Тарас Шевченко «До Основ'яненка»
Б'ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
"Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?"
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
"Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся -
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла.
Вернітеся!" - "Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море. - Не вернуться,
Навіки пропали!"
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, щ.о сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, -
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того - Московщина,
Кругом чужі люде.
"Не потурай", - може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, - був голосок,
Та позички з'їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
"Ой не шуми, луже!"
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло -
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
Тарас Шевченко «Катерина» - соціально-побутова поема. Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года.
Пантелеймон Куліш «Чорна Рада» - перший україномовний історичний роман. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року.
Персонажі:
До першої групи персонажів можна віднести:
Павло Тетеря
Яким Сомко «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної». Він «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по—гетьманськи».
Іван Брюховецький
До другої групи відносяться:
козак Черевань
Васюта
Матвій Гвинтовка
Вуяхевич
полковник Шрам «другий по одежi i по сивiй бородi, сказать би, пiп, а по шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду старий "козарлюга"».
Кирило Тур
Петро
Леся
Інші
Марко Вовчок «Максим Гримач» - оповідання-балада.
Персонажі:
батько Максим Гримач
старша дочка Катря
менша – Тетяна
козак Семен (коханий Катрі)
козак, що приніс звістку про розбиті човни під час бурі.
Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» - реалістична соціально-побутова повість. Семигори, Бієвці.
Персонажі:
Омелько Кайдаш — голова сім'ї «Широкі рукава закачались до ліктів; з—під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».
Маруся — його дружина «Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем.
Карпо — старший син «Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».
Лаврін — молодший син «Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові,
тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».
Мотря — старша невістка «темними, маленькими, як терен, очима», лицем «з рум'янцем на всю щоку», з білими дрібними зубами між тонкими червоними губами. Карпо задумливо дивився на яблуню, де ніби стояла його гаряча мрія «в червоних кісниках [стрічки для коси] на голові, в червоному намисті з дукачем». «Серце з перцем». «висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами...В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю».
Мелашка — молодша невістка «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина».
Другорядні персонажі:
Параска Гришиха
Палажка Солов'їха
Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні» - соціальний роман. село Піски.
Персонажі:
Чіпка Варениченко «Пропаща сила»
Остап Хрущ (Вареник)
Мотря
Оришка
Дід Улас
Галя
Грицько
Христя
Мирін Ґудзь
Марина
Івась
Мотря
Максим
Василь
Онисько
Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля» - трагікомедія.
Персонажі:
Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиновник.
Палажка — його жінка.
Марися — їхня дочка.
Степан — їхній син, канцелярист земського суду.
Гервасій Гуляницький — друг Мартина, батько Миколи.
Микола — його син, парубок.
Націєвський — регістратор з ратушi.
Красовський — шляхтич, з яким судиться Боруля.
Трандалєв — повірений.
Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський — чиншовики.
Омелько, Трохим — наймити Борулi.
Тарас Шевченко «Гайдамаки» - історико-героїчна поема, перший український історичний роман у віршах. Присвячена Василю Івановичу Григоровичу.
Тарас Шевченко «Кавказ» - лірична поема, присвячена Якову де Бальмену.
Тарас Шевченко «Сон»(У всякого своя доля) – поема. Перший в українській літературі твір політичної сатири.
Тарас Шевченко «І мертвим, і живим, і ненарожденним» .
Тарас Шевченко «Заповіт»
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того —
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте.
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Тарас Шевченко «Мені однаково»
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.