Тема 2. Теоретичні основи педагогічної психології

1. Основні концепції психічного і особистісного розвитку в освітньому процесі.

2. Роль навчання і виховання у психічному і особистісному розвитку дитини.

1. Основні концепції психічного і особистісного розвитку в освітньому процесі

На сучасному етапі свого розвитку педагогічна психоло­гія представлена різними концепціями ї підходами, що пояснюють особливості психічного та особистісного розвит­ку учня в умовах навчання і виховання.

Біогенетичний напрям у психології. Розвиток дитини представники біогенетичного напряму розглядають відме­жовано від її виховання, яке вважають зовнішнім факто­ром, здатним загальмувати або прискорити процес вия­влення її природних, спадково зумовлених психічних яко­стей. Втручання у природний процес розвитку дитини, за їх переконаннями, є свавіллям.

Соціогенетичншй напрям у психологїі. Соціогенетичні теорії пояснюють особливості навчання, виховання ї розвитку, беручи до уваги структуру суспільства, засоби соціалізації, взаємодію з іншими людьми.

Спільною ознакою біо- і соціогенетичного напрямів є те, що джерела й рушійні сили розвитку вони вбачають у позапсихологічних факторах. Представники біогенетич­ного підходу акцентують на біологічних процесах в орга­нізмі, соціогенетичного — на соціальних процесах, у яких бере участь людина.

Своєрідно тлумачила розвиток дитини педологія, яка охоплювала результати досліджень різних наукових дисциплін, що вивчають розвиток дитини (психології, анатомії, фізіології, педагогіки). Педологи вважали, що психічний розвиток дитини полягає в дозріванні здібностей, рис харак­теру, інтересів, нахилів, задатків, з якими вона народилася. Спадковість вважалася основним чинником розвитку дити­ни. При тому вони стверджували, що швидкість дозрівання успадкованих задатків, рис характеру залежить від оточен­ня (сім'ї, великих соціальних груп, суспільства загалом). Основним показником розвитку, на їх погляд, є швидкість розгортання закладених у дитині задатків; у кожному віці вона повинна досягти певного ступеня розумового розвитку.

Завдяки англійському філософу Джону Локку (1632— 1704) у психології певний час побутувала думка, що дитина нічого не успадковує, від своїх батьків, абсолютизувалася роль навчання і виховання. За їх переконаннями розвиток дитини зводиться до оволодіння досвідом, тому вихователь може її «виліпити" за будь-яким взірцем.

Концепція конвергенції (взаємодії) спадковості й оточення у розвитку дитини. Дискусії психологів щодо основних джерел розвитку особистості (спадковість чи ото­чення) спричинили формування теорії конвергенції цих факторів. Вважалося, що психічний розвиток є не простим виявом вроджених властивостей і сприйняттям зовнішніх впливів, а результатом взаємодії внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Сучасні теорії відрізняються одна від одної трактуванням взаємодії спадковості та ото­чення, дозрівання і научіння, вроджених і набутих яко­стей у психічному розвитку, навчанні та вихованні.

Теорія трьох ступенів розвитку дитини. її автором є австрійський психолог Карл Бюлер (1879—1963). За його твердженням, три ступені розвитку дитини (інстинкт, тре­нування, інтелект) пов'язані не тільки з дозріванням мозку та ускладненням відносин з оточенням, а й з перебі­гом афективних процесів (бурхливих переживань) і пов'язаного з ним задоволення. На першому ступені розвитку (інстинкти) насолода виникає у результаті задоволення інстинктивної потреби (після виконання дії); на другому (тренування, навички) — задоволення переноситься на процес здійснення дії («функціональне задоволення»); на третьому ступені (інтелект), коли існує передбачуване задоволення, відбувається його перехід «з кінця на початок», що є основною рушійною силою розвитку поведінки дитини.

Теорія розвитку вищих психічних функцій. Обґрунту­вав її Лев Виготський (1896—1934), який виходив із твер­дження про визначальну роль праці у пристосуванні люди­ни до природи і природних сил. Розвиток особистості, за його словами, відбувається у процесі оволодіння знаряддя­ми праці, а також шляхом навчання. Тому навчанню нале­жить провідна роль в організації життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, оволодінням досвідом поперед­ніх поколінь.

У теорії Л. Виготського втілена ідея соціальної сутності людини, сформульований загальний генетичний закон її культурного розвитку, відповідно до якого будь-яка пси­хічна функція в розвитку дитини з'являється спершу в соціальному (зовнішньому), а потім психічному (внутріш­ньому) планах.

Усі вищі психічні функції людини, за твердженням Л. Виготського, генетично пов'язані з її соціальними відно­синами. Спочатку вони виникають у стосунках між людьми, а потім стають психічними функціями дитини. Л. Виготсь­кий обґрунтував поняття «зона найближчого розвитку» («перспектива найближчого розвитку»).

Ідеї Л. Виготського розвинули його послідовники, які доводили, що розвиток і становлення особистості молодої людини, яка засвоює соціальний досвід, відбувається не автоматично, а завдяки зміні її внутрішнього світу, вну­трішньої позиції (Л. Божович), що опосередковує всі вихов­ні впливи. Позиція особистості розглядається як сукупність мотивів діяльності, в яких виявляються її потреби, ідеали, оцінки та самооцінка, сформовані в результаті виховання. Вона робить особистість відносно незалежною від зовнішніх впливів, які переломлюються через внутрішні умови.