9. Наукові школи цивільного права в Україні

Поняття і значення школи цивільного права

Напрями наукового юридичного пошуку прийнято виділяти залежно від того, в чому полягає і яким чином обґрунтовується сутність права. Напрями вивчення цивілістики за цим критерієм прийнято називати школами цивільного (приватного) права.

Термін "наукова школа" нерідко використовують з прив'язкою до певного регіону. У цьому розумінні зазвичай виділяють київську, харківську, львівську та інші цивілістичні школи. В такому випадку швидше йдеться про сукупність наукових шкіл певного регіону, а не про певну, конкретну юридичну школу. Поділ наукових шкіл за регіональною ознакою не відповідає вимогам вирізняльного критерію наукової школи. Школа не може бути "харківською", чи "київською", оскільки "... школи створюють вчені, а не регіони чи вузи. У науці школа - це коли є сукупність ідей, автор і провайдер цих ідей і люди, які їх поділяють і прагнуть розвивати".

В українській науці цивільного права значення наукових шкіл полягає в тому, що вони засновані на вітчизняній цивілістичній доктрині, законодавстві, судовій, іншій правозастосовчій практиці, що загалом реально впливає на концептуальні засади цивілістики в Україні.

Основні школи цивільного права

В теорії права не існує єдиної точки зору щодо розуміння права, його соціальної сутності, що зумовлено різними чинниками (методологічними, культурологічними, історичними тощо).

У літературі всі підходи до розуміння права прийнято поділяти на групи. Найбільш поширеним є поділ праворозуміння на вузьке та широке.

Представники вузького розуміння права (моністи, легісти) вважають право системою правил поведінки, тоді як прихильники широкого розуміння права (плюралісти, юридисти) - як щось відмінне від правил поведінки, наприклад, свободу особистості, емоції суб'єкта тощо.

Зміст вузького розуміння права полягає в тому, що право - це сукупність правил, які регулюють суспільні відносини. Однак це не просто правила - це юридично оформлені, тобто прийняті або санкціоновані державою правила. Тому право складається з норм поведінки, порушення яких впорядковано карається санкціями, що накладаються суспільством через впорядковані процедури.

Зміст широкого розуміння права грунтується на тезі, що право - це щось інше ніж юридична норма, правило поведінки. Залежно від напряму у межах широкого розуміння права правом можуть виступати психологічна реакція, реальні суспільні відносини, суб'єктивне право тощо. Прихильники такого підходу до права розмежовують закон і право як правило, останнє збігається з іншими суспільними інститутами (наприклад, правосвідомість, правовідносини тощо).

До основних теорій, які ґрунтуються на вузькому розумінні права, зазвичай відносять: історичну школу права, юридичний позитивізм, "чисту" теорію права Г. Кельзена, нормативне розуміння права.

Широкий (плюралістичний) підхід до розуміння права охоплює соціологічні, природно-правові, психологічні та інтегративні школи (концепції, теорії) права.

Значною мірою схожа класифікація застосовується в науці цивільного права.

До основних юридичних шкіл цивільного права може бути віднесено концепції юридичного позитивізму (нормативізму), історичну школу, природного права, психологічну, соціологічну і цивілізацій ну (культурологічну) школи права.

Розвиток вітчизняної цивілістики завжди відбувався у руслі світових тенденцій цивільного права, які розрізнялися залежно від особливостей відповідного історичного періоду розвитку юридичної науки.

Характерною особливістю цих тенденцій у XIX ст. - на початку XX ст. була боротьба двох наукових шкіл в юриспруденції - школи природного права та історичної школи права.

