років зумовлені розпадом колоніальної системи. Багато країн були втягнуті в численні колоніальні війни: Велика Британія — у Малайзії та Кенії, Франція — в Індокитаї й Алжирі, Нідерланди —в Індонезії, Португалія — в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау. У 1947 р. формується Британська Співдружність, очолювана Великою Британією, запроваджується система опіки 00Н.

З 60-х років починається національно-визвольний рух у багатьох країнах Африки, наслідком якого було отримання ними незалежності. У 1955 р. в Африці нараховувалося всього чотири незалежні держави: Єгипет, Ліберія, Ефіопія та Королівство Лівія. У 1960 р., який вважають «роком Африки», тут набули суверенітету і незалежності 17 колоній, у тому числі 14 французьких.

У 60—70-ті роки процес деколонізації торкнувся Латинської Америки (одержали незалежність Ямайка, Трінідад і Тобаго, Гайана, Гренада, Домініка та ін.), Океанії (Західне Самоа, Тонга, Папуа-Нова Гвінея, Фіджі та ін.) і Європи (у 1964 р. стала незалежною Мальта). Внаслідок цього на місці колишніх колоній постало приблизно 100 нових держав.

Третій етап (з початку 90-х років до нинішнього часу). Зміни на політичній карті світу, що істотно вплинули на соціально-економічне і суспільно-політичне життя світового співтовариства, відбувалися майже на всіх континентах:

• березень 1990 р. — одержання незалежності Намібією (остання із значних колоній в Африці);

• травень 1990 р. — об'єднання Народної Демократичної Республіки Ємен (НДРЄ) зі столицею в Адені та Єменської Арабської Республіки зі столицею в Сані в Єменську Арабську Республіку (столиця Сана);

• —З жовтня 1990 р. — об'єднання ФРН і НДР в єдину державу — Федеративну Республіку Німеччина (з 1991 р. столицею знову стає м.Берлін); — 1991 р. — припинення діяльності Організації Варшавського Договору (ОВД) і Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ);

• вересень 1991 р. — одержання незалежності Литвою, Латвією й Естонією, відокремлення від Югославії колишніх її союзних республік: Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини та Македонії;

• осінь 1991 р. — одержання суверенітету Федеративними Штатами Мікронезії (колишні Каролінські Острови), Республікою Маршаллові Острови, Палау;

• грудень 1991 р. — розпад СРСР і СФРЮ;

• початок 1992 р. — утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД);

• квітень 1992 р. — утворення Союзної Республіки Югославія у складі Сербії й Чорногорії;

• 1 січня 1993 р. — мирний розпад за підписаною угодою Чехо-Словаччини на Чехію (столиця Прага) і Словаччину (столиця Братислава);

• 24 травня 1993 р. — одержання незалежності Еритреєю, яка була провінцією Ефіопії на узбережжі Червоного моря і боролася за самовизначення впродовж майже ЗО років;

• листопад 1993 р. — декларування автономії Палестини (370 км² сектору Газа, м. Єрихон і Західний берег річки Йордан);

• осінь 1993 р. — проголошення королівства Камбоджа;1

• 1995 р. перенесення столиці Нігерії з м. Лагос до м. Абуджа;

• 1996 р. — перенесення столиці Танзанії з м. Дар-ес-Салама до м. Додома.

• січень 1997 р. (офіційно з 01.01.98 р.)—перенесення столиці Казахстану з м. Алмати до м. Астана;

• 1997 р. — перейменування африканської держави Заїр у Демократичну Республіку Конго;

• 1 липня 1997 р. перехід під суверенітет Китаю Сянгану (Гонконг), а 20 грудня 2000 р. — Аоминю (Макао).

• 2002 р. проголошення незалежності Східного Тімору від Індонезії.

Отже, на 2002 р. у світі існувало майже 250 політико-територіальних утворень; 192 суверенні держави, з них члени ООН – 190 (3 березня 2002 р. жителі Швейцарії 55 % кількістю голосів проголосували за вступ своєї країни до 00Н і 10 вересня 2002 р. країна офіційно прийнята останньою до цієї організації, не входить Ватикан) і до 50 територій із різним статусом (колонії, заморські департаменти, спірні території, протекторати тощо).

Отже, політична карта світу є особливо динамічною. Вона відображає і фіксує основні політико-географічні процеси, пов'язані з кількісними та якісними змінами.