4. Кіммерійці

Кіммерійці хазяйнували на території Україні близько 400 років — з XI по VI століття до нашої ери. Чого «набралися» від них предки українців? І «набралися» взагалі чогось? Якщо так, то чи залишилося це щось у джентльменському наборі сучасного українця?

Для початку розберемося, хто такі кіммерійці і який у них був менталітет.

Кіммерійці — перший зі східноєвропейських народів, який завдяки Гомеру став нам відомий по імені. В «Одіссеї» поет поміщає їх десь на крайній півночі. Геродот уточнює: жили кіммерійці не тільки на півночі, а і у Понта Евксінського. А на думку сучасних істориків, вони займали всю територію нинішньої України — від Карпат до Донецької області. Прибутки ці племена з Ірану, на давньоіранської мові слово «кіммерійці» означає «рухливий загін кочового населення».

Основне проведення часу цього «рухомого загону» — розбій. Кіммерійці — яскраво виражений агресивний етнос. Вони не замислюючись йшли в бій з переважаючим за чисельністю противником, розбивали його й грабували поселення. У боротьбі з кіммерійцями зазнали поразки Фрігія, Лідія, Віфанія; їх набігам довгий час піддавалися грецькі міста Малої Азії. У 714 р. до н.е. кіммерійці знахабніли остаточно — вторглися в Урарту, найпотужніше, порівнянне з Римом в період його розквіту, держава Передньої Азії, що володіла Північною Месопотамією, Сирією, Закавказзям, нинішніми турецькими та іранськими територіями. Проти кіммерійців з усієї Азії були зібрані війська. Однак вони завдали всієї цієї об’єднаної мощі нищівної поразки.

За рахунок чого кіммерійці здобували перемоги? Насмілюся припустити, не в останню чергу за рахунок свого менталітету. У той час як військове мистецтво їх ближніх і далеких сусідів базувалося на вишколі, ієрархії та дисципліні, ментальність кіммерійців відрізнялася анархізмом, нахабством, «свавіллям». Кіммерійські воїни — холерики, психопати, вели себе настільки зухвало, безцеремонно і непередбачувано, що ставили в безвихідь навіть найзапекліших хамів. Вони перемагали за рахунок незвичайної для свого часу тактики, основу якої становила рухливість. У них не було піхоти — їх війська складалися винятково з кінних загонів лучників. Таке військо було надзвичайно маневренно. А стрілецьку зброю відрізнялося небувалою далекобійністю і пробивний силою — їх стріли тримали противника на відстані. Стрілянина велася на скаку, причому не через голову коней, а у зворотний бік. Це — фірмовий стиль кіммерійців: коні, що летять від небезпеки, не потребували поводах і могли управлятися лише ногами вершників — загін вихором мчав повз супротивника, а злива стріл косив ворога наповал.

Ось чому громіздкі, добре екіпіровані війська ніяк не могли з ними впоратися. Цю тактику у кіммерійців перейняли скіфи, які і витіснили їх з «українських» земель — частина кіммерійських племен стала найманцями своїх колишніх ворогів, частина відкочувала в лісостепові райони, асимілювалася з осілим землеробським населенням і стала однією з ланок формування слов’ян.

5. Скіфи

Скіфи - група племен, споріднених з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї, які жили у 7-3 ст. до н. е. на території теперішньої України, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами».

Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

За скіфською генеалогічною легендою, переказаною Геродотом, скіфи були автохтонами, за міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. З сучасних дослідників одні вважають скіфів автохтонним народом — нащадками зрубної культури, інші — іммігрантами, які прийшли з Азії наприкін. 8 або на поч. 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.

Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Надчорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли границь Єгипту. Засноване скіфами царство стало вирішальним чинником у взаєминах поміж малоазійськими народами.

Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 pоків, на думку сучасних дослідників — 90 pоків. Зазнавши у 595-594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.

Повернувшися з Азії в степи Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь.

Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., відбивши під проводом своїх трьох царів наїзд царя Дарія І Гістаспа на Скіфію.

Найбільшої могутности скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи мали під контролем грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Середню Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.

Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після наїзду готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи розчинилися серед сарматських племен.

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися кочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті С., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, шкурами й рабами.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким суспільно-економічним розмежуванням. Соціальну верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гістії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля») (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.

Скіфи шанували також Геракла, бога війни, що відповідав грец. Аресові, та іншим.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними були різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.

Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.