Школа природного права

Теорія природного права становить особливу юридичну філософію цінностей, яка зосереджується на природних правах людини, виходить з визнання індивідуалістичних тенденцій, заснованих на ідеях природного права, розробники яких (Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Ж-Ж Руссо) розвинули грецьку філософію стоїків і позитивне право римських юристів. Ісидор Севільський вчить: "Усяке право належить або до Божого, або до людського права. Боже право засновується на природі, а людське - на звичаях"102. Ідею абсолютності й незмінюваності природного права найбільш яскраво сформулював Тома Аквінський, на думку якого світом править божественне провидіння, себто Божий розум, що цей Божий розум є вічним законом, що наділені розумом створіння Божі причетні до Божого розуму, а отже, й до вічного закону, тим, що отримують від нього певні природні схильності до дій і цілей, які відповідають цьому вічному законові. Ця причетність розумних створінь до вічного закону називається природним правом. Оте, право, яке випливає з природних, насаджених Богом схильностей, і є природним правом. Воно має божественне походження. Лише тому, що воно є божественного походження, воно має абсолютну чинність, а отже, є незмінюваним. Ця абсолютна й незмінювана чинність є істотно важливим складником природного права; вона ж бо є, як і його іманентність у природі, просто наслідком свого божественного походження.

Вчення про природне право ґрунтується на визнанні того, що в праві, окрім елементів мінливих, плинних, поряд елементи прямо протилежного характеру, елементи постійності, стабільності, які не піддаються свавіллю законодавця. Наведене свідчить про існування, крім права позитивного, ще й іншого права, неписаного, вічного і незмінного.

Ідея природного права випливає з аксіоми неминучості можливої недосконалості позитивного права і необхідності її виправлення через усвідомлення розуміння норми ідеальної як продукту природного, вічного права. Наша суб'єктивна правосвідомість порівнює існуючу юридичну норму з тією нормою, яка повинна була б існувати, з нормою ідеальною, в усіх [трьох] випадках недосконалості позитивного права (невдале або свавільне формулювання норми законодавцем; норма сформульована правильно, але несправедливо в даному, конкретному випадку; юридична норма з плином часу не відповідає більше виниклим соціальним відносинам).

Суть теорії природного права зводиться до того, що людина із самого початку наділена свободою волі і ця свободна воля є джерелом формування права, моралі і моральності, політичної влади, але сам процес розвитку свободи і забезпечення права людини пов'язаний з розвитком держави. Еммануїл Кант у зв'язку з цим зазначає, що "природні задатки людини (як єдиної розумної істоти на землі) направлені на застосування її розуму, розвиваються повністю не в індивіді, а в роді ... [через] антагонізм людей у суспільстві, оскільки він врешті-решт стає причиною їх законовідповідного порядку.... Історію людського роду в цілому можна розглядати як виконання таємного плану природи - здійснити внутрішньо та для цієї мети також зовнішньо досконалий державний устрій як єдиний стан, в якому вона може повністю розвинути всі задатки, закладені нею в людство"103.

Регламентоване законодавством ставлення людини до речі у вигляді надання суб'єкту певних повноважень панування, більшою або меншою мірою над майном, яке має значення речі, є проявом суб'єктивного права особи, заснованим на її невід'ємних природних (рос. естественных) правах.

З цих позицій держава і суспільство загалом постає частиною матеріального світу, яка відокремилася від природи і є формою спільної праці людей, наділених вільною волею, як результат укладеного між ними суспільного договору і прояв їх природного права на самореалізацію, самоорганізації розвитку суспільства на власній основі та необхідності врахування позицій суб'єкта, який має керуватися ідеальними [умоспоглядальними] конструкціями як передумови належних йому суб'єктивних прав.

Авторитет вчення про природне право значно зменшився порівняно з епохою просвітництва та буржуазних революцій ХУШ-ХІХ ст. Ця лінія розвитку теорії права і юридичних шкіл простежується у таких нових течіях юриспруденції, як позитивізм (К. Остін, І. Бейтам та ін.), соціальні теорії права (солідаризм Л. Дюгі тощо), теорія інтересів (Р. Ієринг), соціологічна теорія (С. Ерлінг, Ф. Жені) та інші.

