7. Лексикографія як наука про теорію і практику укладання словників. Відомості з історії української лексикографії. Найголовніші словники української мови.

Лексикографія - розділ мовознавства, що займається теоретичними проблемами укладання словників, збиранням, упорядкуванням та описом словникового матеріалу.Як наукково-прикладний розділ мовознавчої науки лексикографія тісно повязана з усіма іншими розділами, а передусім - з лексикологією.

Залежно від лексичного матеріалу, способу його опрацювання й призначення розрізняють енциклопедичні словники і словники загальномовні (філологічні).

Енциклопедичні словники тлумачать не слова, а позначені словами поняття, дають відомості про історичних осіб, діячив науки, культури, пояснюють факти, явища з найрізноманітніших галузей життя – науки , мистецства, виробницства, економіки, політики, релігії, права. В енцикл. слов. Охоплено лише іменники. Статті супроводжуються елюстраціями (малюн., табл., діаграмами).

До енцикл. слов. Належать усі термінологічні словники-енциклопедії належ. усі термінологічні-словники енциклопедії, біографічні словники. Наприклад: «Українська Радянська Енциклопедія», «Шевченківський словник», «Укр. Літер. Енциклоп».

Завданням лінгвістичного словн. Є пояснення слова (його знач, походж, написання і.т.д.).

Загальномовні (лінгвістичні) слов можуть бути одномовні і двомовні.

Фіксовані в слов., слова, що утворюють словникові статті, подаються с певними позначками (наголос), довідками, ілюстраціями.

За розташуванням слів словники поділяються на алфавітні та гніздові. Загальномовні словники поділяються на різні типи і види.

У тлумачному словнику трактується значення слова. Цей словник відображає словниковий склад мови на певному етапі його розвитку. Крім тлумачення значень стисло подано довідки правописного характеру, граматичні і стилістичні, типові поєднання цього слова з іншими. Найкращим тлумачним словником укр. мови вважається « Словник укр., мови» у 3-х тоиах (к.: 1970-1980).

Перекладні словн., буваюит дво- тримовними (і більше) «Укр., рос, сл» у 6 томах; « Рос., укр., сл» у 3 том; «укр., англ, сл» та ін.

Орфографічні словники є довідниками з написання слів.

Орфопеічні сл., подають відомості про вимову слів та наголошування їх.

Історичні сл., містять слова і звороти з різник памяток із перекладом цих слів на сучасну мову.

Етимологічні словники дають характеристику найдавнішого звукового складу слова, тлумачать походження і зміну значень слів на основі зіставлень із словами спільного корення інших спорідненних мов.

Словники синонімів подають слова «Гніздовим» способом: обєднують за близькістю значень.

Фразеологічні словники пояснюють значення фразеологізмів.

Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, Але ізних за значенням.

Морфемні розглядають будову слова.

Словники мови письменників фіксують слова і звороти з художніх текстів із тими значеннями. В яких вони використані митцем.

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

До різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів. 20 сторіччя позначено чималими здобутками у галузі української лексикографії.Фразеологічні (і. С.Олійник), орфоепічні ( Погрібний), Орфографічні (С. Я. Єрмоленко), ( С.І Головощук), морфемні і словотвірні ( С. П. Бевзенка) і.т. д

3. Типи складів і принципи складоподілу в українській мові. Основні акцентуаційні закономірності сучасної української літературної мови.

Слова в українській мові поділяються на склади. Склад - це частина слова, що складається з одного чи кількох звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря: кни-га, по-ле, га-зе-та, на-го-лос, Ін-тер-нет.Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, причому один з них повинен обов'язково бути голосним. В зв'язку з тим, що саме голосні звуки утворюють склад, їх називають складотворчими. Перед ним і після нього можуть стояти приголосні, які називаються нескладотворчими.

В залежності від кількості склідів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові і багатоскладові: вік-но, слог, ма-ту-ся, кі-не-ма-то-граф.

Типи складів:Склад, що закінчується на голосний звук, називають відкритим (а-рі-я, ка-ли-на).

