46. Інноваційно-інвестиційна політика держави, методи та інструменти.

Державна інноваційно-інвестиційна політика - це діяльність держави, спрямована на створення сприятливих нормативно-правових та економічних умов для інвестицій взагалі й інвестицій в інновації, стимулювання процесу формування інвестиційних умов для інноваційного розвитку, а також формування ринку інновацій та інвестицій.

Інноваційно-інвестиційна політика держави повинна бути спрямована на забезпечення зростання обсягів капіталовкладень у сферу впровадження інноваційних технологій.

Вплив держави має здійснюватися шляхом застосування системи організаційно-інформаційних заходів та фінансової підтримки, а саме розробки нормативно-правової бази інноваційно-інвестиційної діяльності; розробки стратегічної програми розвитку; визначення оптимального рівня частки державної власності; формування реальних джерел фінансування науки, освіти та інших.

Державна політика розвинутих країн світу в інноваційно-інвестиційній сфері включає методи прямого і непрямого стимулювання.

До прямих методів належать:

- надання кредитів на пільгових умовах підприємствам і організаціям, що здійснюють наукові розробки;

- безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;

- створення наукової інфраструктури в регіонах;

- у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;

- створення спеціальних науково-технічних зон із режимом інноваційно-інвестиційної діяльності.

До непрямих належать:

- податкові пільги та інвестиції, що здійснюють в інноваційну сферу;

- розвиток науки та системи вищої освіти;

- законодавчі норми, які стимулюють науково-дослідну активність.

Інструменти ДІП:

-Нормативно –правові (законодавчі база,що регламентує права і обов’язки)

-Фінансові (податки, держ позики, пільгові кредити, дотації,тощо)

-Освітні (підготовка кваліфікованих кадрів)

-Науково-технічні (проведення НДКР)

-Структурні (приватизація, роздержавлення, міжгалузеве співробітництво, тощо)

-Аналітичні (держ експертиза інвестиційних та інноваційних проектів та програм, контроль за дотриманням норм інцест діяльності)

-Інформаційні (формування інформаційної бази інвестиційних проектів, організація та участь у виставках, тощо)

36. Процес прийняття рішень в державному управлінні та мотивація.

Державно-управлінські рішення – це обґрунтований і вибраний державними органами цілеспрямований вплив на суспільну систему, який відображає владну волю держави й набуває офіційно вираженої форми. Прикладом може бути розробка цільових програм, стратегії реформ, вироблення відповідних політик.

До особливостей державно-управлінських рішень слід віднести:

-масштабність впливу рішення;

-спрямованість на розв’язання проблем держ рівня;

-закріплення в певних нормативно-правових актах;

-забезпеченість державними ресурсами процесу розробки та реалізації рішення;

-обов’язковість до виконання;

-високий рівень ризику та негативних наслідків;

-обов’язків характер виконання.

До основних типів державно-управлінських рішень необхідно (згідно Конституції Укр віднести:

• визначення стратегії розвитку держави;

• розробку стратегії національної безпеки;

• удосконалення адміністративно-територіального устрою;

• розподіл повноважень між главою держави , парламентом та урядом;

• внесення змін до Конституції;

• призначення референдумів з питань, передбачених Конституцією;

• вироблення порядку діяльності органів державної влади;

• утворення і ліквідація органів державної влади;

• визначення прав і свобод людини і громадянина, забезпечення цих прав і свобод;

• встановлення порядку використання і захисту державних символів;

• інші рішення, що передбачені Конституцією.

Формою вираження означених типів державно-управлінських рішень можуть бути: Правові норми (Конституція, закони, міжнародні угоди, укази Глави Держави, постанови парламенту і уряду, накази керівництва центральних органів виконавчої влади , державні та галузеві стандарти тощо).

Організаційно-розпорядчі рішення ( розпорядження, вказівки та інші організаційно-координаційні рішення вищих та центральних органів виконавчої влади);

Програмно-цільові державно-управлінські рішення (міждержавні, регіональні, галузеві і міжгалузеві концепції, програми, проекти тощо).

Державно-управлінські рішення можна класифікувати:

• за характером цілей; (стратегічні, тактичні, оперативні)

• функціональним змістом, характером завдань, що вирішуються; (планові, організаційні, технологічні, прогнозуючі)

• рівнями ієрархії систем управління; (великих, середніх та локальних систем).

• характером організації розробки; (одноособові, колегіальні, колективні)

• причинами виникнення; (ситуаційні, програмні, ініціативні, епізодичні, періодичні)

• вихідними методами розробки; (графічні, математичні, евристичні – експертні оцінки, розробка сценаріїв, ситуаційних моделей)

• організаційним оформленням (жорсткі, орієнтовані, гнучкі-вибіркові).

Мотивація (М.) у сфері державного управління – можливість покращення державного управління шляхом залучення видів мотивації та мотиваційних моделей у систему державного управління, а також вплив цих видів та моделей на елементи цієї системи, включаючи й окремих осіб, що працюють в системі державного управління або мають непрямий зв’язок з ним.

Мотиваційний механізм державного управління передбачає такі способи мотивації, як матеріальний (прагнення достатку, певного рівня добробуту, матеріального стандарту життя) та нематеріальний (процес спонукання працівників за допомогою психологічних чинників, внутрішні потреби та інтереси людини).

Можна зробити висновок, що політична, економічна та соціальна мотивація в державного управлінні базується на реалізації функцій держави.