Вітчизняна цивілістична теорія і практика значною мірою зосередилися на аналізі саме позитивного права, підкреслюючи при цьому, що природне право позбавлене відповідної змістовності, понятійної визначеності та загальної значущості

Історична школа права

Значні традиції в системі напрямів вітчизняної цивілістики має історична школа права. Ця школа пояснювала походження права не на основі римських джерел, а як втілення духу народу, його історії, розвитку. її прихильники вивчали історичні традиції, їх реалізацію, використання в сучасному їм житті. На противагу школі природного права, представники історичної школи права (Г. Гуго, Г. Пухта, К. Савіньї) висунули ідею про те, що право є результатом не вільної волі законодавця, а творенням Volksgeist ("народного духу)". На думку К. Савіньї, Volksgeist знаходить своє нормативне закріплення в різних формах позитивного права. Тобто для представників історичної школи права утвердження сутності права, зокрема ідеї верховенства права, пов'язувалось із втіленням в системі законодавства колективного розуміння права як такого народом.

На цій підставі утверджувалася думка, що право є глибоко національним явищем.

Історична школа права отримала своє визнання в першій половині XIX ст. завдяки хвилі суспільно-філософської реакції проти негативного ставлення до історичного минулого, що вирізняло школу природного права. Слабке місце концепції природного права полягало у визнанні всього сучасного і попереднього законодавства проявом людської нерозумності, егоїзму і свавілля. На противагу зазначеним ідеям теорії природного права, представники історичної школи права небезпідставно доводили, що позитивне право взагалі не є свавільним установленням людей, штучним витвором законодавця: позитивне право становить необхідний результат поступового закономірного процесу історичного розвитку; право кожного народу являє собою історично необхідне вираження його самосвідомості, народного духу на тому чи іншому ступені його розвитку.

З цієї точки зору К. Савіньї виступає проти будь-яких спроб вивести a priori із людського розуму такий кодекс права, який би був придатним для всіх часів і для всіх народів. За вченням історичної школи, не існує права вічного, універсального, право у всьому його складі є продукт історії. Іншими словами, представниками цього наукового напряму закладено надійну основу тому історичному розумінню права, яке значною мірою визнається і в наші дні.

Історична школа права запропонувала органічне пояснення процесу правоформування, розвитку права через внутрішню необхідність із "народного духу". Основним джерелом права визнавалось звичаєве право, яке виступало самостійним і єдино нормальним джерелом права. В основі праворозуміння історичної школи права покладено припущення про те, що звичаєве право складається з тих самих юридичних елементів, що й право, засноване на законі. Різниця полягає в тому, що закон виходить від державної влади, а звичаєве право має своє безпосереднє джерело в "душі народу" і не має потреби в санкції державної влади. "Воно містить в самому собі свою підставу і слугує первинною формою, з якої виливаються і розвиваються всі наступні форми права", - стверджував К.Ф. Савіньї104.

Історична школа права є істотним внеском у розвиток теоретико-правової думки щодо вивчення походження та сутності права, оскільки вона вловила роль і значення глибинного етнокультурного пласту виникнення права та особливості цього процесу в різних народів105.

Разом з тим вважається, що історична школа фактично запропонувала "спіритуалістичну" концепцію походження та сутності права, засновану на ідеалізації народної правотворчості, вирішальної ролі народних традицій і духовних засад106.

В будь-якому випадку історична школа права сприяла формуванню підходів щодо сутності права, зокрема й цивільного, які залишаються актуальними, хоч і недосконалими з огляду на сучасну правову дійсність - виключно історичне розуміння на право і негативне ставлення до права природного. Такий підхід сприяє концентрації наукової думки на вирішенні питань: чи існує природне право і чи немає іншого права, крім права позитивного; і якщо природне право існує, то які його вимоги, яке його відношення до еволюції права?

Отже, головна теза історичної школи права полягає в тому, що вона пояснює природу права присутністю в ньому "народного духу", (на відміну від психологічної школи, яка вбачає її в правосвідомості).

Актуальність досліджень щодо основних понять історичної школи тлумачення цивільного права зумовлена насамперед необхідністю історичного пізнання приватного права, оскільки саме в такий спосіб виникає можливість дослідити еволюцію тих чи інших цивілістичних конструкцій, зрозуміти їх сутність.