Склад, який закінчується на приголосний звук - закритим (ліс, май-дан).

В українській мові переважають відкриті склади. Крім того ще виділяють прикриті і неприкриті склади. Прикритий – склад, який починається приголосним: Ске-ля, хлі-ба. Неприкритий – склад який починається на голосний: а-ле-я, і- ко-на, у-зор. Складоподіл Кожна людина досить легко поділяє слова на склади й установлює їх кількість. Проте труднощі виникують тоді, коли збігаються кілька приголосних у середені слова. При поділі слів на склади треба враховувати такі тенденції:

- для укр. мов. Характерне тяжіння до відкритих складів.

- діє принцип зростання гучності складу.

- принцип милозвучності, що зумовлює усунення груп приголосних у межах одного складу.

Існує декілька правил поділу слів на склади:

Якщо між голосними звуками є один приголосний, то він належить до наступного складу (о-лень, жи-то).

Якщо між голосними є кілька приголосних, то звуки в, р, л, й, що стоять після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, які знаходяться після них - до наступного (зір-ка, май-ка).

Якщо другим приголосним є звук й, л або р, то разом з попереднім приголосним він відходить до наступного складу (ме-тро, ку-плю).

Якщо між голосними є кілька приголосних, то після наголосу один з них відходить до попереднього, а решта до наступного складу (кис-лий, стер-ти).

Якщо після ненаголошеного складу стоїть кілька приголосних, то всі вони, крім й, в, р, л відходять до наступного (про-сте-жити, се-стра).

Якщо поряд стоять два дзвінкі або два глухі звуки, то обидва належать до наступного складу. ( рі-чка, пі-джак)

НАГОЛОСАкцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядаються у межах орфоепії.

Наголос - це вимова одного із складів з більшою силою.

Наголос є засобом фонетичного оформлення слова, виступає виразником душі слова. Втрачаючи наголос, слово часто втрачає свою самостійість.

Наголос завжди падає на голосний звук в складі, напр., чудо'во, бi'гати, вече'ряти.. Більшість слів нашої мови має один наголос – основний. У складних і складноскорочених словах крім основного, виділяють ще додатковий, або побічний наголос.

Голосний звук і склад, на який падає наголос, називається наголошеним; усі інші голосні і склади - ненаголошеними (у слові вi-тер склад ві- наголошений)..

Наголо буває:Словесний (у словах): - виділення одного зі складів слова за допомогою посилення голосу;

Логічний ( у реченнях) – виділенням посиленям голосу в реченні найважливішого за змістом слова;

Емфатичний (виразовий) – характеризує не смислове. А емоційне значення слова (наголос емоції).

В українській мові словесний наголос динамічний, вільний і рухомий.

Наголос називається динамічним (силовим), бо наголошений склад звучить сильніше, виділяється більшою напруженістю артикуляції. Українській наголос кваліфікують як вільний, бо він постійно не закріплений за певним складом. Наголошений склад вимовляється з більшою силою, ніж усі інші. Наголошеними можуть бути різні за порядком склади (рiч-ка, пе-ре-рва). Наголос може переміщуватися з однієї частини слова на іншу при зміні форми цього слова (нога' - но'ги). За допомогою наголосу іноді розрізняються лексичні значення слів (за'мок - замо'к, му'ка - мука' ) та їхні граматичні форми (стi'ни - називний відмінок множини і стіна'- родильний відмінок однини).Більшість слів в українській мові має один наголос, але складні слова можуть мати два і навіть більше наголосів (багатомільйонний).Смисловий наголос - це вимова одного із слів чи словосполучення в реченні з посиленням голосу (Це я' хотів піти звідси - не хтось інший, а саме я). Фразовий наголос існує тільки в реченні. Серед його різновидів – логічний та емфатичний наголоси.Логічний або смисловий, наголос – це посилення голосу на одному із слів речення для того, щоб підкреслити його смислову роль, закцентувати саме на ньому увагу.(Ти краще вивчи вірш. Ти краще вивчи вірш). Емфатичний – це виділення важливої зі смислового погляду частини речення (групи слів чи частини слова) у звязку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця. Емфатичний наголос найчастіше виражається подовженням наголошеного голосного, а іноді й приголосного, а також своєрідною мелодікою. (Він з неї оче-е-ей не зводитью Розу-у умний же ти!