Натомість, проти виключності національної ідеї як методологічної основи історичної школи права виступили інші вчені (зокрема, Ганс), які обстоювали думку, що в історії права значно більшу роль відіграють загальні умови культурного розвитку і на певний момент цього розвитку кожен народ має однакові правові установи. Природно-правова доктрина ґрунтувалася на ідеї, згідно з якою для людства існують єдині і вічні засади права, що випливають із самої природи людини або розумного людського спілкування.

Обидві тенденції отримали своє вираження і в українській юридичній цивілістиці цього періоду, передусім при дослідженні цивільних правовідносин, немайнових прав, правочинів, зобов'язань тощо.

И.О. Покровський у своїй праці "Основные проблемы гражданского права" школу природного права вважав ідеалістичною. Стосовно ж історичної школи, то, на його думку, вона зайшла в глухий кут з ідеєю національного правового розвитку. Позитивізм також перестав задовольняти юриспруденцію. На думку вченого, новий час вимагає нових підходів орієнтаційного характеру у праві.

Представником історичної школи права був К.А. Мітюков, що зумовило його підходи в питаннях природи права власності як однієї з актуальних наукових проблем тогочасної цивілістики.

Історична школа права, вважав автор, переконала всіх, що ґрунтовно вивчити римське право, як і будь-яке позитивне право, можна лише шляхом історичного дослідження. У цьому зв'язку монографія "Курс римського права" охоплює всі періоди розвитку римського суспільства.

Представником суспільно-історичного підходу до римського права був В. І. Синайський, що передбачав поєднання історичного аналізу з догмою права. У зв'язку з цим вчений намагався розглядати римське право в його розвитку, з урахуванням історично мінливих соціальних факторів (зокрема, підвищеної ролі юристів-жерців і сакрального права, що зумовило виникнення та особливості багатьох інститутів римського права).

Школа позитивного права

В період радянського права (тобто, з 20-х років XX ст.) і до самого останнього часу в українській науці цивільного права значного поширення набув позитивістський (практичний або догматичний) напрям. Представники нормативістської теорії (К. Остін, І. Бентам, Г.Ф. Шершеневич та ін.) виходять з ідеї про те, що індивід не має жодних прав, а має лише обов'язки, верховним регулятором людських колективів є об'єктивна норма, яка видається державою. У зв'язку з цим обґрунтовується похідний від волі держави характер суб'єктивного права і заперечується його первинне, дане від природи походження. Зокрема, Б. Віндшайд зазначав, що будь-яке право існує лише у відносинах між особою та іншою особою, а не особою та річчю.

Інший прихильник цієї теорії М. Пляніоль зазначає, що відношення юридичного порядку не може існувати між особою і річчю; це був би нонсенс. За самим своїм визначенням будь-яке право є відношення між особами. Підставою для такого висновку служить загальний (абсолютний) характер суб'єктивних прав, які відображають і закріплюють економічні відносини належності матеріальних благ.

Прихильником позитивізму (а також ідей дарвінізму і різних психологічних шкіл) був вчений-цивіліст, соціолог, філософ Г.Ф. Шершеневич, який вважав, що найважливіше місце в системі відносин "особистість - суспільство" займають держава і право, історично і логічно перша передує другому. Створювана спочатку з метою забезпечення зовнішньої безпеки державна влада переходить до внутрішнього управління, для чого виділяється особлива група норм.

В основі дотримання права, яке Г. Ф. Шершеневич розумів як закон і вимогу держави, знаходиться страх перед загрозою покарання. Цей фактор визначає інші мотиви правової поведінки (сумління, почуття законності, усвідомлення власного інтересу), які постають у вигляді трансформованої модифікації людського егоїзму. Автор вважав, що право завжди є вираженням інтересу владних осіб, але також і результат боротьби "егоїзму" влади і підвладних. Г. Ф. Шершеневич відстоював тезу, згідно з якою держава не пов'язана правом, стоїть над ним, державна влада - сила, а не право. Відносну гарантію від подібної метаморфози він вбачав у загальнокультурному прогресі, в процесі якого почуття законності все більш глибоко проникає в психологію людини, а підкорення закону стає невід'ємною рисою сучасного суспільства.

Слід звернути увагу на внутрішню неоднорідність теорії позитивізму, в межах якої склалося два його різновиди - юридичний позитивізм або аналітична юриспруденція, один із різновидів обґрунтування формально-догматичного методу, та соціологічний позитивізм (включаючи психологічну школу права), з якого пізніше виникає соціологія права.

Прихильники юридичного позитивізму О. О. Жилін, М. К. Ренненкампф, С.В. Пахман та інші розглядали право "як вираз волі держави", як продукт її діяльності. У той же час держава, яка творить право, зв'язана ним, обмежує себе, виходячи з розумного розрахунку. Норми права набувають двосторонньої обов'язковості і для підвладних, і для володаря.

Завданням юридичної догматики вони вважали теоретичне опрацювання основних понять правової науки (зокрема, й цивілістичної), методів вивчення і застосування права, структурних проблем права, юридичного аргументування та правової динаміки. Юридична догматика базується на формально-догматичних позиціях (узагальнення та класифікація дії правових норм, їх ізоляція від інших соціальних явищ тощо).

Теорія цивільного права (як і права загалом) при цьому перетворюється у замкнену формально-логічну систему понять. Само право зводиться до законодавчих актів держави, що породжує так зване "юридичне поняття держави". Юридичний позитивізм заперечує значення ціннісного і сутнісного підходів до розуміння держави і права, обмежуючись емпіричними та формально-догматичними методами та постановкою практично-утилітарних цілей, системою викладання основних юридичних понять.

Об'єктивною передумовою розвитку юридичного позитивізму в Україні була потреба в інтенсивному розробленні догм права, емпіричних узагальнень, класифікації і систематизації законодавства в зв'язку з реформами 60-70-х років XIX ст. в Російській імперії. Саме цивільне право при цьому зводилося до суми галузевих, цивільно-правових інститутів, до узагальнення завдань та проблем цивільного законодавства.

На позиціях юридичного позитивізму стояв професор Київського університету М. К. Ренненкампф, який використовував також історичний метод.

На розвиток юридичного позитивізму в Росії та Україні мала вплив промова професора Харківського університету С. В. Пахмана "О современном движении в науке права", проголошена ним на річних зборах юридичного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті 14 лютого 1882 року. Він вважав, що юридична теорія як логічна величина повинна відмовитися від соціальних домішок, від спроб визначити право за його змістом. Лише в такому випадку досягається чистота юридичного методу.

На думку одного з прихильників юридичного позитивізму М. І. Палієнка, "право не має метафізичної сутності, повинно залишатися в межах емпіричного пізнання". Тому необхідно відмовитися від спроб виявити за правовими явищами будь-яку ідею права, що розкривається розумом ш.

Однак обмеженість юридичного позитивізму полягає в його відриві від соціальної та етичної характеристик права. У зв'язку з цим наприкінці XIX ст. юридичний позитивізм поступається місцем теоріям соціологічного позитивізму, нормативно-соціологічному напряму, а потім і школі "відродженого природного права". Прихильниками нових підходів були Б. О. Кістяківський, Є.В. Спекторський, М.М. Ковалевський, А. М. Фатєєв та інші.

На подальший характер методологічних досліджень значний вплив мали ідеї неокантіанства, в яких використані погляди І. Канта на державу і право в їх моральній основі, що ґрунтуються на законах розуму. Згідно з ними природне право засновано на законах моральної повинності, а позитивне базується на ньому та формально виникає з волі законодавця. У зв'язку з цим у науці розвивається нормативно-соціологічний напрям як синтез догматичної юриспруденції і неокантіанства, що включає висновки не тільки догматичної юриспруденції, а й соціологічної та психологічної шкіл права. Прихильники цього напряму водночас підкреслюють значення соціальних і духовних процесів та інститутів як передумови формування позитивного права.