1.Українська мова – національна мова українського народу. Поняття про літературну мову. Норми літературної мови. Місце української мови се­ред інших слов’янських мов. Писемна і усна форми сучасної української літературної мови. Функціональні стилі української літературної мови. Роль І.Котляревського та Т.Шевченка у формуванні української літера­турної мови.

Українська мова є національною мовою багатомільйонного українського народу.Вона належить до високорозвинених мов із давніми писемними традиціями. Преважна більшість українців проживає в Україні. Крім, того укр.. мовою розмовляють українці в Молдові, казахстані, Киргистані, в Росії, у Польщі, Чехії, словаччини, Румунії, Угорщини, сербії та ін. країнах.

Укр.. мова входит до групи словянських мов (індоєвропейської сімї), яку складають три підгрупи: східнослов’янська (укр., рос, білорус. Мови), південно-словянська ( болгар, македон, сербська, хорватська, словенська мови) і західнослов’янська (польська, чеська. Словацька). Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних системах, у способах словотворення та звукових співвідношеннях слів і морфем. Найбільше споріднена укр.. мова з російською та білоруською мовами. Багато спільного і в словниковому складі: мати- мать- маці, сестра-сестра- сестра.

ЛІТЕРАТУРНА МОВА

Основу української національної мови складає літературна мова - мова книг, газет, журналів, театра, кіно, радіо і телебачення, мова державних установ і учбових закладів.

Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованостю, розвиненою системою стилів.

Літературна мова має усну і писемну форми.

Усна мова - це мова, що вимовляється, звучить, що існує навколо нас. В усній мові важливо дотримуватися вірної інтонації і наголосу, правильно вимовляти звуки, слова і речення. Для усної мови характерні прості короткі речення ("Привіт! Як справи?"- "Привіт! Та нічого. Ось тільки уроків багато на завтра").

Писемна мова пов'язана з написанням. Писемна мова оформлюється вірно і точно з точки зору орфографії і пунктуації. У писемній мові використовуються складні і ускладнені речення (Його від'їзд був таким несподіваним, що здався мені майже нечемним).

Розрізняють книжні й уснорозмовні стилі літературної мови: До книжних стилів належить: Публіцистичний( функціональний різновид літературної мови, який використовується в газетах, періодичних виданнях та ін), науковий ( обслуговує сферу науки, призначенням є передача наукової інформації), офіційно-діловий( обслуговує сферу стосунків ділових, та юридично-правових, виробнично-економічних і дипломатичних),та стиль художньої літератури (виділяється за функцією естетично).

НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова- нормована.

Норми (від лат. norma- правило, взірець) - це сукупність визначених правил, яким підпорядковуються вимова і вибір слів в мові, використання граматичних форм, складання речень, постановка розділових знаківта ін.

Норми сучасної літературної мови поділяються на фонетичні, лексико- фразеологічні, словоскладальні, морфологічні, синтаксичні і стилістичні.

Вони устанавлюють:

фонетичні - правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються в фонетиці і орфіоепії);

лексико-фразеологічні - норми вживання слів і фразеологізмів у властивих їм значеннях (вивчаються в лексиці і фразеології);

слово-складальні- правила складання слів і способів їх творення (вивчаються в словотворенні);

морфологічні - норми вживання слів у випадку їх видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова - вивчаються в морфології);

синтаксичні - правила побудування так званих синтаксичних конструкцій - словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

стилістичні - норми використання різними мовними стилями властивих їм мовних засобів (вивчаються в стилістиці). Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей.

Правильне мовлення - це додержання усталених мовних норм української літературної мови.