Школа соціологічного права

Останнім часом активно розвивається соціологічна школа права (Є. Ерліх, Ф. Жені), прихильники якої відштовхуються в своїх міркуваннях від розуміння права як суспільного явища, суспільної природи права. Представники соціологічної школи права обґрунтовують природне походження найістотніших прав особи та громадянина, які держава лише формалізує але не може скасувати чи істотно обмежити через їх божественного походження.

Усвідомлення необхідності поєднання соціального і правового підходів у дослідженні права притаманне й професору Львівського університету С.С. Дністрянському, який вважав, що в основі пізнання права повинен лежати певний "соціологічний дослід": "мета науки права є досвід порядку людського суспільного життя. Науковий метод мусить відповідати сій меті; він мусить звернути свою увагу на суспільне життя, яке воно було, яке воно є та яке має бути; воно є дисципліною реального життя і реальних змагань до суспільного порядку. Воно обіймає реальне впорядкування суспільного життя в минулому, в теперішньому та й в майбутньому".

В 70-ті рр. XIX ст. в російській та українській правовій науці розвивається соціологічна школа права, яка передбачає тлумачення права не як абстрактної системи нормативних розпоряджень державної влади, а як одного із взаємопов'язаних соціальних факторів в контексті інших факторів.

Прихильником зазначеного соціологічного підходу у вивченні права був вчений-цивіліст С. А. Муромцев, якому належить заслуга в справі тлумачення права як діючого правопорядку. Новизна соціологічного підходу вченого до праворозуміння полягала в тому, що в його концепції замість сукупності юридичних норм під правом розуміється сукупність юридичних відносин, тобто правовий порядок, норми ж розглядаються як певний атрибут порядку. Ця нова позиція в російському правознавстві сприяла поширенню погляду на право, який не ототожнювався з велінням носія верховної влади.

Цивілізаційна (культурологічна) школа права

Із соціологічної школи права поступово виділилася так звана цивілізаційна (культурологічна) школа права, яка розглядає право, насамперед цивільне, як елемент цивілізації (культури), що становить собою самостійну цінність. При цьому не заперечується зв'язок права з матеріальними умовами життя суспільства, однак відсутня "тверда прив'язка" його до тієї чи іншої суспільно-економічної формації, не відкидаються цінності і досягнення правової думки інших цивілізацій.

В даному випадку право за своєю суттю визнається феноменом культури, оскільки право виростає з культури і формує культуру.

Прихильники цього підходу вважають, що "всі односторонні інтерпретації права - природно-правові, позитивістські, соціологічні психологічні, економічні тощо... послаблюють його місце і значення в культурі" (Роман Токарчик). Мається на увазі, що зрозуміти сутність права можна не шляхом абсолютизації якогось одного аспекту права, а тільки враховуючи його багатомірний і цілісний характер як надзвичайно складного і динамічного явища загальнолюдської культури "4.

З огляду на євроінтеграційні процеси України, в сучасній вітчизняній юридичній доктрині слід звернути увагу на формування оновленого розуміння сутності права, яка полягає, насамперед, в збалансованості інтересів окремої особи та суспільства в цілому; [адже] право охоплює всі ті явища, які забезпечують баланс різносуб'єктних інтересів, встановлюваний шляхом їх "зважування".

Оскільки до таких явищ належать, зокрема об'єктивне юридичне право та суб'єктивне юридичне право, інтерпретація права як цивілізаційного (культурологічного) правоявища тяжіє до соціологічно-позитивістського різновиду праворозуміння.

Тенденції розвитку української цивілістичної науки

Тенденції сучасної вітчизняної цивілістики відображають основні проблеми та напрями розвитку українського суспільства, держави і права.

Загальна проблема юридичної науки полягає в розробці теоретичних моделей і механізму їх реалізації, що відповідають дійсності і здатні адекватно обслуговувати приватні та публічні права й інтереси їх носіїв. Юридична наука не завжди встигає за вимогами практики, яка нерідко створює мало досліджені сучасною юридичною наукою юридичні конструкції. Подібна ситуація виникла з інститутом довірчої власності, без належних наукових засад розвивається процес застосування цивілістичних конструкцій галузями публічного права (адміністративний договір, адміністративні послуги, податкові застава і порука тощо). Така невідповідність теорії з правозастосовчою діяльністю не сприяє формуванню одноманітної судової практики, створює загрозу викривленого розуміння сутності і можливої дискредитації таких правових новел.

Одна з причин подібного "відставання" науки пов'язана з неналежним залученням науковців до нормотворчої діяльності і формування судової практики. Для цих цілей перспективним є обов'язкове попереднє узгодження та експортування проектів нормативних актів, роз'яснень та узагальнень судової практики вищих судових інстанцій провідними вченими-юристами, а також залучення їх до науково-експертних рад відповідних державних органів на оплати їх засадах.

У цьому контексті не менш важливо проводити підготовку середньострокових і довгострокових наукових програм перспективного нормотворення та прогнозування правозастосовчої практики за рахунок бюджетних чи позабюджетних коштів. Зокрема, актуальними в доктрині і правозастосовчій практиці питання щодо створення цивілістичних концепцій ринків нерухомості і фінансових послуг, способів і меж судового захисту, ефективної системи судочинства, помірності публічних обмежень приватних прав тощо.

Характерна особливість сучасного стану української цивілістики переважно визначається потребами тлумачення сучасних актів кодифікації приватного законодавства в сфері приватного права (Цивільного, Сімейного, Господарського кодексів України), чим пояснюється популярність коментаторської юридичної літератури (коментарі ЦК, СК, ГК, інших актів цивільного законодавства).

Інша тенденція полягає в надмірному впливі вищих судових інстанцій, які нерідко змушені в своїй діяльності присвоювати своїм рішенням обов'язкову силу для всіх судів. Такі дії певною мірою спровоковані благою метою хоча б часткового усунення наслідків юридичних колізій у законодавстві (зокрема, між ЦК і ГК України).

Така тенденція лише підтверджує сформовану в минулі часи (починаючи із зародження цивілістики Російської імперії) і діючу донині традицію, за якою судова організація не допускала впливу науки на судову діяльність. Це призвело до того, що теорія і практика йшли у нас кожна своєю дорогою, самостійно піклувалися про своє існування і цуралися одна одної. Така ситуація негативно впливає, охолоджує порив юристів до науки. Внаслідок цього судді, практикуючі юристи не мають достатніх стимулів займатися наукою, яка нерідко стає непотрібною для практики, оскільки достатньо "ловити кожне зауваження судових інстанцій". Така ситуація не може не впливати на якісний і кількісний рівень вчених-цивілістів. Незважаючи на значну кількість захищених останнім часом дисертацій з приватно-правових юридичних наук, рівень цивілістичних досліджень зростає не пропорційно кількості нових учених з науковим ступенем, а за власними, неписаними законами, які переважно відображають реальний рівень наукових керівників своїх молодих колег. В результаті відчуження від практики, юридичні дослідження мало цікавлять практиків, тоді як видання кодексів з рішеннями судових інстанцій розходяться багатотисячними тиражами. Суди страждають тією самою вадою: їх рішення погано мотивуються і зазвичай прикриваються посиланнями на норму права, яка нерідко не дає прямої відповіді на питання, нібито вирішені рішенням суду.

У цьому контексті вихід з цієї ненормальної для цивілістики ситуації та усунення розбрату між теоретичною і практичною юриспруденцією вбачається в активізації наукою цивільного права догматичної, історично-філософської розробки українського цивільного законодавства, права загалом і звільнення судових інстанцій від штучної ізоляції юридичного інтелекту шляхом звернення по наукову допомогу при формуванні правозастосовчої практики.