Дотримання літературних норм усіма, хто використов. Укр. мову як засіб спілкування, оберегіння її від засмічення, суржикового викревлення є обовязком кожного мовця.

Мовна майстерність - це здатність, використовуючи мовні норми, обирати з них найбільш вдалу для викладення своїх думок.

Яскравими прикладами мовної майстерності можуть служити художні твори видатних українських письменників.

СУЛМ сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової укр. літ. Мови називають І. П. Котляревського, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову.

Основоположником СУЛМ став Т,Г, Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Основоположником цієї нової української мови можна вважати видатного українського поета Тараса Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій, з усної творчості і мовлення українців Наддніпрянщини, виробив і закріпив фонетичні, морфологічні і синтаксичні норми.

Після Т.Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно її збагачуючи, такі талановиті письменники і діячі культури ХIХ- ХХ ст., як Л.Глібов, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, М.Драгоманов, М.Коцюбинський.

У розвиток сучасної української мови вагомий внесок внесли українські письменники В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський та ін.

2. Звукова система сучасної української літературної мови. Визначення по­няття звук і фонема. Фонетична і фонематична транскрипція. Система голосних та приголосних фонем сучасної української мови. Закономірно­сті сполучуваності звуків у мовленнєвому потоці і пов’язані з цим фоне­тичні явища.

Фонетика (від гр. phone - звук) – це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови та різноманітні звукові зміни, які відбуваються в мовленнєвому потоці.

Звуки мови, наголос та інтонація є фонетичними засобами укр.. мови.

Фонологія – це галузь мовознавства, що вивчає фонеми та їхні функції у системі мови. Предметом вивчення фонології є фонема.

Фонема – це найменша одиниця звукової системи мови, за допомогою якої розпізнають значущі одиниці мови морфеми і слова. Функції фонем є формуванням – будівельним матеріал для морфем і слів та смислорозрізнбвальна функція. Фонологічна система суч..укр..мов. містить з8 фонем – 6 голосних, 32 приголосних.Звук -основна одиниця мовлення.

Транскрипція – це спеціальне письмо, запроваджене для точної передачі звукового складу слів і текстів.

Розрізняють Фонетичну та фонематичну транскрипцію.

Фонетична транскрипція – спосіб передачі на письмі усної мови з усіма її звуковими особливостями. Фон. Транкр. Ніби фотографує реальну вимову, графічно фіксує фізико-акустичні властивості звуків на певному відрізку мовлення.Для фонетичного запису українських текстів здебільшого використовують букви українського алфавіту.

Фонематична транскрипція- досить близька до орфографічного запису, вона передає тільки фонемний склад морфем, слів і текстів, а не всі відтінки мови, у яких реалізуються фонеми.

Основним об'єктом вивчення фонетики є звуки - найменші одиниці мовного потоку, з яких в мові складаються слова.

Звуки мови на письмі позначаються так:

позначення звуків

[a], [с], [д'], [ґ], [дж'], [й], [м], [н]

Звуки утворюють зовнішню, звукову оболонку слів і тим самим допомагають відрізнити одне слово від іншого.

Слова розділяються за кількістю звуків, з яких вони створені, набором цих звуків та їх послідовністю.

Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосних.

ЯК ВИНИКАЮТЬ ЗВУКИ

Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого відносять гортань з голосовими зв'язками, ротову та носову полості, губи, язик, зуби та піднебіння.

За способом творення звуки поділяються на голосні та приголосні.

Голосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок.

Приголосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою частиною голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв'язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не замкненими і вільно пропускати видихуване повітря.

ГОЛОСНІ ЗВУКИ (фонеми)

Фонематична система сучасної укр.. літ. Мови налічує 6 голосних звуків(фонем)

голосні [і], [и], [е], [у], [о], [а]

Голосні звуки (фонеми) можуть бути:

Голосні переднього і заднього ряду

За місцем творення (мається на увазі рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) голосні звуки поділяються на голосні переднього ряду і голосні заднього ряду:голосні переднього ряду

[е], [и], [і]

голосні заднього ряду

[а], [о], [у]

Голосні низького, середнього і високого підняття

В залежності від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні низького, середнього і високого підняття:голосні низького підняття [а]

голосні середнього підняття [е], [о]

голосні високого підняття [і], [и], [у]

Огублені і неогублені голосні

За участю губ голосні поділяються на огублені (лабіалізовані) і неогублені (нелабіалізовані):огублені голосні [о], [у]

неогублені голосні [і], [и], [е], [а]

Наголошені і ненаголошені голосні

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними:

ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ

В українській мові 32 приголосних звука: приголосні [б], [п], [д], [д' ], [т], [т' ], [ґ ], [к], [ф], [ж], [з], [з' ], [ш], [с], [с' ], [г], [х], [дж], [дз], [дз' ], [ч], [ц], [ц' ], [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р' ]

Приголосні звуки можуть бути:

В основі поділу приголосних на шумні і сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні.

За участю голосу й шуми приголосні поділяють на: сонорні і шумні приголосні

Сонорні приголосні (від лат. sonorus - звучний) - це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові дев'ять: сонорні приголосні

[в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р' ]

Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяються на дзвінкі і глухі.

Дзвінкі і глухі приголосні

Якщо голосові зв’язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні приголосні звуки.

При розслаблених голосових зв’язках творяться глухі шумні звуки.

дзвінкі приголосні [б], [д], [д' ], [ґ ], [ж], [з], [з' ], [г], [дж], [дз], [дз' ] глухі приголосні [п], [т], [т' ], [к], [ш], [с], [с' ], [х], [ч], [ц], [ц' ] ф

Акустичні пари

Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари (дзвінкий звук - глухий):

акустичні пари

[б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с],

[з' ]-[с' ], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц' ].

Глухий звук ф в українській мові співвідносного дзвінкого звуку не має.

Усі сонорні приголосні звуки належать до дзвінких і не мають парних глухих.

Губні, язикові та глоткові приголосні

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові та глоткові:губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф]

язикові приголосні [д], [д' ], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л' ], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж], [й]

глоткова приголосна [г]

Тверді і м'які приголосні

За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовуються на тверді і м'які:тверді приголосні [б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]

м’які приголосні [д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л' ], [н' ], [р ]

Окремі приголосні за ознакою “м’якість- твердість” утворюють пари:

тверді- м'які приголосні

[д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с' ], [дз]-[дз' ], -зубні передньоязикові. Й – середньоязикові.

[ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р' ]

Свистячі, шиплячі та носові приголосні

Зовсім невелику групу складають носові приголосні, у творенні яких бере участь носова порожнина.свистячі приголосні [з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ]

шиплячі приголосні [ж], [дж], [ч], [ш]

носові приголосні [м], [н], [н' ]

Окремо треба сказати про звук [ґ ], що третім виданням Українського правопису було повернуто в українську абетку.

Звук [ґ] вживається у словах: ґанок, ґоґель- моґель, ґудзик, ґрунт, ґречний, ґрати (іменник), ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґранчак та ін.

Звуки [ґ] та [г] легко розрізняються на слух:

[г] - гортанний щілинний, глухіший;- глотковий.

[ґ] - задньоязиковий проривний, дзвінкіший.У мовленовому потоці приголосні звуки, що стоять поруч, взаємодіють з одним з одним і цілком або частково уподібнюються. Таке явище називається асиміляцією. За напрямком розрізняють асим. Регресивну (коли наступний звук впливає на сусідній попередній) і прогресивну (попередній на наступний). Асиміляція за дзвінкістб і глухістю (боротьба- боротьба,просьба – прозьба) – при швидкому темпі мовлення.За місцем і способом творення (зшити – шшити, дивишся – дивисся), асиміляція приголосних за мякістю ( пісня – пісня, кузня – кузня). Дисиміляція – це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким (висший – вишший, низший – нишший – нижчий0